18.Формування національної самосвідомості греко-католицьких священиків

Утвердження української національної самосвідомості в Західній Україні було процесом важким і повільним. Західноукраїнське суспільство наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. було аграрне, традиційне й провінційне. У ньому, за винятком духівництва, не було соціальних верств, здатних сприйняти ідею народності, а потім національну ідею. Після того як у XVI-XVII ст. українська шляхта майже цілковито спольщилася й окатоличилася, роль духовного лідера в українському селянському середовищі почало відігравати духівництво. Проте за матеріальним і культурним рівнем, за широтою світогляду український сільський священик мало чим відрізнявся від своїх парафіян. Йому не вистачало ні знань, ні часу, ні духовних сил, щоб замислюватися над становищем свого народу, його історією, сьогоденням і майбутнім.

Так сталося через пригнічене становище греко-католицьких священиків, яких польські шляхтичі примушували відробляти панщину. Хоча громади й виділяли своїм духівникам трохи більше землі, а селяни платили за хрестини, вінчання та похорони, усі ці прибутки зазвичай витрачалися на богословську освіту для синів і посаг для дочок.

Реформи, проведені Габсбургами, створили українському духівництву міцні передумови для соціально-економічного зміцнення та духовно-культурного розвитку. Проте зростання матеріального й підвищення освітнього рівня духівництва віддаляло його від простогоселянства.

Особливо це позначалося на нащадках сільських священиків, які здобували освіту в містах. Поки ці діти росли й виховувалися в рідному селі, то поводилися природно, розмовляли рідною мовою. Потрапивши до міста, вони страждали від комплексу меншовартості й переходили з «мови пастухів» на мову «високої культури». Аж до кінця XIX ст. навіть у сім'ях руських патріотів розмовляли польською, німецькою, мадярською мовами. Українською ж спілкувалися тільки зі своїми неосвіченими парафіянами. І все-таки зв'язки з народом зробили свою справу. Частина духівництва усвідомлювала, що своїм кращим становищем зрештою завдячує пригніченому, нужденному народу. У священиків формувався моральний обов'язок перед селянами, з якими вони росли, спілкувалися, знали їхню душу. Молоді священики намагалися покращити нужденне становище народу, вирвати його з пітьми неосвіченості, захистити гідність, високо оцінити почуття й думки, висловлені рідною мовою, звеличити українську культуру. На освічених українців мали вплив приклади культурного розвитку польського й особливо чеського народів.

Однією з причин громадського прозріння і визрівання ідеї народності в середовищі українського духівництва стало поширення західноєвропейських ідей, які заклали нові світоглядні підвалини під будівлю української національної ідеї. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. це були ідеї просвітництва. Вони надихали греко-католицьких священиків на просвітницьку діяльність: розбудову шкіл, освіту народу. Ці люди вірили, що знання, які треба давати народу зрозумілою для нього мовою, перетворять світ на засадах добра, справедливості й гуманізму, гармонізують його відносини з владою. Проте українські просвітники вважали головним рушієм перетворень не народ, а освічених австрійських монархів, які за допомогою імперського чиновництва забезпечать процвітання та порядок у всій імперії, у тому числі в РОМАНТИЗМ (від фр. romantisme) - ідейно-художній напрям, який висував на передній план індивідуальність, наділяючи її ідеальними рисами й прагненнями; світогляд, якому властива ідеалізація дійсності, мрійливість.

На початку XIX ст. в культурному й інтелектуальному житті Європи панував романтизм. Він був виявом духовного спротиву сухості й одноманітності існуючого імперського порядку. Романтизм оспівував емоційність, різноманітність, спонтанність, невимушеність і природність. Східну Європу швидко полонили погляди німецького філософа Й.-Г. Гердера, який закликав відкинути «високу культуру», що забула про живу особистість, залишити одноманітність імперських дворів і аристократії та шукати джерела натхнення в самобутній культурі простих людей. Під його впливом східноєвропейська інтелігенція почула в піснях свого народу більше мелодійності, аніж у найпишніших барокових композиціях, побачила в селянських звичаях більше витонченості, аніж у придворних манерах, а в народних прислів'ях більше мудрості, аніж у книжках філософів.

Поширення ідей просвітництва в Західній Україні

Отже, першою до справи національного відродження в Західній Україні долучилася когорта просвітників. У 80-х роках XVIII ст. важливим центром просвітницьких ідей став Львівський університет, де працювали відомі науковці. Серед них П. Лодій — відомий учений-правознавець, який пізніше став першим деканом юридичного факультету Петербурзького університету.

Із відкриттям духовної семінарії, яка згодом стала учительською, у 90-х роках XVIII ст. в Ужгороді також сформувався помітний просвітницький центр. Серед його діячів — І. Базилович — перший історик Закарпаття, М. Лучкай — автор першої в Австрійській імперії граматики української мови.

Багато зробив для національного відродження Закарпаття священик Олександр Духнович, склавши молитовник рідною мовою. А завдяки його навчальній 58 літературі українська мова увійшла до програм шкільної освіти Закарпаття. Він написав для школи перший український буквар і підручники з граматики та географії, посібник для вчителів.

