§ 5. Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими

Система діючих міжнародних актів про поводження із засудже­ними є частиною системи міжнародних актів щодо протидії злочин­ності, яка містить стандарти поведінки в цій галузі.

Стандарти поводження із засудженими класифікують за трьома критеріями: масштабами дії; спеціалізацією; обов'язками держав-учасниць.

За масштабами дії всі стандарти в цій сфері, можна поділити на дві групи: універсальні та регіональні. Універсальні — це стандарти, вироблені ООН, регіональні — Радою Європи або іншими регіональ­ними об'єднаннями держав.

За спеціалізацією міжнародні акти поділяються на два класи: ак­ти загального характеру (вони не призначені для регламентації по­водження із засудженими, але містять окремі стандарти), акти спе­ціалізованого характеру (мають за мету викладення стандартів по­водження із засудженими).

За обов'язковістю для держав-учасниць ці стандарти можна від­нести до двох основних класів: обов'язкові норми (принципи і за­гальні положення) та конкретні стандарти (рекомендації, які не но­сять обов'язкового характеру). Потреба такої класифікації полягає в тому, щоб можна було відділити обов'язкові норми від рекомендо­ваних.

161

11 — 2-659

Виходячи з названих класифікацій до системи діючих міжнарод­них актів про поводження з ув'язненими можна включити універ­сальні міжнародні акти, прийняті ООН:

1. Акти загального характеру:

— Загальна декларація прав людини (1948 р.);

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні пра­ва (1966 р.);

— Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.);

— Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримі­нації (1963 р.);

— Декларація прав дитини (1959 р.);

— Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.);

— Декларація про права інвалідів (1975 р.).

2. Спеціалізовані акти:

— Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (1955 р.);

— Декларація про захист усіх осіб від тортур та інших жорсто­ких, нелюдських, або які принижують гідність видів поводження і покарання (1975 р.);

— Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських, або які принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 р.);

— Кодекс поведінки посадових осіб при підтриманні правопоряд­ку (1979 р.);

— Принципи медичної етики, які відносяться до працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, по захисту засуджених, або за­триманих осіб, від тортур та інших жорстоких, нелюдських видів по­водження і покарання (1982 р.);

— Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються здійс­нення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) (1985 р.);

— Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув'язнених в будь-якій формі (1989 р.);

— Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, позбав­лених волі (1990 р.).

Аналіз цих міжнародних актів показує, що їхню дію доцільно висвітлювати стосовно сфери поводження із засудженими до по­збавлення волі. Справа в тому, що в цьому напрямку діє значна кіль­кість специфічних принципів, загальних положень і конкретних норм. Головний зміст стандартів у цій сфері міститься в Мінімальних стан­дартних правилах поводження з ув'язненими і Правилах ООН, які сто­суються захисту неповнолітніх, позбавлених волі. Спинимося на їх ос­новних положеннях, які можна поділити на п'ять груп:

— організація родової і видової класифікації осіб, позбавлених волі;

162

— організація мікросоціальних умов відбування покарання у ви­гляді позбавлення волі;

— організація режиму в місцях позбавлення волі;

— організація праці і професійної підготовки осіб, які позбавлені волі;

— організація виховного впливу на осіб, позбавлених волі. Родова і видова класифікація являють собою поділ засуджених

на групи за статтю, віком та іншими ознаками з метою здійснення диференційованого підходу в організації відбування покарання. Кла­сифікація спрямована на створення умов для досягнення цілей кри­мінального покарання.

Основні стандарти цих класифікацій полягають у тому, що:

— різні категорії засуджених повинні утримуватися в різних установах або в різних секціях однієї установи;

— система класифікацій повинна бути досить гнучкою, щоб ма­ти можливість розмістити кожну класифікаційну групу ув'язнених в найзручнішу для роботи з нею окрему установу;

— метою класифікації є відділення засуджених від тих, хто в си­лу свого злочинного минулого або негативних рис характеру може на них негативно впливати.

З аналізу наведених рекомендацій зрозуміло, що стандартами визначається загальний, не деталізований підхід до родової і видової класифікації засуджених. Створення мікросоціальних умов відбу­вання покарання — об'єкт іншої групи стандартів. Під мікросоці-альними умовами відбування покарання у вигляді позбавлення волі розуміються умови утримання ув'язнених, задоволення їх потреб в їжі, одязі, медичному обслуговуванні, тобто умови, які забезпечують нормальне існування людини в пенітенціарній установі. Рівень цивілізованості цих умов повинен відповідати їх загальному рівню в країні.

