Колиска я хибка, яку в порожній НІШІ гойда чиясь рука, - спокою, тиші, тиші!**

Для зіставлення те саме місце в перекладі Вороного (пра­вдоподібно - 1902):

Колиска ~ я. В льоху па дні Гойдає мимохіть Чиясь рука мене. Я - в сні:

Мовчіть, мовчіть!т

Звичайно, як на чий смак. Та якщо порівняти обидва тексти несторонниче, з метою чистої констатації, то доведеться таки визнати, що у Драй-Хмариному засвоєнні «слово точене» (ще один термін Зерова) навряд чи щось дало відчути з вер- ленівської «музики», тоді як Вороний, хай і поверхово, хай де­кламаційно-пісенно, та все ж саме цим чуттєвим моментом тут якось більш на місці²⁵⁴.

Що найважливіше: усуваючи відзначену О. Ьілецьким звично-шаблонну образовість поетів попереднього покоління і змагаючися за добірність компонентів, неокласики аж ніяк не покінчили з абстракцією як самим принципом побудови образу. Просто на місце однієї типізації, примітивнішої, при­ходила інакша, двома-трьома ступнями вища, але типізація ж. Зрештою, «логіки залізна течія» могла у поезії призвести тільки до цього: до добору складових частин, які, приступні кожна окремо для контролю, утворювали й суму, що її можна було вкласти у ту чи ту рубрику з ясною і недвозначною назвою.

Інакше кажучи: йшлося про такий показ «усього предмета», при якому не лишалося б нічого недомовленого, ніякого при­воду для роботи підсвідомосги. Тим-то Зеров, найпослідовні­ший з неокласиків, ніколи й не брався до Маларме- “Ті ж -

** Драй-Хмара. - С. 240.

Вілецький-Ііороний. - С. 299. ГІіл цим перекладом дата у виданні не стої гь, але обидва інші переклади з Верлена, вміщені перед тим, датовано і902 роком.

Микола Лукаиі, вільний від велінь будь-якої школи, досяг враження аж моторошної «тайни», учудннвшн свій переклад цього місця словами з дитячої колисанки: «Все темне й сумне... / А руки нечулі / Колишуть мене: / Ой люлі, ой люлі!» (Верлен. - С. 112). І Іронеокласичні втрати, зумовлені «уінтелігентненням», натякнуто в нас наприкінці фуен.159. ^гл У розпорядженні видавців є надзвичайно цікаве свідчення одного перекладача, який колись приніс Зерову кілька своїх праць і с сред того «Блакить» Маларме: «Той совісно і прихильно зіставив усе це з ори­гіналом, похвалив, перечитав ще рал «Блакить» і несподівано сказав (по-російському): “А все-таки зто варварство». (...] Між іншим, не­біжчик Микола Костьовпч був зовсім не такий уже послід« івиий у цьому своєму нарнасизмі, то рантом захоплюючись Пастернаком, то вияв­ляючи зрозуміння для Хлєбнікова і т. д. А тут ось він не витримав, і роздратувала його, може, не поетика, а скорше «солнцебоязиі.». не

наскільки відомо, усього два - переклади, які вийшли з його оточення, Драй-Хмари та Рильського, вияснили «темного» пое­та за всіма правилами цього повнопредметного кшталту, при­чому перший з них, зготований явно за посередництвом ро­сійської версії Брюсова, відхилився де в чому й від фактичного зміст)' оригіналу²⁵¹'.

Зосередженість тільки на одній, поверхневій стороні слова таїла в собі знов-таки спеціяльну українську небезпеку.

Добір, що його вимагали неокласики, стосувався так зва­ного високого ряд)’. Цьому супутннло відтискання інших мов­них шарів, ба - активно негативне ставлення до просторіччя, до вульгаризмів тощо. Саме з себе воно б ще не являло нічого лихого - працював же. приміром, Вячеслав Іванов у російській символістичній поезії виключно високими рядами, і працював з високим ефектом, бо володів таємницями контекстуал ьної під- будови. Уся річ у том)*, що українські неокласики цими таємни­цями не те що не володіли, а, радше, не бажали з ними мати справу.

Образи зводжувано в горішній верстві поетичної сві- домости, яка знаходить вдоволення у симетрії першого щабля, у тоні без обертонів, у ладненько врівноважених утвореннях тип)’ «золотом цвяхована блакить» чи «Шеделя білоколонне диво», що їх і прийнято за бажану норму.

Тисячам віршоробів, отже, не важко було утотожнити таку норму з своїм традиційним нахилом до сковзання лінією най­меншого опору. Неокласичний пуризм, що як-не-як вимагав і шукань, і кваліфікованої техніки, дуже скоро засвоївся у психо-

прихильиість до «ока блакиті"». Є й інші потвердження факт)’ осо­бистої багатобічності! Зорова, зокрема - Рильського про його заці­кавлення Маяковським та драматургією Миколи Куліша, не менш чу­жих його, мовити б, офіційній поетиці, ніж творчість Тичини, до якої він. відома річ, був також уважний і справедливий. Висновок Риль­ського той самий: «смакуЗерова був набагато ширший, ніж це декому здавалося...» (Зеров. - С. 7). Тим наявний ще один приклад, коли україн­ська література може похвалитись не всією особистістю котрогось її діяча, а тільки тією його обмеженою стороною, іцо її він з тих догма­тичних засад дозволяє оглядати.

²⁵⁰ Переклад сонета, що загально зветься «Лебідь» і у Драй-Хмари по­чинається рядком «Краси пречистої безсмертний гордий син», надру­ковано вперше у журналі «Літературний ярмарок» (1929.- Ч. 4) і тепер передруковано, з значними різночитаннями, у: Драй-Хлшра. - С. 268. Вірш «Морський вітер», у перекладі Рильського з першим рядком «Всі книги я читав, і плоть моя смутиться», з’явився в журналі «Червоний шлях» (1926. - Ч. 3), а тоді увійшов у збірку «Іомін і відгомін». 1929. - Третій український переклад з Маларме. що ноходіггь від колишнього учасника зеровського кругу, можна зарахувати до неокласичної школи лише умовно. Це поезія, що її переклав Юрій Клен: первісно названа «Видіння», з початковим рядком «Зійшов на місяць сум. Ридали сера­фими», вона була опублікована підзаголовком «Привид» у львівському журналі «Вістник», лютий 1938. і носила вже познаки власної, опо­середкованої експресіоністичними елементами. Кленової поетики празького періоду.

508

логії широкого середовища як поновна санкція на само­обмежування до давно устояних «поетичних» словесних груп. Разом з тим непомітно, якось аж наче самозрозуміло попускалась і зовнішня майстерність; де не взялося знане й перезнане нетрудне римування дієслів, взагалі слів в однакових граматичних позиціях, скорочені форми інфінітивів без будь-якої функції, а просто тому, що вони легше влізають в рядок, і т. д., і т. д.

За зразок такого гладенького заспокоєного чистопису пра­вить праця Миколи Терещенка: його двотомова антологія фран­цузької поезії. Цей, можна сказати, труд цілого життя, гі­гантське підприємство - дати українському читачеві картину вікового доробку великої літературної нації, починаючи з «Пісні Роланда», - гігантське чисто кількісно. Терещенко, поет поза виразним поетичним світоглядом і без особливих фор­мальних ознак, ані й не ставив собі завданням адекватно від­творити відмінність окремих поетів або шкіл як зміну явищ стилю. Він просто призвів різночасні й різнородні виразові системи до такої умовної єдности, на яку тільки й здатен чесний трудяга на вже здовж і впоперек розробленій ниві.

Тим*то, зокрема, у виборі з Маларме не пішовши далі пере- кладаних перед тим неокласиками «Лебедя» й «Морського віт­ру», він і ці вірші підігнав під загальний рівень антології. По­передні версії, хоч як спрощені для українського сприймання, було все ж, особливо в Рильського, назнаменовано чаром сві- жости, тут же йдеться вже про звичайний популярний переказ за допомогою найшаблонніших словесних пристосувань®⁷.

