Тема № 5 Загальна характеристика доби Відродження у Німеччині і Нідерландах

Німеччина була роздробленою країною. Католицька церква втрачала свою мо­нополію на духовне й розумове життя суспільства. Наука прагнула спиратися на реальний досвід, а не на церковний авторитет і догми.

Гуманізм розповсюджувався у Німеччині, як і в романських країнах, але, на від­міну від Італії, Іспанії, Португалії і Франції, зустрів простонародну опозицію. Серед­ньовічна епічна поезія майже зникла із суспільного життя країни. Замість лицарської літератури на початку XVI ст. розвивалась простонародна, спрямована проти вищих прошарків суспільства. Німецька сатира — найпопулярніший жанр літератури. Оскі­льки гуманісти Німеччини хотіли бачити свою країну оновленою, звільненою від це­рковно-феодальної реакції, то література тяжіла до публіцистики і сатири. На відміну від інших країн Західної Європи, німецькі гуманісти звернулися до жанру сатири в різних її проявах: панегіриків, гумористичних діалогів, філософсько-публіцистичних трактатів, притч. Причому велика увага приділялася богословським проблемам, ви­криттю ченців і папської курії за відступ від християнства.

Рух Реформації очолив Мартін Лютер. Він переконував, що людину може вря­тувати лише особиста віра в Христа, а не особливі заслуги святих і добрі справи на користь церкви. Віруючі завжди безпосередньо пов'язані з Христом, і його благо­дать дана будь-якому християнину через проповідь.

Себастьян Брант — німецький гуманіст та сатирик

Себастьян Брант (1457—1521) — німецький гума­ніст, сатирик, вчений, юрист, доктор канонічного і ци­вільного права, професор Базельського університету, канцлер Страсбурга, адвокат, перекладач поезії Петрарки німецькою мовою.

Народився письменник 1457 року в Страсбурзі. Спо­чатку жив у Базелі, де й надрукував свою поему «Кора­бель дурнів». У 1500 році через те, що Базель не належав до Німецької імперії, переїхав до рідного міста Страс­бурга, отримав посаду міського секретаря і залишався на ній до кінця свого життя, хоча Максиміліан дав йому ти­тул пфальцграфа, імператорського речника, і призначив членом імперського камерного суду.

«Корабель дурнів» (1447). Зміст твору у прямому розумінні підслухано на мі­ських ярмарках і майданах, у тавернах і ремісничих майстернях, — скрізь, де луна­ло народне гострослів'я.

Поема багато разів перекладалася. У 1497 році гуманіст Я. Лохерол переклав ла­тинською мовою, а згодом з'явилися її переклади у Голландії, Франції й Англії. Са­тира написана римованим кніттельферзом (восьмистопним силабічним віршем), улюбленим у німецькій поезії, що надало їй національного характеру. Вона мала антикатолицький і антибуржуазний характер.

Сатирик у своєму творі вивів сто одинадцять образів дурнів, кожен з яких вті­лював якусь одну слабкість, що виникла через природну людську дурість. Причому всі вони позбавлені індивідуальності (імен, біографій, характерів). Усі персонажі зібрані на одному кораблі, який відпливав у Наррагонію (країна дурості). Парад ду­рнів очолював псевдовчений, який знав декілька латинських слів і здатний був тільки на те, аби пускати пил у вічі. Дурень-бібліофіл накопичив багато дорогих книжок, котрих ніколи не читав і не прочитає. Серед «дурнів» — учені-педанти, лі-карі-дурисвіти, брехливі астрологи, п'яниці й ненажери, хвальки і грубіяни, пере­любники і картярі, модники і модниці, тобто компанія негативних персонажів. Ко­жен з них належав до певного прошарку суспільства: пліткарі, інтригани, лікарі-шахраї, гравці в азартні ігри, хабарники тощо. На голові у них були чудернацькі ковпаки з дзвіночками.

Автор критикував соціальний устрій, в якому все купувалося і продавалося за гроші, саме тому перевага надавалася пану Пфеннігу (богу багатства, гро­шей), який панував над світом. У такому суспільстві людину цінували не за її гідність, а за достаток. Перше місце відводилося багачу, бо гідність людини ви­мірювалася кількістю монет у кишені. Тому перед багатим відчинялися усюди двері, його саджали за стіл, йому прислуговували у той час, коли за дверима знаходилися бідні і голодні. За гроші продавалося і правосуддя. Страчували тих, хто скоїв дрібні злочини. Чиновники служили не батьківщині, а пану Пфеннігу. Священики приймали духовний сан заради матеріального добробуту. Ченці бу­ли здатні на будь-які ганебні вчинки заради грошей. Така особиста корисливість ослаблювала державу, калічила людину, нівелювала поняття справедливості. Шлюб укладався на основі матеріального розрахунку, а не почуттів. Батьки за­прошували для своїх дітей вчителів-невігласів або відправляли на навчання в інші країни, чим дуже пишалися. Німеччина вважалася країною просвітництва. В ній з'явилося багато книг, розвивалися науки. Усі занадто захопилися модою, особливо чоловіки. Вони прикрашали себе золотими ланцюжками, фарбували волосся, надаючи йому хвилястої форми, носили одяг у складки, що свідчило про їхню легковажність. Ці вади автор вважав не гріхом, а безглуздістю, що не відповідала здоровому глузду.

Брант вважав знаною лише ту людину, яка мала добрий характер, честь і гід­ність. Він намагався повчати, моралізувати, насаджувати правила вихованості.

Поема сатирика позбавлена поетичної довершеності, однак знайшла прихиль­ність читачів і мала багато наслідувань.

Ні мотив дурнів, ні образ корабля не були чимось новим. Віршована сатира письменника — чудова компіляція матеріалу моралізаторського змісту. Дурість — це не омана, а гріх, відхід від заповідей Бога. Новизна книги полягала у тому, що автор був сповнений оптимізму і переконаності у доцільності гуманістичних ідей для покращання світу. На думку письменника, грішник-дурень може мати можли­вість вічного спасіння, якщо відмовиться від своєї сутності.