33.Країнське «народництво»

Смерть царя Миколи І, що не могучи перенести поразки в т. зв. кримській війні, отруївся, була гаслом до заведення ліберальнішої системи в управі Росією. Цар Олександер II мусів піти на шлях суспільних реформ, з яких найважнішою було скасування кріпацтва. Почалося з амнестії для політичних вязнів і засланців, а в їх числі для членів Кирило-Методіївського брацтва. Куліш, Костомарів, Білозерський та Шевченко знову сходяться, а хоча не на рідному, а петербурському грунті, то молодечі думки про волю й освіту для народу не покидать «братчиків» ні на хвилину. Ореоля мучеництва за святу справу й слава геніяльного поета, окружає тепер Шевченка й зєднує йому однодумців навіть серед московського громадянства. Гасло визволення селян з кріпацтва проповідуване Шевченком, стає гаслом дня; підтримують його вагу й безпоседні «Народні Оповідання» Марка Вовчка (Марії Марковички), що саме тоді зійшла як нова зоря на горизонті українського письменства. Тургенєв перекладає «Оповідання» на російську мову й вони стають не тільки грімким обвинуваченням старого суспільного ладу, але й основою могутнього напрямку серед української й московської інтелігенції, т. зв. «народництва».

Та оскільки російське «народництво» мало суто соціяльний характер, то його українська відміна мала ще й яскраву національну закраску. В однаково тяжкому положенню, як суспільно-економічне становище українського селянства, була його мова та історична традиція, й рятуючи перше треба було йти назустріч другому. Україна демократична, як співав Шевченко «без холопа й без пана», Україна запоріжського козацтва, стала тепер ідеалом українських народників, що так ще недавно захоплювалися Україною великих князів та гетьманів. Місце старих літописів і дворянських документів зайняла тепер народня поезія, козацькі думи, як еманація старого українського демократизму.

Зразу осередком народницького руху стає Петербург. Тут живе Шевченко, тут працює Костомарів і Куліш, що на кошти українських багатіїв Тарновського й Галагана закладає друкарню й налаштовує видавничу справу. «Записки о Южной Русі» та перша й одинока в своїм роді історична повість «Чорна Рада» — Куліша, твори письменників українського відродження (Котляревського й Квітки) та сучасних (Шевченка, Марка-Вовчка), перші українські проповіди о. Василя Гречулевича, були літературним викладниками того українського народництва. Нарешті вдається українській кольонії в Петербурзі створити перший літературно-науковий місячник «Основа». А хоч він удержався всього тільки два роки (1861—62) то його вага для українського руху першорядна. Окрасою журналу були в першу чергу твори Шевченка, Костомарова, Куліша й Марка-Вовчка, але на її сторінки попадали й праці співчуваючих українській справі москалів. В «Основі» почали свою літературну й наукову працю такі українські письменники, як Антонович, Руданський, Кониський, Свидницький та інші.

Особливо характеристичною для тогочасних настроїв була «Моя сповідь» Володимира Антоновича. Цей польський шляхтич з роду й виховання започаткував своєю «Сповідю» поворот ополяченої української шляхти до народу, з якого вона вийшла, стався батьком і носієм т. зв. «хлопоманства».

«Сповідь» В. Антоновича

«Судилося мені — писав Антонович у «Сповіди» — родитися шляхтичем на Україні. Дитиною були в мене всі навички паничів і довго я тримався всіх станових і національних неприхильностй тих людей, поміж якими виховався. Колиж прийшов час моєї самосвідомости, я розважно оцінив своє становище в краю; я зважив усі недостачі його, всі змагання громади, серед якої доля мене постановила й побачив, що моральне її становище не має виходу, коли вона не відцурається своїх думок, своїх бундючих замірів на край і національність. Я впевнився, що ті поляки-шляхтичі, що живуть на Україні, перед судом власної совісти, мають тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами й вернутися назад до тієї національности, що її колись відцуралися їх предки, та запопадливою працею і любовю, по спроможности, спокутувати те лихо, що заподіяли народові, який вигодував стільки поколінь вельможних зайд, і котрому ці зайди, за його піт і кров віддячували огидливістю, наругами, негіошануванням його віри, звичаїв, моральности й особи. Колиж на такий крок бракуватиме в поляків сили, то слід їм перебратися на польську землю, заселену польським народом на те, щоб не додавати зі себе в краю ще більше дармоїдів та лякатися сумних докорів самому собі за те, що і я зайда, плянтатор, живу з чужої праці, заступаю стежку до розвитку тому народові, до якого хати я заліз некликаний, непроханий, та ще й належу до того табору, що дбає про припинення розвитку народу-автохтона. Але я вибрав перший вихід. Бо хоча я був попсований шляхетським вихованням, звичаями й мріями, але мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, котрого важку недолю я бачив на власні очі. Цей народ я полюбив більше, ніж власні шляхоцькі навички й мрії. Я... стався «перевертнем».