Тяга до продукування віршів, байдуже, оригінальних чи пе­рекладних, отаким інфляційним, без будь-якого золотого по­криття, способом навідує певними чергуваннями, наче повідь або пошесть, життя української поезії і заповнює в ньому цілі періоди. Причини завжди ті самі: прив’язаність провінційного інтелекту до второваних шляхів, колективний страх збочити бодай на півкроку, скакнути навіть у найневиннішу мовомислен- ну гречку. Якби, з другого боку, теж за своєю закономірністю, не з’являлися хвилі піднесення всупереч заведеному ладові, той заведений лад і втілював би для своїх і чужих українську поезію, поступово відсуваючи в забуття її справдешні етапні події. Так, щойно потужний рух у шістдесятих роках нашого сторіччя нагадав, унаявнив у пам’яті, ба притяг як дійовий факт те, що сталося з поезією, взагалі з українською літературною мовою в роках двадцятих.

• * *

Тоді, у двадцятих роках, безпосередньо слідних за най­більшою революцією в історії людства, сталось ні більш ні менш те. що народилась українська нація. Народилась - у своїй ідеї - зразу як нація нового типу: у вияві, який вступав не у конфлікт

'⁵‘ Сузір'я французької поезії: Антологія / Переклади і переспіви Миколи Терещенка. - К.: Дніпро, 1971. -Т. 2. - С. \43.

509

з іншими, а навпаки, у плідний і сприятливий для загального прогресу контакт - у культурному вияві.

Мовно воно означало розв'язку всіх принципових проблем в одну, як то кажуть, зоряну мить. Ніби через ніч, розпалися пута, відпали усі три фатальні властивості, які тримали мову в дефективному стані: мова визволилася від ритуалізованого кругу тем та засобів, мова почала зватися власним іменням, і мовою заговорили люди, які не соромилися виставляти себе напоказ як особистості в літературному середовищі, в літера­турному побуті.

Не можна при тому бодай не згадати багатющої на врожай деструктивної праці Семенка, Шкурупія, «аспанфутів». Штучно плекану цнотливість мови вони розхитали до основ, розбили й зважили її активні складові частини, не вагалися включати в її виразові спромоги жаргон, вуличне, брутальне, блюзнірче, та­ке, від чого мліли спільним запамороком і просвітяни, і нео­класики, - усе те, чим мова дужа з свого споду, чим вона коріни­ться і чим природно дихає.

Самозрозуміло, чин цей був спрямований не тільки на по­валення ідолів. Сумою зусиль працівників більших і менших, яскравіших і скромніших, здружених між собою і між собою напрямково чи особисто розсварених, але без винятку охопле­них єдиним поривом, вийшла на світ ця третя — не сковоро- динська, та вже ж і не шевченківська, - ця третя і тим часом остаточна українська мова.

Троє, щонайменше, поетів появляють її нині як самостійну, самодостатню величину.

Знаменно, що саме Тичина, можливо, взагалі найбільший український поет усіх дотеперішніх часів, - що саме він, бувши, отже, омегою цілого величезного розвитку, усе своє життя тя­жів до його істинної альфи: до світу Сковороди. Тяжів - і тужив, можна сказати. Тугу довершувача за первоосновою знати було на різних зворотах його становлення, з часу до часу появлю- ваних, різногатункових, проте внутрішнім єством при належних до провідної життєвої теми фрагментів. Тепер, коли їм, публі­кованим і непублікованим, надано посмертно більшої або меншої «симфонічної» ЄДНОСТИ²⁵⁸, - то хоч воно й в такому ви­гляді все одно залишилося торосом, обриси тороса вистачають, аби збагнути, що усе воно, «сонячні кларнети», «космічний ор­кестр» і подібне, сприйняте спершу чи не як епатація, засвоє­не згодом як постійні епітети при кожній згадці поетового іме­ні, було насправді його реальною обіцянкою, яку він дав із сер­йозним наміром її виконати - і виконав.

Шлях Бажана ще не завершений. Від «Сімнадцятого пат­руля» аж до найновішого, до «Чотирьох оповідань про надію» це, тим часом, шлях безперервної непослабности. Безпе-

*^г>" Павло Тичина. Сковорода: Симфонія / Редакційна колегія: Л. М. Нови- ченко (голова), С. М. Шаховський, Є. Г. Адельгейм, Л. П. Тичина, С. В. Телыпок; Гравюри на дереві Ю. Г. Логвина. - К.: Радянський пись­менник, 1971.

510

рервної, авжеж, бо ніякі зриви й відступи, ніяке те, що звичайно зветься даниною часові чи обставинам, не важить як перерва, якіцо поет основним своїм підрахунком замикає коло, яке кон­центрично поширює культуру в її цілості і, разом з тим, появляє власну, не наслідувану всеосяжність.

Третій поет - Володимир Свідзинський.

Ім’я останнього, назване тут у всій свідомій відповідальності за несподіванку, неголосне за постового життя, забуте по його смерті, знаменує явище, зростання якого, мовити б, гаранту­ється самою ходою об’єктивного розвитку. «Володимирові Сві- дзинському випала доля тих поетів, - визначив це у проник­новений розвідці І. Дзюба, - які набирають остаточних роз­мірів та остаточної значущосте свого обличчя з бігом часу і які для нащадків можуть важити чи не більше, ніж для сучасників.

Не йдеться про те, що, мовляв, “велике бачиться на відстані": просто панівний настрій кожної доби має тенденцію виступати як усеосяжний і всеохоплюючий, як такий, що вичерпує всю проблематику буття: і лише згодом виявляється його неповнота і невседостатність, і повертають собі питомий сенс інші, ігно­ровані сторони життя, інакше нескасована проблематика; в історичній перспективі доба набирає необхідної стереоско- пічности». Що «ігнорувалося» гомінкою пореволюційною епо­хою: зворотна сторона гомону, творче у регіонах тиші, «добро- дайної і споєної цілосвітньою любов’ю, де розкриваються дивні зв’язки між речами, яких не бачить тверезо-діяльне око, і чути мову, якої не вчує малорозбірливе вухо». Місце Свідзинського критик визначив з граничною точністю: «Індивідуальність ного не біографічного, а характерологічного порядку, і лірика його - це лірика не сильної особистости, а особливого світопочуван- ня. Тому коло його обсервації, здавалося б, найвужче, але яка повнота роздуму про життя!»²⁵¹'

Аж сама собою проситься споріднена паралель з новітньої російської поезії: не було б у ній її реальної повноти, якби на полярному кінці від Маяковського та Пастернака не існував не­зрівнянний інтимний універсум Інокентія Аннєнського.

Троє імен виділено не свавільно, не примхою видавців цієї книги і у жодному разі не коштом інших. їх виділено, кори- стуючися словом І. Дзюби, власне - порядком характерологіч­ного. Три індивідуальності, три випадки, факт співіснування яких один побіч одного править за вирішний аргумент для під- сумування розвитку, появленого в українській частині даної передмови.

Наявність цих трьох поетів, репрезентантна для такого стану культури, за якого культура, не розпорошуючись у край­нощах плюралізму, тим не менш допускає у собі багатоцент- ровість. Це останнє означає множину можливостей бути в собі й для себе.

*• Іван Дзюба. «...Засвітився сам од себе» // Літературна Україна. - 1968. - 22 жовт.

511

* * *

Багатозначна культура, укладена й укладувана з різно­манітних і в кожному окремому- випадкові самовистачальних компонентів, така ку льтура здатна дивитись на своє минуле кри­тично, а у майбутнє входити самовідповідально. Весь її протяг виден їй без заслон, вона не зобов'язана до сліпого поклоніння авторитетам. Вільна від «думання про свою національність-, вона спроможна усвідомлювати власне становлення без забо­бонів. спроможна відчувати себе спадкоємцем усіх цінностей, що тим або тим робом. у тих або тих зв'язках через дедалі про­яснювані погляди й зворотні відкриття привносять щось до її, національної культури, сьогоднішньої самозрозумілости.

