Розділ II гармонізація банківського законодавства країн - членів європейського союзу Банківське право Європейського Союзу

Банківське законодавство €С було започатковане при­йняттям Першої директиви з банківської справи, Радою мі­ністрів в 1977 р. Ця Директива мала на меті гармонізацію умов для здійснення права про створення «кредитних уста­нов». Такими установами відповідно до положень Дирек- шви. г підприємства, «чия діяльність полягає у залученні депозитів та інших коштів від населення, що підлягають поверненню, та наданні кредитів за власний рахунок». З метою здійснення права на заснування кредитної установи відповідно до Першої директиви про банківську справу необхідно виконати дві основні умови. Принаймні дві особи з надійною репутацією і досвідом мають керувати кредитною установою, якій необхідно мати адекватний мі­німум капіталу (основний капітал). Це мінімальні стандар­ти ЄЄ у банківській справі. Країни-члени можуть (і часто це роблять) висувати жорсткіші вимоги. Преамбула Першої директиви з банківської справи ви­значає, що «до філій кредитних Інститутів, головні контори яких перебувають за межами Співтовариства, у всіх краї-нах-членах, мають застосовуватись однакові правові нор­ми». Директива вимагає, щоб усі країни-члени ставилися до таких філій не більш сприятливо, ніж до відділень кредит­них установ Співтовариства. Слід зазначити, що розвиток європейського співробіт­ництва в банківській сфері не був обумовлений кризовим розвитком системи; що мав об'єктивний характер і виявив­ся у зруйнуванні багатьох міжнародно орієнтованих світо­вих банків. Європейське співробітництво запроваджувалося політикою, що свідомо проводилася в рамках Європейсько­го Співтовариства і була спрямована в першу чергу на гар­монізацію європейського права. У зв'язку з цим у літерату­рі було висловлено думку, про те, що зусилля Європейсь­кого Союзу по гармонізації банківського права і практики держав-членів є складовою частиною дій, спрямованих на досягнення більш широких цілей Союзу: свободи заснування підприємств, надання послуг і руху капіталу всередині Союзу; формування спільного внутрішнього ринку. Таким чином, європейське співробітництво в сфері пра­вового регулювання банківської діяльності мало за основу Римський договір 1957 р. про створення Європейського Економічного Співтовариства та Єдиний Європейський Акт 1986 р., оскільки формування спільного внутрішнього ринку в банківському секторі економіки було тісно пов'язане із необхідністю завершення створення такого ринку в рамках Європейського Союзу в цілому. Формування Європейського співробітництва в області банківського регулювання відбувалося також через інсти-туційний механізм міждержавного характеру на підставі Римського договору, в той час, як міжнародне співробітни- 340 цтво здійснювалося в рамках Базельського комітету, що був створений на основі прес-комюніке керівників центральних банків десяти держав, тобто не мав міждержавного харак­теру. Загалом європейське співробітництво в області банків­ського регулювання, на відміну від міжнародного, розвива­ється шляхом прийняття нормативних актів, які мають юридичну силу, тобто обов'язковий характер. Європейське співробітництво виразилося у банківських директивах, які, на підставі Римського договору, були юри­дично обов'язковими - ст. 100 передбачає наближення за­конодавства та адміністративних дій держав-членів, що прямо стосуються створення та функціонування спільного ринку. Правовим інструментом, що найбільш вдало був піді­браний для досягнення мети наближення національних законів та практики, є директива. Хоча цей норматив не має прямої дії на території держав-членів ЄС, вона поєд­нує юридичні обов'язки держав-членів для досягнення ними певного результату, та свободу у виборі засобів і методів. Таким чином, директива створює загальноєвропейські стандарти, дозволяючи одночасно державам-членам ЄС мати своє власне національне законодавство. Прийняття Директиви ЄС 12 грудня 1977 р. «Про коор­динацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних органі­зацій», тобто Першої банківської директиви, заклало осно­ви європейського банківського права через такі ключові положення: щодо свободи заснування банків та інших кредитних організацій (ст. 4); визначення кредитної установи і вимога обов'яз­ кового ліцензування банківської діяльності; загальні стандарти державного ліцензування банків­ ської діяльності; основний принцип співробітництва органів банківсь­ кого нагляду держав-членів, та створення Комітету банків­ ських радників як форми такого співробітництва; принципові правила стосовно відкриття філій креди­ тних організацій третіх країн на території держав-членів. Так, за Директивою, кредитною установою визнавалося підприємство, діяльність якого полягає у залученні депозитів (вкладів) чи інших коштів на зворотній основі від громадян та у видачі кредитів від свого імені та за свій рахунок. Таким чином, основною характеристикою кредитної установи Директива визнає прийом депозитів і видачу кре­дитів. Однак Перша банківська директива не усунула всіх пе­решкод для створення єдиного внутрішнього банківського ринку ЄС. Виникали проблеми з відкриттям філії кредитної органі­зації держави - члена ЄС. Для цього необхідно було отрима­ти відповідні дозволи від уповноваженого органу держави-члена, на території якої планується відкриття філії. Також неможливим було надання транскордонних бан­ківських послуг, а банківська діяльність по суті не отрима­ла визначення. Директива ЄС від 15 грудня 1989 р., яка мала таку ж офіційну назву, а у подальшому стала називатися Другою банківською директивою, повинна була виправити всі не­доліки попередньої