Слідом за Антоновичем стало таких «перевертнів» більше.

«Громади» на Україні

Вслід за першою українською «громадою» в Петербурзі, почали творитися анальогічні гурти з такимиж завданнями скрізь по Україні — в Києві, Чернигові, Харкові, Полтаві та інших українських містах.

Звичайно починали справу студенти висілих та середині шкіл, а там приставало до гурту й старше громадянство. Діяльність «громад» була більш за все культурницька, хоча тут і там попадають спроби політичного характеру. «Громадівці» дбали про народню освіту, шкільництво, поширення української книжки й дорогою відчитів, концертів та драматичних вистав, старалися ввійти в безпосередній звязок з масами. Самі вони, як «народники» з душі й переконання, пробували виявляти це й назверх. Тому одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українськи. Та головною працею громадівців і співчуваючого їм громадянства була пропаганда розкріпачення селян.

Знесення кріпацтва

Вже в рік по вступленню на престіл заявив цар Олександер II представникам дворянства, що він думає взятися за постепенне але неминуче скасування кріпацтва. Мають селяне розкріпачитися самі, краще це зробити тим, що мають владу. На прикінці 1856 р. утворився при царському уряді потайний комітет, що мав підготовити реформу селянської справи, «повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно й дбайливо обміркованому пляні». Першими з дворян, що заявили готовість добровільно порозумітися з селянами, були дідичі литовсько-білоруських губерній. Видно, що натиск з долу й вплив «народницької» пропаганди, позначився в тих губерніях найрізкіше. Цар приняв заяву білорусько-литовських панів до відома й звелів заснувати по губернських столицях спеціяльні комітети для обміркування метод реформи. В 1858 р. справа скасування кріпаччини зробилася питанням дня й проводилася явно-славно по всім губернським комітетам і головному в Петербурзі. Нарешті дня 19 лютня 1861 р. Державна Рада приняла й оголосила дорогою царського маніфесту закон про знесення кріпацтва. Воля дісталася селянам не даром. Подібно як у Галичині, селяне мусіли заплатити за землю, на якій, колись працювали на панів, а тепер мали працювати на себе. При цьому, колись поміщицьку а тепер селянську землю, оцінено дуже високо й селянам довелося заплатити за неї майже вдвоє стільки, що вона була варта. На Україні розділено землю в той спосіб, що на голову припадало 2—6 десятин землі, але ціла маса селян, що досі працювала по панських дворах, як прислуга, опинилася без земельного наділу. Позатим, нібито звільнених селян поставлено під особливу опіку адміністрації й звязано свободу їхніх рухів з волею громади, до якої вони належали. Не знесено теж понижуючої кари різками, якої вже не було для інших суспільних кляс. Все те викликало невдоволення, навіть чинний спротив серед селянства та неприхильні урядові настрої серед радикальної інтелігенції. Селяне зрозуміли, що їх обманено, повної волі не дано, а землю за дорогі гроші продано. На тому грунті змоглася суспільно-революційна пропаганда «народників» та настороженність уряду, вслід за якою пішли реакційні репресії.

Національний характер українського народництва насторожив проти себе не тільки московську владу, але й спочуваюче йому дотепер московське громадянство. Бож як не ліберальні були вони під суспільним оглядом, то під національним вони були такіж ряні обрусителі, як і найскрайніші реакціонери. Словянофільство в їхньому розумінню було тільки покришкою для русофільства, а мрія Пушкіна про те, що «всі словянські ріки повинні влитися в московське море» була основою їх світогляду. Вже з 1861 р. починається нагінка на українство й то збоку його дотеперішних «союзників». Як москалі так і поляки, без огляду на свою партійну приналежність, почали доказувати, мовляв українство це ніщо, як відміна польщини чи московщини, українці це ніякий народ, але польське або московське племя й підтримувати розвиток української культури, це все одно, що йти на руку «Германській інтризі», що завзялася на поляків чи москалів і т. д. Що вже говорити про поляків чи москалів, а то й жиди на Україні підняли крик проти «українського сепаратизму».

