3. Терористична діяльність народників. Розгром і занепад народницького руху

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В.Засулич у петербурзького градоначальника Трепова в січні 1878 р. та її виправдання в суді породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.

В.Засулич

Так, 23 лютого 1878 р. в Києві Валеріан Осинський, Іван Івичевич та Олексій Медведєв вчинили невдалий замах на відомого своєю непримиренністю до народників заступника прокурора київського окружного суду М.Котляревського. У травні Григорій Попко кинжалом заколов жандармського поручика барона Гейкінга, відомого своєю боротьбою проти народників. Найбільшого розголосу набрало вбивство Г.Гольденбергом за участю Л.Кобилянського харківського губернатора Кропоткіна за те, що в місцевих тюрмах жорстоко поводилися з політичними в’язнями.

Терор народників від самого початку був приречений на поразку. Без широкої народної підтримки змінити існуючий лад героями-одиночками неможливо. На боротьбу проти народників були кинуто всі сили поліції. Протягом 1878–1879 рр. поліція розгромила найбільші гуртки і групи та віддала до суду їхніх учасників.

Незважаючи на репресії, радикально настроєні народники намагалися активізувати терористичну діяльність. Але не всі поділяли такі погляди.

У серпні 1879 р. «Земля і воля» розпалася на самостійні організації – «Народну волю» та «Чорний переділ». «Народна воля» відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. В ній склалася військова організація. Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Члени організацій здійснили терористичні акти проти вищих чиновників і царя. Найбільш активними членами «На­­род­ної волі» в Україні були І.Глушков, В.Бичков, І.Левин­ський, М.Тригона, В.Жебуньов, В.Фігнер та ін. Винесений народовольцями смертний вирок царю Олександру ІІ було виконано 1 березня 1881 р. Але до позитивних результатів це не призвело. Загибель царя викликала загальний осуд насильства в суспільстві, дискредитацію терористів. Новий цар Олександр ІІІ посилив репресії проти народників, а у внутрішній політиці проводив політику контрреформ. Політика революційного терору зазнала цілковитої поразки.

Чорнопередільці залишилися вірними ідеям «Землі і волі» та продовжили пропагандистську діяльність. До керівництва цієї організації входили, зокрема, П.Аксельрод, Л.Дейч, В.Засулич, Г.Плеханов, Я.Стефанович. Гуртки «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників «Чорного переділу» емігрувати.

Отож, ні терористична, ні пропагандистська діяльність народників не досягла поставленої мети. Серед лідерів руху ширилось усвідомлення помилковості їхніх поглядів і переконань. Здійснити соціалістичну революцію, спираючись на селянство, виявилося неможливим.

Наприкінці 80 – на початку 90-х рр. народницький рух поступився масовому робітничому і соціалістичному рухам. Упродовж 90-х рр. одна частина народників перейшла на позиції лібералізму, друга – сприйняла марксизм, третя – залишилась на старих позиціях, організувавши на початку ХХ ст. Партію соціалистів-революціонерів.