Директиви. Основною метою' Другої банківської директиви було створення єдиного ринку банківських послуг у рамках ЄС без будь-яких бар'єрів для транскордонного надання таких послуг чи відкриття філій. Друга банківська директива базується на принципах, що виражають суттєві елементи європейського банківського права в даний час: Зокрема, вводиться єдина банківська ліцензія. Вона на­дається за принципом взаємного визнання. Цей принцип уповноважує кредитну організацію, яка отримала банківсь­ку ліцензію на території однієї держави-члена, здійснювати банківську діяльність, вказану в Додатку до Директиви, на території будь-якої іншої держави-члена як шляхом надан­ня транскордонних послуг, так і шляхом відкриття філії. Таким чином, банківська ліцензія, що видана на території однієї держави-члена, має бути визнана в усіх інших дер­жавах - членах ЄС відповідними органами банківського нагляду; Запроваджено також принцип контролю органів банків­ського нагляду держави походження. У відповідності до даного принципу органи банківського нагляду держави по­ходження (тобто тієї держави, де банківській установі була видана ліцензія) несуть відповідальність за здійснення на­глядових функцій по відношенню до діяльності кредитної організації, включаючи банківські операції і за межами держави походження. Органи банківського нагляду держа­ви перебування (тобто держави, на території якої кредитна організація здійснює свою діяльність) зберігають за собою частину контрольних функцій, які не були закріплені у від­повідних актах європейського законодавства за органами держави походження; Директива вводить принцип формування мінімальних стандартів пруденційного регулювання. Цей принцип вста­новлює мінімальний розмір статутного капіталу (власних засобів) кредитної організації, які необхідні для отримання ліцензії та ведення банківського бізнесу. Вимоги до контролю за участю кредитних організацій у небанківському секторі економіки, вимоги до контролю за крупними акціонерами також закріплені у Другій банківсь­кій Директиві. Як видно з вищезазначеного, значним елементом розви­тку європейського співробітництва в сфері правового ре­гулювання банківської діяльності є принцип єдиної банків­ської ліцензії, що має за основу доктрину визнання. Цей принцип означає, що у випадку ліцензування кредитної ор­ганізації в одній із держав - членів ЄС, філії, що відкриті цією кредитною організацією на території інших держав-членів, не потребують нового ліцензування, а відкривають­ся шляхом повідомлення органів банківського нагляду держави перебування. Доктрина взаємного визнання, встановлена Європейсь­ким Судом у 1978 р.: якщо товари були законно введені у торговельний обіг на внутрішньому ринку однієї з держав -членів ЄС, то інші держави-члени зобов'язані визнати цей факт і відкрити вільний доступ на свої внутрішні ринки. У даному рішенні Європейського Суду мова йде про торгівлю товарами, однак Європейська Комісія розробила документ «Закінчення створення внутрішнього ринку», 1985 р., в якому було застосовано це визначення Суду до поняття транскордонного надання послуг і заснування підприємств у фінансовому секторі економіки, при цьому банківські операції було віднесено до категорії фінансових продуктів поряд зі страховими полісами, ощадним кредитом, колек­тивними інвестиційними фондами тощо. Доктрина взаємного визнання, що закріплена у Другій банківській директиві, суттєво відрізняється від доктрини національного режиму. Вона була обрана для побудови єдиного банківського ринку в Європейському Союзі, оскільки ця доктрина веде до процесу лібералізації банків­ського регулювання та до посилення конкурентної бороть­би в банківському секторі економіки. Так, якщо банківське право однієї держави - члена ЄС встановлює жорстке регу­лювання діяльності кредитних організацій, ліцензованих на його території, а у відповідності до європейського банків­ського права на її території" функціонують кредитні органі­зації, які ліцензовані в інших державах - членах СС із менш жорсткими регулятивними вимогами, то власні кредитні організації держави будуть знаходитися в скрутному стано­вищі в ході конкурентної боротьби на ринку фінансових послуг по відношенню до «прибулих» кредитних організа­цій. Таким чином, принцип взаємного визнання, що лежить в основі закінчення процесу створення внутрішнього ринку ЄС, обумовив розвиток економічної лібералізації в цілому і, зокрема, на ринку банківських послуг. Треба зазначити, що принцип взаємного визнання бан­ківських ліцензій діє лише по відношенню до тих банківсь­ких операцій, які визначені у Додатку до Другої банківської директиви. До цього переліку віднесені: прийом депозитів (внесків) на зворотній основі від населення; надання кредитів, у тому числі: ощадний кредит; кредит під заставу нерухомості; фінансування торговельних правочинів; фінансовий лізинг; переказ грошових коштів; випуск та оплата платіжних документів (кредитних карток, дорожніх чеків, платіжних доручень тощо); надання гарантій та поручительств; операції, що здійснюються за власний рахунок чи за рахунок клієнта: з інструментами валютного ринку (чеками, вексе­ лями, депозитними сертифікатами тощо); купівлІ-продажу іноземної валюти; -з фінансовими ф'ючерсами і опціонами; з процентними ставками і валютообмінними кур­ сами; з обіговими цінними паперами; емісія акцій і заходи для її забезпечення; надання консультаційних послуг підприємствам по структурі капіталу, промислової стратегії, злиття та при­ дбання нових підприємств; 10) брокерські послуги на валютних ринках; П) депозитні послуги та проведення операцій із цінни­ми паперами; оцінка платежів та кредитоздатності клієнтів; надання в оренду