Питання до спецкурсу до державної атестації Качур Євгенії
ОПРАВИ, ОБКЛАДИНКИ ТА ЇХ ВИДИ
Обов’язкові елементи книжково-журнального видання – обкладинка і палітурка – мають подвійне призначення. По-перше, вони скріплюють аркуші, захищають їх від ушкодження і бруду, чим роблять видання міцнішим. По-друге, вони дають читачеві початкову загальну інформацію про видання.
Типи обкладинок
Обкладинка – покриття блока видання (тобто комплекту скріплених між собою аркушів чи зошитів), що складається з двох боковин, а у виданнях обсягом понад 68 сторінок має корінцеву частину. Обкладинка скріплюється з блоком видання без форзаців. На її боковинах розташовують текстові й зображальні (штрихові, півтонові і комбіновані) елементи будь-якого ступеня мальовничості, що характеризують видання і виконують інформативно-рекламну функцію.
Видання в обкладинці комплектують двома способами:
вкладанням (внакидку). Обкладинка бігується по корінцю, надягається на зошити, вкладені один в один, і прошивається в корінцевому згині дротовими скобами (кінцями усередину брошури); таке кріплення застосовують у виданнях малого і середнього форматів при обсязі не більше 68, або у виданнях великого формату обсягом до 128 сторінок або товщиною до 5-7 мм.
підбиранням (урозпуск). Блок комплектується зі сфальцьованих зошитів підйомкою, тобто аркуші накладаються один на одний у стопку; блок зшивається нитками або прошивається скобами у корінцевому полі на відстані не більше 5 мм від краю; а обкладинка надягається на блок. Уздовж корінця обкладинки роблять чотири біги: два на відстані, що дорівнює товщині блока видання, і два на відстані не більше 5 мм від попередніх. Корінець обкладинки приклеюється до корінця блока, відбігована частина на передній боковині – до першої сторінки блока, а на задній боковині – до останньої сторінки блока.
Конструкція зовнішнього оформлення:
а) суцільнокрите, б) складене
Приклеювання палітурки до форзаців здійснюється, як правило, по всій поверхні. Проте нерідко застосовують неповне приклеювання: клей наноситься лише на зони форзаців, які прилягають до корінця та переднього обрізу.
а) б)
За ГСТУ 29.4-2001 обкладинки розділені на чотири типи (1-4), залежно від способу скріплення з книжковим блоком
2.2. (в) 2.2. (г)
4.2. (є)
Рисунок 1 - Конструкції обкладинок типу 1 (а), типу 2.1 (б), типу 2.2 (в, г), типу 3 (д), типу 4.1 (е) та типу 4.2 (є):
І - блок; 2 - обкладинка; 3 — клапан; 4 — боковина обкладинки;
5 - окантовка; 6 - суперобкладинка
Тип 1 – проста обкладинка для покриття блока вкладанням (тобто всі аркуші складені в один зошит), ціліснокартонна обрізна. Така обкладинка являє собою складений навпіл аркуш, що накидається на зошит і скріплюється дротом. Виготовляється найчастіше з паперу.
Тип 2 – проста обкладинка для звичайного покриття блока, скомплектованого підбиранням. скріплюється позошитно нитками на марлі і без неї. Обкладинка типу 2.1 не має клапанів, типу 2.2 може мати два або шість клапанів.
Тип 3 – проста обкладинка для покриття блока підбиранням; приклеюється до прямого корінця блока, завтовшки менше 14 мм, а також частково (на ширину кількох міліметрів) до корінцевого поля передньої і задньої частини сторінок блока. Обкладинка типу 3 застосовується частіше за тип 2.
Тип 4 – складена обкладинка з окантованим корінцем. Для боковин застосовують папір або тонкий картон (0,3-0,5 мм), для корінця – палітурний матеріал. Боковини обкладинки підбирають із блоком як звичайні аркуші і скріплюють клеєм, нанесеним на окантований нетканим матеріалом або тканиною корінець. Розрізняють два типи обкладинки 4 типу: без суперобкладинки (4.1) та із суперобкладинкою (4.2), наклеєною поверх звичайної обкладинки, із загнутими широкими клапанами, причому згини виступають за передній край блока.