Література

1. Виправно-трудовий кодекс України: Науково-практичний комен­тар. — К., 2000.

2. Загальна декларація прав людини. Документ ООН А/РЕ 2/7 А. Прийнятий 12.10.1948 р. // Права людини. Міжнародні догово­ри України, декларації, документи. — К., 1992.

3. Минимальньїе стандартньїе правила обращения с заключен-ньши // Уголовно-исправительное законодательство УкраиньІ. Сборник нормативних актов. — Харьков, 1993.

163

4. Пенітенціарні системи зарубіжних країн: Навчально-практичний посібник / Під ред. М. П. Мелєнтьева. — К., 1993.

5. Трубніков В.М. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник. — Харків, 1998.

6. Филонов В.П., Фролов А. Й. Уголовно-исполнительное законо-дательство УкраиньІ.— Донецк, 1998.

7. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг. ред. О. М. Джужи. — К., 2000.

8. Уголовно-исполнительное право: Учебник / Под ред. д-ра юр. наук Й. В. Шмарова. — М., 1996.

Особлива частина

Глава VIII

Позбавлення волі та соціально-правова характеристика цієї дії

§ 1. Позбавлення волі як юридична форма державного примусу. § 2. Види позбавлення волі.

§ 3. Зміст позбавлення волі як виду кримінального покарання. § 4. Соціальні та юридичні наслідки позбавлення волі.

§ 1. Позбавлення волі як юридична форма державного примусу

У сучасний період наука і практика опинилися перед вибором: яким шляхом розвиватися системі виконання кримінальних пока­рань. Спроби введення окремих змін гуманістичного характеру, від­міна деяких обмежень кардинально не можуть змінити її сутності. Прогресивні пенітенціарні ідеї сьогодні не завжди мають можливість реалізації за наявності проблем юридичного та економічного харак­теру, а також у разі відсутності готовності персоналу запроваджу­вати їх у життя.

Тому такий специфічний і найгостріший інститут соціального примусу, як позбавлення волі в усіх його формах, притягує до себе безліч різноманітних поглядів і критики відносно його соціальної ефективності, що зумовлюється системою протиріч і конфліктів, які мають місце в правовідносинах між людиною і державою.

Вивчення інституту кримінального покарання у вигляді по­збавлення волі з урахуванням його соціальних наслідків, як зазнає В. І. Рудник, — це не тільки об'єкт кримінально-право­вих наук, а й економіки, психології, педагогіки, соціології, кримі­нології тощо¹. При цьому засуджена особа ізолюється від суспіль-

Рудник Б.' І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи їхньої нейтралізації: Монографія.— К., 1999. — С. 4.

165

ства, на неї покладаються специфічні обов'язки, змінюється в бік обмеження її правовий статус, вона стає учасником правовідносин, відносно яких здійснюється каральний вплив.

Соціальна роль позбавлення волі неоднозначна, оскільки нега­тивно, прямо чи побічно, впливаючи на характер суспільних відно­син, вона зачіпає права та інтереси однієї п'ятої частини населення у суспільстві¹. Аналіз точок зору суддів, прокурорів, працівників установ по виконанню покарань вказує на неоднозначність думок з приводу оцінки ефективності позбавлення волі. Більшість опитаних висловлюються за зниження обсягу його застосування (суддів — 61,9%, прокурорів — 71,6%, працівників УВП — 50%). Вони та­кож висловлювались за розширення покарань, не пов'язаних з по­збавленням волі². Одночасно дослідження суспільної думки свідчить про стійкий погляд на поширення позбавлення волі в більш суворих його видах і термінах, яке може ефективно вплинути на зниження злочинності. Це зумовлюється: значним зростанням злочинності, особливо тяжкої; кризою судово-правової та кримінально-виконавчої систем; зниженням попереджувальної ролі кримінальної відпові­дальності й ефективності покарання; вірою у всесильність позбав­лення волі і недостатньою обізнаністю про негативні наслідки його використання, що тим самим підтверджує некомпетентність суспіль­ної думки³.

