Особливості куртуазної поезії

• зацікавленість світом і людиною, яка здатна не тільки молитися та воювати, а й кохатися, милуватися красою природи;

• зв'язок кожного жанру з певним змістом, арсеналом художніх засобів;

• створення вишуканих та оригінальних висловлювань на визначену тради­цією тему;

• розгляд кохання як найвищого блага і показника душевної досконалості та гі­дності.

Прекрасна Дама стала окрасою земного буття, царювала в серцях закоханих поетів. Серце трубадура належало лише одній жінці, інших для нього не існувало. Не знат­ність походження і багатство, а краса і куртуазність Дами викликали його почуття.

Куртуазний роман: тематичні цикли, особливості поетики

Одним із найпоширеніших жанрів куртуазної (відфр. — ввічливість, чемність — світська, придворно-лицарська середньовічна література у Франції та Німеччині XII—XIII ст.) літератури був лицарський роман. Творцями цих романів були поети, яких називали труверами (від франц. — вигадувати — середньовічний мандрівний епічний або ліричний поет і співець XI—XIV ст., переважно з північних провінцій Франції). Вони перебували на службі в замку магната, де високо цінували талант і мистецтво складати романи. Трувери писали про подорожі та пригоди лицарів, іде­алізуючи феодальний лад та дворянську верхівку. Сюжети творів запозичували з античної літератури або з легенд і переказів народів Західної Європи. Головними героями таких романів були мандрівні лицарі, що вершили подвиги в ім'я добра, честі та справедливості, прославляючи ними панну свого серця.

Куртуазний роман виник у другій половині XII ст., проте залишився близьким до епосу. Тут панували ті самі уявлення про честь, славу, сором і ганьбу, носієм яких виступав головний герой, який здійснював подвиги заради захисту і підтрим­ки слабких. Разом з тим, на відміну від епосу, куртуазний роман створювався як за­здалегідь підготовлена вигадка про різноманітні пригоди лицарів, їхні зустрічі з ве­летнями, карлами. Проте це не означало, що куртуазний роман переслідував розважальну мету, навпаки, його завдання було раціоналістичне і повчальне, пе­редбачало збагачення епічного ідеалу шляхом його куртуазної модифікації. Ідеа­лом, до якого прагнули герої, став образ куртуазного лицаря — синтез героїчної доблесті, християнської любові, лицарської честі, галантних манер, вірності дамі серця, захисту слабких і ображених. Романи складалися з двох частин — попере­дньої і головної. У першій частині головний герой доводив своїми подвигами, що він гідний звання лицаря і куртуазного героя. Лицар долав перешкоди, здійснюючи подвиги. У подальшому розвиток сюжету полягав у відновленні внутрішньої гар­монії персонажа, поверненні до ідеалу, але на новій сходинці, яка була вистраждана і збагачена досвідом мандрів, пригод і небезпеки. Отже, куртуазний роман став своєрідним різновидом роману випробувань. Від епосу він відрізнявся тим, що роз­кривав індивідуальну долю героя через його внутрішній світ. Зокрема, герой рома­ну робив певні помилки, його вчинки були спрямовані не на покращання дійсності, а лише на усунення зла. Однак і світ ніяк не змінював героя, його моральних прин­ципів та поглядів на дійсність. Романи були сповнені драматизму, проте не мали навіть натяку на трагедійність ситуації, не переростали у безвихідний конфлікт, оскільки між почуттям і обов'язком не могло бути непримиримого антагонізму. Отже, ці романи були цілком оптимістичними.

Лицарський роман описував пригоди і почуття шляхетного закоханого лицаря, з яким пов'язані всі події роману. У сюжеті значне місце посідали подвиги героя на честь Прекрасної Дами або заради захисту скривджених. Провідну роль відігравав мотив кохання. Лицарський роман перейняв від героїчного класичного епосу риси борця, захисника держави в боротьбі проти завойовників, безмежну відданість спі­льній справі, вірність сюзерену. Однак, на відміну від епосу, в лицарському романі з'явилися мотиви особистісних інтересів, увага зосередилася на особистості героя, поглибленому розкритті його характеру.

Джерелом лицарського роману була усна творчість європейських народів і на­родів Сходу, а також антична література.

