58. Конкретність істини та її критерії.

Істина – адекватне відображення у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях,  умовиводах,  теоріях  об’єктивної  дійсності. Інакше кажучи, істина — це правильне відображення  дійсності. Перша і вихідна ознака істини, яка означає, що істина зумовлена в кінцевому підсумку реальною дійсністю, практикою і незалежністю змісту істинного знання від окремих людей є її об’єктивність.

Для характеристики цієї ознаки істини вживаються категорії відносного та абсолютного.

Абсолютна істина – це повне, точне, вичерпне відображення об’єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати.

Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період.

Істина завжди конкретна

Конкретність — це властивість істини, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, в системі відліку і т. п.

Критерії істини (мірила достовірності людських знань, їхньої відповідності об'єктивній дійсності). Питання про критерій істини по-різному вирішувалося в історії філософської думки. Одні філософи оголошували критерієм істини ясність думки (Декарт), другі — чуттєвість, безпосереднє сприйняття того чи іншого положення речей (Фейербах), треті — загальнозначущість (Богданов), четверті — корисність (Дьюї), матеріалістична філософія - вирішальним критерієм істинності людських знань є суспільно-історична практика в усьому обсязі свого змісту й форм, а також в цілісному історичному розвитку.

У якості критеріїв істинності використовуються:

1)Дані органів чуття

2)Логічний дискурс – система суджень відповідної аргументації – найхарактерніший для науки спосіб досягнення істини

3)Авторитет - сприймається або використовується соціальний, політичний, науковий, посилання на особистість

4) Посилання на першоджерела, на словники та енциклопедії

5) Форми духовного, політичного, ідеологічного, педагогічного, економічного, фізичного примусу

6_Суспільна думка.

Незнання або ігнорування цих меж перетворює наші знання з істини на заблудження (хибу, оману). Заблудження — це невірне, викривлене, ілюзорне відображення дійсності; це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб’єктивного знання про предмет його об’єктивному змісту.

Заблудження – це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно. Це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта. Вона має певні закономірності для існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики, історично зумовлена.

.

59. Основні форми і методи наукового пізнання.

Методи наукового пізнання :

Всі наукові методи пізнання можна умовно розподілити на загальні методи, які використовуються всіма науками (аналіз і синтез, індукція і дедукція, історичне і логічне, аналогія, моделювання і др.) і часткові методи, які використовуються в окремій науці (в математиці - метод математичної індукції, в агрономії - метод визначення кислотності ґрунту і т.п.).

Загальнонаукові методи пізнання.

Аналітичний та синтетичний методи

Аналіз - це метод пізнання, з допомогою якого вивчаємий предмет розчленовується на складові частини, які вивчаються відносно окремо.

Синтез - це метод пізнання, з допомогою якого робиться мислене з'єднання елементів вивчаємого предмету. В процесі синтезу розкривається місце і роль кожного елементу в системі цілого, їх взаємозв'язок.

Взагалі аналіз і синтез діалектично пов'язані. В процесі пізнання не можна щось аналізувати і в той же час не синтезувати і навпаки.

Науковий експеримент. В процесі експерименту людина спостерігає за якимось явищами, активно їх змінює декілька раз їх відтворює. В науці експерименти здійснюються цілеспрямовано по заданим програмам.

Метод індукції та дедукції. Індукція - це метод, у якому на основі знання частини предметів класу робиться висновок про всі предмети класу. Методи наукової індукції розробляв відомий англійський філософ Ф.Бекон, який, як відомо, вважав, що саме цей метод е самим надійним для наукового пізнання.

Дедукція - це метод, в якому здійснюється перехід від знання загального до знання часткового. По методу дедукції, наприклад, будував свою геометрію Евклід, а Спіноза будував свою філософську систему. Слід зазначити, що хід пізнання від одиничного до загального ґрунтується на індуктивному методі, а від загального до одиничного - на дедуктивному методі пізнання. А оскільки рух пізнання від одиничного до загального необхідно пов'язаний з рухом від загального до одиничного, то індукція і дедукція органічно пов'язані між собою як аналіз та синтез.

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Хід пізнання реалізується таким чином, що в ньому здійснюється рух від менш багатого одностороннього і тому абстрактного змісту до більш багатого, багатостороннього змісту.

Згідно з методом сходження від абстрактного до конкретного пізнання повинно починатися з абстрактного, з понять, які відображають загальні сторони об’єкту пізнання. Але за початкову береться не будь-яка сторона, абстракція, а така, яка є головною, що визначає всі другі сторони предмета, який пізнається.