сейфів для зберігання цінностей І юкументів. Відповідно до принципу взаємного визнання, будь-яка кредитна організація, що ліцензована у державі походжен­ня, може здійснювати у державі перебування такі банківсь­кі операції, які не передбачені у законодавстві держави пе­ребування, за умови, що вони входять до зазначеного пере­ліку. Разом з тим, якщо банківська ліцензія держави перебування дозволяє виконувати такі банківські операції, які не входять до переліку Другої банківської директиви, то в такому випадку кредитна організація не може їх здійсню­вати на території держави перебування. Таким чином, по-перше, аналіз переліку банківських операцій, що містяться у Додатку, дозволяє зрівняти умови конкурентної боротьби для кредитних організацій на тери­торії держав - членів ЄС шляхом визначення «меж дозво­леного». По-друге, встановлюючи такий перелік банківських послуг, Друга банківська директива ввела в європейське банківське право концепцію «універсального банку», що поєднав у собі класичні банківські операції (депозитні, кредитні, розрахункові тощо) з операціями на фондовому ринку (торгівля цінними паперами, депозитарні послуги тощо). Даний перелік банківських послуг достатньо пов­ний, аби відобразити реальності фінансового ринку та стерти розподіл між поняттями комерційного та інвести­ційного банку. Той факт, що у Додатку до банківських операцій містя­ться всі форми і види операцій із цінними паперами, здійс­нює суттєвий вплив на деякі країни - члени ЄС - Італія, Іспанія, Греція, Португалія - в яких різні види банківських операцій та операції з цінними паперами були розділені. Отже, Друга банківська директива не створює банківсь­кої ліцензії Союзу, однак вона надає юридичної сили бан­ківській ліцензії, що видана на території однієї держави-члена ЄС, у рамках усього Європейського Союзу. Тобто банківська ліцензія, що видана в одній державі, дійсна на території всіх держав - членів ЄС. Мінімальні стандарти пруденційного регулювання, за­значені в Другій банківській директиві, було розвинуто в подальших директивах, до яких слід віднести: «Про власні кошти кредитних організацій», 17 квітня 1989 р.; «Про індекс платоспроможності кредитних організа­ цій», 18 грудня 1989 р.; «Про нагляд за кредитними організаціями на консолі­ дованій основі», 6 квітня 1992 р.; 345 -«Про моніторинг і контроль іа значними кредитними ризиками кредитних організацій», 21 грудня 1992 р.; - «Про достатність капіталу Інвестиційних інститутів та кредитних організацій», 15 березня 1993 р.; -«Про схеми захисту внесків у кредитних організаці­ях». ЗО травня 1994 р.; -«Про поліпшення нагляду за кредитними організація­ми». 29 червня 1995 р. Окрім указаних директив, які мали вирішальне значен­ня для розвитку європейського банківського права, існує багато інших директив, які стосуються питань ведення бух­галтерського обліку в кредитних організаціях, запобігання використання кредитних організацій з метою легалізації кримінальних прибутків тощо. Стосовно пруденційного регулювання та нагляду за ді­яльністю кредитних організацій європейське банківське право застосовує два принципи: принцип контролю органів банківського нагляду дер­ жави походження; принцип консолідованого нагляду. Перший принцип було покладено в основу Другої бан­ківської директиви І стосується він лише банківського на­гляду за діяльністю філій кредитних організацій, що ліцен­зовані на території держав - членів ЄС. Цей принцип тісно пов'язаний із принципом взаємного визнання банківської ліцензії, означає, що функція нагляду за кредитною органі­зацією і ЇЇ транскордонними закладами покладена на ком­петентні органи держави походження, тобто тієї держави, в якій кредитній організації була видана ліцензія. Друга банківська директива передбачає певний розпо­діл наглядових функцій між органами держави походження і держави перебування. Органи держави перебування здій­снюють нагляд за фінансовою стабільністю кредитної ор­ганізації, що визначається такими показниками, як плато­спроможність, наявність значних кредитних ризиків, бухга­лтерська звітність, внутрішні механізми контролю. Для досягнення цієї мети органи держави походження можуть проводити інспекційні перевірки після попередження орга­нів держави перебування. На органи держави перебування покладена функція на­гляду за ліквідністю філій кредитних організацій, що від­криті на її території. Нагляд за впливом ринкових ризиків на діяльність кредитної організації знаходиться в загальній компегенції органів держави походження і держави пере­бування. На відміну від першого принципу, принцип консолідо­ваного нагляду застосовується не лише до філій кредитної організації, які розташовані на території різних держав-членів ЄС, але і до всіх банківських груп, включаючи Й ті, в яких материнська компанія не є кредитною установою. Принцип консолідованого нагляду детально розроблено в Директиві ЄС від 6 квітня 1992 р. «Про нагляд за кредит­ними організаціями на консолідованій основі», що замінила директиву з аналогічною назвою від 13 червня 1983 р. Це було зроблено після третьої міжнародної банківської кризи, яка була викликана крахом британського «Банку міжнарод­ного кредиту і торгівлі» в 1991 р. Урахувавши недостат­ність нагляду з боку Банку Англії за діяльністю Банку між­народного кредиту і торгівлі, нова директива спеціально: включає небанківські фінансові холдинги в орбіту банківського нагляду; встановлює, що якщо більша частина операцій кре­ дитної організації зосереджена за межами держави похо­ дження, то наглядову функцію повинні виконувати компе­ тентні органи тієї держави, де зосереджена більшість таких операцій. Відповідно до директиви від 6 квітня 1992 