Найпотужнішим центром західноукраїнського просвітництва на початку XIX ст. став Перемишль — центр греко-католицької єпархії. Тут знаходилася семінарія, багаті бібліотеки, українська друкарня, а головне — проживали найосвіченіші представники українського духівництва. Вони перетворили Перемишль на центр розвитку національної свідомості на Заході України, подібний тому, яким був Харків. Під опікою перемишльського греко-католицького єпископа Михайла Левицького та безпосереднім керівництвом його помічника в шкільних справах Івана Могильницького сформувався гурток патріотично налаштованих греко-католицьких священиків. Серед них такі яскраві постаті, як Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Іван Лаврівський. Майже всі вони були пов'язані з віденським інтелектуальним середовищем, яке гуртувалося навколо церкви Святої Варвари. Тому цей гурток називали віденсько-перемишльським.

У 1816 р. в Перемишлі почало діяти освітнє Товариство галицьких греко-католицьких священиків. Воно ставило за мету поширювати серед селян нескладні релігійні тексти, поради щодо ведення господарства, написані українською мовою.

Греко-католицькі священики спрямували свою діяльність насамперед на розширення мережі парафіяльних шкіл і права викладання українською мовою. У 1818 р. товариство заснувало дяківську школу, у якій дяки — тодішні педагоги — навчалися необхідних для викладання знань. Того ж року товариство домоглося ведення навчання рідною мовою в початкових школах. Греко-католицьке церковне керівництво отримало дозвіл наглядати за тими школами, у яких греко-католики становили більшість. Зусиллями членів товариства до 1832 р. було відкрито понад 400 початкових шкіл, видано кілька підручників і молитовників.

Члени віденсько-перемишльського просвітницького гуртка наполягали на тому, що русини — це представники окремого слов'янського народу, який розмовляє тією ж мовою, якою спілкується селянство України. Вони доводили, що їхня мова не є діалектами польської чи російської, ані їхньою сумішшю. Разом із тим гуртківці вважали її мовою простолюдинів, якою треба писати тільки для селян. Навіть свої брошури галицькі просвітяни не наважувалися писати живим галицьким діалектом української мови, а змішували його з книжними церковно-слов'янськими поняттями, використовувати мовні звороти, властиві польській мові. Однак «високолітературний» суржик не приваблював галичан, через що видання брошур довелося припинити. Та, незважаючи на невдачі й помилки українських просвітників, їхні освітні заходи значно сприяли підготовці нового покоління діячів національно-культурного руху.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Олександр Духнович утверджував національну свідомість українців також своїми поезіями. Велику популярність серед закарпатців мав його патріотичний вірш:

Я русин був, єсьм і буду, Русини сестри і браття,

Я родився русином, І широка дружина.

Чесний мій рід не забуду Я світ узрів під Бескидом,

Останусь його сином. Перший воздух руський ссав,

Русин був мій батько, мати, Я кормився руським хлібом,

Руская вся родина, Русин мене колисав.

Пробудження національного життя. Маючи змогу вивчати високі зразки німецької й польської філософії та літератури, нове покоління греко-католицьких семінаристів не висловлювало захоплення штучним «язичієм» своїх учителів. їх не задовольняли й такі особливості діяльності Перемишльського просвітницького гуртка, як консервативність і безмежна відданість династії Габсбургів. Нове покоління жило й мислило ідеями романтизму. Іншим чинником, який спонукав молодь до активного національного життя, став приклад польського національного руху. Він спонукав молодих семінаристів першої половини XIX ст. до ознайомлення з радикальними західними ідеями та до дієвої участі в революційній діяльності.

Після поразки повстання 1830-1831 pp. у Галичині виникла мережа таємних польських організацій, які готували ґрунт для нового національного виступу. Відновлену Річ Посполиту вони уявляли вільною демократичною республікою, а польську націю — об'єднанням чотирьох народів (польського, українського, білоруського і литовського), яке мало послуговуватися розвинутою польською культурою. їхня енергія спрямовувалася проти німецького панування, на боротьбу за відновлення національної незалежності Польщі. Ідея національної незалежності України була їм чужа.

Тодішні польські революціонери не звертали уваги на українські національні інтереси та самобутність. Це не влаштовувало українську духовну інтелігенцію. Вона шукала способів та можливостей заявити про «рутенів» (так офіційно називали східнослов'янських мешканців імперії) як про окремий повноправний народ.

руська трийця

Руська трійця». У 30-х роках XIX ст. центром західноукраїнського національного пробудження став Львів, а його активістами — молоді патріотично й ідеалістично налаштовані, захоплені ідеями народності семінаристи. їхнім лідером був 21-річний юнак Маркіян Шашкевич, славний літературний талант і глибоке знання й відчуття народної мови якого доповнювалися високою освіченістю й науковим хистом Івана Вагилевича та натхненною енергійністю й організаторськими здібностями Якова Головацького — товаришів по навчанню у 60 Львівській семінари. Оскільки вони спілкувалися тільки українською мовою, товариші назвали їх «Руською трійцею». У 1832 р. навколо них об'єдналися майже два десятки молодих священиків, семінаристів і світських інтелігентів.Гурток ставив перед собою чітко визначену мету: перетворити народну мову на мову науки, літератури й вищої школи. За її допомогою народ отримав би вільний доступ до знань і в такий спосіб зміг би покращити свою долю, вирватися зі злиднів, виявити свою, віками пригнічувану, самобутність. Проте за цією просвітницькою, культурницькою метою імперські власті побачили політичну загрозу — виникнення в Галичині українського національного руху, спрямованого проти австрійського панування. У 1834 р. «Руській трійці» заборонили видавати літературну збірку «Зоря». Ставлення імперських властей до літературно-просвітницької діяльності «Руської трійці» висловив тодішній начальник львівської поліції: «Ми ледве даємо собі раду з одним народом (поляками), а ці дурні голови хочуть ще розбудити давно мертвий і похований руський народ».Незважаючи на опір властей і греко-католицьких ієрархів, серед яких були й представники перемишльських просвітників, гурток продовжував свою роботу, збираючи фольклорний матеріал. Найбільше на цій ниві потрудився Я. Головацький, який обійшов майже всю Галичину, Закарпаття та частину Буковини. Ще далі у своїх практичних діях пішов І. Вагилевич. Він виїхав у гірські райони Галичини й не тільки збирав там фольклор, а й вів агітацію. Вагилевич закликав селян підніматися на боротьбу проти національного та соціального гноблення. Невдовзі інформація про це дійшла до властей. Івана Вагилевича заарештували й відконвоювали додому з категоричною вимогою більше не ходити селами і не підбурювати народ. Проте й удома він не припинив свою діяльність. Вагилевич перший в новій українській літературі переклав живою українською мовою «Слово о полку Ігоревім».

