61. Фольклористична діяльність Гнатюка

Досліджуючи становлення і місце у відродженні національної літератури, В. Гнатюк виділяв головні періоди цього процесу:  а)  зародження на початку 30-х років  XIX ст. нового українського руху, який започаткували Осип Левицький та Осип Лозинський, а розвинули Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький; б) поширення після смерті Т. Шевченка “Кобзаря”, внаслідок чого зародився новий рух, розпочатий в 30-х роках. До цього руху приєдналися  нові письменники: Євген Зварський, Федір Заревич, Володимир Шашкевич, Іван Верхратський, Юрій Федькович, Сидор Воробкевич. Разом з цим, діяч відзначав, що на Закарпатті порівняно з Галичиною і Буковиною письменство протягом усього XIX ст. не зазнало ніяких позитивних змін.

За час діяльності в галузі етнографії та фольклористики В. Гнатюк провів колосальну роботу. Зокрема, він зредагував і видав близько 60-ти томів “Етнографічного збірника” і “Матеріалів для української етнології”. Результатом його багаторічних досліджень були шість томів “Етнографічних матеріалів з Угорської Руси”, розвідки “Русини пряшівської єпархії і говори”, “Руські оселі в Бачці”, “Угорські духовні вірші”. Заслужену славу в слов`янському і, взагалі, європейському науковому світі мають “Галицько-руські анекдоти”, “Колядки і щедрівки”, “Гаївки”, “Коломийки”, “Галицько-руські народні легенди”, “Знадоби до української демонології”,  “Українські народні байки”, які він упорядкував, відредагував і видав.

У 1913 році за фундаментальну працю “Народні оповідання про опришків” Академія наук у Петербурзі нагородила В. Гнатюка премією О. Котляревського.

Наукова діяльність вченого здобула загальне визнання. Він став академіком Всеукраїнської Академії наук, членом-кореспондентом Академії наук СРСР, членом-кореспондентом Чехословацького етнографічного товариства у Празі, почесним членом Етнографічного товариства в Києві та членом Етнографічного об`єднання у Відні.

62. Праця Франка «Жіноча неволя»

Стаття Івана Франка п. н. "Жіноча неволя в руських піснях народних" появилася в "Зорі" в 1883 р. та є в нашому письменстві першим голосним і поважним словом про жіноче питання. Ця науково-дослідницька праця Франка, написана на основі пісенного матеріялу, зібраного переважно самим І. Франком, а також Павликом, Рошкевичівними й др., та джерел, що про них автор подає наступні завваження:

Матеріяли етнографічні до цього предмета зібрані в Чубинського "Труды етнограф.-статист, експедиції в Югозап. край, т. V і VIII", Драгоманова "Предания и рассказы", Головацького "Песни галицько-русского народа" і др. З опрацювань бачиться, найдавніше і єдине досі спеціяльне оброблення того предмету є Боровиковського "Женская доля в песнях укр. народа", напечатане переводом в минувшому річнику "Зорі". Жаль тільки, що оброблення це настільки некритичне, що автор помішав пісні новіші з давніми, обрядово-весільними, в яких віє зовсім інший дух, ніж у новіших піснях, і в яких жіноцтво займає далеко нижче, підрядне становище в родинному житті. Дуже цінні уваги щодо того питання знаходимо в прекрасній розправі М. Драгоманова: "Отголоски рыцарской поезії в украинских песнях", а також в його новій знаменитій книжці: "Нові українські пісні про громадські справи".

На самому вступі Франко подає погляд на українську жінку порівнюючи її з жінками сусідніх народів:

"Коли це правда, що мірою культурности всякого народу може служити то, як той нарід поводиться з жінками, те й це безперечна правда, що русько-український народ за цією мірою покажеться висококультурним у відношенні до других сусідніх народів. Від давніх давен усі вчені люди, що придивлялися до життя руського народу, признавали, що русини поводяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свобідніше, аніж їх сусіди. Свобідна воля жінки знаходить тут далеко більше пошанування, ніж напр. у великоросів, в родині жінка займає дуже поважне й почесне становище, ба навіть веде своє окреме (жіноче, домашнє) хазяйство побіч чоловічого і до якого мужик рідко коли мішається. Ніякого важнішого діла мужик не робить без поради з жінкою, ба, дуже часто розумна й одважна жінка вміє в усім поставити свою волю супроти мужикової. Що вже й говорити про те, що через таке чесне й людське держання жіноцтво руське мусіло й самим своїм характером вийти далеко краще, розвитіше, ніж це бачимо у сусідніх племен. Це також признали трохи чи не всі етнографи, не кажучи вже про велику щирість і ніжність чуття, яке такими чистими перлами вилилося в незлічимих, чудово гарних піснях жіночих; уже сама зверхня подоба руського жіноцтва — складна, свобідна, гарна, — само його сміле та певне виступування супроти чужих людей, все це свідчить дуже корисно про поважне, людське становище жінок серед народу.

А все ж між жіночими піснями руського народу зустрічаємо дуже багато так сумовитих, так жалібно болючих, розкриваючих нам таку многоту недолі, що вдумавшися в ті пісні і в те життя, що їх викликало, ми не можемо не вжахнутись, не можемо не спитати самих себе: невже ж це правда? Невже ж це може діятись у нас перед нашими очима, між нашим лагідним руським народом? Особливо заміжня жінка винаходить у своїй жизні щораз нові рани і недогоди, на які нарікає в піснях.

Кожний, хто звик пильно придивлятися життю народньому і особливо слідити його безмірно цікаві духовні прояви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті, сказати по правді жіночі невольничі псальми. Особливо — тим цікаві вони — крім своєї основи — що майже всі за винятком деяких мандрівних, а лиш до нашого життя більше або менше приноровлених, є новішого, майже сучасного походження, як це доказує бесіда, чиста, без архаїзмів, часом зовсім льокально забарвлена, — як доказують також зовсім нові сучасні поняття й обставини, в них зображені.