Методичні рекомендації

На сучасному етапі вища школа є найважливішою ланкою системи освіти, що охоплює дедалі більшу кількість молоді. Тому вивчення першого питання потрібно розпочати із характеристики традиційної та нової парадигм вищої освіти, сформульованої у «Всесвітній декларації про розвиток вищої освіти у ХХІ столітті» та Болонського процесу, сутність якого полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи ВО. Створення європейського простору вищої освіти передбачає формування консенсусу у поглядах щодо цілей вищої освіти, баланс цілей у загальноєвропейському та національному вимірах, від чого залежить і побудова перспективної концепції ВНЗ.

Розкрити питання тенденції стандартизації змісту освіти та якості знань у децентралізованих освітніх системах розвинених країн і в Україні та пояснити, які існують підходи до побудови стандартів змісту освіти, процесуальні характеристики їх запровадження, що таке Державний стандарт освіти в Україні.

Після цього доцільно є розглянути провідні напрями і стратегії педагогічної освіти у системах вищої освіти різних країн та підготовки педагогічних кадрів у провідних країнах світу. Слід наголосити на соціальній значущості професії педагога, на кількісних та якісних характеристиках вчительських кадрів, умовах праці сучасного вчителя та учительство як професійну групу. Потім здійснити порівняльний аналіз підготовки соціальних педагогів та соціальних працівників у різних країнах світу і в Україні зокрема.

Ще не так давно у переважній більшості країн світу синонімом вислову "заклад вищої освіти" був термін "університет" (класичний, політехнічний та ін.). Спершу університетів було дуже мало. Сторіччями молодь з сімей керівної світської і релігійної еліти учащала в невелику групу всесвітньо відомих столичних закладів Франції, Великобританії, Німеччини, Чехії, Італії, Іспанії, Португалії та інших найбільш розвинених для свого часу країн.Та розвиток промисловості, будівництва і транспорту сприяв створенню спеціалізованих (військових, морських, будівельних та ін.) вищих навчальних закладів, контингент яких був значно ширшим, демократичнішим.

Упродовж XX ст. мережа закладів вищої освіти досягла певної досконалості та стабільності. Вершиною її були різноманітного виду університети, що надавали (після 4 і 5 – 6 років навчання) дипломи бакалавра і магістра, а кореневою системою – ступенева система середньої освіти стандартною тривалістю 12 років, яка надавала всій молоді базову грамотність, а кілька відсотків найздібніших готувала до вступу в університети.

Вказана рівновага вимог і можливостей системи вищої освіти була порушена на початку другої половини XX ст. у країнах-лідерах унаслідок введення обов'язкової середньої освіти й швидкого зростання охоплення молоді вікової групи 18 – 23 років вищою освітою. Мережа закладів зростала повільно, аудиторії наявних університетів виявилися переповненими, а зміст навчання та організація університетського життя тимчасово надто відстали від запитів молоді. Як відомо, виник навіть "конфлікт поколінь" і запекле протистояння студентської молоді й влади у Франції, Італії, США, Німеччині. Проблема була подолана створенням сотень "нових університетів", підвищенням автономії закладів освіти й демократизацією внутрішнього розпорядку.

Кінець XX ст. відзначений збереженням тенденції розширення студентських контингентів аж до рівня переходу до масової вищої освіти (охоплення цим видом навчання понад третини вікової групи 18 – 23 роки), а в окремих країнах – загальної (у вищих закладах навчається більше половини молоді).

Подібне досягнення обходиться недешево, адже у розвинених країнах навчання одного студента університету коштує в середньому 20 – 30 тис. доларів США щороку. Питання економії коштів і велика різноманітність контингенту учнів старших класів середніх шкіл і студентів вищих закладів освіти зумовили швидке урізноманітнення структури системи вищої освіти.

Для надання фаху студентам з невисокими здібностями до засвоєння фундаментальних дисциплін і аналітичної роботи були створені особливі заклади (незалежно від різниці у їх назвах у різних країнах йдеться про вищі професійні школи – ВПШ), пристосовані до розширеного використання орієнтованого на практику навчання. Враховуючи, що й класичні університети почали вводити короткотермінові (тривалістю 2 – 3 роки) програми професіоналізованої підготовки, виник і став досить швидко розвиватися "неуніверситетський" сектор вищої освіти, який часто-густо включав "напіввищі" заклади освіти.