Типи палітурок
Палітурка – основна частина зовнішнього оформлення видання, виготовлена з цілісного аркуша картону чи картонних боковин, обклеєних покривним палітурним матеріалом; яка з’єднується з блоком за допомогою форзаців. Палітурка міцніша за обкладинку, але тривкість різноманітних типів залежить від матеріалу й особливостей конструкції.
Палітурки поділяються за конструкцією (цілісна чи складена, обрізна чи з кантом) і покривним матеріалом (картон, папір з покривним шаром, штучна або натуральна тканина, шкіра, пластмаса) на 5 типів. У складених палітурках із тканини виготовляють, як правило, лише корінець, а картонні боковини покриваються папером чи палітурним матеріалом на паперовій основі.
Палітурка складається з двох боковин, корінця, зовнішнього матеріалу для оклеювання боковини (або всієї палітурки) і відстава або шпації – смужки щільного паперу чи тонкого картону, що наклеюється на корінець палітурки зі зворотного боку (відстав збільшує тривкість і пругкість корінця). Суцільна палітурка, що складається з однієї деталі, має обмежене застосування
Конструкція палітурок
Рисунок 2. Конструкції палітурок типу 5 (а), типу 6 (б), типу 7 (в)типу 8 (г)
та типу 9 (д):
1 - форзац; 2 - блок; 3 - боковина; 4 - відстава; 5 - корінець палітурки; 6 - покрив; 7 - палітурка;
8 – окантування
Тип 5 – складена палітурка з картонними боковинами, вкритими папером і з’єднаними корінцем із міцного матеріалу (найчастіше – тканини), з кантами. З внутрішнього боку до корінця приклеюється відстав із паперу.
Тип 6 – суцільна палітурка з однієї деталі (ціліснокартонної або ціліснопластмасової), гнучка, з кантами чи без них, з’єднується з блоком лише форзацами. Виготовляється з картону, палітурного матеріалу на паперовій або нетканій основі, чи пластикату. За конструкцією така палітурка нагадує обкладинку, але з блоком з’єднується не у корінці, а за допомогою форзаців.
Тип 7 – складена суцільнопокрита, тверда, з кантами, часто з прямим корінцем. Картонні боковини та паперовий відстав обклеєні одним матеріалом (тканина, синтетичний матеріал, папір вагою не менше 100 г/м2). Складається з чотирьох деталей: картонні боковини, відстав, покриття.
Тип 8 – складена палітурка із накладними боковинами і накладним корінцем, що вкритий матеріалом із загином зверху та знизу. Боковини покриваються папером із загином з обох боків, відстав – з картону, покриття з двох покривних матеріалів.
Тип 9 – складена палітурка з накладними боковинами і обкантованим корінцем. Не має відстава, корінець приклеюється безпосередньо до корінця книжкового блоку. Застосовується дуже рідко.
Список літератури
ДСТУ 29.4-2001 Обкладинки та палітурки типи. — Чинний від 13.06.01
Добкин С.Ф. Оформление книги. Редактору и автору / 2-е изд. перераб и доп. – М.: Книга, 1985. – 208 с.
Сава В. І. Художньо-технічне оформлення книги. – Л.: Оріяна-Нова, 2003. – 168 с.
Знак Міжнародного штрихового кодування видавничої продукції (EAN)
Для роздрібної торгівлі сканування штрих коду є найбільш швидким способом визначення необхідної інформації про товар, це стосується й видавничої продукції. Видавці, які не використовують штрих код, порушують не лише видавничі стандарти, але й можуть потрапити в таку ситуацію, коли книжкові магазини просто відмовлять у прийомі книг [Е. Целиховский].
Видавнича продукція повинна не лише відповідати міжнародним нормам, але й бути захищена у правовому аспекті та бути придатною для оптимального розповсюдження. Саме на це спрямовані такі міжнародні стандарти як:
Міжнародний стандартний номер книги (ISBN);
Міжнародний стандартний серійний номер (ISSN);
Міжнародний стандартний музичний номер (ISMN);
Універсальна десяткова система (УДК);
Копірайт;
Штрих код (EAN).