Історичний факт. Таке вживане для багатьох поколінь українських учнів слово «читанка» увійшло до нашої мови саме завдяки М. Шашкевичу. Його «Читанку для дівчаток» цензура дозволила надрукувати аж у 1850 p., через сім років після смерті автора.

У 1836 p. M. Шашкевич здійснив сміливий громадянський вчинок. Перед вищим духівництвом і гостями семінарії він виголосив свою доповідь українською мовою, довівши, що вона придатна для наукового вжитку. Під враженням від доповіді окремі семінаристи теж почали розмовляти українською. Окрилені успіхом, члени «Руської трійці» у трьох церквах Львова стали виголошувати релігійно-моральні проповіді українською мовою. Як вважали тодішні українці-львів’яни, це підносило їхній «руський дух на сто відсотків».

Наприкінці 1836 р. в Будапешті «Руська трійця» за допомогою сербських друзів почала видавати літературно-науковий альманах «Русалка Дністрова». Там друкувалися наукові статті про народну культуру, публікувалися народні пісні, думи, перекази. Автори оспівували національно-визвольну боротьбу українського народу, його національних героїв, цитували історичні документи, що підтверджували правдивість їхніх слів. У своїх статтях вони наголошували на необхідності возз'єднання всіх українських земель, нагадували про єдність могутньої Давньоруської держави, її столицю Київ.7 3.jpg

Іван Франко назвав «Руську трійцю» «явищем наскрізь революційним» насамперед тому, що альманах «Русалка Дністрова» сприяв формуванню національної свідомості. Він започаткував у Східній Галичині нову українську літературу, замінивши нею стару літературну церковнослов'янську мову, довівши, що між мовами галицьких русинів і наддніпрянців не існує суттєвих відмінностей, а вони самі є складовими єдиного українського народу.

Розправа над «Руською трійцею». Протест української молоді проти денаціоналізації — політики позбавлення народу його власної культури й національного самоусвідомлення, а також заклик до єднання українського народу — не залишилися безкарними. Австрійські власті конфіскували майже весь наклад альманаху — до українського читача дійшли лише 200 примірників. За сприяння церковних ієрархів було проведене розслідування діяльності його авторів і упорядників. Членів «Руської трійці» при-тягли до відповідальності як державних злочинців. Під час слідства всі вони гідно захищали своє право писати українською мовою.

Після слідства М. Шашкевича перевели служити священиком до однієї з найбідніших парафій. Виснажений працею, хворобою та постійними утисками, він помер у 32 роки

19-20.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО

Пригадайте, які суспільні верстви відігравали провідну роль на різних етапах історії в суспільному житті України.

Роль інтелігенції в національному відродженні українства

Українське культурне відродження, яке на початку XIX ст. розпочалося на Слобожанщині (Харків), Східній Галичині (Перемишль, Львів), поширилося на Центральну Україну та Київ. Українська національна ідея протягом другої чверті XIX ст. знайшла нову соціальну основу для свого розвитку. Нею стала українська інтелігенція — освічені люди, які займалися інтелектуальною, творчою діяльністю. Це були письменники, художники, артисти, викладачі, учителі, лікарі, інженери, агрономи та ін.

До рівня інтелігенції прирівнювали й деяких державних чиновників. Оскільки інтелігенти були вихідцями з дворянства, духівництва, купецтва, міщанства, селянства, у тодішніх офіційних колах їх називали різночинцями. Саме вони продовжили справу українства, яка, здавалося, уже була приречена на історичне небуття. Принаймні так уважали останні освічені представники козацько-старшинської традиції. Своє уподібнення російському дворянству вони сприймали як зникнення всього українства.

СОЦІАЛЬНА ОСНОВА - соціальна верства (клас, стан), яка зацікавлена в певній справі, готова її усвідомлено підтримувати.

Різночинська інтелігенція, вийшовши з виру народного життя, дивилася на світ з оптимізмом. Там, де українські патріоти на початку століття розгледіли кінець української справи, нове покоління вбачало лише початок національного розвитку. Тісно пов'язані з народом, вони розуміли його біди, труднощі, сподівання. Різночинці вірили в народ, не хотіли миритися з його соціальним, політичним гнітом. Тому європейські ідеї романтизму й демократизму спонукали їх до активної громадської діяльності на користь національно й соціально пригнобленого народу.