Така культура розуміє себе непримушено, невимушено, ор­ганічно. вона має справжні перспективи, бо несе у собі справж­ню, а не підроблену переємність. У відношенні до трьох виді­лених поетів неможлива епігонада, бо кожна спроба наслі­дувати котрогось із них сама з себе виключає зобов'язання ро­бити те, що править у них за максиму: ані рядка без одноразо­вого виразу. Глибоченна, отже, закономірність у тому, що понов- ний безпосередній стосунок до здобутків українського порево- люційного відродження уможливився щойно тим поколінням, яке за нових умов найдостотніше збагнуло цю максиму. Від­криття Свідзинського у цитованому розгляді І. Дзюби так само не випадкове, як не є випадком і переомислення творчости Ба­жана, на яке піднявся був інший видатний шістдесятник, Іван Драч*⁵⁰.

Таке переємсгво являє собою традицію що дальшого живого становлення. Ця культура - сказавши зовсім просто: культура дорослих людей.

Культура, нарис якої в її найпоказовіших виявах подано у попередніх розділах, - культура людей недорослих. Це культура інфантильна, психологія її якщо не стадна, то в усякому разі родинно-патріярхальна. У ній неможливо крюку ступити без сливе патологічного безнастанного клопоту про «національну своєрідність». Вона вимушена, приму шена, а коли й органічна, то тільки у межах батьківсько-материнського комплексу, утво­реного трикутником з «Кобзаря», «Каменяра» та «Дочки Про­метея» У таких межах вона звужена до неймовірности, вона не­чуйна не тільки до самих реальних особистостей тих, кого вона величає цими тотемічними іменами, а й взагалі до різниці між великим та малим, між складним та примітивним, між добрим смаком та смаком поганим - вона нечуйна до літературного добра й літературного зла.

її ознака - масовість чисто кількісна, число, укладене з без­конечних нулів. її властивість - уміння засаджувати декора­тивними деревами перший план так, щоб за ними не було видно вартісних лісових масивів, і заливати собою, як повіддю, пер-

** 1*ан Драч. Будівничий: Штрихи до портрета Ц Літературна Україна. - 1964. - 9 жовт.

512

_СІіЄктиву на щире море. її влада - гук дзвінких слів без будьтякого зміст«'- літургія пл ас кости, диктатура трафарету, що придушує основні мовомисленні спромоги нації, змушує їх лежати не* природним облогом.

Що обидва ці явища українські, ба - друге з них аж до революції було визначенне для української літератури взагалі, _а в очах багатьох лишається таким і досі, пояснюється саме з себе аксіомою єдности та боротьби суперечностей в одному жи­вому факті. На українському грунті історично уклався з одно­разових суперечностей одноразовий феномен: двомовність

культури.

Це не та двомовність, що її звичайно згадують на означення фактичного становища: українсько-російська. Існують з тих чи тих історичних причин посталі явища, коли в межах однієї національної держави функціонують на рівних правах різні мови. Так у Швейцарії. Бельгії або - бравши зовсім схожий до України приклад - Норвегії з її двома повноцінними мовами «ріксмол» та «ландсмол». Рівновагу повноцінности в україн­ському випадкові порушує, однак, один чинник, і він не зовніш­нього роду, а іманентний: двомовність українсько-малоруська.

Істотно українське спроможне нині на все те. на що спро­можні інші завершені культури. Малоруське (за кордоном, де ті, хто володіють українською мовою, рахуються на пальцях, воно усе ще виявляється в рутенському варіянті) не спроможне ні на що, крім неповноцінного животіння у власноручно при* ладованих шорах.

Судорожне співіснування двох величин у цій негативній єдності, де одне безугавно стоїть на заваді другому, ілюструється й на строкатій історії перекладів на українську мову. Поетична мова, яка зусиллям поодиноких мистців засвоїла у себе Бодлера. Верлена, Рембо, ба й далі, модерних поетінXX сторіччя, попри те не має ще в собі загальної тяглости перекладацької традиції, отого мінімуму засобів не тільки зовнішньої майстерности. а й внутрішнього вчування, який сприяв би праці перекладача у зустрічі з новими поетичними системами- '¹.

* Численні українські переклади з Маяковського. за одиничними винят­ками. аж ніяк не утворили ще рівнозначної моделі. Як правило, нони намагаються уникнути тієї відповідальності за кожне слово, зокрема за кожну риму, що її вимагав сам ноег виношене ним у ноті чола бе­реться живцем скрізь там. де тільки на те дає змогу тотожність або схожість українських слів з російськими. Про спробу перекладати Хлсб- нікова й Пастернака взагалі не чути. Коли брати на оцінування такі факти, то мимоволі напрошується думка про кволість, про інертність самої ідеї перекладу як факту національної культури. Не можна без зди­вування чи. може, й жаху читати те. як колись Максим Рильський впровадив у свою статтю цитату з Толстого: «Ось уривок із «Анни Каре­ні ної» - опис весни - у мене рука не підіймається перекласти його. (М. Рильський Перечитуючи Толстого І/ Всесвіт. - 1960. - Ч. 1\. - С. 85). Так, наче воно вибувається в якійсь іншій країні, а не в тій. де адже не тільки з’явився «Декамерон» у перекладі Миколи Лукаша, Чалеків «Кра катит» у перекладі Сидора Сакидона, переклади Ольги Сенюк із скандинавських літератур і Євгена Поповича з німецької, а

33 — 5-1042

513

То й € проблема пропаганди для української культури не іс­нуючих у ній ще фактів. Підсумок цього розділу мав безпо­середньо пояснити, чому Михайло Орест, удавшись до Ґеорге, мусив починати сливе на голому місці.

• ♦ *

Орест не був першим українським перекладачем Ґеорге. Ними були, наскільки відомо, Юрій Клен та Михайло Рудни- цький, які опублікували кілька перекладів у зв’язку з поетовою смертю. Але Орест, що - за власним свідченням - працював над поезіями Георґе ще перед війною, знайшов і виробив ключ, утворив, мовити б, український канон Ґеорге.

Виконати таку працю поет зеровської школи, зрештою, й сам бувши Зеровим, не міг би, звичайно, якби тримався тільки тих меж, в яких практично оберталась поетика його брата. Він і не тримався їх, хоч декларативно причисляв себе до неокла­сиків. На його і оригінальному, і перекладному доробкові позна­чились, більш або менш помітно, епохальні досягнення інших шкіл та інших поетичних особистостей.

Найближче був йому Свідзинський. Це була його свідома любов. Під кінець життя Орест носився навіть з наміром зібра­ти все приступне з його спадщини і видати його збіркою. В уся­кому разі, якщо брати на ілюстрацію тільки переклади з Ґеорге, то в таких Орестових рядках, як (тут цитується за його власним правописом у виданій ним збірці):

Це вперше принесла мені ти біль Глибокий, сестро, - бо здалось мені.

Що ти на пліт із виноградних лоз Поглянула, весела, і мене Не слухала!

несхибно чути доглибне споріддя з тональністю Свідзин- ського:

Ми здрімалися. Голубооке Навіяло тінь вечерову.

Лелю-палелю! Закрило нам чаші —

Мою злотіїу, твою сапфірову¹⁶'¹.

До Тичини й Бажана він суб’єктивно зберігав, сказати б, стриману пошану. Однак навряд чи «ясен волос скупав у цвітінь у царську» стало б можливе у цій остаточності без попередньої роботи першого з них, а «лиш ті, що на триремах золотих втек­ли в священний край, на гарфах грають моїх і приношають

й, з огляду саме на оте «підіймання руки», подвиг з подвигів: Достоєв- ський, по-українському перелицьовуваний Ф. Гавришем!