Штрихове кодування — це умовний числовий код, який представлений комбінацією послідовно розташованих паралельних штрихів та проміжків між ними і призначений для оперативної ідентифікації товару електронними засобами.
Штрихове кодування видавничої, як і будь-якої іншої товарної продукції, набрало швидкого поширення в світі у 80-х роках минулого століття. Викликане це було кількома чинниками. Серед найголовніших виділимо такі:
• активне впровадження інформаційних технологій автоматизованої ідентифікації та електронного обміну даними;
• необхідність повсюдного створення інформаційної бази для контролю та управління товарно-грошовим обігом;
• підвищення конкурентоспроможності товарів на вітчизняних та міжнародних ринках;
• скорочення часу товарообігу за рахунок застосування електронних засобів обліку під час виробництва товарів, їх складанні, транспортуванні, реалізації та звітності державним органам.
Для забезпечення технічної сумісності розроблених у розвинутих країнах Заходу власних систем штрихового кодування товарів та визначення сфери їх застосування було утворено Міжнародну асоціацію товарної нумерації — EAN International. 1980 року між цією організацією та найбільшими міжнародними організаціями, що опікуються такою проблематикою, — Північно-американською асоціацією штрихового кодування (UCC), Міжнародним агентством ISBN/ISMN — було підписано відповідну угоду. Згідно з цією угодою, для ідентифікації видавничої продукції було визначено 13-розрядну версію ідентифікаційного номера EAN-13 з префіксами для журнальних — 977, книжкових — 978, музичних — 979.
Отож, знаючи суть цієї унікальної системи, можна самостійно ідентифікувати будь-який товар за країною походження, видом, ціною тощо. Початок роботи щодо створення та впровадження технології штрихового кодування всіх видів товарної продукції, в тім числі книг, в Україні припадає на середину 90-х років минулого століття. 1995 року затверджується перший український стандарт "Коди та кодування. Штрихове кодування. Маркування об'єктів ідентифікації. Штрихові позначки EAN. Вимоги до побудови" (ДСТУ 3146-95). Через рік затверджено ще один Держстандарт з цієї сфери — "Коди та кодування інформації. Штрихове кодування. Маркування об'єктів ідентифікації. Якість друку штрих кодових позначок. Загальні технічні вимоги та методи контролю" (ДСТУ 3359-96). В цей же період Кабінет Міністрів України видає Постанову "Про впровадження штрихового кодування товарів" (№ 574, 1996 року). Того ж року Наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України затверджується "Положення про штрихове кодування товарів".
Видавцеві важливо знати такі документи, аби правильно маркувати свою продукцію.
Маркування суб'єктами видавничої діяльності книжкової продукції, як й інших товарів, в Україні запроваджено з 1 січня 2000 р.
Структура штрих-коду
Структура штрих-коду для книжкових видань має такий вигляд:
Префікс для ISBN 978
Повний склад ISBN (без контрольної цифри) 000-00-0000
Контрольна цифра EAN С
Додаткова інформація (наприклад, про ціну видання) вміщується поряд із штрих кодом у цифровому додатку, який складається, як правило, із п'яти цифр.
У відповідності до Положення про штрихове кодування товарів, обов'язковому маркуванню підлягають усі товари (у тому числі книги), які призначені для:
• реалізації в Україні;
• експорту;
• імпорту.
Маркування книг штриховими кодами EAN здійснюється відповідно до українських державних стандартів та інших нормативних документів. Зазначені вище стандарти, з якими має бути добре обізнаний початкуючий видавець, встановлюють загальні вимоги до штрихових кодів. Такі вимоги стосуються зокрема:
• правил кодування;
• структури розмірів загальної побудови;
• фотошаблонів для друкування;
• матеріалів, на які наноситься штрих-кодова позначка;
• основних параметрів, що забезпечують якість.