Наслідком усього цього стала певна "розмитість" змісту поняття "вища освіта" у наш час, адже поряд з великою кількістю класичних і спеціалізованих закладів університетського рівня з програмами тривалістю 4 – 6 років діють тисячі коледжів, інститутів, вищих професійних шкіл тощо, які присуджують дипломи після 2 – 3 років навчання на базі повної середньої освіти (програма довша, якщо вступники мають неповну середню освіту).

Подібна ситуація притаманна не лише Україні з її вищими закладами освіти І – ІІ рівнів акредитації й дипломами "молодшого спеціаліста", а й переважній більшості розвинених країн. Сектор неуніверситетської освіти став фактом, до того ж, він розвивається динамічніше від свого "старшого брата".

Очевидно, що ця ситуація створює певні термінологічні проблеми і непорозуміння, утруднює контакти й обміни, порівняння і визнання зарубіжних "освітніх кваліфікацій" (атестатів, посвідчень, сертифікатів, дипломів, титулів тощо). ЮНЕСКО та інші міжнародні організації вимушені вказувати, що "вищою освітою" у кожній певній країні є все те, що назване подібним чином у законах чи інших державних документах. Можливо, згодом терміном "третинна освіта будуть названі всі види навчання "після школи" (у сенсі "після-середньої освіти", а терміном "вища освіта – лише навчання у закладі університетського рівня з присудженням диплома не нижчого від бакалаврського.

Головні тенденції змін вищої освіти на зламі тисячоліть:

І. Збільшення кількості студентів. Дані ЮНЕСКО свідчать, що щороку додається приблизно 2 млн нових студентів Відтак цей процес властивий не лише країнам третього світу, де раніше система вищої освіти взагалі не існувала, тому її постійне розширення є цілковито природним явищем, а й розвиненим країнам. В останніх населення зростає дуже повільно (на частки відсотка щороку), тому кількісне розширення студентських контингентів має лише одну вагому причину: збільшення охоплення молоді й активного населення всіма видами сучасної третинної освіти – класичною і професіоналізованою, університетською і неуніверситетською, коротко- і довготерміновою, денною і дистанційною (з максимально високим рівнем "заочності"), традиційною та віртуальною (заснованою на ультрасучасних цифрових інформаційних засобів й високорівнему комп'ютерному моделюванні).

Долаючи несприятливі економічні умови, вища школа України продовжує розвиватися. Якщо в Україні за 1990 – 2000 рр. студентські контингенти зросли наполовину, то, наприклад, у Польщі – у чотири рази. В охопленні молоді вищою освітою ми значно поступаємося країнам-лідерам – вже у 1993 р. у США було 5546 студентів на 100000 чол. населення, у Франції – 3623. Наші показники близькі до середнього світового рівня. Наприклад, 1993 р. Італія мала 2944 студентів на 100 00000 чол. населення, Великобританія – 2788, Японія – 2700 студентів (сучасні показники Японії значно вищі).

II. Подовження тривалості набування людиною знань, умінь і навичок, що в екстремальному випадку для частини професій вже майже ліквідувало різницю між "роботою" і "навчанням" Як відомо, сьогодні подвоєння накопиченої людством кількості знань складає приблизно 8 – 12 років (саме ці межі називають відомі експерти і асоціації вчених). Але для окремих царин знань – мікроелектроніки, нанотехнологій, генної інженерії та ін., темп подвоєння складає вже місяці, що вимагає від працівників у цих сферах безперервного й інтенсивного навчання!

Це спричинило формування у країнах-лідерах частин системи "навчання впродовж всього життя" – нежиттєвого і практично безперервного набування нових знань, умінь і навичок. Саме це стало чи не головною передумовою стійкого прогресу націй, високої якості життя й успіхів на відкритому світовому ринку товарів і послуг.

III. Продовжується удосконалення й урізноманітнення структур систем вищої освіти, створення закладів з професіоналізованими програмами та ін. У протилежному напрямі впливає на вищу освіту явище поглиблення глобалізації й формування все тісніших регіональних політично-економічних союзів країн. Воно змушує узгоджувати системи освіти, використовувати подібні засоби і методи підготовки фахівців. Поступово формується визнаний станандарт вищої освіти, вартий більш детального аналізу.