Загострив положення вибух польського повстання в 1863 р. Польська повстанча агітація, хоч і не мала особливого успіху серед правобережних українців, а навіть спровокувала поворот частини спольщеної шляхти до українства, все таки насторожила проти нього уряд та поліцію. Вслід за паперовими напастями московських публіцистів, посипалися на українців куди дошкульніші урядові репресії. Московський публіцист Катков підняв крик, що як попустити українському рухові, то скорше чи пізніше треба буде мобілізувати військо проти українських сепаратистів. Його крик підхопили поменчі газетярські підголоски, а за ними все московське громадянство зайнялося полумям нечуваного шовінізму. З усіх усюдів посипалися доноси на українських діячів, мовляв вони, під покрищкою культурницької праці, готуються до «відколення України від Росії». Даремне бився в груди Костомарів, даремне заявляли такі люди, як Антонович, Рильський, Житецький, Чубинський, що вони «вживають всіх своїх сил тільки на те, щоби дати народові освіту й громадське усвідомлення». Українські «громади» порозвязувано, членів поарештовано, а багатьох, по довгих слідствах і судах, позасилано до північних губерній Росії. Короною репресій був славний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва з 1863 р., яким заборонено видавати популярні книжки українською мовою, мовляв — «не було, нема й бути не може ніякої української мови».

Хто з українських діячів злякався й «навернувся», хто пішов у підземелля, а хто звернув увагу на Галичину, що відзискавши в 1860 р. конституцію стала захистом для дальшого культурно-національного українського життя.

«Жвавий український рух тим способом раптом припинено й пригноблено саме серед його розмаху. Але це мало той наслідок, що він з Росії перекидається до Галичини; перший оце раз за стільки віків, починається поворотний культурний рух зі східньої України на західню, тим часом як перед тим, під натиском польського панування, живіші елементи з західньої України відпливали на схід» (М. Грушевський).

Шевченко

Велика популярність Шевченка, як геніяльного поета а почасти громадського діяча, не йшла в парі з належною оцінкою його ваги для України. Загально підкреслювалося Шевченкове народолюбство й словяно- а навіть польонофільство, ненависть до кріпацтва й патріотизм, а доволі рідко говорилося про нього, як про першого й найбільш безкомпромісового ідеольога української, державної самостійности. Кирило-методіївське брацтво, до якого належав молодий Шевченко було еманацією національно-політичного світогляду, на який здобулася в 40-х роках духова верхівка тогочасного українства. Костомарів, як звязковий поміж Харковом і Києвом, прийшов до кирилометодіївців з словянофільськими ідеалами лівобережних масонських льож і тайних товариств, але під політично-національним оглядом він чимало завдячував Шевченкові. Вже в перших своїх поемах «Сон» та «Кавказ», що їх Шевченко читав Костомарову, був ясно, хоча й поетично сформулований ідеал політичної незалежности України. Той самостійницький елємент, що пробивався в енунціяціях кирило-методіївців, це власне вклад Шевченка в програму першого політичного угрупування на Україні. Протягом свого важкого життя Шевченко міняв чи пристосовував свої погляди до ріжних питань, але ідеал державної самостійности України присвічував йому на кожному кроці, в кожній його думці, слові й ділі.

«І власне з того боку поезія Шевченка має для нас епохальне значіння: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливости існування українського руху як «южно-рускаво» провінціоналізму. Не геніяльний стиль та форма, але політичний зміст поезії Шевченка зробив його національним пророком» (Ю. Охримович).

В противенстві до своїх попередників що як і він плакали на румовищах українського минулого, Шевченко не то що шукав за причинами упадку нації, але находив дороги і засоби для її подвигнення. Пасивність своїх попередників заступив Шевченко активністю борця-революціонера. Уроджений під селянською, до тогож кріпацькою стріхою, під впливом ідеольогії «Історії Русів» і польської визвольницької поезії (Міцкевич) Шевченко дуже скоро найшов місце своїй самостійницькій ідеольогії на перехрестю думок і почувань як до ворогів так і прихильників України в минулому й сучасному, зрозумів теж, чим слід надхнути своїх земляків-однодумців «живих і ненароджених, в Україні й не на Україні сущих».