²⁶²3 ще не опублікованої повністю книги «Медобір». Цитується з пере­писаного рукою М. Ореста тексту (в архіві І. Костецького). (Автор ци­тує поезію «Були квітами», що увійшла, зокрема, до вид.: Володимир Cet- дзінський. Твори: У 2 т. / Видання підготувала Елеонора Соловей. - К.: Критика, 2004. -Т. 1: Поетичні твори. Ред.)

514

жертви в храмах, і, ще шукаючи доріг, у вечір жагучі зносять руки або всі ті, що сперечалися, змагали до спільного, і рухалася безліч рук, і лунала безліч слів поважних, крім Одного, конеч­ного» - без завоювань другого.

Перед обома видавцями цієї книги, які почали перекладати Ґеорґе десь у половині 40-х рр., але цілком незалежно один від одного, стояв тепер ряд вельми відповідальних завдань. Коли йдеться про саму перекладацьку працю: як Орестові, їм треба було на кожному кроці подолувати існуючий шаблон і видо­бувати на поверхню силу лексично-семантичного матеріялу, запасеного у всіх мовних шарах. Рядам співочого складу, гамам інтимної лірики, обертонам безконечних переходів у симво­лічному виразі «Алы'абала» та «Килима життя», врочистому, монументальному ключеві «Звізди союзу» - усьому мали адек­ватно відповідати засоби перекладу, добори слів народнопі­сенних, синонімічно-нюансових, рідковживаних, архаїчних, аж до слів старослов’янщини. У низці випадків, з огляду на особ­ливості первотворної тканини, українські перекладачі не мог­ли обійтися без власних неологізмів.

Труднощі, крім технічних, були тут ще й того роду, що ви­кликане й покликане на допомогу мовне багатство приносило з собою безліч спокус. Не раз виникала загроза піддатися само- пливові матеріялу, втратити контроль над ним, дати йому пере- яскравити, ба й геть залити те, що вимагало рівнозначного ви­разу, не менше, але ж ніяк і не більше. Саме щоб не вийти за межі равнозначности, перекладачі повинні були чи не кожної миті боротися за власну творчу дисципліну. Воно ж було поготів важче, бо їхньою амбіцією - слідом за Орестом - було не тільки витримати в перекладі всі особливості будови оригіналу, всі мет- роритмічні його моделі, від нейтрального ямбу до «заанґажо- ваних» вільних комбінацій, і всі його римострофічні ходи, аж до таких лабіринтів, як у «Безчин начиння» («Алы'абал») чи у «Вже ж не мов бо» («Книга висячих садів»). Ішлося бо також і про еквівалент до найтонших речей у І еорґе, до того, в чому він і посьогодні не перевершений у німецькому віршуванні - до його примхливої, проте завжди свідомої організації голо- сівок та шелестівок, рим точних та напівточних, рим повних, рим складаних, асонансів, дисонансів, уже згаданих рим з різ­ними закінченнями аж до отих трудновизначенних ирегожих суголосів, які у сумі своїй утворюють одноразовий евфонічний феномен.

Були й труднощі чисто кількісної натури. Одна з них: Георїе гадав, що поет в ідеалі повинен би вжити риму з даних сліп тільки раз на житті, - і видавці-перекладачі, наставлені на те, щоб зменшити у перекладах винятки з цієї вимоги до можли­вого мінімуму, мусили тепер, готуючи свої переклади вже не для себе, а для даного видання, стежити з такого погляду V за працею один одного, і разом з тим не пускати з ока прийнятий у цілості в книгу доробок Ореста, готовий і вже незмінний. На їхньому обов’язку, отже, лежало вводити в дію, крім інтущн та професійного вишколу, ще й сливе раху вальні здібності.

зз

515

Але таки речі, суттю, самозрозумілі.

Бо коли йдеться про інтуїцію, то вона була навантажена ще й особливого роду завданням. Ідеться про намагання, вистав­лявши проти компонентів оригіналу перекладні відповідники, вчуватися в утворювану фігуру так, аби вона не сприймалась як узята звідкись зі сторони, - аби вона, інакше кажучи, навіть у своїй незвичності відчувалась не як незвична взагалі, а як незвичноукраїнська.

Це було питання традиції. Великим іспитом для обох ви­давців, людей відмінної вдачі й власних смаків, було й скру­пульозне вивірювання власних заходів з тим, щоб по змозі уник­нути стилістичного розриву з Орестовим каноном. Звичайно, мова лише про ключ, про генеральне звучання, а не про зовніш­нє достосування. яке неминуче призвело б до стилізації.

Стилізації видавці не допускали принципово. Спеціяльно уважні вони були до цього тоді, коли їм ішлося про захоплення у свій твір традиції ще дальшої у часі, про, так би мовити, акти­візацію певних моментів і з українського «кінця сторіччя». У тому полягала спроба видавців перекинути місток назад, у не- відбулу в повному об'ємі добу - з метою саме її довідбуття і тим обернення українського Ґеорге бодай натяком у той час, коли він, за законами ідеального, мав би постати. Ось тут і лежала проблема: як і чим українська мова нинішнього дня може при­служитись давнішнім системам, аби дати найхарактернішому в них і, отже, найжиттєздатнішому зазвучати тепер поновле­ним, підсиленим голосом²⁶³.

Не наслідуванням, отже, а вивченням моделей і виведенням з них певних знакових систем включався у працю досвід і Лесі Українки, і Вороного, і раннього Тичини.

Наскільки усі ці експерименти пощастили, судити читачеві.

і-]

^w 3 подібною проблемою мав справу Степан Ковганюк, перекладавши високоякісну російську прозу Шевченка. 11<-ймовірні труднощі такого підприємства можна унаочити хоча б на цьому уривочкові з повісти «Прогулка с удовольствием и не без морали» (в його перекладі: «Ман­дрівка з приємністю та й не без моралі»): «Писатели наши и вообще люди приличные чувство это называют силою воли; а его просто мож­но назвать воловьим упрямством. Оно живописнее и выразительнее». У Ковганюка: «Письменники наші, та й взагалі путящі люди, називають це почуття силою волі; а його просто можна назвати волячою впер­тістю. Так воно мальовніше й виразніше». Як повідомляє перекладач, видавництво «Дніпро» поставило вимогу, щоб переклад повістей був такий, «як написав би їх сам Шевченко українською мовою». Але якраз у тому й зачіпка. Якби перекладач справді спробував піти примі­тивними рядами автентичної Шевченкової прозової українщини, він переконався б, що в нього не знайшлося б підстав сливе ані для одного вжитого ним слова. Якби він удався до розвиненої, сучасної Шевчен­кові, української прози, напр., Куліша, він мусив би рахуватися з збе­реженням лексики цього останнього, отже, не «письменники* і «по­чуття», атаки «писателі» і «чувство». І тутбий почалася справжня адова робсгга: оживлювання старовини модерними засобами з безнастанним оглядом на небезпеки стилізації. Цит. за: С. Ковганюк. Практика пере­кладу. (З досвіду перекладача). - К.: Дніпро, 1968. - С. 207, 206.

Начерки передмови до нездійсненого видання зібраних творів

— І я став таким, якому говорять: «Ти все знаєш. Скажи мені, в якому році — » і т. д. Я говорив. Я носив у кутках свого мозку мішки з датами й іменнями.

Але я нічого не знав. Я читав «Видиво Тнугдаля-, але й до цього дня не читав «Анни Кареніно?», лише бачив на сцені (в дуже поганій виставі МХАТ) і у фільмі. Я міг дати найдетальнішу довідку щодо Жофре Рюделя. стилю провансальських альо і серен, про «Адвоката Патлена» й «Мула без гнуздечки-, таку точну й вичерпну, як на це не спромігся б жоден галицький маті стер з тих, що твердили (і твердять), мовляв, «наскільки відомо, Костецький не є науковцем жодного степеня». Але я не читав «Виховання почуттів» Флобера, «Вільгельма Майстера» Ґете, Шілерового «Вал енштайна», більшости творів Зо ля й Драйзера, не читав «Сімейної хроніки» Аксакова і «Кручі» Гон­чарова, ніколи не читав до кінця «Тома Джонса- Філдінгового й «Воскресіння» Толстого.