Кожна держава визначає порядок замовлення на виготовлення та одержання штрихового коду EAN. Таким розробником в Україні є асоціація "ЄАН-Україна". Тим суб'єктам підприємницької діяльності, яким зазначеною асоціацією не надано ідентифікаційного номера у цій системі, забороняється маркування своїх товарів штриховими кодами.
Список використаної літератури:
Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця
ДСТУ 3146-95. Коди та кодування. Штрихове кодування. Маркування об’єктів ідентифікації. Штрихові позначки EAN. Вимоги до побудови. — Чинний від 1995.
Ежи Целиховский. Нанесение штрих кода на книги.— Будапешт, 1999
[http://www.osi.hu/cpd/barcode/BarcodeRUS.html].
Складові собівартості видавничої продукції. Структура витрат на конкретне видання. Шляхи зниження собівартості видавничої продукції.
Метою фінансової політики видавництва чи редакції є: створення фінансової бази, розширення підприємства, а також забезпечення більшою незалежністю комерційних редакцій. Досягнення даної мети можливе лише при зменшені витрат, які пов’язані з випуском у світ видання, збільшенням доходів від реалізації видавничої продукції. Фінансову політику визначає засновник видавництва чи редакції, який також може бути і головним редактором. За реалізацію видавничої продукції відповідає фінансовий менеджер.
Як бюджет будь-якого іншого підприємства чи організації, бюджет і баланс видавництва складається із двох частин: витратної та дохідної. Їх співвідношення і визначає фінансову базу видавництва. Якщо дохід перевищує витрати, виникає прибуток. Але якщо дохід не «покриє» витрати, виникає дефіцит. [Гуревич С. М.].
Собівартість — це сукупність витрат, виражених у грошовій формі, на виробництво продукції і на її реалізацію, тобто поточні витрати виробництва, обігу та реалізації продукції. Ці витрати включають в себе матеріальні витрати, амортизацію основних засобів, заробітну плату основного і допоміжного персоналу, додаткові (накладні) витрати, зумовлені виробництвом і реалізацією конкретного виду та обсягу продукції.
Будь-які витрати на підготовку видання мають бути враховані при складанні всієї суми витрат. До структури витрат на виготовлення видавничого продукту належать:
1. Гонорарні витрати.
2. Загальновидавничі витрати.
3. Редакційні витрати.
4. Поліграфічні витрати.
5. Маркетингові витрати.
Витрати на гонорар
Даний блок витрат складається з трьох частин:
• гонорар авторові (упорядникові);
• гонорар художникові;
• гонорар перекладачеві.
Як засвідчує практика, частка гонорару в загальній сумі витрат сучасних українських видавництв становить від 1,5 до 3 відсотків, тоді як у західних видавництвах — 12-15 відсотків.
Загальновидавничі витрати
Це найбільш об'ємна стаття витрат, оскільки вона включає багато складових, які не мають безпосереднього відношення до творення конкретного видавничого продукту, але значно впливають на його собівартість.
Найголовніші з них:
• заробітна плата працівників видавництва (виплати та нарахування за фондом заробітної плати всім штатним працівникам видавництва, а також матеріальне стимулювання працівників у вигляді: премій, санаторних та туристичних путівок);
• оплата оренди приміщення (залежить від розміру орендованої площі, а також місця розташування видавництва);
• оплата за придбану техніку та матеріали, необхідні для забезпечення життєдіяльності видавництва (йдеться про сучасні комп'ютери, принтери, сканери, копіювальні апарати, диктофони, фотоапарати та іншу оргтехніку. Аби виконувати у себе в офісі всю редакційно-видавничу роботу аж до виведення оригінал-макета на фотополімерні плівки);
• бюджетні відрахування (залежать від законодавчої бази передусім у сфері оподаткування);
• виплати відряджень (виїзні презентації нових видань, участь представників видавництва у міжнародних чи регіональних книжкових форумах);
• оплата користування телефонами та іншими
допоміжними технічними засобами;
• поштові витрати (передусім розсилка обов'язкових примірників нових видань згідно із затвердженим Кабінетом Міністрів України списком, а також розсилка певної кількості примірників до редакцій спеціалізованих часописів для можливого рецензування чи у книготорговельні організації з рекламною метою);
• транспортні витрати;
• витрати на комунальні послуги.