Вагому роль у швидкому розвитку української самосвідомості, аж ніяк не бажаючи того, відіграв і російський уряд. Після польського повстання 1830-1831 pp. імператор Микола І та міністр освіти граф Сергій Уваров заповзялися формувати національну самосвідомість росіян у рамках російської національної ідеї, висловленої формулою: «Самодержавіє, православ'я й народність».

Вони це робили заради зміцнення Російської імперії. Проте їхня діяльність водночас сприяла зміцненню й виокремленню української культури. Дуже яскраво це проявилося на визначенні ролі Києва та Київського університету в культурному житті України. Царизм відводив місту роль центру зросійщення Правобережжя. Однак на зламі 30-40-х років XIX ст. зусиллями нового покоління українських діячів-інтелігентів древня столиця перетворилася на центр зміцнення української національної культури та самосвідомості.

Утворення Кирило-Мефодіївського братства

Ядро цієї організації сформувалося в Києві наприкінці 1845 — на початку 1846 р. на основі групи українських студентів, викладачів і чиновників. Його засновниками стали: молодий професор-ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров, молодий службовець губернської канцелярії, кандидат права Микола Гулак і студент останнього курсу Київського університету Василь Білозерський.У засіданнях братства брали участь художник і поет Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич, який здобув вищу освіту в Парижі, де пройнявся ідеями Великої французької революції; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави», проекту конституції України Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пильчиков.

Братство сформувалося як таємне. Своїм символом воно обрало імена святих Кирила та Мефодія — перших слов'янських релігійних просвітителів. До організації приймали представників слов'янства незалежно від станового походження. Кожний член складав присягу. Усі кирило-мефодіївці визнавалися рівноправними. За ескізами засновників були виготовлені символи братства: персні з вигравіюваними на них іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їхніх власників до таємної організації. Першими власниками таких перснів стали М. Костомаров і М. Гулак. Організація мала й свою печатку з євангельським висловом: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас». її зберігав у себе М. Костомаров.

Центральними фігурами братства стали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Вони мали тверді переконання і кожний із них по-своєму уявляв першочергові завдання національного відродження. Пантелеймон Куліш на перше місце ставив захист національної самобутності, М. Костомаров наголошував на загальнолюдських цінностях, а Т. Шевченко вважав першочерговими завданнями одночасне національне й соціальне визволення українського народу. Поєднання їхніх поглядів стало основою ідеології братства.Микола Костомаров (1817-1885) був сином російського поміщика та української кріпачки. Він здобув освіту в Харківському університеті. Спочатку працював учителем на Волині, а в 1845 р. отримав призначення до Київського університету. У своїх лекціях і книгах з історії Костомаров указував на те, що українці та росіяни мають багато спільного, але це різні народності. На його думку, їх розділили два напрями, дві традиції історичного розвитку.

В Україні в ході історичного розвитку утверджувалася козацька, демократична традиція, тоді як у Росії все більше зміцнювалася самодержавна. Микола Костомаров розумів, що обидва народи страждають від соціального гноблення, а український — ще й від національного. Порятунок українців і росіян він убачав в ідеї єдності пригноблених слов'янських народів. Саме її було взято за основу заснування Кирило-Мефодіївського братства.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) походив із сім'ї не знатного, але заможного, землевласника й доньки козацького сотника. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Усе життя наполегливо працював як письменник, учений і літертурний критик, етнограф і фольклорист. Як громадський діяч закликав українську інтелігенцію до просвітництва народу всупереч усім несприятливим обставинам. Він розробив українську абетку — так звану «кулішівку» (нею й донині друкують книжки), написав і опублікував підручник з історії України для учнів старших класів.Головною політичною діяльністю братства було звільнення України з-під імперського гноблення, розбудова незалежної держави з демократичним ладом на зразок США чи Французької республіки.

Члени братства усвідомлювали, які майже непереборні перепони стоять на шляху політичного визволення України. Микола Костомаров із цього приводу зазначав: «Трудна справа... Так воно є: ми, українці, самі нічого не вдіємо — сили не маємо: Москва тягне до себе, поляки Москви бояться і не довіряють їй, як і з ким тут починати?» Реально оцінював ситуацію й В. Білозерський: «А втім, ясно, що окреме існування України неможливе; вона перебуватиме між кількома вогнями, утискуватиметься і може зазнати сумнішої долі, ніж зазнали поляки».

За таких історичних умов кирило-мефодіївці визнавали лише один шлях утвердження державної незалежності України — створення федерації незалежних слов'янських держав. Центром Усеслов'янського федеративного союзу мав стати Київ, де раз на чотири роки збирався б найвищий орган федерації — Слов'янський собор (сейм чи рада) з консультативними й регулятивними повноваженнямиПрограмні документи Кирило-Мефодіївського братства

Програмні засади Кирило-Мефодіївського братства були викладені в «Книзі буття українського народу», відозві «Брати українці!». Це пов'язано з тим, що зміст твору був пронизаний євангельськими заповідями. Програму писали всі «братчики» під керівництвом М. Костомарова. Нею передбачалося здійснення загальнолюдських християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, їхнього поєднання з українським патріотизмом. На думку кирило-мефодіївців, Україна була провідною силою слов'янських народів, а тому в майбутній слов'янській федерації мала посісти чільне місце. Цей обов'язок і водночас право України обґрунтовувалися тим, що, на відміну від поляків (пройнятих ідеєю аристократизму) та росіян (переконаних монархістів), український народ не любив ані панів-аристократів, ані царів. Щодо царя зазначалося, що він «усе рівно, що ідол і мучитель».