Річ тут полягає в тому, що я вірю в особисту долю, але не в розумінні призначення. Саме вірю, а не знаю. Я й справді нічого не знаю. Ще кілька років тому я викарбував для себе гаку фор­мулу: «Я не вірю в Бога, бо я знаю, що він існує-. Віра бо - це бракупевнености, мовляв В. Державин. Це одне-єдине знання, точне знання дозволяв я собі. Тепер і я відмовився й від цієї формули. Для мене остаточною вірою під цю пору є абсолютне сподівання, що моя доля не є щось заздалегідь написане, лише біла пляма, на яку я можу нанести той або той рисунок у залеж- | ності від того або того степеня, того або того характеру моєї ВЛ слухняности супроти Бога.

Я не можу тепер з усією докладністю сказати: я знаю, що є ' добре, а що зле. Я відчуваю, що можу все. Можу стати зло­чинцем, і можу стати праведником. Для мене, для людини це ніколи не запізно. Я бачу більше і відчуваю точніше, ніж біль­шість людей. Це мій дар від Бога в мить мого фізичного наро­дження від моєї матері. Цей дар ніколи не надається поодинці, йому придається ще й прірва свободи. Отже, людині залиша­ється єдине: встановити щоглу сенсу.

Самозрозуміло, що цей є найнеможлишше. Я є дуже міцної духової породи, але й я відмінював свою мету принаймні чотири рази на моєму житті. Що вже говорити про інших, про так зва-

517

чих шукачів. Я не і^- шукач. Дли мопс найважливішим було не лиайтн себе, але підкріп и. Відкривши ж - я переконався, що я <' Ц»чкоинта порожнеча, порожнеча під початку до кінця днів моїх. Те, що наливається сьогодні і наливатиметься взавтра «Костецький», воно ієну» лише як сприйняття, сприйняття ін­ших, але насамперед моє власне сприйняття. Я вільний дати рух феноменові Костсцького або призвести його до безруху. Якби я колись зважився відібрати собі те, що має назву життя, лишилася б ця сама біла пляма, чиста свідомість бел жодного локального відтінку. Така пляма, тобто абсолютна душа -лиша­ється по кожному людському метеорові, навіть по такому до­машньому метеоритові, яким був доктор Остап Грицай. Для мене повно глибокого змісту, що І Іапа молився ла душу Сталіна, коли вражена паралічем протоплазма останнього вже залягла на смертному ложі. Папа молився ла те, щоб за цією часткою світової свідомості! не потяглося у белвість її випадкове тіло.

Відчуті, що твоє тіло випадкове, що воно може кожної хви­лини застопорити іі відмовитися далі йти й відчувати - це, либонь, найжахливіше, найбелдоиніше з усього, іцо зазнає свідо­мість окремої людини. А разом з тим відчуття прірви, з якої нема виходу, має в собі найгострішу привабу, що з нею не зрів­няється приваба слави, приваба багатства, приваба статі. Точно відчувши, що навіть за допомогою самогубства я не зможу ви­рватися л кругобігу Бога, я дістаю тим підставу для діяння. Ді­яння навіть тоді, коли я не бачу в тому жодного видимого сенсу. Я. отже, вірю тоді, що моє діяння потрібне.

Сенсі і й змісти дані від початку, їх заключено в заверше­ності (не в безконечності, бо такої немає!) всесвіту. Я можу чини­ти лише в кільці своєї білої плями. В ній я можу формувати.

Я можу формувати те або те. Добро або зло. Я знаю, що таке добро, лише в самих загальниках. Знаю також, що інші люди чинять зло і ніколи не бувають карані за життя. Це їхня осо­биста доля. З Богом вони мають свої окремі домовлення або діють за Його попустом, як Його кара, шляхи якої для нас ні­коли до кінця не вияснюються. Це їхня справа. Але я за кон­кретно вчинене мною зло буваю негайно караний. Я не маю права на дуже багато чого, що у вчинках іншої людини має ви­гляд лише невинного прегрішенни. За щось таке, що іншому Дуже легко сходить з рук, я дістаю кару негайно, в лоб, майже примітивно. І в цьому моє відчуття Бога.

Я мушу, отже, формувати лише те, чого від мене хоче Бог. Свого почуття страху Божого я не можу окреслити реченням, правдоподібно, що в ньому є й перині первісного тваринного жаху. Але зате я знаю й те, що таке благодать. Смак жертви, солодкий оцет зречення - понад це почуття я не знаю почуття радости. І що тоді може замінити людині цю присутність із лю­диною Бога, коли людина цілковито сама на світі.

Я не люблю свого обличчя у профіль, але дуже люблю його у фронт. Але лише за тих умов я відчуваю підставу його любити, його голити, його доглядати, підставу добре вбиратися й мати

518

щоденні великі радощі плоті, брати насолоду з відвідин мисте­цької виставки або театральної вистави, роздивляння на па­літурку книги або поверхню речі, що відповідає моєму смаку, - коли я спокійний щодо того, що мої шляхи йдуть у межах Божих велінь. Тоді моя плоть дістає сенс. Тоді я управнений не тільки діяти, але й мати нагороду за дії, чути слова хвали, пишатися, величатися, навіть хвастатися. Тоді я управнений до земного життя.

А робити я можу дуже багато. Я можу стати всім, бо мене наділено здібностями. Це солодке почуття порожнечі - адже саме з нього я можу довести наочно, що з нічого таки буває щось. Я спроможний вигадати для себе ім’я, його особливу транскрипцію, розписати наперед свій життєпис і вдоско­налити його в минулому на власний смак і вподобу. З абсо­лютного ніщо постає величина, особисгість, окреслена крінким контуром. З прибраним ім'ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробив­ши собі історію, стає нацією.

З українською нацією я зв'язав себе зовсім не дурно. ЬІаші долі мають дуже багато спільного - її і моя. І вона, і я, ми могли стати чим завгодно, не десь у стихійній шумеро-вавилонській мряковині, атаки на очах у сучасного людства. Щодо мене осо­бисто, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були елементарні духові дані. Я став українцем.

Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю. Я знак» дуже мало людей української національности, в розмові з якими я відчував би ту гостру інтелектуальну насо­лоду, що струмує у взаем неп ні з інтелігентним росіянином або поляком. Якщо між українцями й трапляються подеколи такі, то вони переважно є виходнями з чужої духовости.

Найприкріша риса українців - це разюча відсутність чуття гумору. Українцеві, щоб дістати бодай приблизно оконтурену здатність відрізняти смішне від несмішного, треба принаймні з десяток років усією душею покрутитися в середовищі чужої богеми. Я дякую Богові, що таку можливість мав.

Та від того не менш я став таки українцем. Народити Украї­ну як реальне земне тіло, створити ваговиту планету української духової та політичної державности - це значить довести мо­жливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не при­ваблюють мене. Зіпертись на цей жалюгідний гурт людей, який сам не знає, чого він хоче, вростнся в його най таємніше, атод\ вийти з нього, щоб продемонструвати, як навіть з найнетала- новитішого матеріялу може постати за всіма законами мисте­цької прецизности зроблений геній, - що може бути СУ\льи\ захватним.

Чому саме українці. Тому, що їх нема. Десятки си\>а\\ж\\\ч мудреців старалися для них про їхню мову. Bouu we бажають нею розмовляти. Так от, довести цю мову до меж \ поза меж\,

5\9

одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької мови Маларме і англійської Джойса, викарбувати цією мовою новелу й есей, дати нею театр, засвоїти нею добір з європейської поезії та прози, закласти нею, нарешті, монумент роману, - ну, а тоді нехай судять. Тоді вже мене не буде. Тоді вже я не їм від­повідатиму. На могилі ж моїй нехай влаштовують який хочуть танець. Це мій заповіт любезним землякам.