Бунтуючись і протестуючи проти сучасної йому дійсности, Шевченко вмів не тільки сам зненавидіти її спричинників, але й надхнути тією ненавистю мільйони. Великою, творчою ненавистю, що була тільки відворотною сторінкою великої, безмежної любови Баьківщини. Шевченкові попередники любили теж Україну, та ламали руки над її змарнованим минулим, але бунтувалися тільки проти тих, проти яких влада не заборонювала бунтуватися. Вони оспівували напр. боротьбу України з «бісурменами», з поляками й католицтвом, але похваляли москвофільство українських мас у минулому й сучасному. Шевченко — демократ з походження й переконання, вмів захоплюватися державно-творчими аспіраціями українських гетьманів, що дорогою монархізму змагали до незалежности України, різко осуджуючи демократизм і демагогію тих діячів українського минулого, що йдучи назустріч всяким «чорним радам» козацької черні, підготовляли й закріплювали грунт під її царо- й москвофільство, Шевченко апотеозує напр. Хмельницького, за його повстання проти Польщі, але не може йому вибачити переяславського трактату з Москвою. З однаковою любовю розсипав він світла на тих сторінках української історії, що свідчили про самостійницьке змагання її діячів, з однаковою теж ненавистю громить «грязь Москви, як і варшавське сміття». Шевченко не докоряє Мазепі за «зраду» Москви, як докоряли йому його сучасники й наслідники, але тільки за те, що не найшов спільної мови з «хвастівським полковником Палієм», щоб одностайно стати проти всіх ворогів України, без огляду на те, кого вони собі обібрали на союзника.

Хмельницький першої доби, Дорошенко, Мазепа, Полуботок, оце герої Шевченкового самостійництва, проти яких ставить під суд таких, на його думку прислужників Москви, як «дурний гетьман» Скоропадський, «дурний попович» Самійлович та Розумовський, що «лизав мов собака патинки цариці». Підкреслюючи промахи, осуджуючи нерішучість і пятнуючи національну зраду в усіх її формах, як у минулому так і сучасному, Шевченко жде і вірить у прихід українського Вашингтона, вірить у те, що «домовина розвалиться, а зпід неї встане Україна», й тому закликає в свому «Заповіті» — «порвати кайдани й вражою злою кровю окропити волю». Борітеся — поборете, було гаслом життя і творчости Шевченка, воно теж сталося його заповітом для грядучих українських поколінь.

Таким бачимо Шевченка сьогодня, але його сучасники й безпосередні наслідники, можна сказати, не зрозуміли Шевченкового самостійництва й не поквапилися піти за його дороговказами. Вгинаючися під тягарем умов політичного життя, тікаючи перед нагінкою московського шовінізму й репресіями уряду, вони перейняли від Шевченка тільки те, що «можна», а «з великого революціонера» духа зробили апостола льояльного братерства й згоди». (Ю. Охримович). Далеко від Шевченкової ідеольогії відбіг Костомарів у «зрілому» віці своєї письменницької праці й громадської діяльности, по свойому, по «хуторянськи» інтерпретував Шевченкову музу Куліш.

Народини українофільства

Українці заскочені московським шовінізмом і поліційними репресіями, відбивалися як могли. Залякані ворожим наступом, вони принишкли й пробували, на сторінках «Основи» представити український рух, як чисто культурницьке, аполітичне явище. Дехто навіть поспішився з заявами льояльности, аби тільки вороги відчепилися. Тим разом лиху прислугу зробив українській справі Костомарів. Той сам, що в 40-их роках, як ідеольог кирило-методіївців голосив ідеали українського «федералізму що відзначався яскравим автономізмом, майже самостійництвом, республиканізмом і суспільним радикалізмом», в 70-их рр. стався ідеольогом безполового, аполітичного «українофільства».

Правда, Костомарів відступав з позицій своєї молодости не відразу. В статтях російського «Совремєнніка» й української «Основи» він ще боронить тези про право кожного народу на державну самостійність і на кожному кроці підкреслює культурно-національну окремішність українського народу, мовляв «хай ні поляки ні москалі не вважають за свої земель, заселених українським народом». Та де далі тим низше опускає Костомарів свій національний стяг. Він перестає писати по українськи, зриває звязки з галичанами та проповідує ідеали повної й беззастережної льояльности владі. «Людина, що в 40-их роках говорила, що перед Росією є тільки дві дороги — або перетворитися в федерацію незалежних націй, або розпастися на кілька держав, український самостійник і республиканець 40-их років, в 70-их рр. проповідував повну льояльність кожному петербурському урядові та його обрусительній політиці» (Ю. Охримович).