За своєю тематикою лицарський роман поділявся на три великі групи: 1) романи на античні сюжети («Про Олександра», «Про Трою», «Про Фіви», «Про Енея»), 2) романи так званого бретонського циклу («Трістан та Ізольда», «Артурівські ро­мани», «Про святий Грааль») і 3) візантійський цикл («Флуар і Бланшефлор»).

Справжнім творцем артуровського роману, що дав найкращі зразки цього жан­ру, став поет другої половини XII ст. Кретьєн де Труа, автор творів «Ерек і Еніда», «Івейн, чи Лицар Лева» та ін., який жив при дворі Марії Шампанської.

«Ерек і Еніда». Головний герой — лицар короля Артура Ерек закохався в пер­шу красуню двору Еніду, дочку бідного лицаря. Відсвяткувавши при дворі весілля, він повернувся до свого батька, короля Лака, і зажив щасливим подружнім життям, забувши про лицарські обов'язки. Піддані стали дорікати йому за те, що він втра­тив свою бойову славу, став байдужим до лицарських подвигів. Еніда дуже страж­дала, що через неї змінилося ставлення оточуючих до Ерека. Дізнавшись про при­чину сліз дружини, Ерек вирішив повернути своє добре ім'я і вирушив в авантюрні походи у супроводі своєї вірної дружини. Еніду послав попереду себе, заборонив­ши їй попереджати його про небезпеку. Лицар здійснив ряд подвигів, довівши свою військову майстерність. Кохання зовсім не заважало йому, навпаки, усвідомлюючи, що його кохана жінка поруч з ним, він начебто відчував друге дихання. Одного разу, смертельно поранений, він почув, як його дружині освідчувався в коханні якийсь граф. Зібравши решту сил, Ерек піднявся, вступив у поєдинок і вбив суперника. Після цього подружжя повернулося додому, їхнє щасливе сімейне жит­тя поновилося. Після смерті батька Ерек став королем. На думку автора, справжнє кохання надихає людину, додає їй сил і бажання бу­ти кращою, змінювати життя навколо себе. Такому коханню не властиві суперечно­сті між подружнім життям і лицарськими обов'язками. Навпаки, гармонійне поєд­нання інтимного і суспільного сприяє ідеальній лицарській поведінці. Отже, любов сумісна з доблестю. Жінка водночас може бути для лицаря і коханкою, і дружиною. Таким чином, Кретьєн де Труа підносить людську гідність жінки, розкриває її ви­сокі моральні якості та можливості.

«Івейн, чи Лицар Лева». Автор поставив проблему сумісництва подвигів і лю­бові, однак вирішив її дещо інакше, щоб дати аналогічну, але не ототожнюючу від­повідь.

До двору короля Артура дійшли чутки про одну дивну авантюру. В одному лісі було джерело, що мало дивовижні властивості. Якщо набрати з нього ковшем воду і вилити її, піднімалася страшенна буря, потім з'являвся чорний лицар, котрий вступав в поєдинок зі сміливцем і вбивав його. Один з лицарів Артура Івейн поїхав до джерела і зустрівся з чорним лицарем, смертельно поранив його і переслідував до самого замку. Опинившись у пастці, він врятувався завдяки Люнеті, служниці панни замку, котра, пожалівши його, дала йому обручку, яка зробила лицаря неви­димим. Після похорону чорного лицаря, Люнета надала Івейну можливість піти, але той відмовився, бо закохався у вдову вбитого ним лицаря — Лодину. Занепоко­єний довгою відсутністю Івейна, Артур зі своїми лицарями поїхав на пошуки, знайшов його і був гостинно прийнятий у замку. Артур звернувся з проханням до Лодини, щоб вона відпустили Івейна взяти участь у лицарських розвагах. Лодина погодилася, але дозволила Івейну бути відсутнім усього рік. Серед бенкетів і турні­рів лицар забув про термін, а коли повернувся в замок, побачив зачинені ворота. У відчаї він почав здійснювати подвиги, і на деякий час навіть збожеволів від втраче­ного кохання. Але сталось чудо, і він вилікувався. Одного разу зустрів Лева, хвіст якого намагалася вкусити змія. Лицар врятував його від змії, і з того часу той почав служити йому, знаходячись завжди поряд з ним. Нарешті після довгих поневірянь Івейн знову прийшов до замку Лодини і за допомогою Люнети був пробачений.