р. консолідо­ваний нагляд охоплює ті банківські групи, в яких материн­ська компанія представлена фінансовим холдингом, що складається із дочірніх структур, які є переважно кредит­ними чи фінансовими організаціями, або у вигляді зміша­ного холдингу, що має в своєму складі хоча б одну кредит­ну організацію як дочірню структуру. Таким чином небанківський холдинг, що складається із кредитних організацій як дочірніх структур, буде охоп­лений пруденційним банківським наглядом. Тобто консо­лідований нагляд поширюється не лише на саму кредитну організацію в структурі холдингу, а й на будь-які інші фі­нансові інститути, в яких кредитна організація має долю участі.1 Це обумовлено тим, що система участі торкається фінансової надійності і стабільності кредитної організації у випадку, коли її дочірня структура переживає фінансові труднощі. В такій ситуації тільки консолідований нагляд допомагає запобігти переведенню ресурсів кредитної ор­ганізації в її неблагополучну дочірню структуру, тим са­мим виключаючи можливість погіршення показників її фінансового стану. 1 Доля участі - пряме чи опосередковане володін ш акціями в капіталі підприємства. я 20-відсотковою до- Кредитні і фінансові організації, що входять до складу холдингу, на чолі якого, як материнська структура знаходи­ться кредитна організація, підлягають консолідованому на­гляду органів тієї держави, на території якої ліцензована материнська компанія. Якщо ж материнською структурою є фінансовий чи змішаний холдинг, що не є кредитною орга­нізацією, то консолідований нагляд за кредитними органі­заціями, що є дочірніми, буде здійснюватися органами тих держав, де вони ліцензовані. Якщо розглядати вимоги директиви СС від 6 квітня 1992 р. у контексті Другої банківської директиви, то поєд­нання їх дій призведе до того, що компетентним органом, який здійснює консолідований нагляд, € орган держави по­ходження кредитної організації, яка очолює банківську гр\ пу чи входить у її структуру. Принцип консолідованого нагляду відображено у Дире­ктиві СС від 29 червня 1995 р. «Про покращання нагляду за кредитними організаціями», що була розроблена з метою пруденційного банківського нагляду шляхом \сунення його недоліків, які виявилися від краху Банку міжнародного кредиту і торгівлі. Беручи до уваги структуру банку, що складалася із багатьох дочірніх підприємств у різних краї­нах світу, що дозволило банку уникати ефективного нагля­ду, директива розробила поняття категорії «тісних взае- мозв'язків» І запровадила додаткові вимоги стосовно шн- рокого кола питань пр> денційного регулювання і нагляду по відношенню до тих кредитних організацій, які с части- ною «тісних взаємозв'язків». Відповідно до положень директиви «тісний взає­мозв'язок» означає ситуацію, в якій дві чи більше, фізичні або юридичні особи пов'язані між собою: системою участі, тобто володінням 20% чи більше ак­ цій підприємства; контролю, що означає певні взаємовідносини між ма­ теринською компанією І дочірнім підприємством або такі ж відносини між фізичною чи юридичною особою і підпри­ ємством; будь-яке дочірнє підприємство, створене не мате­ ринською компанією, а іншим дочірнім підприємством, повинно розглядатися як дочірнє підприємство материнсь­ кої компанії, що очолює структуру. Директива встановила, що перед тим. як ліцензувати кре-итну організацію, що відноситься до категорії «тіснот взає-•чв'язку», органи банківського нагляду повинні визначити. дозволяє структура «тісного взаємозв'язку» здійснювати й нагляд за такою кредитною організацією. Центральний адміністративний офіс кредитної органі­зації повинен фактично знаходитись на території тісї дер­жави - члена СС, де кредитна організація зареєстрована і ліцензована. Директива розширила перелік установ, яким органи банківського нагляду можуть повідомляти інформацію кон­фіденційного характеру, яка стосується стану та діяльності кредитної організації. Було також введено положення про те, що аудитори кредитної організації повинні повідомляти органам банків­ського нагляду про всі факти, що стали їм відомі в ході аудиторської перевірки кредитної організації, які на їх дум­ку загрожують фінансовій стабільності і розвитку, торкаю­ться інтересів її клієнтів, свідчать про серйозні порушення принципів ефективного управління і тягнуть за собою від­мову у видачі аудиторського сертифікату. Можна передбачити, що закріплення більш жорстких стандартів регулювання та нагляду в європейському бан­ківському праві створює сприятливі умови для стабільного і надійного функціонування банків на території держав-членів ЄС і тим самим підвищує їх конкурентоздатнІсть на світовому ринку банківських та фінансових послуг. Якщо порівняти підходи до консолідованого нагляду в міжнародному і європейському банківському праві, то слід відмітити їх кардинальні відмінності. Основним докумен­том у міжнародному співробітництві з розвитку стандартів консолідованого нагляду є документ Базельського коміте­ту: «Мінімальні стандарти з нагляду за міжнародними бан­ківськими групами і їх транскордонними установами», які закріплюють чотири вимоги до компетентних органів бан­ківського регулювання і нагляду. Перший стандарт Базельського документа вимагає від органів держави перебування оцінки того, якою мірою ор­гани держави походження можуть ефективно здійснювати консолідований нагляд за діяльністю кредитної організації. Така вимога прямо суперечить Другій банківській директи­ві, оскільки принцип взаємного визнання банківських лі­цензій забороняє державам - членам СС оцінювати ефекти­вність діяльності органів банківського нагляду один одного зважаючи на наявність спільних мінімальних стандартів пруденційного регулювання. Друга