В противенстві до безкомпромісового самостійника Шевченка й федераліста, а відтак льояльного російського патріота Костомарова, третий з кирило-методіївців — Куліш, виступає виразником політичного москвофільства. В «Чорній Раді» та низці пізніших творів, він виказує нездатність українців до самостійного життя, а зєдинення України з Росією вважає одиноким рятунком для неї. Захоплений українською культурою, Куліш показує на державно-творчі спосібности москалів, з якими нема чого українцям й боротися на політичному полі. Він повірив і других заставляв вірити, що в межах московської державної системи найдеться місце на буйний розвиток української культури, головнож мови, якій признавав куди більші прикмети, як московській. Колиж указ проти української мови з 1876 р. примусив його зневіритися в можливість розвитку української культури впоряд з московською, тоді він, не перестаючи бути політичним москвофілом, вдарився в звязки з поляками, а коли й на них завівся, пробував орієнтуватися на... Туреччину. А хоч Куліш був тільки культурником, то його експерименти мали таки вплив на оточення, й викликаючи хаос, остаточно причинилися до витворення типу культурних «українофілів», що були політичними «москвофілами»; Остаточно Куліш і Костомарів стали духовими батьками українофільського, аполітичного культурництва, що ознаменовує національне життя Придніпрянщини протягом чергового трицятиліття.

Обєднуючи в собі доволі різношерсті елєменти, від консерватистів і монархістів до правих соціялістів, українські «громади» тих часів кермувалися в свойому народолюбстві радше соціяльними, аніж національними мотивами. Любов до українського минулого, в якому на перший плян висовувалося козацтво (козакофільство) захоплення на-родньою мовою й побутом, дуже часто обмежувалися в тих українофілів до романтичних акцесуарів у роді козацької чи народньої ноші, співання народніх пісень а то й вживання народньої їжі, головнож славного «українського борщу». Дехто з них мріяв про запоріжську Січ, про щось у роді козацької республики, але ніхто не виходив поза мрії. Позатим всі вони, а бодай видатніші з них працювали на полі української культури (етнографії, археольогії, історії та літератури) але все і всюди підкреслювали аполітичність своєї праці, головнож відхрещувалися від марева «українського сепаратизму» й то не тільки з ляку перед царською поліцією. З часом, коли крик московських шовіністів притих, а цензура на українські видання помякшала, зазбручанські «українофіли» насмілилися оживити свою літературно-научну діяльність. Тоді то на чоло українських міст висовується престольний Київ, на якого університеті вспіло вже вирости нове покоління наукових та громадських працівників. Вони то, приспавши своїм «культурництвом» чуйність центральної влади, виєднали дозвіл на закладення в Києві відділу петербур. «ГеографічногоТовариства» (1872), що на кілька літ зробився осередком наукового українознавства. Рівночасно оживає й скріплюється новими іменами (Мирний-Рудченко, Старицький) українська література, а свіжий і великий талант Миколи Лисенка виводить на концертову естраду й сцену (опера «Різдвяна Ніч») українську музику. Не прогавлює пригожого моменту й український театр.

Указ 1876 р.

Та не вспіли ще київські «громадяне» як слід розмахнутися, коли марево «українського сепаратизму» викликало проти них нові репресії уряду. На доноси, що їх почали слати до центрального уряду платні й безплатні агенти московської поліції, створено в 1875 р. спеціяльну протиукраїнську комісію, її душею стався куратор київської шкільної округи Михайло Юзефович, що ще в 1874 р. подав на українців донос, мовляв вони змагають до створення «вільної України в формі республики, з гетьманом у проводі». Комісія працювала коротко, але рішуче. Прийшовши до переконання, що «допустити окрему літературу на простонародньому українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хочби й у далекій будучности, України від Росії», вона рішила розвязати київський відділ «Географічного Товариства», а його членів і співробітників, як теж і всіх активних українців зтероризувати індивідуальними репресіями. Короноюж праці тої комісії був ганебний царський указ, підписаний Олександром II. 18 травня 1876 р., що поклав три печаті на українську культуру. Силою цього указу заборонено було друкувати українською мовою не тільки книжки, а й тексти під нотами, виставляти українські театральні пєси та прилюдно співати українські пісні! Таж сама комісія тодіж таки, рішила підсилити «пособія» на москвофільську пропаганду в Галичині, куди якраз і перенесено точку тяжести всеукраїнського національного руху. Указ з 1876 р. мав ще й той наслідок, що з України почалася політична еміграція за кордон, а її передвісник Михайло Драгоманів створив на вільній швайцарській землі свого роду культурно-політичну амбасаду поневоленої України.