Отже, автор наголосив удруге, що подвиг має бути осмисленим і приносити людям користь. Він сумісний з коханням за умови підпорядкування його любо­ві, а жінка може розпоряджатися всім життям та помислами закоханого в неї чо­ловіка.

Аналогічний мотив зображувався в українських народних казках, але на побуто­вому рівні. Охоронець криниці вимагав від тих, хто приходив по воду, щоб вони віддавали те, що ще їм невідоме. Як правило, це було новонароджене немовля.

Отже, Кретьєн де Труа прагнув до поетизації світу феодально-лицарських від­носин. Хоча у його творах багато казкових образів і мотивів, проте головну увагу він зосереджував на реальних життєвих проблемах. Автор виявив інтерес до особи­стих хвилювань героїв, розкрив проблеми людських почуттів, простежив, як із не­нависті народжувалася любов. Його поетиці властиві були такі риси: багатство й точність мови, мистецтво діалогу, вишуканість і віртуозність віршування.

«Трістан та Ізольда». З найдавніших давен людство оспівувало високе і світ­ле почуття кохання. Знаменита історія кохання Трі стана та Ізольди побудована на основі кельтського матеріалу, в неї проникли деякі німецькі та античні міфологі­чні мотиви. Найвідомішими зафіксованими версіями цієї легенди стали давньова-лійські тексти, що виникли на території сучасного Уельсу («Тріади острова Бри­танії», «Повість про Трістана» та ін.). Сюжет легенди розробляли спочатку норманські трувери у другій пол. XII ст. за Генріха III Плантагенета (1154—1189), області західної Франції, території островної Британії та східної Ірландії. Ось чо­му цей роман дійшов до нас у двох варіантах: англійському та французькому. Се­ред найзначніших його маніфестацій слід назвати віршовані романи французького жонглера Беруля та нормандця Тома. Обидва твори з'явилися в один час — десь близько 1170 року.

Збереглася невеличка поема «Трістан юродивий» англо-нормандської поетеси Марії Французької (друга пол. XII ст.).

Починаючи з XII ст., легенда поширилася по всьому європейському регіону Ні­мецький поет Готфрід Страсбурзький «Трістан та Ізольда» (1210), який не завер­шив твір; дописали Ульріх фон Тюргайлі і Генріх фон Фрайборг. Подальші оброб­ки легенди знаходимо в італійській («Трістан», кінець XIII ст.), іспанській («Дон Трістан з Леоніса», XIII ст.), ісландській («Балада про Трістана», XVII ст.) літера­турах. Популярні в пізньому Середньовіччі «народні книги» про Трістана та Ізоль-ду практично не вносили в її сюжет нічого принципово нового, лише дещо присто­совували його до вимог часу та національних умов.

Французький письменник Жозеф Бедьє зробив спробу реконструювати сюжетну схему на основі зіставлення усіх відомих версій і водночас видав свою вільну про­зову обробку роману про Трістана та Ізольду (1900 р.). Його тональність трагічна. Герої загинули, але не від ударів більш досвідчених і сильних супротивників, а під тиском долі, згинаючись під тягарем долі. Тема ко­хання перепліталася з темою смерті.

У романі можна виділити два прошарки. Один з них лежить на поверхні — це конфлікт кохання Трістана та Ізольди з етичними та суспільними нормами своєї до­би, причому кохання незаконного, недозволеного, оскільки Трістан — небіж і васал Марка, а Ізольда — його дружина. Тому між ними стали чотири суворі закони — фе­одальний, шлюбний, кровний і вдячності. Другий прошарок — фатальність самого кохання, здатного реалізуватися лише за умов постійного роздвоєння душі, напруженості почуттів, своєї забороненості, неправомірності.