вимога Базельського документа полягає в тому, що створення банком транскордонної установи повинно від­буватися за взаємною згодою органів держави перебування та держави походження. Це положення також суперечить Другій банківській директиві, відповідно до якої кредитна установа, що ліцензована на території однієї із держав - чле­нів €С, бажає відкрити філію на території іншої, може зро­бити це не в дозвільному, а у повідомному порядку, надісла­вши органу банківського нагляду держави перебування лише повідомлення про відкриття філії. Ще один стандарт Базельського документа також супе­речить європейському банківському праву. Відповідно до цього стандарту, якщо органи держави перебування з'я­сують неналежне виконання встановлених стандартів, то вони можуть застосувати обмежувальні заходи аж до за­борони функціонування транскордонної банківської устано­ви на своїй території. У відповідності ж до європейського банківського права органи держави перебування не мають права заборонити відкриття філії кредитної організації, що ліцензована в одній із країн - членів Європейського Союзу.

Особливості національного банківського законодавства країн — членів ЄС (на прикладі Франції та Великобританії) Якщо країна приєднується до Співтовариства, вона зо­бов'язана привести .свою Конституцію у відповідність до статусу члена Співтовариства. Зокрема, в конституції по­винно бути закріплено положення, що передбачає застосу­вання права Співтовариства на території країни і пріоритет права Співтовариства над національним правом. Регулювання Інтеграційного процесу та процесу гармо­нізації законодавства зі сторони наднаціональних органів доповнюється діями органів національної влади. Саме від їх готовності і бажання просувати міждержавне співробіт­ництво залежить дійсність реальної інтеграції та ефектив­ність проведення уніфікації законодавства. Розглянемо як інтеграційні процеси та гармонізація ві­добразилися на банківському законодавстві Франції (рома-но-германська правова система) та Великобританії (англо­саксонська правова система). Відповідно до ст. 55 Конституції Франції міжнародні договори мають переважну силу перед національним пра­вом. Однак існують певні перешкоди при застосуванні у Франції права Співтовариства. . Найпершою перешкодою є небажання усіх французьких судів розглядати дійсність законодавчих актів та дії адміні- страції як нормотворчі, так і виконавчі. Труднощі виникали при небажанні відмовитися від застосування французького права при колізії з правом Співтовариства. Крім того ви­знання пріоритету міжнародного права над національним за ст. 55 конституції ставилося у залежність: договір, що роз­глядається, повинен використовуватися й іншою стороною Тобто застосування права Співтовариства у Франції зале­жить від застосування його другими державами-членами. Стосовно директив виникало ще більше проблем і від­носно цього Державним комітетом було розтлумачено ст. 189 Договору про ЄС. Відповідно до цього тлумачення директива не має прямої дії, так як вона не дає безпосеред­ньо прав приватним особам, але оскільки вона є обов'язковою у відношенні до очікуваного результату, то вона може бути підставою для анулювання акту чи адмініс­тративного заходу нормативного характеру. Статус права Співтовариства у Франції після прийняття поправок до Конституції, що були внесені з метою ратифі­кації Маастрихтської угоди, набув нової якості. Необхід­ність прийняття поправок була визнана рішенням Консти­туційної ради, в якому зазначалися невідповідності деяких положень Маастрихтського договору положенням Консти­туції Франції. Відповідно до законодавства Франції, банківське право складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються «торгівлею грошима», а також підприємств, що сприяють такій діяльності. Вводячи в обіг гроші, нада­ючи за допомогою кредитів засоби платежу економічним агентам, банки частково виконують функцію держави -емісію грошей. За таких умов банківська діяльність є об'­єктом жорсткого державного контролю, який необхідний як для зміцнення авторитету державної грошової політики, так і для охорони інтересів вкладників. Французька банківська система має багато підрозділів та багатоманітність структури. Виділяють великі банки націо­нальної мережі та регіональні або місцеві банки. Одні закла: ди є універсальними банками, виконуючи всі операції, інші банки є спеціалізованими (іпотечні, кредитні, ощадні тощо). Банки, які створені по типу акціонерних товариств і мають на меті виключно отримання прибутку, протистоять у Франції кооперативним банкам та сектору взаємного кре­дитування, для яких прибуток не є вирішальним. Статус центрального банку країни визначається Зако­ном «Про Банк Франції» від 4 серпня та 31 грудня 1993 р., яким було проведено реформу державного банківського рег>лювання. Відповідно до цих нормативів, так званий «розсудливий контроль» стосується фінансового положен­ня підприємства (кредитоспроможності, ліквідності) і за­безпечується адміністративними закладами. Грошово-кредитна політика і відносини пов'язані з її впливом на діяльність банків повністю відносяться до ком­петенції Банку Франції, який повинен виконувати свої фун­кції в руслі загальної політики уряду, але його рішення є незалежними. Держава не обмежується контролем і актив­но втручається у банківський сектор, стаючи кредитором, і це виявляється у різних формах, наприклад, держава надає позики підприємствам і створює державні і змішані банки (Французький банк зовнішньої торгівлі). Після націоналізації в 1945 та 1982 рр. значної частини банківського сектору, державна влада прагнула забезпечи­ти собі право розпорядження вирішальними економічними важелями, діяти