Редакційні витрати
До них відносять оплату праці редактора, коректора, оператора комп'ютерного складання, верстальника.
Поліграфічні витрати
Ця стаття витрат включає дві складові:
• вартість поліграфічних послуг;
• вартість паперу та інших матеріалів.
У вартість поліграфічних послуг входить оплата всього спектра робіт, пов'язаних з виготовленням друкарнею накладу видання відповідно до замовлених параметрів (спосіб друку, формат, вид оправи, спосіб фальцювання, наявність ілюстративного матеріалу, вид тиснення, вигляд корінця тощо). До вартості матеріалів входить ціна паперу (на книжковий блок, на обкладинку, на форзац), ціна матеріалів для оправи (картон, плівка, лідерин, бумвініл, тканина), ціна інших матеріалів (на корінець, каптал, вкладку, наклейку тощо).
Маркетингові витрати
Йдеться передусім про рекламну продукцію видавництва (буклети, каталоги випущених видань, прайс-листи), оплату рекламної площі на сторінках фахових видань (наприклад,
"Друкарство", "Книжковий клуб-плюс", "Книжковий огляд", "Книжник-ревю" та ін.), оплату за замовлені фахівцям рецензії на новинки, що публікуються в масових періодичних виданнях. Це також витрати на презентації цікавих видавничих проектів чи окремих суспільно важливих видань.
Шляхи зниження собівартості долі видавничої продукції
Існує декілька шляхів зниження собівартості видання:
1. Економія загальновидавничих витрат. У даному блоці економія може бути на преміях, відрядженнях, транспортних витратах.
2. Економія поліграфічних витрат. Можна здійснити заміну раніше вибраних матеріалів на матеріали нижчої якості і, відповідно, меншої ціни. Для прикладу, замість офсетного
паперу № 1 доведеться змиритися з друкарським або й газетним (цією практикою користуються й сьогодні деякі видавці, виготовляючи яскраву чотирикольорову оправу, але вкладаючи в неї книжковий блок із газетного паперу).
3. Економія маркетингових витрат. Ця стаття витрат у крайньому випадку може бути зведена до мінімуму, а на окремі видання й повністю виключена з калькуляції.
Урізуючи, таким чином, статті витрат, видавець, одначе, має пам'ятати, що все це неминуче призведе до спрощення зовнішнього вигляду і внутрішньої конструкції видання.
Список використаної літератури:
Гуревич С. М. Экономика отечественных СМИ.— М.: Аспект Пресс, 2004. [http://evartist.narod.ru/text11/34.htm]
Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: практичний посібник / М. Тимошик. – [2-ге вид., стереотипне]. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 560 с. – (Серія «Бібліотека видавця, редактора, автора).
Підготовчий етап редакційно-видавничого процесу
Підготовчий етап триває від складання видавничого плану і до подання рукопису у видавництво.
На даному етапові вирішуються такі питання:
Пошук потрібного автора;
Прийом авторського оригіналу;
Збір первинних документів для оформлення «Облікової картки видання».
Перш за все, потрібно віднайти потрібного автора та оригінал, які будуть відповідати профілю видавництва, його програмі, зацікавлять споживача.
Авторським оригіналом є створена автором і подана для редакційно-видавничої обробки творча чи наукова праця з усіма необхідними компонентами (таблиці, ілюстрації тощо).
Існує декілька найпоширеніших шляхів потрапляння авторських оригіналів до видавництва:
«Самопливом» — автори самі приносять твір до видавництва. Такі авторські оригінали в досвідчених видавців особливої довіри не викликають. Оскільки, найчастіше «самоплив» представляє авторів малокваліфікованих, маловідомих.
Із «самопливами» редакторові потрібно працювати вкрай обережно, адже все, що надходить «з вулиці», може в майбутньому негативно вплинути на діяльність видавництва. Це, зокрема, можуть бути: некваліфіковані фахівці з тієї чи іншої галузі знань, особи, праці яких ґрунтуються на запозиченнях з книжок колег (плагіат) та й взагалі — неадекватні особистості [Ю. Паливода, 2].