Та до діла, далі. Отже, я нічого не знаю, і я можу все. Я можу, в тому, також справити враження знаючої людини. Справити враження - значить нею справді стати. Це підстава моєї віри. Якщо мені пощастить вивершити план моїх найближчих років дещо раніше терміну, я постараюся потішити панів магістрів і таки швиденько зробити докторат десь на європейському університеті. Щоб бодай заощадити собі потребу виправду­ватися в тому, чому я знаю, хто такий Бертран де Борн або Чіно да Пістойя. Мені це зробити легше легкого, бо я актор. Не тіль­ки з природи, але й вишколений.

Це не буде позбавлено цікавости, якщо я тут розповім зараз щось із мого акторського дитинства. Благословення, що я мав це у крові. Театральна стихія - управнення людини існувати. «Щоб не бути самим собою», - відповів Вернер Кравс, коли його спитали, чому він став актором. «Це ж так чудово - діяти в “якби”», - сказав він іншим разом. А не бути собою - це значить перестати бути тим круглим кавалочком м’яса, яким тебе проти своєї волі породила твоя мати. Стати іншим собою - значить стати тим, чим твоя мати воліла тебе.

Примітки

Там, де початок чуда. Старобутні повістки. Одні з ііайраиіших прозових творів Костсцького. Уперше видано окремою книжкою у табо- ровому видавництві «Українська трибуна» (Мюнхен, 1948) у супроводі авторської передмови:

«Ця збірка - перша частина циклу старобутніх повісток про опришка, що носив темне ім’я і походив із змішаної крові. Над цими повістками працьовано кілька років, вони мають кілька редакцій. У другій частині, ще не опрацьованій кінцево, опришок зв'язує свою долю з долею тих, хто були першими козаками на нашій землі. Час дії - самий початок XVI сторіччя, доба Прсдслава Лянцкоронського й Остапа Дашковича.

Ритмізовані фрагменти у викладі - цс уривки уявного, неіснуючого епосу, що асоціятивпо зв’язує дію повісток із подіями й героями в Україні попереднього, XV сторіччя.

Книжка пропонована вузькому гуртові читачів».

Ціна людської назви. Оповідання написано орієнтовно в 1945 р. Першодрук: МУР. Збірник І. - Мюнхен; Карлсфсльд, 1946. - С. 104—113.

Божественна лжа. Одне з иайвідоміших оповідань Костсцького, яке принесло йому славу експсриментатора-аваїігардиста й винахідника «кам- брбуму». Першодрук: ХОРС. - Регенсбург: Українське слово, 1946. - Ч. 1 (жовт.). - С. 49-68.

Перед днем грядущим. Першодрук: Культурно-мистецький кален- дар-альманах на 1947 рік. - Регенсбург, 1947. - С. 48-53.

Ми з Недж. В авторизованому машинописі новели, що зберігаегься в архіві Костецького в Europäisches Übersetzer-Kollegium у Штралені (Німеччина), позначено місце й дату написання твору: Гамбе, травепь- червень 1944 р. Друкується з люб’язного дозволу н. Андреаса Якубчіка - сина і спадкоємця Костецького.

Шість ліхтарів і сьомий місяць. Оповідання вперше надруковано в німецькому перекладі окремим виданням «Sechs Leuchter und der Siebente - der Mond» (Регенсбург, 1947). Подається за машинописом з архіву Костецького.

[Відвідини «На горі»]. Інтерв’ю Юрія Соловія з Ігорем Костецьким та його дружиною Елізабет Котмаєр, надруковане в журналі «Сучасність» (1962. - Ч. 11. - С. 77-97; Ч. 12. - С. 30-46). Подаються уривки.

Зіновій Бережан. Есей про літературну творчість поета й ирозаїка,-

апанґардиста Зіновія Бережана (Зіновія Штокалка) вперше надруковано як післямову до видання зібраних творів письменника (^Зіновій Бережан. На окраїнах ночі. - Штутгарг, Нью-Йорк: На горі, \9Т7. - С. ПЬ-Ч^У), яке підготував Костецький.

Тобі належить цілий світ. Першодрук: Київ. - Філадельфія, 1950. - Ч. 1. - С. 19-25. Новелу було відзначено третьою нагородою на конкурсі газети «Час» (Фюрт, Німеччина) в 1946 р. В архіві Костецького зберігся рукопис слова подяки автора з пагоди вручення цієї відзнаки:

«Відзначення від копкурсового жюрі моєї скромної новели особисто мені робить високу честі», а особливо накладає на мене високий обов’язок. Кінцевою мстою всякої творчості! є взаємнення з широкими масами тих, що сприймають, тобто з тим середовищем, з тим народом, з якого вийшов письменник, серед якого він обертається і для якого творить.

Усе ж я не розглядаю цю маленьку врочистість як щось епохальне, не розглядаю як подію надрядну, що підсумувала б якісь надзвичайні досягнення особисто в моїй творчості, ані в житті нашої літератури взагалі. Це був маленький перегляд, буденний рахунок сил иа одному із чергових бівуаків нашого великого духового походу поза межами нашої територіальної батьківщини. Тим-то, свідомий потенційного розмаху тих сил, що закладені на дні творчого духу нашого народу, з одного боку, а, з другого боку, власних скромних сил, я не хотів би цей свій виступ робити «піснею при одержанні ордена», що їх так широко практикують з кожного дрібпичкового приводу в одній відомій країні. Я переконаний, що в нас відносини між письменниками і читачами повинні бути щиріші і безпосередніші, а ставлення читацького загалу до новоявлеиих творів - справедливіше, - а для мене це означає - суворіше й вибагливіше: суворіше до морального змісту письменницької продукції і вибагливіше до її мистецької форми.

Тема цього мого короткого виступу, па перший погляд, нічого спільного не має з нинішнім вечором. Я хочу поділитися деякими спостереженнями з життя, і тільки тоді, коли б ці спостереження ввійшли в ту ультрафіялкову сферу мозкового життя, де відбуваються таємні й незнані зав'язки, звані ужитковою мовою творчістю, щойно тоді ця тема могла б стати гідною для обговорсішя. Я гаряче прагну цього, бо я хотів би звернутись до письмен­ників, і насамперед до себе самого, з закликом: напишіть літературними творами історію сучасної української молодої людини.

Я поставив би конкретну тему: українська молодь і війна. Тобто: як формували психіку теперішньої української молоді ті умови безперерв­ного походу, безконечного змагання, умови ствердження себе в нації і в світі в атмосфері тотальної - відкритої і прихованої — боротьби різних сил, ті реально жорстокі умови, що в них народилося, підросло і далі зростає нове українське покоління.

Є нації, цілі брили історії яких лягли під знаком всенанівного духу війни, що просякав кожну мозкову клітину юного покоління від колиски до обов’язкової смерті на полі бою. Обов'язковість такої смерти була чимось самозрозумілим. Покоління випікались в одній великій нечі, як стандартні буханці з фабричною маркою, призначені на стандартне з’їдання зубцями грандіозної сталевої машини, ім’я якій: війна. Молодь виховувано в ідеалі, що на його ієрархічній градації стояв знак рівности між поняттям громадянин з великої літери і - унтер-офіцер. Війна була сліпим законом буття, сліпим і безцільним, бо не можна ж метою вихову поколінь визначати смерть на полі бою в ім'я... абстрактного панування білої бестії, здобуття лебенеравму, апостола чину для чину, отого стандартом робленого багатомільйонового Фріца.

Той, хто спробував би прикласти до української молодої людини типове називне ім’я, наприклад, Іван, той би залишив поза засягом цього імені величезну сферу дії, думання і прагнення, що не надається до вхоилення однією чи двома робочими кличками. Фріц - це точне окреслення кількох поколінь. Іван - це дуже неточна спроба визначити тільки частку молодої нації, дуже, можливо, характеристичну в певних межах часу й простору, але цілковито не вирішну для накреслення

522

генерального руху багатющих і мало ще вивчених духових сил шляхом від твердої колись традиції до сліпучого своїми перспективами май­бутнього.

