4. Реформація та її культурно-історичне значення.

Невдово­лення положенням у Церкві зріло, у першу чергу, на півночі, в англо-германських землях, які віддавна відчували глуху неприязнь до Риму, що нав'язував їм свої канони. Тепер вже постало питання про збереження традиційних християнських чеснот, що їх на очах втрачала ренесансна Італія — метрополія Церкви га культури. Це породжує ідею Реформації, яка мала на меті, за прагненням її ініціаторів, повернення християнства до первісної чистоти, однак призвела до великого церковного розколу.

Розпочалося все в XVI ст. у Західній Європі, де виникають лютеранство та кальвінізм, які рішуче поривають з католицькими церковними нормами, засуджуючи заборону мирянам читати Старий Заповіт та видавати Біблію на­родною мовою, торгівлю індульгенціями тощо.

Після того, як протест Лютера проти папських репресій було відхилено Констанцьким собором, цю хвилю почали називати протестантизмом. Зго­дом з'являються баптисти, менионіти, квакери та численні інші протестант­ські угрупування. Вони відхиляють чимало таїнств, заперечують іконошанування, церковну розкіш, висуваючи на перший план особисту віру й навчання Святому Письму. У Англії король Генріх VIII, бажаючи одружитися у восьмий раз, не дістав на це схвалення папської Курії й сам себе оголосив главою англій­ської церкви, долучивши до цього заборону посилати до Риму церковну подать. Так виникло англіканство, що зберігає чимало зовнішніх рис католицизму, але догматично й адміністративно від нього незалежне.

Надалі спостерігається все більш інтенсивне подрібнення колись єдиного церковного організму, поява конфесій, кожна з яких вимагає, як правило,

визнати лише її єдиною «істинною церквою», і надає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідува­ти, пояснювати Біблію, вважаючи себе священиком без будь-якого церковного посвячення.

Основні положення Реформації полягали у таких двох тезах:

-- джерелом віри є лише Святе Письмо — богословську спадщину Отців церкви і постанови Вселенських Соборів відхилено або зведено до ролі матеріалу для дискусій;

-- спасіння людини залежить лише від віри, а не від виконання ритуалів чи добрих справ (виправдання вірою).

Протестанти відмовляються від усього, що виробила Церква за півтора ти­сячоліття у сфері літургійної культури. Вони відхиляють літургію як сакральний акт, ряд таїнств, в тому числі й священства. Храм замінено молитовним зібран­ням за типом синагоги; тут лише читають і коментують Біблію, співають молит­ви. Відмінено кадіння, свічки, одяг для богослужіння, ікони. Культ стає суворим і простим, роль мистецтва в ньому зводиться до мінімуму. Все це, на думку церковних реформаторів, є поверненням до ранньохристиянських норм церков­ного життя.

Чимало європейських інтелектуалів включилися у критику церковної догма­тики та порядків. Джон Вікліф, Еразм Роттердамський, Вільям Оккам виступа­ють проти постулатів церковної ідеології, способу схоластичного мислення, вда­ючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, Еразмова «Похвала глупоті», що містить ущипливу картину відсталого, брутального й самовпевненого схолас­тичного світу). Біблію намагаються прочитати по-новому, мовами оригіналу (тобто давньоєврейською та грецькою), а не латиною. Німецькі ентузіасти цер­ковної реформи відновили вивчення грецької мови; Йоганн Рейхлін виступив також на захист старовинних єврейських книжок, обстоюючи повагу до культур­них цінностей.

Проте захоплення філософією та світськими письменниками було у проте­стантських діячів настільки сильним, що часом вони забували предмет пропо­віді — Святе Письмо. Теми з Арістотеля чи Овідія стали на якийсь час популяр­нішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'я Христа. Ця ситуація тривала аж до XVIII ст.

Водночас виявилася і тенденція до проведення богослужіння та проповіді національною мовою (Ян Гус, Мартін Лютер та інші). У Німеччині задавав тон Густав Пфайфер, що проповідував під відкритим не­бом, подібно до біблійних персонажів. Його проповіді збирали величезну ауди­торію. Стає популярною у протестантів і теза про необхідність підкорення Цер­кви не Риму, а тому чи іншому світському володарю національної держави.

Католицька церква намагалася всіляко протистояти цим процесам, що, як вона розуміла, мусили призвести до повного підкорення Церкви державі й по­літиці або й до відвертого розриву з християнством взагалі. Католицький рух проти Реформації називають Контрреформацією, але він не був примітивним обстоюванням середньовічних норм.

По-перше, католицька церква навела порядок у своїх лавах, намагаючись звільни­тися від тих кричущих недоліків, за які їй дорікали протестанти.