Трістан — син короля Лооннуа ще немовлям залишився сиротою. Батько Тріс-гана загинув у бою, захищаючи землі короля Марка, брата його дружини, від ір­ландського барона Моргана. Мати померла, дізнавшись про смерть чоловіка. Юнак дістав прекрасне лицарське виховання від слуг покійного батька і, дійшов­ши зрілого віку, поїхав до двору дядька — короля Марка, щоб стати його васа­лом. Тут він здійснив свій перший подвиг — убив жорстокого велетня Морольта, брата ірландської королеви, який щороку приїздив до Тінтажелю, столиці Мар-ковського королівства, по данину (300 юнаків і дівчат щороку). Проте й Трістан був важко поранений у двобої отруєним Морольтовим мечем. Вилікувати його ніхто не міг. Тоді він попросив, щоб його поклали в човен: куди той попливе, там і шукатиме щастя. Доля подарувала сміливцю зустріч з ірландською принцесою Ізольдою Білявою, котра вилікувала його чарівним зіллям. Але вона випадково ді­зналася, що Трістан — вбивця Морольта, її дядька. Переборюючи бажання по-мститися, принцеса приховала від усіх своє відкриття і відпустила Трістана додо­му. У Тінтажелі його зустріли як героя, а Марк проголосив його наступником престолу. Це рішення зустріло затятий опір баронів, які, заздрячи Трістанові, зне-навидили його. Після тривалого конфлікту вони переконали Марка в потребі одружитися і. мати законного наступника. Але король висунув неймовірну умову: погодився одружитися лише з принцесою, яка б мала золоті коси, як та волосинка, що її принесла у замок ластівка. І тут Трістан оголосив, що привезе Маркові принцесу, бо він одразу впізнав волосинку Ізольди Білявої. І знову Трістан виру­шив у дорогу, щоб висватати Маркові наречену і тим відвести від себе звинува­чення у бажанні посісти дядьків трон. Щоб завоювати прихильність Ізольди, Трі­стан змагався з драконом-людожером, звільнив країну від страшної напасті. Поранений у нерівному бою, отруєний вогняним диханням страховиська, він мало не помер. І знову його врятувала Ізольда та її шляхетність: принцеса не стала мстити за смерть свого дядька.

Ірландський король запропонував лицарю одружитися з Ізольдою. Трістан, вір­ний своєму слову, попросив її руки для Марка і дістав згоду. Ізольда мусила вийти заміж за людину, якої навіть не бачила. Щасливим цей шлюб мав зробити любов­ний напій. Однак вона випадково випила цей чарівний напій з Трістаном під час морської подорожі до берегів Маркових володінь. Служниця Бранж'єна під час ша­леної спеки, поспішаючи угамувати спрагу своєї пані та Трістана, дала їм замість звичайного вина магічний напій, призначений для шлюбної ночі. Саме через це спалахнула в їхніх серцях незнищенна жага кохання. Вони стали коханцями вже тут, на кораблі. Коли ж приїхала до Тітажелю, Бранж'єна, рятуючи свою господи­ню, лягла замість неї у шлюбне ложе короля, який у темряві не помітив підміни. Трістан та Ізольда не змогли приховати свою полум'яну пристрасть. Коли Марк про все дізнався, то засудив коханців до спалення на вогнищі. Але Трістанові вда­лося втекти з-під варти. Тим часом король змінив кару для Ізольди: віддав на пота­лу юрбі прокажених. Лицар відбів кохану і втік з нею в хащі. Їх викрив королівський лісник — і Марк сам поїхав в хижку закоханих, щоб покарати їх. Але побачивши, що вони сплять одягнені обабіч меча, який розділяв їх, зворушений, пробачив небожа і дружину. Він став вимагати лише повернення Ізольди і від'їзду Трістана з його королівства. Барони і тут не заспокоїлися, вони хотіли Божого суду для Ізольди. Вона повинна була взяти до рук брусок розпеченого заліза, при цьому не пошкодивши навіть шкіри. Ізольда витримала випробування. А Трістан поїхав в далекий край, де знайшов собі вірного побратима Каердина, сестра якого Ізольда Чорнява закохалася у нього і стала його дружиною. Лицар був скорений її почуттям і співзвучністю імені, разом з тим хотів витіснити з свого серця любов до Ізольди Білявої. З часом він зрозумів, що надії на підміну однієї Ізольди другою були мар­ними. Трістан був нещасливий у своєму шлюбі: його серце належало Ізольді Біля­вій. Смертельно поранений отруєним мечем у поєдинках із загарбниками, він по­просив друга привезти до нього кохану, бо тільки вона могла зцілити його. Він чекав на корабель з білими вітрилами (це знак того, що мала прибути Ізольда). І ось слуги сповістили, що на обрії з'явився вітрильник. Трістан запитав про колір віт­рил. «Чорні», — обдурила його дружина, охоплена ревнощами та гнівом за своє знехтуване почуття (вона знала про домовленість між Трістаном та Ізольдою). І Трістан помер. Його бездиханне тіло побачила Ізольда Білява. Смерть коханого вбила і її. Люди були вражені глибиною любові закоханих, які не змогли жити один без одного. Любов перемогла: на могилах закоханих за одну ніч виросло два дере­ва, що сплелися навіки своїми гілками.