Застосування позбавлення волі як кари, а також як превентив­ного заходу з боку держави сьогодні слід розглядати критично з позиції наявності проблем у кримінальній юстиції і з позиції пере­вантаження системи виконання покарань. Існуючий фактор незадо­воленості в тому, що злочинність може вийти за рамки дії традицій­них форм соціального контролю, не повинен спричинити відмови від прогресивно-ліберальних ідей в галузі кримінальної юстиції і повер­нення до минулих поглядів на роль покарання, пов'язаного з позбав­ленням волі, як на головний або навіть єдиний засіб боротьби із зло­чинністю.

Позбавлення волі як захід самозахисту і безпеки суспільства має бути доцільним і в той же час позбавлений ознак тортур і без­корисних страждань злочинця. Його ефективність залежить від то­го, чим більше він сприяє удосконаленню особи винного в напрямку його зближення із соціальним середовищем, засвоєння його норм і

¹ Рудник В. І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи їхньої нейтралізації: Монографія.— К., 1999. — С. 7.

² Там само. — С. 8.

³ Там само. — С. 9.

166

цінностей. У підтвердження даної думки можна навести багато уза­гальнених положень, які у свій час сформулював А. Р. Ратінов:

а) мотивуюче значення покарання тим інтенсивніше, чим ближ­че момент його застосування;

б) попереджувальна роль покарання тим вища, чим невідворот-ніше воно уявляється суб'єкту;

в) стимулююча сила покарання тим вища, чим більшого блага позбавляється злочинець у разі його застосування;

г) успіх превентивної мотивації покарання перебуває у зворотній залежності від ступеня поширеності і стійкості заборонених форм поведінки;

ґ) ефективність превентивної мотивації залежить від виваженос­ті санкції і забороненої поведінки;

д) ступінь мотиваційного впливу покарання залежить від того, наскільки заборонене діяння суб'єкт вважає для себе бажаним і до­цільним¹.

Таким чином, проблема позбавлення волі як інструмента соці­ального управління, регулятора суспільних відносин полягає в тому, що, з одного боку, виявляється його визначальна роль, з іншого — воно само виступає об'єктом цілеспрямованого правового впливу. І в механізмі правового регулювання даної сфери відносин нас ціка­вить перш за все постановка в нормах права соціально-корисної цілі, її відповідності потребам суспільства; цілям усієї системи криміналь­ної юстиції; об'єктивним можливостям даної кримінально-виконав­чої галузі права і пенітенціарної практики.

Згідно з даною позицією критерії оцінки ефективності позбав­лення волі як державно-правового інституту слід розглядати на різ­них юридичних рівнях:

1) як вищу конституційну мету держави;

2) як мету кримінально-правової системи, яка є провідним орієн­тиром для кримінально-виконавчого та правотворчого процесів;

3) як галузеву кримінально-виконавчу систему цілей і завдань, що формується на грунті вищеназваних, і утворює складну ієрархію цілей, де цілі конкретних правових норм трансформуються в цілі правових інститутів, коли ефективність систем вищого рівня зале­жить від підсистем нижчого рівня.

Тому, на наш погляд, слід зазначити, що держава і суспільство в сучасний період розвитку не можуть відмовитися від такої міри, як позбавлення волі, але разом з цим необхідно констатувати й ак-

¹ Ратинов А. Р. Социально-психологаческие аспекти юридической теории й прак­тики // Прикладнне проблемьі социальной психологии.— М., 1983. — С. 228—230.

167

центувати увагу на тому, як виконується державний примус у вигляді позбавлення волі, а саме: наскільки він відповідає сучасній політиці гуманізації, соціальної справедливості, законності та доціль­ності. При цьому слід зауважити, що саме від виконання даного за­ходу і залежить її кінцевий результат і іспит на ефективність, тому що проголошені Конституцією України і кримінальним правом поло­ження даного змісту мають змогу реалізовуватися саме в криміналь­но-виконавчій сфері, її правовій регламентації і практичного вико­нання, яка і повинна притягнути до себе більшу увагу з боку держа­ви і суспільства з метою надання даному інституту достатніх право­вих, матеріальних і соціальних можливостей, підтримки і гарантій для виконання зазначених функцій.