Оскільки український народ у своєму історичному розвитку зазнав лиха від воїх сусідів, був ними поділений, зневажений і пригноблений, то найбільше прагнув волі, рівності й демократії.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Наприкінці програми Кирило-Мефодіївського братства говорилося: «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в хорутан, ні в сербів, ні в болгар».

«І Україна буде не підлеглою річчю посполитою (республікою. — Авт.) у союзі Слов'янськім. Тоді скажуть усі язики, показуючи рукою на те місце, де буде зображена Україна: «Ось камінь, який не берегли Програма містила також і соціальні вимоги: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Утілення в життя цих засад забезпечило б глибокі політичні перетворення, ґрунтовані на особистій свободі людини — одвічному прагненні українця.

Організація мала також «Статут Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія». Документ складався з двох розділів: «Головні ідеї» та «Головні правила». У першому розділі визначалася політична мета братства: спрямовувати слов'ян до політичного об'єднання у федерацію, у якій кожний народ отримав би власну державу з республіканською формою правління. У розділі «Головні правила» члени братства зобов'язувалися поширювати свої ідеї шляхом виховання юнацтва, літературною працею та «примноженням членів товариства». Статут зобов'язував «братчиків» усувати релігійну ворожнечу між слов'янами-католиками та православними, а найголовніше — прагнути до «викорінення рабства й всілякого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Статут забороняв членам братства будь-які підступні засоби діяльності: «Правило „Мета виправдовує засоби" товариство визнає безбожним».

Громадсько-політична діяльність братства. Кирило-мефодіївці розпочали втілювати в життя свої далекосяжні плани. Вони збиралися на квартирах членів братства, обговорювали програмні документи, питання політичного життя, залучали нових членів, налагоджували стосунки з прихильниками національного відродження інших слов'янських народів. У сфері просвітництва кирило-мефодіївці насамперед переймалися підняттям культурного й освітнього рівня народу, його національної свідомості. Наслідком цього став проект шкільної програми В. Білозерського, який давав можливість зробити її початкову ланку максимально доступною для дітей сільських і міських «низів». Однак царські власті не дозволили відкрити навіть один такий навчальний заклад, хоча його фінансове утримання кирило-мефодіївці брали на себе.

Іншим важливим напрямом громадської роботи члени братства вважали визначення шляхів піднесення економіки України. Із цією метою вони збирали кошти для видання популярних книжок економічного змісту. Зокрема, «братчики» видали «Кишенькову книжку для поміщиків і найкращий видобутий із досвіду спосіб керувати маєтком», написану П. Кулішем. Планували також видати практичний порадник господарям — книжку князя В. Одоєвського «Сільські читання», перекладену з російської мови. У їхніх планах було заснування видавництв, які б забезпечили широкий випуск науково-популярних книжок із корисними порадами для використання їх у найрізноманітніших сферах господарювання. З метою поширення своїх програмних ідей члени братства готували прокламації. Дві з них потрапили до рук жандармів — «До братів українців» та «До братів великоросіян і поляків». Прокламації закликали слов'янські народи до того, щоб кожний «творив окрему республіку (річ посполиту) і правив собою не вкупі з іншими, а тільки щоби кожний з них мав мову, свою літературу і свій окремий громадсько-політичний лад ЖАНДАРМ (від фр. gendarme — люди зброї) — у Російській імперії — людина,яка служить у жандармерії — державній поліції, що займається політичним розшуком.

Однак уже в березні 1847 р. за доносом студента Київського університету О. Петрова (сина жандармського офіцера) братство було викрите. Протягом березня — квітня жандарми заарештували всіх його учасників і доставили в Петербург у III відділення імператорської канцелярії.

Спочатку петербурзькі жандарми дійшли висновку, що діяльність «братчиків» — це «не більше, ніж учена маячня трьох молодих людей», оскільки братство не мало на меті організовувати та здійснювати політичний переворот чи народне повстання. Проте після тримісячного слідства жандарми з'ясували всю небезпеку діяльності братства кирило-мефодіївців для імперії. «Усі вони не змовники, не зловмисники, — зазначалося у звіті НІ відділення. — Але шкода від них могла відбутися повільно і тим більше небезпечно». Жандарми безпомилково визначили майбутній напрям розвитку українського культурного руху — державну самостійність України.

Більшість заарештованих була покарана: 12 найактивніших «братчиків» заслали під поліцейський нагляд у великоруські губернії. Окремі з них були засуджені на різні терміни тюремного ув'язнення: П. Куліш на 4 місяці, М. Костомаров на рік ув'язнення в Петропавловській фортеці, М. Гулак на 3 роки в Шліссельбурзькій фортеці. Після заслання їм заборонили повертатися в Україну і працювати в закладах освіти. Твори П. Куліша, М. Костомарова і Т. Шевченка були заборонені.

Тарас Шевченко в українському національному відродженні. Серед провідників братства найвизначнішою постаттю був Тарас Шевченко (1814-1861). У 1840 р. він видав свою славнозвісну збірку поезій «Кобзар».

21.країна - складова європейського революційного процесу

Революційна хвиля 1848 р„ яка охопила всю Європу, увійшла в історію Європи під назвою «весна народів», що було не випадково. Європейські народи масово усвідомлювали свою національну самобутність та інтереси, Національні й соціальні питання гостро хвилювали й українців. Тому вони також стали активними учасниками революції 1848-1849 рр, в Австрійській імперії.