Михайло Драгоманів

На тлі аполітичного й асоціяльного українського культурництва 70-их рр. підіймається постать Михайла Драгоманова, як дороговказ нової політичної думки. Драгоманів, нащадок дрібного полтавського дворянства, виявив себе зразу як студент, а з початком 70-их рр. як приват-доцент київського університету. Ліберал і народолюбець з уродження, в ранній молодости підпав під вплив поезій Шевченка та соціялістичних теорій Герцена, Бакуніна, Чернишевського і західньоевропейських марксистів. Як велика частина тогочасної молоді, був молодий Драгоманів суспільним радикалом-марксистом, а щойно в другу чергу українським патріотом. Останнім зробився він якраз через свій вроджений і набутий освітою демократизм. Свою громадську карієру почав як член київської «Старої Громади» з обовязуючого в ті часи культурництва. На спілку з істориком В. Антоновичем видав він у 1873—4 рр. перший і половину другого тому «Історичних пісень українського народу» (очевидно по російськи). Поминаючи самозрозумілі в умовах того часу хиби й методичні недотягнення, була ця публікація, як каже Франко «світлою спробою історичної систематики й критики» памятників української устної словестности, що й удостоїлася т. зв. уварівської премії петербурської Академії Наук. З черги видав Драгоманів «Українські перекази й оповідання», для яких використав етнографічні записки таких збирачів, як Степан Руданський, Павло Чубинський, Іван Манджура та інші. Зпід його молодого пера вийшла популярна українська брошура «Про козаків, татар і турків» та прочитаний на третьому археольогічному з'їзді реферат про «Лицарські відгомони в українській народній поезії». Рівночасно писав Драгоманів публіцистичні статті в петербурському «Вєстніку Європи». Особливий натиск у тих статтях клав він на культурно-політичні відносини в Галичині, з якої діячами познакомився ще пічас своїх університетських подорожей в 1871-2 рр. В львівській «Правді» з 1874 р. помістив він статтю про «Літературу російську, великоруську, українську й галицьку», де йдучи слідами Куліша й других українських культурників, ррзсновував думки про можливість розвитку української культури, під спільним общеруським дахом. Подорож Драгоманова по Галичині й Закарпаттю в 1875 р. дала йому приблизне уявлення про західньо-український культурно-національний рух, та його боротьбу з штучно годованим москофільством. З неї привіз він м. і. збірку оповідань О. Федьковича, яку видав у Києві з передмовою про галицько-українське письменство. Доноси галицьких кацапів насторожили російську поліцію, що подбала врешті про те, щоби усунути Драгоманова з університетської катедри. Сталося це на передодні царського указу з 1876 р. З доручення київської «Громади» Драгоманів. кинув Київ і виїхав за кордон.

Дорогою через Львів і Відень, де він видав російську брошурку «До питання про українську літературу», опинився Драгоманів у Женеві. З того часу зробилася Женева центром українського політичного руху й своєрідньою амбасадою України в Західній Европі, на протяг цілого двацятиліття. Тут написав Драгоманів цілу низку публіцистичних статтей, брошур і книжок, відсіля утримував звязки з Галичиною й Придніпрянщиною, тут він і виріс до децидуючого фактора в тогочасному й майбутньому українському русі.

Свою публіцистичну діяльність почав Драгоманів як далекий епігон кирило-методіївців, з яких програми приняв ідею словянської федерації, виключаючи момент українського месіянізму в Словянщині а словянського в світі. Познакомившися з німецьким «напором на схід» прийшов Драгоманів до переконання, що йому треба протиставити федерацію народів східньої Европи, замкнених у межах Австро-Угорщини й Росії. Рівночасно намагався він усіми силами й засобами, «зевропеізувати» українське громадянство в дусі пануючого тоді в Европі соціального радикалізму й космополітизму. «Розвинувши ще в Києві широку діяльність у тодішніх тайних Громадах, стояв він рівночасно близько до «українофільського» і до соціял-революційного народництва та до тодішних лібералів-общеросів, але ідейно не пристав ні до одної течії, тільки весь час працював над синтезою всіх цих напрямків, що незабаром вилилася в форму українського громадівства — федералістичного соціялізму» (Ю. Охримович). Та оскільки на зазбручанському грунті параліжувало його вплив задомашнене «українофільство» з його консерватизмом і рахунком на льояльність, то куди кращими успіхами могла похвалитися його акція на галицькому грунті. Тут він трапив до переконання поважного відламу української молоді, що в її проводі станув такий талант і титан праці, як Іван Франко.