у напрямку раціоналізації фінансової економіки та підвищення динамізму системи розподілу кредитів. Сьогодні така політика одержавлення, яка суперечила світовим тенденціям розвитку, змінена. Відповідно до за­конів від 2 липня та 6 серпня 1986 р. а також 19 липня 1993 р. деякі великі банки були повернені приватному сек­тору. Зменшення ролі держави виявилося і в деяких інших аспектах банківської сфери, однак держава не відмовилася повністю від участі у фінансово-кредитних відносинах. Так, наприклад, деякі кредити, зважаючи на їх економічну та соціальну значимість (житлове будівництво, експортне та сільськогосподарське кредитування тощо) надаються при допомозі держави під відсотки, нижчі від ринкових. Якщо приймання внесків та розподіл кредитів залиши­лися основою банківської діяльності, то крім цього вона почала розширюватися за рахунок багатоманітності банків­ських послуг, а винагорода за їх надання становить все більшу частину прибутку банків. Деякі з таких нових банківських послуг лише розвива­ють традиційні напрямки банківської діяльності. Так, для впорядкування безготівкових розрахунків банки пропону­ють своїм клієнтам нові фінансові інструменти, що стали доступними завдяки Інформаційним технологіям: платіжні і кредитні картки, електронні платежі тощо. Інші послуги - поради при управлінні цінними папера­ми, при інвестуванні, управлінні майном, управлінні гро­шовими ресурсами підприємства, допомога експортерам - це послуги з використанням людського і технічного потен­ціалу банків - нове явище у сфері банківських послуг. Французькі підприємства прийняли досить активну участь у сучасному розвитку міжнародної торгівлі і банки паралельно розширили свою діяльність у цій сфері у формі спеціалізованих кредитів. Держава зробила свій внесок у ці операції через Фран­цузький банк для зовнішньої торгівлі, Французьку страхову компанію для зовнішньої торгівлі та Банк Франції. Крім цього французькі банки займають важливе місце на міжна­родному ринку капіталу. Вони діють за рахунок підпри­ємств, державних або приватних організацій як позичаль­ники чи приймаючи участь у позичанні. Після ліквідації контролю за валютними курсами 1 січня 1990 р. ці операції значно полегшилися. Структурна інтернаціоналізація банківської системи Франції має двосторонній характер. Починаючи з XIX ст. великі французькі банки утворили мережу структурних підрозділів та філій і їх присутність за кордоном продовжу­ється. Наявність іноземних банків у Франції не менш значна. Воно відбувається у формі відкриття нових відділень чи взяття під контроль існуючих французьких банківських установ. Значне відновлення приватного банківського сектора не стало перешкодою у цьому. Кількість банківських відділень підпорядкованих іноземному контролю зростає. Існують об'єднані французькі та іноземні банки. Інтернаціоналізація банківських структур отримала значний імпульс після визнання свободи заснування під­приємств і свободи надання послуг відповідно до Другої банківської директиви ЄС від 15 грудня 1989 р. Завдяки цьому почала розвиватися європейська міжбанківська кон­куренція. Основним законодавчим джерелом банківського права Франції є Закон від 24 січня 1984 р. Закон містить лише де­кілька положень, що стосуються банківських операцій. Статус банку і функціонування кредитної установи в даний час піддається значному впливу приписам Ради Європи. Законом про банки від 1984 р. створено Комітет з бан­ківської регламентації (СВК), що повинен визнавати на базі закону та декретів про його застосування умови здійснення банківської діяльності. Закон про банки від 12 червня 1941 р. давав визначення "лнківської діяльності як прийняття внесків від населення і використання отриманих сум від кредитування та фінансо­ вої діяльності. Така компетенція банків була обмеженою і погано пристосованою до розвитку банківської діяльності роль послуг в якій постійно зростала. ' Закон про банки 1984 р. містить не визначення, а пере­лік банківських операцій: «банківські операції включають отримання коштів від фізичних і юридичних осіб, кредиту­вання операцій, а також надання клієнтам і державі платіж­них засобів». Якщо ці операції характеризують банківську діяльність, то кредитним установам не заборонено виконувати як до­даткові інші дії, що природно супроводжують їх спеціальну активність. Цим же законом від 1984 р. усім підприємст­вам, що займаються банківською діяльністю надано уні­кального статусу. Для цього використано родове поняття кредитної установи. Цією ознакою наділені «юридичні осо­би, що професійно і постійно здійснюють банківські опера­ції». Кредитування установ розрізняють не лише за розмі­рами, операціями, клієнтами, відділеннями, але закон роз­поділяє банки в залежності від умов їх утворення і функціонування. Поняття кредитної установи походить від правових норм вироблених Європейським Співтовариством - Першої банківської директиви. Однак європейська і французька концепції банківської установи не співпадають. Відповідно до директиви, банківська установа - це під­приємство, що приймає кошти від юридичних і фізичних осіб і самостійно надає кредити. Крім того в Директиві не згадується про надання платіжних засобів І управління ними. Відповідно до ст. 18 Директиви банки можуть проводи­ти всі банківські операції, тобто приймати внески на будь-який термін. Вони надають коротко- І довгострокові креди­ти, можуть брати участь у підприємствах у розмірах визна­чених законодавством. Закон надає перевагу створенню універсальних банків, хоча кредитні установи зберігають свободу спеціалізації на певних операціях. Фінансові компанії не мають права приймати від насе­лення кошти до вимоги чи на строк від двох