Ставлення автора до морально-суспільного конфлікту подвійне: з одного боку, начебто визнав правоту пануючої моралі, змушуючи Трістана страждати через ус­відомлення своєї провини. Любов Трістана та Ізольди, за уявленням, нещастя, при­чиною якого став еліксир, а з іншого — він не приховав свого співчуття закоханим, зображуючи в позитивних тонах усіх, хто сприяв їй, і висловлював своє задоволен­ня з приводу невдач чи гибелі їхніх ворогів. Автор уславлював любов, що сильніша за смерть, не бажав рахуватися ні зі встановленою феодальним суспільством ієрар­хією, ні з законом католицької церкви. Роман містив елементи критики основ цього суспільства.

Поряд з куртуазним романом у лицарській літературі кінця XII — початку XIII ст. існував тип ідилічного, або «візантійського» роману, оскільки він був побудова­ний на сюжеті візантійських творів, героями його були двоє закоханих. Зразком та­кого твору стала пісня-казка «Окассен і Ніколет». Вона виникла на початку XIII і вийшла за межі лицарської літератури. Своєрідна форма цього твору — чергування віршів і прози, причому невеличкі віршовані уривки частково лірично доповнюва­ли, частково просто продовжували розповіді попередніх прозових розділів. Цей твір виконувало два жонглери: один підхоплював розповідь другого, а потім знову передавав йому слово, що вказувало на народне походження жанру. Ця повість — пародія на всі лицарські норми та ідеали. У ній любов відокремлена від ідеалу ли­царської доблесті, вона набула пріоритет: все у світі, крім Ніколет, залишало героя байдужим. Проте Окассена змальовано лицарем, незважаючи на його прагнення уникнути лицарських обов'язків заради кохання. Таке кохання, позбавлене підне­сеного куртуазного наповнення і мотивування, начебто втрачало серйозність і справжню цінність, воно стало своєрідним фоном для лицарських ідеалів, які по­трапляли до пародіювання.

Графський син Окассен полюбив сарацинську полонянку Ніколет і мріяв про щас­ливе життя з нею. Думки про шанування, славу, ратні подвиги настільки чужі йому, що він навіть не хотів брати участі в захисті своїх родових володінь від нападу ворогів. .Тише після того як батько пообіцяв йому в якості винагороди побачення з Ніколет, по­годився воювати. Коли одержав перемогу і взяв у полон супротивника, дізнався, що батько не дотримався свого слова. Окассен відпустив ворога без викупу і взяв з нього клятву, що той продовжували воювати і намагатиметься з усіх сил нашкодити його ба­тькові. Юнака посадили до в'язниці, а Ніколет вирішили вбити. Дівчині вдалося втек­ти. Почувши плач коханого, вона підійшла до в'язниці і через щілину сказала Окассе-ну, що кохає його, однак змушена покинути графство. Коли граф випустив сина з в'язниці, той відшукав Ніколет і втік з нею в іншу країну.

У Торлорській країні вони стали жити в радощах та насолоді. Проте сімейне ща­стя було недовгим. Одного разу з'явився загін сарацинів і захопив країну. Окассен та Ніколет потрапили на різні кораблі. Корабель, на якому плив Окассен, під час бурі прибило до замку Бокер, де жив його батько. Хоча минуло три роки, люди упі знали юнака і запросили його управляти країною. Корабель, на якому знаходилась Ніколет, належав королю Карфагенському. Коли він прибув до Карфагену, Ніколет згадала, як її викрали. І ось тут з'ясувалося, що вона донька короля. Дівчина чотири роки прожила в Карфагені, і її вирішили одружити з багатим язичеським царем. Тоді вона надумала знайти коханого. Для цього вирішила змінити свій образ. Вона навчилася грати на віолі, вимазала обличчя травою, так, що шкіра її стала чорною. Одягнувшись у костюм жонглера, вона сторгувалася з моряками і відпливла до Бокера, де заспівала пісню про кохання Окассена і Ніколет. Окассен поцікавився, що їй відомо про Ніколет і попросив, щоб вона передала, як палко він її кохав і хотів зустрітися з нею. Тоді вона заплакала і сказала, що скоро Ніколет приїде, а сама відправилася до віконтеси, колишньої своєї виховательки, і про все розповіла їй. А та через тиждень приїхала до Окассена і запропонувала йому руку Ніколет.