«Соборний рух XV століття прагнув ре­формувати католицизм офіціозним шляхом. Констанцький (1414— 1418 рр.) і Базельський (1431—1448 рр.) собори висунули пропози­цію, щоб главою Церкви був не папа, а со­бор, вищий за папу. Зважаючи на утворення національних церков, це означало контроль над політичними й майновими справами пап (пе­реважно італійців) в інтересах кіл, представ­лених своєю національною церквою»

По-друге, католицька церква спиралася не на традиційне самозречення особистості, а, навпаки, на максимальний розвиток її, на засвоєння духовного досвіду Ренесансу.

Орден єзуїтів, заснований Ігнатієм Лойолою, став покровителем нового, рене­сансного стилю в літературі та мистецтві, який мусив бути використаний вже для ви­конання традиційних завдань Церкви. В єзу­їтських навчальних закладах, розрахованих на елітну молодь, все було спрямоване на розкриття здібностей особи; тут насаджува­ли змагальність, честолюбство й усвідомлен­ня цінності власного «я» (представники української шляхти тих часів, зокрема Бог­дан Хмельницький, навчалися в таких закла­дах). Єзуїти прагнули використати досвід розкріпаченої думки Ренесансу на користь Церкви; зокрема саме за формулюванням єзуїтів тиранія короля, тобто зловживання владою, — це протиприродне явище, з яким слід боротися.

Католицизм в цю пору висунув чимало блискучих проповідників, що, зо­крема, будували свої проповіді в новому, філософськи ускладненому стилі баро­ко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відродження, так і традиційні церковні засади (Петро Скарга в Польщі або Балтазар Грасіан у Іспанії). Стиль їхніх літературних творів та усних проповідей ряснів уже не лише цитатами зі Святого Письма, але й прикладами з художньої літератури та язичницької міфології, посиланнями на наукові досягнення тощо.

У цих складних обставинах вимальовуються риси європейської людини но­вого типу, яка звикла до діалектики протиріч, суперечки думок і поступово підходить д о розуміння плюралізму (множинності) істини. Міцно стоячи на ґрунті практично-утилітарних потреб, ця людина починає опановувати світ на­уково-технічними методами, але ще не втрачає інтересу до релігійно-богослов­ських суперечок, так само, як і до ірраціонального та містичного.

За розуміння духу та букви Святого Письма ведуться релігійні війни. Водно­час створюються грандіозні утопії, мета яких визначити параметри вічного миру та процвітання людського суспільства.

Політико-правова думка постренесансної епохи. Два фактора визначають суспільну свідомість європейця у постренесансну епоху. По-перше зміцнюється тип національної держави, яка остаточно прийшла на зміну величезній космополітичній імперії. Західна Європа стає конгломерацією національним спільнот, кожна з яких активно відстоює, в першу чергу, власні інтереси. По-друге, всередині національного суспільства запроваджується чітка, побудована на авторитарності, ієрархія соціальних верств.

Короля вважають гарантом законності й порядку, він стоїть над усіма. Пер ший прошарок, за традицією, формувало духовенство, другий — дворянство а до третього належали всі інші, простолюд. Кордони між цими станами були чіткими й підкресленими. Наприклад в абсолютистській Франції XVII ст. золоті прикраси мали право носити лише дворяни, а міщани й селяни — тільки срібні. З першого погляду можна було відрізнити шляхтича в оксамиті, мереживах від простолюдина у скромному сірому або чорному вбранні.

Дохід можновладців забезпечувався працею тисяч селян. Знать вела розкіш не життя, неухильно скочуючись до зубожіння, тоді, коли третій прошарок потроху збагачувався й соціально диференціювався. З його складу виділялося ще більше заможних людей, які могли вже цілком зрівнятися з дворянами за фінансовою спроможністю, освіченістю і, звичайно ж, природними обдарування ми. Ці люди прагнули незалежності від існуючих порядків, гроші ставали для них еквівалентом свободи, вони поволі навчалися вправно їх примножуваті і впливати на життя капіталом, а не словом або кулаком. Це — бюргері (у Німеччині), або буржуа (у Франції).

Духовенство при всій його зайнятості проблемами свого часу почувалось (хоча б теоретично) громадянами, перш за все, Небесного Єрусалиму. Дворянство розвивало традиції середньовічного лицарства, культивуючи як стиль житт.я війну, кохання й витончені розваги. А психологія та світогляд третього прошарку, в першу чергу бюргерства, були сповнені надій на нові можливості соціального устрою, які б не пригнічували їх та не зв'язували їхньої ініціативи.

Проблеми облаштування людини в житті починають становити основу насамперед «бюргерської психології», ідеологію тих, хто належав до третього прошарку. Але вплив цієї ідеології все ширше утверджується через життєві контакти, науково-літературну думку та митецьку творчість у всіх класах суспільства.

Ключовою стає проблема розкріпачення індивідуальності, яка з часів Рене­сансу вважає себе центром буття й усе, що стосується ідеї покори чиємусь авто­ритетові, сприймає болісно, як посягання на свої природні права. Водночас, індивідуальність прагне домінувати над іншими. Але вже на початку формуван­ня суспільства, в якому ці принципи переважатимуть, стає очевидно, що ініціа­тива особистості мусить бути регульована, інакше життя перетвориться на су­цільну війну всіх проти всіх.