років, інакше як додаткові операції на умовах, що визначені Комітетом з бан­ківської регламентації. Фінансування їх діяльності забезпе­чується лише власним капіталом і позичками від інших кре­дитних установ. Більшість таких компаній є філіями банків­ських груп. Фінансові компанії можуть виконувати всі банківські операції, що вказані у наданому їм дозволі. Банк Франції займає особливе місце у французькій бан­ківській системі - він наділений функцією емісії банкнот визначає грошову політику і приводить у дію річні її проце­си (відповідно до Закону від 4 серпня 1993 р.). Банк мас функцію емісії банкнот, управління в Банку Франції довірено спеціальному адміністративному органу -Банківській комісії. На сьогодні, після створення Європейського Централь­ного банку, частина компетенції Банку Франції передасться до нього. Банк Франції має відділення у великих містах, однак число їх зменшується. Капітал Банку повністю належить державі. Статус і організація Банку Франції суггсао зміни­лися після підписання договорів Європейського Співтова­риства, аби забезпечити незалежність, якої потребує Банк Франції для входження в європейську систему центральних банків. Така незалежність закріплена в Законі про Банк Фран­ції: «при виконанні своїх функцій (відносно грошової полі­тики) Банк Франції, в особі Голови, його заступників чи будь-якого члена Ради з грошової політики не мас права ні домагатися вказівок урядовця чи іншої особи, ні виконува­ти такі вказівки». Керівництво Банку здійснюється Головою за допомо­гою двох заступників, які призначаються декретом на 6 років з можливістю продовження діяльності ще на один термін. Виконуючи свої грошові функції Банк Франції виконує певну купІвлю-продаж обов'язків, надає і отримує позики і позички, заліковує, приймає і надає під заставу цінні папе­ри і обов'язки, надає кредити шляхом перерахування заста­ви векселів. Банк має право встановлювати базу і ставки обов'язкових резервів. Стаття 3 закону 1993 р. про Банк Франції забороняє надавати кредити Казначейству чи будь-якому іншому державному органу чи підприємству. Законом дозволено регулювати курс франка по відно­шенню до іноземної валюти на користь держави, управляти валютними ризиками. Банк зобов'язаний забезпечувати правильне функціонування і безпеку систем платежу. У Банку Франції рахунки відкривають лише кредитні установи, Казначейство, брокерські фірми, деякі іноземні і міжнародні організації, а також особи чи організації, які спеціально затверджені Генеральною радою. Державний контроль над банківською діяльністю здійс­нюється і метою збереження панування, над випуском і спостереженням за обігом валюти, а також із метою забеч печення безпеки вкладників та інших кредиторів банків т репутації кредитної установи. За останній час змінилися методи контролю- адмініст ративні засоби перестають застосовуватися а наголос робиться на ринкових інструментах. Роль банківського контролю у сфері валютного обігу посилюється. Інша нова тенденція пов'язана з інтернаціоналізацією банківської ді­яльності - розробка європейських і міжнародних норм бан­ківського управління. Нагляд за діяльністю банків у Великобританії входить у компетенцію Банку Англії, який створений відповідно до акту Парламенту. Банк Англії належить державі і його єди­ним акціонером виступає казначейство. На відміну від більшості західних країн до 1979 р. регу­лювання банківської діяльності у Великобританії не базу­валося на якихось нормативних актах, а здійснювалося у формі направлення Банком Англії листів піднаглядному банку. Оскільки у Великобританії відсутній закон, який да­вав би визначення банківській діяльності та перелік банків­ських операцій, які дозволені банкам чи заборонені, то Банк Англії, при здійсненні нагляду, керується своїми власними критеріями правильності роботи банку. Коли Банк Англії виявляв, що якийсь банк відхилився від норм банківської практики, він направляв такому банку лист з рекомендацією щодо усунення недоліку в його дія­льності. Якщо Банк Англії вводив правило для всіх банків, листи з роз'ясненнями правила і вимог щодо його дотри­мання направлялись усім банкам. Такі листи не мали ніякої юридичної сили, отож виконання цих рекомендацій і при­писів забезпечував лише авторитет Банку Англії. На англійські банки не поширювалися ті обмеження і заборони, які значно вплинули на формування банківської системи інших держав. Зокрема Великобританія довгий час не вводила обмеження на здійснення банківських операцій з цінними паперами. Ще однією відмінною рисою банківської системи Вели­кобританії довгий час була відсутність вимоги отримувати спеціальний дозвіл на залучення депозитних внесків. У кінці 70-х років така ситуація була визнана незадовіль­ною. З'ясувалося, що більшість фінансових закладів займали­ся залученням депозитів поза сферою нагляду Банку Англії. Не маючи власного банківського законодавства Вели­кобританія не могла імплементувати директиви ЄС, ЩО стосувалися кредитних установ. Актом парламенту про 396 банківську діяльність від 1979 р. було встановлено, що для здійснення діяльності по залученню депозитів необхідно отримати ліцензію. Другим законом у напрямку посилення регулювання став Акт про банківську діяльність від 1989 р. Він містить визначення кредитної установи як організації, яка залучає депозити та інші зворотні внески населення і надає від сво­го імені кредити. Акт встановив по відношенню до кредит­них організацій ряд вимог: наявність власного капіталу не нижче встановленого мінімуму, придатність директорів, ревізорів та менеджерів до виконання своїх функцій, ефек­тивного здійснення своєї діяльності, підтримки власних активів та інших фінансових ресурсів