Серед нашої молоді ми маємо не тільки Івана, але й Остапа, Андрія,

Бснедя, Марка, Прокопа, Володька, Василя, Галата, Шахая, Степана Радчснка і Петра Ромена. Цс все не тільки типи, але й неповторні ін­дивідуальності. Не один з них справді поліг на полі бою - на полі бою з прапором в руках, інколи просто затискаючи передсмертним корчем руки волошку з колоском, як в одній новелі Позичанюка, або на полі бою в катівських застінках чи в болотах північних країв. Та кожен з тих молодих людей знав, що в його війні височить перед ним величезна, небувала, свята ціль: знищити війну, знищити її назавжди, викинути її з ужитку суспільств, народів, націй, людства.

Але ми помилимося, коли думатимемо про нашу молодь, що до свого нечуваного пацифізму вона прийшла з дворянської садиби чи з молоком і медом повного хутора. Пацифізм її родився в середовищі кривавої боротьби, в атмосфері жандармських переслідувань, коли вій видав у світ «Книги битія українського народу», в атмосфері енкавсдівського терору, коли він витворив перший союз молоді СУМ, в атмосфері гестапівських репресій, коли він покликав до життя Українську Повстанську Армію, що спромоглася уйняти в чотири слова віковічну, сказати б, місійну віру української нації: «свобода народам, свобода людині».

Ні, наш молодий герой - не пічкур, не доморощений пацифіст, він іде в життя активно, він втручається в дію зла, не вдягаючи білих рукавичок, він заперечує її не тільки словом, але й ділом, - він не спиня­ється перед насильством, коли треба витримати затяжний бій за зни­щення всякого насильства на землі.

Війна визначає напрям діяльности нашої молоді. Але вона не визначає змісту її.

Нещодавно в приватній розмові Улас Самчук, творець книг про сучасну українську молодь, висловив думку про синтезу. Мова йшла про оспівування в літературі нашій чеснот вояка, оспівування активного героїзму на полі бою і забуття про роль молоді - творця вічних цінностей, молоді - будівничого землі, будівничого позитивної традиції. Тільки поєднання мужнього духу з працівними руками дає націю, дія якої в людстві не йде намарне.

Так, синтеза. Специфічні умови історичного розвитку справді створили те, що сучасна українська молодь стала спадкоємцем усіх позитивів, творених людством віками. Вона приходить до посідання цих скарбів, озброєна власною віковічною традицією, але й готова кожночасно внести в традицію зміни, конечні для постійного і безконечного дальшого зростання. 1 ще до того, як підійти щільно до скарбів вселюдських культурних надбань, або — радше —водночас із цим, наша молодь повинна відбути процес внутріукраїнської синтези.

Я не бачу нічого лихого в тому, що існують східняки і західники, існують у термінології і в дійсності. Навпаки, я вважаю, що показником гідности є, наприклад, що німецька молодь не може сьогодні похвалитися поділом на східняків і західняків або ще яким іншим поділом ментальности. Це означає попросту, що в нас ширший діапазон. 1\е означає, що ми можемо похвалитись: так, голова нашого молодого тіла торкається далекого краю, краю вечірніх культур з їхнім золотим надбанням, а ноги його, база його покоїться в надрах вічно юної, вічно плідної Азії. Це означає, що наша молодь щаслива: їй бо попереду ще багато вивчати і багато читати: читати в книжках і в очах одне в одного.

Я ніколи не забуду молодого таборового українського поліцая, якого бачив кілька днів тому, коли він під час нічної варти читав роман \L6epca

Адріян і Аіітіной". Трудно уявити собі щось подібне про молодого земляка Еберського, який нині служить у поліції.

Нехай у нас будуть східняки й західники, нехай вони не приходять один до одного з метою механічного зчеплення. Нехай більше буде в нас локальности й регіоиальности, нехай буде в пас якомога більше познак індивідуальности, в цьому бо запорука нашої сили, бідність нації в спільній меті, а не в співі в унісон. І тому нехай західна молодь причастить східну до свого впорядкованого католицького відчуття всесвіту, нехай навчить її краси догм, а східна наша молодь нехай покаже західній силу свого потужного допитливого розуму, працю свого мозку в напрямі свобідиого індивідуального шукання правди і справедливости і розмах своїх планів і задумів переустрою світу. Нехай одні навчать других вихованої в стількох поколіннях лицарськости, а ті нехай навчать своїх братів незнищенного віталістичного прагнення і надлюдської своєї витривалости в умінні дресирувати життя. Цих речей можна навчити. Цих речей можна навчити навіть тоді, коли в певних випадках здається, що немає ніякої підстави для порозуміння між двома відламами одного великого народу. Нехай ствердять цс ті з нас, які добре знають ціну законові про перехід кількости в якість.

Нема на світі безвихідного становища, нема на світі перешкоди, якої не можна було б подолати, не існує кризи, що її не можна було б пе­ребороти, не існує мсти, якої не можна було б здобути - це все істини, в яких не сумніваються ані наші східняки, ані наші західняки. Це істини, з молоком матері всмоктані українською молоддю з усіх кінців світу, де тільки ступає нога українця.

Звідси оцей гін до знання. Звідси оце непереборне прагнення в усе ввійти, все духово опанувати, в усьому сказати своє слово і витиснути слід своїх пальців.

І тому кризи, що їх переходить українська молодь - раніше і тепер - не мають багато спільного з кризами молоді інших націй. Величезне мо­ральне здоров’я, невичерпна життєва снага, ці речі, що ними обдаровано нашу націю з природи, з нашої землі і з нашого сонця, ці речі, що ними обійдено багатьох і багатьох, змушених або змушуваних плекати свою молодість на боці ерзаців, ці речі в нас є запорукою довготривалого життя. І якщо досі ми поводилися дещо марнотратно зі скарбами, дарованими нам Творцем, то тепер надходить час юної стиглости.

Покоління війни, покоління нечуваних ще доти на земній планеті стрясень і катаклізмі в, це покоління складає іспит зрілости. Український юнак, сповнений соняшної снаги, спраглий знань, непохитний у пря­муванні до великої мети, толеран тний до вияву кожної творчої думки, шляхетний у прагненні правди і справедливости, готовий кожної хви­лини прийти на допомогу слабшому, юнак, найглибші духові кризи якого завжди мають вигляд на найкращий вихід і на синтезу найкращих почуттів, юнак, покликаний у війну, щоб знищити її навіки - таким я бачу українського юнака в дійсності і таким би хотів його відтворити, як героя своїх творів. Відтворити історію української молодої людини в сучасній війні - це була б справді честь для письменника».

Дзвінки в порожнє мешкання. Етюд написано у 1958-1959 рр- Друкується вперше за текстом машинопису з архіву Костецького з лю­б’язного дозволу її. Андреаса Якубчіка.

Повість про останній сірник. У машинописі повісти, збереженому в архіві Костецького, не позначено місця й дати її написання. Однак ґатунок паперу свідчить, що машинопис виготовлено, ймовірно, на початку 1940-х років. Друкується з люб’язного дозволу н. Андреаса Якубчіка.

524

Історія ченця Гайиріха. Оповідання було задумано як частина циклу Історій шістьох різних Гайнріхів. Одна з перших версій оповідання входила до роману «Троє глядять у дзеркало». Публікована версія подається за виданням: Ігор Костецький. Збірник до 50-річчя. - Мюнхен: На горі, 1963/1964. - С. 9-26. її було супроводжено вступним словом автора:

«Історія ченця Іайнріха - частина твору, що має містити історії загалом шістьох Гайнріхів. В одній з них ідеться про абсолютне добро.