Найбільш поширена структура сучасної вищої освіти:

1. Перший ступінь (цикл) вищої освіти, як правило, має нормативну тривалість два роки навчання (хоч на практиці у багатьох країнах студенти не вкладаються у цей термін і, перескладаючи екзамени, вчаться 2,5 – 3 роки). Він присвячений поглибленню шкільних знань з фундаментальних дисциплін обраного студентом профілю підготовки й формуванняю стійкої бази для засвоєння спеціальності.

Студенти, які не мають здібностей до освіти на високому теоретичному рівні, закінчують освіту після першого ступеня й переходять у потоки професіоналізованішого навчання. До вищих навчальних закладів першого ступеня прирівнюють спеціалізовані навчальні заклади з 2 – 3-річним строком навчання, які готують фахівців середньої ланки на основі акцентування практичної підготовки й зменшеного обсягу "важких" дисциплін. Назви дипломів цього ступеню різноманітні й дуже відрізняються в різних країнах. Умовно вважатимемо їх подібними до нашого "молодшого спеціаліста".

2. Другий ступінь за нормами Міжнародної стандартної класифікації освіти, введеної рішенням ЮНЕСКО в 1997 р. (МСКО-1997) має дві частини. Нижча триває два– три роки і дає змогу отримати закінчену вищу освіту з конкретної професії. Студенту присуджують ступінь бакалавра. Ті, хто бажають підвищити рівень своєї кваліфікації і отримати ступінь магістра, навчаються ще 1 – 2 роки, здають екзамени з низки дисциплін і готують тези (магістерську дисертацію), що засвідчує готовність молодого науковця до виконання фахових обов'язків і за більшістю показників є аналогом серйозної дипломної роботи випускника українського закладу університетського статусу.

3. Третій (і заключний) ступінь вищої освіти призначений для тих, хто вже отримав диплом магістра (чи аналогічну освітню кваліфікацію з іншою назвою – спеціаліста, ліценціата, доктора тощо) і виявив виразні здібності до аналітично-дослідницької діяльності. Таку освіту в навчальних і наукових закладах отримують і ті спеціалісти магістерського рівня, хто вже має певний досвід практичної діяльності й прагне до підвищення свого професійного та соціального статусу.

Навчальний процес на третьому ступені передбачає складання екзаменів з невеликої кількості високопрофільних дисциплін, стажування за спеціальністю і виконання оригінальних наукових пошуків самостійно чи під керівництвом більш досвідченого науковця. Метою є створення наукової продукції (статей, тез, винаходів тощо) й узагальнення її у дисертаційній роботі, яка здебільшого за науковим рівнем і обсягом близька до нашої кандидатської дисертації. Дисертація, як правило, є об'єктом публічного захисту, але в усіх випадках наукову спроможність претендента оцінюють найбільш компетентні вчені даного університету чи країни (останнім часом до складу атестаційної комісії усе частіше запрошують зарубіжних фахівців). Успішне завершення цього етапу навчання дає можливість набуття наукового ступеня доктора наук (чи "доктора філософії – РНО").

Зрідка, як у нас, існує два рівні докторських дипломів – нижчий (типу кандидата наук чи доктора філософії), який можна отримати за 2 – 4 роки, і вищий (так звана "габілітація"), пов'язаний зі значними науковими досягненнями найвищого можливого рівня. Докторські дипломи мають позитивне значення під час конкурсу на заміщення посад викладачів, науково-дослідного й вищого аналітично-керівного персоналу, хоч не всі країни законодавчо пов'язують їх із рівнем заробітної плати.

1. Важливою тенденцією розвитку систем освіти, зокрема, управлінням і діяльністю університетів та інших закладів, є їхня демократизація й врахування світових конвенцій про права людини в національних законах й урядових постановах. Вони виразно сприяють охопленню вищою освітою осіб з малозабезпечених сімей шляхом пільгового вступу; наданням довгострокових позик на вигідних умовах та ін. Цим поступово ліквідується спадок минулого, рештки якого помітні у багатьох країнах, наприклад, у вигляді непропорційно великої частки представників привілейованих верств у контингентах студентів найбільш відомих і престижних університетів.