на рівні, який відпо­відає характеру і об'єму операцій, що здійснюються, та їх меті, забезпечення інтересів вкладників, належна ліквід­ність, належне проведення бухгалтерського обліку. Цим бу­ла вирішена компетенція банку Англії, який уповноважений давати тлумачення цим не зовсім визначеним вимогам. У відповідності з Актом 1987 р. придбання контрольно­го пакету акцій національного банку стало можливим лише з відома чи за згодою Банку Англії. Про надання банком-резидентом позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків активів банку, необхідно повідомити Банк Ан­глії, а у випадку, коли розмір перевищує 25 відсотків акти­вів - повідомлення повинно бути попереднім. Акт зо­бов'язав усі кредитні установи Великобританії перерахову­вати відрахування у Фонд захисту депозитів. У випадку банкрутства кредитної установи Фонд ви­плачує його вкладникам, які не є кредитними установами і строк депозитного договору з якими не перевищує 5 років, страхове відшкодування в розмірі до 75 відсотків від суми депозиту, але не більше 20 тис. фунтів стерлінгів. Діяльність банку на ринку цінних паперів також довгий час здійснювалася поза правовим регулюванням; крім цьо­го нагляд Банку Англії на неї не поширювався. Започатку­вав правове регулювання Акт про запобігання обману в хо­ді інвестування від 1939 р. Відповідно до Акту професійне посередництво на ринку цінних паперів можна здійснювати лише на основі ліцензії Комітету по торгівлі, який потім бу­ло перетворено в Департамент із торгівлі та промисловості. У 1958 р. Акт був доповнений визначенням цінних па­перів, яке було піддане критиці як досить вузьке, оскільки включало лише акції та облігації. Актом 1958 р. Департа­мент із торгівлі та промисловості був уповноважений роз­робляти правила, обов'язкові для професійних учасників ринку цінних паперів. Остання редакція правил, яка їх знач но розширила, відноситься до 1983 р. Система регулюванні інвестиційної діяльності банків, що таким чином склалася не задовольняла існуючі потреби. Висловлювалися пропечи' ції використовувати можливості професійних організацій V визначеній нормами професійній діяльності на ринку цінних паперів та контролю за їх виконанням. Зміни в цьому напрямку системи регулювання інвести­ційної діяльності було здійснено в 1986 р. Актом про фі­нансові послуги. Акт поширював свою дію на інвестиції в цінні папери, визначення яких було значно розширене, крім акцій та облігацій воно містило державні зобов'язання, ф"ючерси, опціони, відсоткові купони тощо. Діяльність по залученню депозитів та наданню кредитів не охоплюється визначенням інвестиційної діяльності, яким оперував Акт. Відповідно до Акту, на чолі системи регул ю-вання інвестиційної діяльності було поставлено Раду з цін­них паперів та Інвестицій, члени якої призначалися спільно Державним Секретарем І Управляючим Банку Англії. Наступною ланкою системи були не державні органи чи організації, а призначені Радою органи професійного саморегулювання, в компетенцію яких тепер входило на­дання своїм членам ліцензії на здійснення інвестиційної діяльності. Крім цього органи саморегулювання займалися розроб­кою обов'язкових для своїх членів правил професійної діяльності на ринку цінних паперів, здійснювали дисциплі­нарні функції. Таких органів було чотири: Управління цінних паперів і ф'ючерсів, Організація по управлінню ін­вестиціями, Центр регулювання діяльності фінансових посе­редників, менеджерів і брокерів, Організація регулювання діяльності по страхуванню життя. Більшість банків здійснювали інвестиційну діяльність, що підлягала ліцензуванню, були членами однієї з перших двох організацій. Система норм, що регулюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, складалась з трьох рівнів. Перший рівень ~ 10 сформованих у загальних виразах принципів хорошої ділової практики. Другий рівень - більш детальний опис обов'язків органі­зацій, що професійно здійснюють інвестиційну діяльність. Норми першого та другого рівнів видавала Рада з цінних паперів їа інвестицій і вони безпосередньо діяли по відно­шенню до всіх членів організацій професійного саморегу­лювання. Норми третього рівня створювалися органами і:амі>рц-гулювання і поширювалися на їх членів. ■ Таким чином, британські банки, в ході здійснення дія­льності по залученню депозитів і наданню кредитів, підна­глядні Банку Англії, а при проведенні операцій на ринку цінних паперів - піднаглядні Раді з цінних паперів та інвес­тицій і відповідним організаціям професійного саморегу­лювання. Для запобігання колізії вимог цих органів і орга­нізацій по відношенню до банків, Банк Англії і організації професійного саморегулювання уклали меморандум, відпо­відно до якого норми організацій саморегулювання, що стосуються фінансових коштів їх членів, не поширюються на банки. Встановлення правил, які стосуються фінансових коштів, залишаються прерогативою Банку Англії. Важливу роль в правовому регулюванні банківської ді­яльності в країні відіграють директиви ЄС. Відповідно до директиви, що імплементуеться в національне право Вели­кобританії, від 1 січня 1993 р., кредитні установи, зареєст­ровані в одній із держав - членів ЄС, можуть вільно як че­рез свою філію так і безпосередньо здійснювати на терито­рії будь-якої із держав-членів всі операції, перераховані в Додатку, які вони мають право здійснювати в країні реєст­рації. Таким чином, з 1993 р. іноземний банк може здійс­нювати на території Великобританії операції по залученню депозитів, наданню кредитів, а також операції з цінними паперами без отримання ліцензії Банку Англії і організації професійного саморегулювання, якщо він вправі займатися такою діяльністю в країні місця реєстрації.