За посередництва літературних агентів — вони виступають своєрідними посередниками між видавцем і автором, хоча однозначно представляють інтереси останнього, в Україні праця літературних агентів ще непоширена. Завданням літ агентів є відібрати з наявних авторських пропозицій або віднайти такий оригінал, який можна запропонувати до видання й отримати прибуток.
Наші видавництва надзвичайно рідко шукають авторів чи хоча б читають рукописи, що до них приходять (є певні винятки, наприклад, за словами Оксани Забужко, саме видавництво "Факт" звернулося до неї, а не навпаки, видавництва "Джерела М" і "Смолоскип" організовують літературні конкурси), та й не всі автори мають бажання й сили "пробивати" свій шедевр. Розподіл праці на письменників і літературних агентів – це дуже зручно і мудро, але щоб його втілити, необхідний потужний ринок. Літературні агенти потрібні не лише письменникам-початківцям, а й визнаним письменникам: письменникам вигідно, щоб хтось за них вів переговори з видавництвами та, можливо, журналістами, вибивав побільше грошей, а також вигідні умови; літературним агентам вигідно, тому що при роботі з видатними письменниками, на відміну від нерозкручених початківців, гонорар їм гарантований, – але наші письменники поки що якось обходяться без таких посередників або їх роль неформально відіграють дружини та приятелі, натомість у західних країнах письменник без літературного агента – це анахронізм [І. Волосевич].
Через виставково-ярмаркові та інші книговидавничі зібрання — на міжнародних виставках-ярмарках давно працюють своєрідні авторські майданчики. У Москві навіть виходить періодичне видання, яке має назву «Біржа авторських прав». Вміщені тут матеріали діляться на такі рубрики: «Каталог» (пропозиції видання книг за тематичним принципом), «Проекти серій», «Знайомство з автором», «Представляємо видавництва», «Ярмарку, семінари, тусовки». Матеріали «Біржі» стали поширюватися через Інтернет. В Україні щось подібне намагалася свого часу робити «Літературна Україна», періодично знайомлячи своїх читачів з ненадрукованими напрацюваннями письменників. Однак, до широкого кола видавців така інформація поки що не доходить.
Через індивідуальні замовлення авторам — це доцільний та ефективний шлях реалізації конкретного видавничого проекту. Редактор сам відшукує кваліфікованого автора, який відповідно до профілю видавництва та розробленої видавничої програми створить авторський оригінал.
Наступною складовою підготовчого етапу є приймання авторського оригіналу.
Серед вимог, які мають поставити редактор перед автором під час приймання оригіналу, обов’язковими залишаються дві:
Оригінал має бути підписаний автором із зазначенням дати подання його до видавництва. Підпис і дата, зазначені рукою автора, можуть бути важливими під час визначення термінів підготовки оригіналу та інших умов договору.
Оригінал має бути комплектним і повністю підготовленим автором до видавничого втілення. Комплектність оригіналу передбачає наявність у ньому усіх його складових: змісту, анотації, бібліографічних посилань, передмови (післямови), покажчиків, додатків та інших елементів, залежно від виду і складності видання, а також ілюстративного матеріалу (штрихового та тонового).
І, нарешті, редактор на цьому етапі готує первинні документи для заведення «Облікової картки видання». Серед них є:
Творча заявка від автора, написана на ім’я керівника видавництва;
Розгорнута анотація або план-проспект видання;
Інформація про самого автора, що містить точні паспортні дані.
Список використаної літератури:
Волосевич І. Літературний агент – що це таке? // Книжковий огляд. — 2003. — № 5 [http://www.web-standart.net/magaz.php?aid=6154].
Паливода Ю. Сутність і способи діяльності редактора щодо формування видавничого портфеля. [http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vkp/2009_1/st2.pdf ]
Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: практичний посібник / М. Тимошик. – [2-ге вид., стереотипне]. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 560 с. – (Серія «Бібліотека видавця, редактора, автора).