В епоху панування християнства всі надії покладалися на вироблення в сві­домості кожної людини совісті й відповідальності. Коли ж ці поняття стали сприйматися як пережитки, залишилася надія не на сумління (тобто регулювання самим індивідуумом власної поведінки «зсередини»), а на зовнішні важелі впли­ву: закон, державу, соціальне пригнічення агресивних. Політико-юридичні кон­цепції постренесансної епохи зосереджені на проблемі «особистість і держава». Характерний, перш за все, англійський досвід. Усі процеси, яких зазнає у Новий час Європа, в Англії відбувалися наче в спеціально призначеному для цього місці, своєрідній «основній лабораторії».

Саме в Англії індивідуальність вперше широко заявила про свої права. Тут вперше Церква відокремилася від Риму й стала національною, підпорядкова­ною королеві. Проте саме тут вперше в Європі було заперечено тиранію монархії та відрубано голову королю Карлу І. Саме у Британському королівстві виникає перший парламент; самовладдя монархів обмежується конституцією, яка гаран­тує громадянські права всьому суспільству. Саме на англійському ґрунті поло­ження римського права про недоторканість особистості набуло характеру гасла «мій дім — моя фортеця», що виражало перевагу особистісних інтересів над суспільними. Не випадково найбільш чітко й послідовно викладає нову концеп­цію взаємовідносин між особою та державою саме британець Т. Гоббс.

Томас Гоббс (XVI—XVII ст.), який розглядав традиційну релігію з її покладан­нями на душу й совість вже як пережиток і марновірство, створює трактат «Леві­афан», використавши для змалювання держави образ біблійної титанічної істоти .

Ця держава постає як творіння людини; всі люди рівні від природи але вони, за Гоббсом, «домовилися» жити в суспільстві, аби уникнути війн, що їх породжує індивідуалізм. Самообмеження особи в рамках держави — добровільне. Гоббс не бачить у суспільстві якогось класового розшарування, виходячи з того, що в національній державі у всіх — одні інтереси. Тут народ начебто добровіль­но довіряє королеві право володарювати. У такій державі за поширеним у про­тестантських краях поглядом світське право мусить домінувати над Церквою.

Віра в Церкву як інститут, що керує й королями, релігійний ідеалізм з часів Ренесансу вивітрюються, поступаючись дедалі частіше відчаю та цинізму , аморалізму, брутальному й неприкритому насильству. Виникає тенденція до політичної тоталітаризації життя, при якій церковні норми дедалі частіше стають просто гаслами для маніпулювання в руках політиканів. Релігія дедалі частіше виступає як оболонка цілком матеріальних, економічно-політичних інтересів певних соціальних груп.

Для нової людської спільноти властиві вже нові, капіталістичні, меркантильні відносини, воля до влади й самоствердження агресивного ‘’я ‘’. Розкріпачення людського «я», вивільнені внутрішніх можливостей людини й суспільства сприяли розвитку науково-те нічної думки та духовного пошуку. Людина Нового часу прагне повністю підкорити собі земну кулю, сили природи, бути господарем власної долі. У цей час Р. Декарт заклав основи аналітичної геометрії; Б. Паскаль відкрив основний закон гідростатики; Е. Торрічеллі довів існування атмосферного тиску та вакууму (так звана «торрічеллієва порожнеча» ), винайшов ртутний барометр; Р. Бойль сформулював перше наукове визна - чення хімічного елемента.

У філософсько-науковій думці Нового часу починають панувати сенсуалізм (від лат.— почуття) та емпіризм Проте богослов'я знаходить часом неочікувану підтримку у найвидатніших вчених. Досить згадати «Тлумачення на Апокаліпсис» Ньютона, або «Листи до провінціала» Паскаля (геніального математика, який узаконив метод математичної індукції) на підтримку янсеністів, угрупування, що ворогувало з єзуїтами (XVII ст.). Ці твори написано з глибоким розумінням теологічних них проблем, але вони постають не як приклад руху богословської думки , а радше як особиста примха вченого.

Література:

1. Абрамович С.Д., Чікарькова М.Ю. Світова та українська культура: Навчальний посібник. — Львів: Світ, 2004.

2. Культурологія. /За ред. Т.Б. Гриценко. Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2007.

3. Українська та зарубіжна культура /За ред. проф. Л.Є. Дещинського. Навчальний посібний. — Львів: Видавництво «Бескид Біт» 2005.

4. Кордон М.В. Українска та зарубіжна культура: Підручник. — К.: Центр учбової літератури, 2007.

5. Історія української та зарубіжної культури /За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. — К., 1999.

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. /За ред. А.В, Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. — Львів, 1994.

7. Українська та зарубіжна культура /За ред М.М. Заковича. — К., 2001.

Лекція №6