24 лютого 1848 р, спалахнуло повстання в Парижі, Революціонери скинули короля й проголосили Францію республікою. Революційне полум'я невдовзі поширилося на Австрійську імперію, 13 березня повстали мешканці Відня, через два дні — Будапешта вже 18-22 березня масові народні демонстрації відбулися у Львові, Чернівцях та Ужгороді.Австрійський імператор Фердинанд 1 змушений був проголосити конституцію, демократичні свободи і дозволити створення національної гвардії.

Скасування панщини в Західній Україні

Українська демократія, представлена тоді переважно греко-католицьким духівництвом, прагнула скористатися дарованими свободами. Першими в Галичині це зуміли відчути селяни. Адже ще наприкінці XVIII ст. вони отримали можливість відстоювати свої інтереси в судах, а селянські наділи відмежували від панських земель, проте селян так і не звільнили від панщини.

З початком революції селяни почали масово відмовлятися від виконання феодальних повинностей. Цим вирішили скористатися польські шляхтичі. Розуміючи, що паншина в Європі приречена, польські патріоти закликали поміщиків добровільно її скасувати.

Цим вони розраховували здобути вдячність селянства, а в майбутньому — його прихильність у боротьбі за державну незалежність Польгці. Небезпеку таких розрахунків для Австрійської імперії добре усвідомлював новопризначений губернатор Королівства Галіції та Льодомерії Франц Стадіон, Щоб зруйнувати плани польського руху й зміцнити авторитет імператора в очах галицького селянства, він вирішив перехопити ініціативу з рук поляків, тим більше, що деякі польські поміщики вже відмовилися від панщини.

Австрійський імператор Фердинанд І визнав аргументи свого намісника й 17 квітня 1848 р. видав історичний маніфест про скасування панщини в Галичині, Так антифеодальний рух галицького селянства та політична ситуація навколо нього створили передумови скасування панщини на 5 місяців раніше, аніж на теренах усієї Австрійської імперії.Хоча селяни страждали від малоземелля та безземелля, маніфест перетворив галицького селянина на господаря власної землі, а головне — власної долі. Він почав цікавитись освітою, культурою і навіть політикою. Відтоді західноукраїнський селянин став учасником політичного життя, на якого мусили зважати австрійські імперські власті.

Утворення та діяльність Головної руської ради

Революція 1848 р. дала поштовх і до національного самовизначення українців, а отже, й використання ними не тільки літературних і наукових праць, а й політичних засобів. Ідея української самобутності стала стрімко перетворюватися на ідею національної самостійності, утілюючись у політичному прагненні до крайової автономії. Так, у квітневих петиціях до австрійського імператора греко-католицькі священики та інтелігенти вимагали лише змін у мовно-культурних питаннях, а 2 травня 1848 р. вони створили у Львові першу політичну організацію — Головну руську раду. Вона складалася із ЗО членів — представників духівництва та міської інтелігенції. Головну раду спочатку очолив греко-католицький єпископ Г. Яхимович, а згодом — енергійний священик М. Куземський. Рада мала відділи шкільництва, селянських справ, фінансів тощо. Головній руській раді підпорядковувалося 12 окружних і 50 місцевих, так званих поменших рад. Основою нової політичної організації стала церковна мережа. Кожна поменша рада була представлена в Головній раді своїм референтом, який вів листування, забезпечуючи двосторонній інформаційний зв'язок між головною та своєю поменшою радою. Місцеві ради проводили збори, у яких брали участь по кілька сотень громадян.

15 2.jpg

15 травня 1848 р. Головна руська рада почала видавати свою газету «Зоря Галицька», активну участь у започаткуванні якої взяв Іван Вагилевич. Це видання стало першою українською щотижневою газетою у Львові. У першому її числі був опублікований маніфест Головної ради «Будьмо народом». Документ закликав до національного відродження та відновлення соборності України.

15 3.jpg

Головна руська рада запровадила навчання українською мовою в народних школах. Рідну мову й літературу почали вивчати в гімназіях та Львівському університеті.

Рада скликала перший з'їзд української інтелігенції — Собор руських учених, заснувала товариство «Галицько-руська матиця», яке почало видавати популярні книжки для народу, ініціювала спорудження Народного дому — осередку культурного і наукового життя краю.

Історичний факт. Головна руська рада турбувалася питанням української національної символіки. Вона утвердила синьо-жовтий прапор, герб — золотий лев на синьому тлі, національний гімн. Ним на 2,5 десятиліття стала пісня на слова Г. Гушалевича «Мир вам, браття!»

Головна руська рада зайнялася також створенням у деяких містах української національної гвардії, академічного легіону у Львові, допомогла організувати в Підкарпатті селянську самооборону, виставила батальйон руських гірських стрільців.

Свою національно-політичну діяльність Головна руська рада проводила в напруженому протистоянні з Польською радою народовою. Ігноруючи українські національні інтереси, ця організація намагалася перетворити Галичину на польську провінцію. Тому Головна руська рада енергійно взялася за втілення своєї вимоги про поділ Галичини на окремі адміністративні одиниці. До української частини Галичини пропонувалося приєднати й Закарпаття. Для підтримки своїх планів рада зібрала 200 тис. підписів, що було тоді громадсько-політичною справою небачених масштабів.