Видавана Драгомановим у Женеві на кошт його київських земляків, але всупереч їх політичним аспіраціям «Громада» станула на становищі потреби національної самостійности всіх народів російської імперії, але не проповідувала гасел безоглядного сепаратизму українців, як у Росії так і в Австрії. В першу чергу треба змагати до здобуття й поширення конституційних свобід, щоби еволюційною дорогою довести до федерації народів.

Як демократ і соціяліст, а в першу чергу як член поневоленої Москвою української нації, стався Драгоманів першим і довший час одиноким критиком офіціяльної Росії. В пору, коли більшість російських демократів мовчки акцептувала обрусительну політику московського уряду і громадянства, він перший запротестував проти неї, перший теж здемаскував «визвольну» політику Росії щодо південних словян. Драгоманів перший розкрив Европі очі на Росію, проголосивши в чотирьох европейських мовах полумяний протест проти указу з 1876 р., що стався угольним каменем української пропаганди й інформації в західній Европі.

В брошурі «Пропащий час» доказав Драгоманів, що Україна на свойому добровільному приєднанню до Москви все втратила, а нічого не зискала, та що українська молодь мусить станути до боротьби з московським впливом на Україні. У статті «Історична Польща і російська демократія» доказував Драгоманів, що майже всі російські соціялісти, від чолових теоретиків до рядових революціонерів, ніколи не поважилися признати українському народові права на політичну й національну незалежність, а більшість з них попросту визнавала теорію Валуєва, мовляв «не було, нема й не може бути» ніякої України. Те саме закидував Драгоманів польським демократам, що, не дивлючися на московський гніт над поляками, тільки про те і думали, якби то осідлати український народ.

Розправившись з фарисейством російської й польської демократії, Драгоманів з неменшою гостротою накинувся на хиби й недомагання українського руху. В першу чергу дісталося від нього аполітичному українофільству йогож таки земляків, культурницьким теоріям Костомарова та політичному москвофільству таких культурних українофілів, як Куліш, Потебня, Антонович, Сумцов та інші. Костомарова та Антоновича пятнує Драгоманів за їх москвофільське насвітлювання української історії, через свідоме й послідовне промовчування протимосковських змагань козацької старшини. Рівночасно в українських діячів і письменників національного напрямку критикує Драгоманів їх національну формалістику, за якою не криється суспільно-громадська суть. Драгоманів гостро критикує таких українських діячів, як напр. Кониський, що кооперуючи з поляками на галицькому грунті, мріяли навіть про відірвання України від Росії, але не подбали про те, щоби на зазбручанському грунті заснувати якусь нелегальну, самостійницьку партію, мовляв її не треба, бо за українців думає... Бісмарк. Душа Драгоманова бунтувалася проти типового для українців «самобутництва», тобто безкритичного боготворення чогось тільки тому, що воно українське. Заслонюючи очі на власні слабости й недомагання, українці облегчують тим самим боротьбу з ними їхніх противників. Не переконували Драгоманова нарікання його земляків на москалів і поляків, мовляв тільки вони винуваті в незавидному положенню України. На думку Драгоманова багато завинили самі українці, своєю байдужністю, пасивністю й безхребетністю. «Нам треба поступових гасел, нам треба заблиснути наукою і чином, щоби весь світ зглянувся на нас» — писав Драгоманів. Осуджуючи національне свідомих земляків, громив Драгоманів і лібералів-общеросів українського походження за те, що вони відсахнулися від рідної нації й працювали під чужими прапорами. Він закликав їх, щоби вони вернули на лоно рідного народу й провадили пропаганду суспільних реформ українською мовою і на рідних основах, навязуючи ідеї західньо-европейського соціялізму до українських визвольних рухів XVII—XVIII ст. Він закликав до закладення української соціялістичної партії, яка, поруч пропаганди за соціяльне визволення, велаб її за визволення національне й політичне. Одним з перших бачив Драгоманів потребу нац. освідомлення міського пролєтаріяту, бо «кожна людина, яка покинула Україну, кожне слово, сказане не по українськи, кожна копійка, видана на неукраїнську справу є великою втратою з народньої, мужицької скарбниці, яка при нинішних порядках нізвідки не вернеться і за яку доведеться важко розплачуватися нащадкам».