Історія чепця Гайнріха задумана як історія абсолютного зла. Зло розвивається, мовляв, у ніщо, у досконалий пуль. При остаточному його вивершенні роль диявола стає вже непотрібна.

Автор цієї сумної історії, однак, не певен, чи пощастило йому зробити її справді сумною. Можливо, що читач не буде надто далекий від правди, коли ствердить, як мало автор віритьу свою історію, незважаючи на посилену працю над нею.

Задум виник дуже давно. Приводом було враження від обличчя актора Павля Вегенера. Протягом багатьох років автор спостерігав цс надзвичайне обличчя, аж поки 1938 у нього визріла думка, мовляв, з таким обличчям можна зробити ще щось, чого доти у жодному фільмі ВсГснсра не було. (З Веґенера у житті була рідкісно добра людина. Це між іншим.) Тоді й написано першу версію. Підсамкінець 1940 зроблено інший її ва- ріяпт: три головні фрагменти виготувано в дещо інакшому ключі.

Обидві попередні версії авторові під теперішню пору неприступні. Публікована тут - третя. Вона частково відновлена з пам’яті, а частково знов-таки написана вперше. Тим разом писалась вона невідривно від згаданого більшого твору, де вона являє собою лише одну вставну цеглину. Даний текст опрацьовувано 1944-1946, а 1947 його перероблювано у деталях. Потім текст ще раз перероблювано для перекладу німецькою мовою.

Німецьких версій було дві. Одна загубилась. Другу надруковано у ПЕН-клубівському журналі «Арена» (Лондон, 1961). З української ж версії побачили досі світ тільки два уривки: у циклостилевому альманаху «Світання», за редакцією Василя Барки (Аві'сбург, 1946), і у журналі «Обрії», за редакцією Юрія Косача (Нью-Йорк, 1951).

Авторова мрія створити фільм за «Історією ченця Гайнріха» з Павлсм Вегенером у заголовній ролі - не здійснилась. Великий актор номер ІЗ вересня 1948.

У травні 1963».

Ґуґа, Ґоґа і Ґіґо. З циклу «Анатоль та жінки». Першодрук: Сучасність. - 1961. - Ч. 10. - С. 4-34.

Дійство про велику людину. Третя із циклу ранніх п’єс Костецького (що включає також «Спокуси несвятого Антона» та «Близнята ще зустрінуться»). Драма-містерія, написана в Міттенвальді в лиині-сернні 1948 року, вперше надрукована у виданні: Ігор Костецький. Театр перед твоїм порогом. - Мюнхен: На горі, 1963. - С. 167-254.

Тло поетичної місії Езри Павнда. Вступна стаття до видання віршів Павнда в перекладі Костецького: Езра Павнд. Вибране. - Мюнхен: Нагорі, 1960. - С. 5-15. Беручи літературну діяльність Езри Павнда як вихідну точку викладу, автор викладає у статті основні принципи власної мис­тецької візії.

Стефан Ґеорґе. Особистість, доба, спадщина. Есей, надрукований як передмова до двотомового видання: Вибраний Стефан Георге. - Штутгарт: На горі, 1968-1971. -Т. 1. - С. 29-206. Не подається в нашому виданні заключна частина есею, яка містить відомості з історії підго­тування збірника «Вибраний Стефан Георґе».

525

Начерки передмови до нездійсненого видання зібраних творів.І Начерки передмови до 20-томиого видання зібраних творів, план якого Костецький обдумував наприкінці 1970-х років, зберігаються в його! архіві. За машинописом з люб’язного дозволу п. Аидреаса Якубчіка подаються ті фрагменти, що з огляду на їхній більш-менш викінчений І характер надаються для публікації. Інші частини тексту - цс І фрагментарний конспект, опрацювання якого Костецький мав намір продовжити. Деякі матеріяли з подрукованої частини начерків використано в есеї упорядника «Ім’я».

І

Марко Роберт Стех. Пошуки 7

Там, де початок чуда. Старобутпі повістки 20

Чорноліський переказ 20

Опришок та орач.

25

Опришок та крииа дівчина 26

і • Ціна людської назви.

** * Божественна лжа „ *

• Дсредднсм грядущим І⁶ *

ф МизНе^Г.:.. ~ •— ⁶² •

9 Шість ліхтаріп і пли_И(| місяць _{?5 0}

II

Марко Роберт Стос. Ім’я 37

Відвідини «На горі» ур,

Зіновій Бережан И4

III

.Марко Роберт Стех. Стиль 165

Тобі належить цілий світ 176 •

' '•'Дзвінки в порожне мешкання 185*

*4 Повість про останній сірник 190 •

Історія ченця Гайнріха 243

Ґуга, Ґоґа і Ґіго і - — 260

IV

Марко Роберт Стех. 291

Дійство про велику людину

о Тло поетичної місії Езри Павнда

Стефан Ґеорґе. Особистість, доба, спадвіина

Начерки передмови до нездійсненого видання зібраних творів

521

Примітки

*/?іумращу/ж*> ш

Ігор Костецький

Тобі належить цілий світ

Вибрані твори

Видання підготував Марко Роберт Стех

Редактор Віктор Дудко Художник Тамара Масленнікова Коректори Світлана Гайдук, Тетяна Янковенко Технічний редактор Майя Притикіна Комп’ютерна верстка Тамари Маслениікової

Підписано до друку 4.05.2005. Формат 60x108 ^,/_|П- Гарнітура «Баскервіль». Папір офсетний. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 36,3. Умови, фарбові дб. 36,81. Обл.-вид. арк. 32,97. Зам. № 5-1042

СП «Часогуїс “Критика"». 01001 Київ -1, а/с 255. Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 2189 від 18.05.2005

Надруковано у ЗАТ «ВІПОЛ» 03151 Київ-151, вул. Волинська, 60

«Глузд фотомонтажу в тому, що він зіставляє емпіри^ сенсуалістичні, чи як ще назвати, відбитки з об’єкта у ком. бінаціях, де одне витяте підбудовує друге витяте, і з взаємодії як здавалось, неможливих до зіставлення від тинків виростає можливість по-новому спізнати якраз сутність об’єкта...), Слова Ігоря Костецького (який залюбки звертався до «ф^ томонтажних технік у літературі й видавничій діяльності) спонукали упорядника книги Марка Роберта Стеха скласти своєрідний «колаж» із прозових творів, драми, есеїв, фраг­ментів інтерв’ю та автобіографічних записів визначного українського письменника-аванґардиста з метою «по-новому спізнати сутність» цього мистецького явища та по змозі най- усебічніше представити в одному томі як мистецьку персону Костецького, так і пл оть-дух його багатогранної літературної творчости. Це перше книжкове видання творів Ігоря Косте­цького в Україні.

Ігор Костецький народився (як Ігор Мерзляков) 14 травня 1913 року в Києві; помер (як Еа^ог Є. Ковіеігку) 14 червня 1983 року в селі Швайкгаймі неподалік Штутґарта в Німеч­чині. Провів дитинство і юність на Волині й у Вінниці, у «мі­шаному ужраїнсько-російсько-польському середовищі»; здо­бував освіту в Києві, Лєнінґраді й Москві; працював у театрі на Уралі. Вивезений 1942 року иа примусові роботи до Німеччини, Костецький (його літературне ім’я було дівочим прізвищем матері) став одним із засновників і чільних тео­ретиків Мистецького Української Руху та чи не найяскра­вішим українським «модерністичним» письменником поко­ління. Автор оповідань, повістей, романів, п’єс, віршів, по­дорожньої прози, кіносценаріїв, численних есеїв та укра­їнських перекладів вершинних творів світової літератури, Костецький був також організатором видавництва «На горі»» яке випустило кількадесят амбітних літературних і літера* турознавчих видань. Після конфлікту з редакцією журналу «Сучасність» 1967 року (т. зв. «афери Костецького») ійн мало друкувався в українських діяспорних виданнях. Від полови­ни 1960-х років більшість художніх творів Костецького на­писано німецькою мовою.