Зв'язки діячів українського руху з лідерами чеського відродження. Пробудження національної самосвідомості в Західній Україні відбувалося не лише в протистоянні з австрійською владою. Галицькі русини знаходили натхнення для свого утвердження, споглядаючи разючі досягнення чеського національного руху. За посередництвом Карла-Владислава Зака, чеського літератора, який служив у галицькій адміністрації, зачинателі українського національного відродження, Іван Головацький та Іван Вагилевич, налагодили добрі стосунки з провідними чеськими славістами й розпочали співпрацю з празькими газетами й журналами. Українці й чехи активно обговорювали питання звільнення слов'янських народів від імперського гноблення. Чехи щиро перейнялися долею українців, чітко усвідомивши, що причиною історичних бід України були не лише імперські зазіхання Австрії, а й «братніх» слов'янських Польщі та Росії. Відомий чеський письменник і публіцист Кароль Гавлічек-Боровський в одній зі своїх статей у 1846 р. назвав Україну «ягням межи двома вовками» — Росією й Польщею, «яблуком розбрату», кинутим долею між цими двома націями». Тому чеські діячі прагнули примирити польський і український народи заради слов'янської єдності.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Розірваність України між імперіями, протиставлення імперськими урядами різних етнічних меншин і українців одне одному заради збереження свого панування, поступово перетворювали, особливо західноукраїнські землі, на вогнище соціально-політичного напруження в Європі. Цей факт блискуче описав К. Гавлічек-Боровський: «Україна — це постійне прокляття, яке самі над собою проголосили її гнобителі. Так над ними мститься пригноблена воля України... Доки не буде виправлена кривда, завдана українцям, доти неможливий справжній міжнародний спокій».

Українське питання на слов'янському з'їзді в Празі

Становлення українського національного руху в Галичині відбувалося в напруженому змаганні з польським національним рухом. Учасники останнього, організовані Польською радою народовою, традиційно нехтували українськими інтересами й виступали проти виокремлення українських вимог. Ідеї, сповідувані Польською радою народовою, мала захищати створювана в містах польська гвардія. Для захисту Східної Галичини від польських зазіхань Головна руська рада формувала загони руських стрільців. Політична ситуація в краї загострювалася.

За таких обставин представники українських і польських організацій на початку червня 1848 р. зібралися в Празі на слов'янський з'їзд. Його організували чеські революційні демократи, щоб посприяти солідарності слов'янських народів, узгодити їхні погляди та інтереси і, згуртувавши слов'янство, перетворити його в найпотужнішу силу Австрійської імперії. Проте з перших же годин роботи з'їзду між українцями та поляками виникли тривалі суперечки про те, хто має представляти Галичину в політичному житті, та якими мають бути відносини між обома народами. Поляки категорично не погоджувалися на адміністративний поділ Галичини на українську та польську частини.

Оскільки протистояння між ними перешкоджало єднанню слов'ян, організатори конгресу запропонували піти на компроміс. Українцям пропонувалося відмовитися від поділу Галичини, а полякам — визнати українців окремою нацією з рівними правами на віросповідання, перебування на адміністративних посадах, уживання власної мови в державних установах і школах. Ця угода так і не була реалізована. Через кілька днів австрійські війська обстріляли Прагу, і конгрес змушений був припинити свою роботу. Так було обірвано спробу українців заявити про себе на міжнародній політичній арені.

КОМПРОМІС (латин, compromissum — угода,згода)— угода, якої досягають за допомогою обопільних поступок.

15 4.jpg

Участь українців у виборах і роботі австрійського парламенту

Улітку 1848 p., водночас із виникненням суперечностей між українськими й польськими політичними організаціями, знову загострилися стосунки між польськими поміщиками та українськими селянами.

Селяни вимагали зменшення податків, повернення привласнених поміщиками земельних наділів, права користуватися лісами й пасовищами, скорочення терміну військової служби.

Активізації селянського руху, підняттю його до рівня політичних змагань посприяло проведення виборів і діяльність австрійського парламенту. У протистоянні з польським політичним рухом українці зуміли обрати 39 із 96 депутатів від Галичини. Склад українських депутатів повністю відображав соціальний стан краю: 27 селян, 8 священиків, 3 інтелігенти. До парламенту обрала своїх депутатів і Буковина. Із 8 депутатів було обрано 7 селян.

Отже, Галичина й Буковина сформували найпотужніше селянське представництво порівняно з рештою австрійських провінцій. У парламенті українських селян очолили Лук'ян Кобилиця та Іван Капущак.

Найважливішою справою, яку вирішував парламент, було скасування кріпацтва й панщини. Українські селянські депутати виступали проти будь-яких відшкодувань поміщиками за втрату дармової робочої сили.

Особливо переконливо з цього приводу виступив селянин І. Капущак. Він зумів змалювати гнітючу картину становища селянства, замордованого злиднями, темнотою, фізичними розправами. Стосовно ж відшкодувань категорично заявив: «Чи за такі образи й кривди ми ще маємо платити компенсацію? Напевно, що ні. Хай нашою платою будуть ті батоги й нагаї, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів!» Проте більшість депутатів парламенту проголосівали за скасування феодальних повинностей шляхом відкупу.