Особливі заслуги поклав Драгоманів для розвитку української політичної думки й прочищення атмосфери в закацапщеній Галичині. Йому то вдалося частину москвофільської молоді перетягти до українства, а другу частину, до решти згангриновану, — здемаскувати. Галицьке рутенство, льокальний галицький патріотизм, обскурантизм, назадництво та льоялізм, усі «сім гріхів» тогочасного галицького громадянства найшли в Драгоманові свого непримиреного ворога.

Підсумовуючи висновки з критики Драгоманова, нетрудно дійти до його позитивної політичної програми, що поклала незатерте тавро на дальшому розвиткові українського руху й політичної думки. Є це: глибока синтеза національного й міжнароднього елєменту на грунті строгого демократизму; розуміння українства як національно-політичного руху, радикалізм та послідовний демократизм у справах національної політики й нарешті — всеукраїнство. Народницький рух та його ідеологія. Народницькі гуртки в Україні

Обмеженість і непослідовність реформ 60-х рр. спричинили зростання невдоволення різних прошарків суспільства. Молодь, схильна до максималізму, стала основою радикального руху, який виступав за прискорення кардинальних змін. Радикально налаштовану молодь імперії, що об’єднувалась в таємні організації для боротьби з існуючим ладом, називали народниками. Ця назва походила від ідеалізації молодою різночинною інтелігенцією народу (в умовах Російської імперії – селянства). Народники, запозичивши ідеологію своїх попередників О.Герцена, М.Чернишевського про селянський соціалізм, стала на шлях безкомпромісної боротьби проти царизму.

Народництво – це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства через селянську революцію. З’явившись наприкінці 60-х рр. XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані в тому, що колективістські традиції сільської громади є основою соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

У загальноімперському русі народників взяла активну участь і радикально налаштована українська молодь, яку не задовольняли культурницькі межі українського руху.

Перший гурток народників було організовано 1871 р. в Санкт-Петербурзі Михайлом Чайковським. Згодом подібні гуртки виникли у багатьох містах імперії.

Народництво в Україні розвивалося майже так, як і в усій Російській імперії, маючи, щоправда, деякі особливості. Тут воно, попри своє соціальне спрямування, мусило зважати на український національний рух, національні особливості українців, їхнє історичне минуле. До того ж в українському селі селянська громада не відігравала такої ролі, як у центральних районах Росії, а в українського селянина було розвинено почуття власності. Це відразу входило в супереч із головною ідеєю народництва, про природну схильність селянина до соціалізму.

Перший гурток на кшталт санкт-петербурзького виник у Києві 1872 р. (П.Аксельрод, Г.Гуревич, С.Лур’є та ін.). У 1873 р. в Одесі сформувався один із найбільших у Російській імперії гурток під керівництвом Ф.Волховського. З-поміж 115 його членів були такі відомі в майбутньому діячі народницького руху, як Андрій Желябов, Андрій Франджалі, С.Чудновський, В.Костюрін та ін.

Розгортання народницького руху потягло суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов’язаний з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у готуванні народу до революції за допомогою освіти і пропаганди. Інший підхід асоціювався з постаттю знаного не тільки в Росії, а й в Європі Михайла Бакуніна. Він був засновником нового напряму в революційному русі – анархізму, який заперечував необхідність державної та іншої політичної влади, проповідував необмежену свободу особи. Прихильники анархізму (бакуніз­му) вважали, що народ, який в злиднях, завжди готовий до повстання (бунту). Його лише необхідно підняти на бунт, що переросте в революцію. Він стверджував, що для здійснення революції можна використовувати будь-які засоби: «Ніж, отрута, зашморг – революція все однаково виправдовує».

В Україні найбільш активним гуртком бакуністів була «Київська комуна». Вона об’єднувала до 80 осіб, переважно студентів. Такі її члени, як Віра Засулич, Володимир Дебагорій-Мокрієвич та Яків Стефанович, стали згодом видатними революціонерами-народниками.

Крім двох зазначених напрямів, існував ще й третій, ідеологом якого був П.Ткачов. Він уважав, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиним способом до змін у суспільстві була революційна змова, а саме: невелика група змовників, вдавшись до державного перевороту, мала захопити владу, а потім здійснити необхідні соціалістичні перетворення.