Сюжет твору простий, центральне місце посідає тема кохання. Ця казка — па­родія на феодальну ієрархію та принципи лицарської практики. Окассен вже не ставився з повагою до лицарських обов'язків, як це робили герої інших циклів ли­царського роману. В основу сюжету покладено опис соціально-побутових сцен: не­рівність, заборона батьків, випадковість подій. Разом з тим герої, незважаючи на перешкоди долі, подолали всі труднощі на своєму життєвому шляху.

За структурою і схемою візантійський роман близький до давньогрецького: ге­рої молоді, привабливі, належать до заможних родин, з ними відбувається багато пригод, проте вірність, наполегливість, любов допомагають їм. У творі немає опи­сів лицарських подвигів, відсутні елементи фантастики.

У кінці XII ст. французький лицарський роман проник і в Німеччину. Вершиною його розвитку була творчість трьох поетів-перекладачів: Гартмана фон Ауе, Воль-фрама фон Ешенбаха і Готфріда Страсбурзького.

Гартман фон Ауе — уславлений німецький трувер, який служив феодальному сімейству Ауе, був людиною освіченою, вільно читав французькою. Як стверджу­вав він сам, вірші почав складати для того, щоб згаяти час. Брав участь у хрестових походах. Помер близько 1220 року. Він був одним із найталановитіших міннезин-герів. Його пісні за красу форми і чистоту рими друкували в хрестоматіях поряд з творами Вальтера Фогельвейде. '

Оригінальним твором Гартмана фон Ауе стала віршована повість «Бідний Ген­ріх», в основу якої покладена сага.

Лицар Генріх поїхав в Монпельє, щоб знайти ліки від невиліковної хвороби — прокази. На жаль, таких ліків не існувало. Тоді він поїхав в Камерно до уславлених лікарів. Один з них розповів про своєрідний засіб лікування: кров цнотливої дівчи­ни, яка б добровільно погодилася померти заради нього. Генріх знав, шо неможли­во знайти таку дівчину, яка б погодилася піти з життя у розквіті років, а тому пове­рнувся додому, розпорядився своїм майном і поїхав на хутір до селянина, який був зобов'язаний йому своїм добробутом. Той не побоявся хвороби і прийняв лицаря з великою шаною. Дев'ятирічна донька селянина, доглядаючи хворого, поступово закохалася в нього. Генріх теж прив'язався до неї, дарував їй усе, що вона бажала, і називав жартома своєю благовірною. Минуло три роки. Дізнавшись, яким чином можна було вилікувати графа, дівчина вирішила принести себе в жертву заради ко­ханого. Батьки відмовляли її, просили не робити цього, але потім погодились, оскі­льки поважали її бажання, та й сам Генріх їм дуже подобався. Дівчина повідомила лицарю про своє рішення. Той намагався її переконати не робити цього, але все бу­ло марно. Вона вже занесла над собою лезо ножа, коли Генріх відмовився від такої жертви і вирішив нести свій хрест і далі. За такий вчинок Бог пробачив усі його гріхи і вилікував його. Щасливий лицар одружився з дочкою селянина. Він не тіль­ки кохав, а й був коханим. Після весілля подружжя повернулося в будинок лицаря. Генріх став жити по-іншому: був справедливим, чесним, жив за законами христи­янської моралі, у згоді з волею Бога.

Автор стверджував: у своїх стражданнях винна лише сама людина. Через гріхи вона приречена хворіти, зазнавати нещастя. Лише духовне життя здатне очистити її від хвороб та допомогти позбутися будь-якого лиха. Тому кожна людина мусить дбати передусім про свою душу.