У відповідь селяни Східної Галичини вдалися добойкоту поміщицьких маєтків. Поміщики не могли найняти працівниеів навіть за підвищену плату. Селяни Закарпаття наприкінці 1848 - на початку 1849 р. зруйнували багато поміщицьких маєтків, убили кількох поміщиків та управителів. Найбільшого розмаху селянський рух сягнув наприкінці 1848 — протягом першої половини 1849 р. на Буковині, який очолив Лук'ян Кобилиця та селянські депутати.

15 5.jpg

БОЙКОТ (англ. boycott, від прізвища управителя маєтку в Ірландії Ч. Бойкотта, щодо якого орендарі вперше застосували таку форму протесту) — спосіб політичної або економічної боротьби, що полягає в повній або частковій відмові від стосунків, відносин із будь-якою особою, організацією чи державою, від участі в тій або іншій роботі, заходах тощо.

16 листопада 1848 р. на зборах Вижницького виборчого округу Л. Кобилиця закликав своїх виборців-селян не визнавати владу поміщиків, обирати власних старост. Селянський депутат оголосив ліси й полонини власністю селян і закликав їх по-новому розподілити загарбані поміщиками землі. Щоб зупинити селян, австрійські власті на початку 1849 р. запровадили в Галичині й Буковині облоговий стан, а парламент позбавив Л. Кобилицю депутатського мандата. Та це не налякало рішучого й відважного ватажка. Він організував кінний загін і рушив із ним Буковиною.

Прибуваючи в села, Л. Кобилиця оголошував, що він діє за уповноваженням австрійського «цісаря», тут же проводив вибори старостів, оголошував власністю сільських громад орні землі, ліси й пасовища й доручав новообраній владі справедливо роздати їх селянам.

Австрійський уряд вислав проти повстанців регулярні війська, пообіцявши велику винагороду тому, хто схопить Л. Кобилицю. Проте зрадників серед повстанців не знайшлося. Лише у квітні 1850 р. каральні загони зуміли розправитися з повсталими і заарештували їхнього ватажка. Після жорстоких катувань Л. Кобилиця тяжко захворів, а 24 жовтня 1851 р. помер.

Революційний вибух у Львові

Революційні події, які восени розгорілися в Угорщині та в столиці Австрійської імперії Відні, призвели до революційного вибуху у Львові. 1 листопада 1848 р. урядові війська відкрили вогонь по львівських демонстрантах. У відповідь пролунав заклик: «До зброї! На барикади!» Першими на нього відгукнулися міська біднота і студенти. Вони збудували 23 барикади в центрі міста, до них швидко приєдналися загони польської національної гвардії, академічний легіон та ін.

15 6.jpg

Проти влади Габсбургів об'єдналися бійці різних національностей. їх підтримували й мешканці будинків навколо барикад, обіцяючії зустріти урядові війська камінням і окропом із верхніх поверхів. Однак 2 листопада урядові війська перед тим, як піти в атаку, застосували артилерію. Артобстріл тривав 2,5 год. Було вбито 55 осіб і 15 поранено.

У центрі Львова розпочалися пожежі. Вогонь знищив будинок університету, університетську бібліотеку, театр, політехнічну академію, міську ратушу. Сили були нерівними, і о 13 годині повстанці капітулювали. У місті оголосили облоговий стан, розпочалися масові арешти, сотні повстанців було віддано до військового суду, українську й польську гвардії розпущено, збори та політичні організації заборонено.

Придушення революції

Поразка збройних повстань у Відні, Львові та інших містах стала початком нового наступу реакції. Новий австрійський імператор — 18-річний Франц-Йосиф — у березні 1849 р. видав нову конституцію. Із неї було вилучено майже всі демократичні свободи, здобуті на початку революції. У березні 1849 р. було розпущено парламент. Абсолютизм повністю відновив свої позиції в Австрії, а в 1851 р. припинила своє існування Головна руська рада.

Проте революція не пройшла марно для Західної України. По-перше, була скасована панщина. Селяни вперше здобули громадянські права. На новий рівень піднявся національно-визвольний рух. Уперше в Україні утворилася національна політична організація, почала друкуватися українська газета. Народні маси брали участь у політичному житті, отже, перетворювалися на націю.

Працюємо з джерелами

Прочитайте маніфест Головної руської ради «Будьмо народом». «Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу, що одною мовою говорить і налічує 15 мільйонів... Цей нарід колись був самостійний, рівнявся в славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою писемну мову, свої власні закони, своїх власних князів, — одним словом, був у доброму побуті, заможний і сильний. Через не¬приязну долю і різні політичні нещастя розпався поволі цей великий нарід, утратив свою самостійність, своїх князів і прийшов під чужу владу.

Такі нещастя схилили з часом багато заможних панів відступити від руського обряду батьків своїх, а з ним зректися руської мови і залишити свій нарід, хоч ця зміна обряду не могла перемінити народності, і кров руська в жилах їхніх плинути не перестала. Нарід, залише¬ний цим способом і чимраз більше ослаблений, став залежний від чужої волі, і все принижений, почав у всьому упадати й до такої прийшов недолі, що соромом було русином називатися... Однак як усе на світі з часом минає, як по зимі прикрій весна наступає, так, браття, і цей сумний стан змінився через конституцію. Це велике право, це велике добродійство, — це сонце, що як усім, так і русинам засвітило і до нового життя нас пробудило...

Пробудився вже і наш руський лев і красну нам ворожить майбутність. Уставайте ж, браття, уставайте з довгого сну вашого, бо вже час. Устаньте, але не до звади і незгоди, а двигнімося разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи!»