В.». «Наука», м., 1964.

Розмаїтість форм — багатство мови

_М0тичної системи російської мови. Ось чому в російській мові нашого часу wjï маємо такі численні старі утворення, як «размышление», «употребление», «соблюдение», «поощрение», «поглощение», «претворение», «пренебрежение», препровождение», «сокращение», «охлаждение» тощо, для більшості яких характерна видова невизначеність. Наприклад, «употребление» значенням своїм відповідає і доконаному дієслову «употребить» (укр. ужити, вжити) \ недоконаному «употреблять», що може означати й многократність (укр. уусивсипи, вживати); «охлаждение»—«охладить, -ся» і «охлаждать, -ся»; «сокращение» — «сократить, -ся» і «сокращать, -ся»; «поглощение», — «по­глотить» і «поглощать» і т. ін. Порівняймо відповідні до них українські співвідносні щодо виду пари іменників: ужиття — уживання, охолоджен­ня —■ охолоджування, скорочення — скорочування, поглинення — поглинан­ня тощо з чітким розрізнюванням видових відтінків.

Коли з XVIII ст. на російському грунті починає інтенсивно творитися наукова й технічна термінологія, яка весь час збагачується, особливо після Великої Жовтневої соціалістичної революції, то при цьому невпинно по­повнюється і контингент віддієслівних утворень на -ниє, -mue. Вони ви­никають уже на природному російському грунті (хоч іноді й не без впливу західноєвропейських мов) і відповідно до усталеної словотворчої моделі також часто є індиферентними щодо виду.

Ці іменникові утворення в масі своїй є видово зневиразнені, і по­одинокі винятки з цього правила (див. наведені вище приклади) стоять нібито поза системою, що склалася в літературній мові.

У сучасній українській літературній мові, як і в інших слов’янських, де суто книжні елементи старослов’янського походження в лексиці (вклю­чаючи й кальки, про які була тут річ) кількісно дуже обмежені, співвід­носні щодо виду пари віддієслівних іменників з чітким розрізнюванням відповідних значень, навпаки, є масовим явищем, і, як ми вже бачили, вони дуже послідовно вживаються в мові класиків кінця XIX—початку XX ст. і в кращих літературних зразках нашого часу.

Немає ніякого сумніву, що докладніший розгляд видових пар віддіє­слівних іменників дасть змогу точніше описати граматичні й синтаксичні умови їх творення й уживання. Цілком природно, що від одновидових дієслів творяться тільки одновидові похідні іменники (напр.: вирувати — вирування, шепотіти — шепотіння, постукувати — постукування і под.). Префіксальні одновидові дієслова взагалі стоять осторонь від цього сло­вотворчого процесу (від дієслів типу позакривати, попоходити, загукати, посидіти і под. похідні іменники з суфіксами -ння, -ття практично немо­жливі). Трапляються й такі випадки, коли від одного з членів видової пари утворюється іменник на -ння, -ття, а від другого — іменник без цих суфіксів, байдужий до видового значення (напр.: стрибання -> стри­бати — стрибнути стрибок). І навіть тоді, коли можливі іменники в обох видових формах, їх уживання нерідко залежить від контекстуально зумовленої настанови на розрізнювання чи нерозрізнювання повторюва­них і неповторюваних дій. Усе це ще мусить стати об’єктом спеціальних досліджень. Безперечним є одне: регулярність у вживанні видових форм похідних іменників — факт живої мови, що потребує значно більшої уваги, ніж йому іноді приділяють.

Чимало цих форм подає шеститомний Українсько-російський словник. Багато їх наводять і Російсько-український словник та спеціальні (фахові) словники Академії наук УРСР. Але наводять їх, на жаль, здебільшого чомусь з незрозумілою для нас тут обмежувальною позначкою «ещё» — у такій, приміром, подачі: исслёдование — дослідження; (,процесс — еще) до­сліджування... — і так у десятках, сотнях випадків, що не може, певна Річ, не позначатися на чіткому розрізнюванні форм доконаного і недоко-

63

64

** ¹

: _За покупку». Ось до яких прикрих непорозумінь та недоречностей, а іноді і до курйозів, доводить незнання законів і властивостей нашої мови, у даному разі — видових ознак віддієслівних іменників на -ння й -ття і важливих смислових відтінків, з ними зв'язаних.

Але в кращих, досконаліших зразках української літературної мови добра традиція її чітко розрізняти видові відтінки не тільки у дієсловах, _а й в усіх (чи майже всіх) похідних від них формах живе, як ми бачили вже,

і тепер. У

1 це не тільки в художніх творах/Ми могли б назвати десятки науко* вих праць, посібників, статей, порадників із різних галузей науки й тех­ніки, де вживання віддієслівних іменників на -ння, -ття з чітким розмежу­ванням цінних і важливих смислових відтінків є на належній висоті. І ці найкращі зразки треба було б брати за основу і в нормативних граматиках української мови, і при укладанні словників.

Перед нашими мовознавцями стоять великі й відповідальні завдання, підкреслювалося на XXIII з’їзді Комуністичної партії України. З’їзд закликав приділяти більше уваги піднесенню культури української мови, боротьбі проти мовної недосконалості І тенденційних перекручень. І

Дбаючи за дальший розвиток нашої мови, добрі традиції треба берегти і зміцнювати. Бути дбайливими господарями, пильнувати всенародного добра, а не переводити його й не марнувати, пильно зберігати багатства рідної мови.

До цього ж кликав нас і Максим Рильський у своїй поезії:

Гартуймо ж слова міць, брати.

Як ще ніколи й зроду,

Щоб у труді своїм знайти Найвищу нагороду,

Щоб із народом до мети У зброї бойовій прийти —

Достойними народу!

(я. Харків)