Тема № 4 Загальна характеристика доби Відродження у Франції

Франція являла собою єдину державу, була однією із найбільших за чисельністю на­селення країною Європи. Головним змістом французької історії кінця XV — початку XVI ст. стала централізація країни, зміцнення королівської влади. Незважаючи на те, що сторічна війна з Англією (1339—1453 рр.) залишила країну повністю зруйнованою, Франція швидко оживала, починала багатіти. Змінювався характер економіки, її вироб­ничих сил, якісний склад, що повністю змінювало устрій французького королівства. У торгівлі це була епоха кредиту, започаткування банків, коли ярмарки ставали центром світової торгівлі і великою інтернаціональною біржею європейських народів, де можна було побачити іспанські, німецькі, швейцарські товари. У землеробстві — це епоха роз­кріпачення селян, у промисловості — виникнення перших підприємств капіталістичного типу (книгодрукування, паперова справа). Із загальної плебейської маси виділявся клас буржуа, який проявляв свою активність у всіх галузях економічного і духовного життя країни. Він пробирався до королівського трону і разом з родовитими дворянськими прі­звищами входив до безпосереднього оточення короля, нову придворну аристократію, йо­го речників, міністрів, душеприкажчиків, які не лише підтримували правителя, а й забез­печували агресивну політику французького королівства. Починаючи з походу Карла VIII (1492 р.), французькі королі зі своїми арміями прямували до італійських земель, країни мистецтва і поезії, осередка античної філософії і літератури. Вони вивозили зразки іта­лійської культури до себе на батьківщину. Тому дуже швидко вплив італійської культури став відчутний у всіх сферах французького суспільного життя.

Гуманізм та італійська література давали новий по­штовх французькій літературі. Король Франциск І ви­писав з Італії Тиціана для написання портрету, заснував першу вищу світську школу, покровительствував пись­менникам і художникам. Одночасно він наказав спали­ти на аутодафе одного із найкращих друкарів Франції Доле, а гугеноти, в свою чергу, спалили іспанського лі­каря Сервета, який вивчав систему кровообігу.

Маргарита Наваррська (1492—1549) була покро­вителем гуманістів, які розповсюджували у суспіль­стві ідеї просвітництва. Талановита, допитлива, ро­зумна, освічена (знала латинську, грецьку і поверхово єврейську мови), вона підтримувала ідеї Реформації і вела релігійне листування з єпископом Брисонне. Писала благочестиві вірші про порятунок грішних людей благодаттю Божою. Письменники того часу називали її «перли­ною», саме так перекладалося з латині її ім'я, квіткою, що відповідало другому значеню її імені («маргаритка»), оспівували її розум і серце. Маргарита Наварр­ська писала ліричні вірші, однак майже всі вони були релігійного змісту. Нею написані молитви у віршах, дві релігійні поеми — «Дзеркало грішної душі» і «Свято агнца». Перша поема була піддана осуду Сорбонною як єретична. Релі­гійні твори Маргарити Наваррської були нецікавими для наступних поколінь і не відрізнялися поетичною майстерністю. Славу їй приніс роман «Гептамерон» («Сім днів») — збірка новел про любовні пригоди. Форма цього твору була за­позичена у Боккаччо («Декамерон») і Чосера («Кентерберійські оповідання»). Проте за змістом роман самостійний.

За сюжетом 10 шляхетних кавалерів і дам перебували на піренейських міне­ральних водах. У зв'язку з повінню відпочиваючі перебралися до монастиря. Вони змушені чекати впродовж 10—12 днів, коли побудують міст через річку. Щоб скоротати час, вирішили зранку вголос читати Святе Писання, а решту ві­льного часу розповідати різні історії і обговорювати їх. Зібрання їх проходили у монастирському садку. Головна особа цього товариства — пані Уазіль. Всі оповідки легкі, вичурні. У них розповідається про людське життя, його слабкос­ті і помилки. Багато місця у новелах відводиться ченцям, які зображувалися з іронією.

Головна тема — тема любові у різних її проявах. Історії поділялися на сентиме­нтально-романтичні, у яких описувалися високі почуття героїв, і побутові, у яких наголошується на грубій чуттєвості.

Наведемо приклади.

Новела 33. Графу Карлу Ангулемському сповістили про одну добропорядну дів­чину, яка завагітніла без чоловіка. За її словами, таке могло статися лише через по­середництво святого духу. Люди повірили дівчині і шанували її як святу. Священи­ком у цьому приході служив її брат, людина немолода і сувора. Після того, що відбулося з сестрою, він став тримати її під замком.

Граф зрозумів, що тут приховується якась брехня, і наказав капелану та судейському чиновнику провести розслідування. Було встановлено, що саме брат спокусив свою сестру. Коли священика заарештували і кинули до в'язниці, він у всьому зізнався. Після звільнення сестри від дитини, їх обох спалили живцем на вогнищі.

Новела 71. Лимар із Амбуаза дуже сумував через те, що помирала його дружи­на. Служниця вирішила заспокоїти господаря, і зробила це так успішно, що він за­володів нею прямо на очах помираючої дружини. Не в змозі винести такого вчинку чоловіка, дружина лимаря, яка уже два дні не могла вимовити жодного слова, за­кричала: «Ні! Ні! Ні! Я ще не померла!» Вона почала лаятися. Гнів прочистив їй горлянку, і жінка стала одужувати. Від того часу жодного разу вона не дорікала своєму чоловікові у тому, що він мало її кохав.

На початку восьмого дня розповіді обривалися.

Для Маргарити Наваррської головне — моральна позиція героїв. Вона уславлю­вала неоплатонівське кохання і засуджувала плотську пристрасть.

Кредо автора вміщено у словах із 19 новели: «Справжня досконала любов, на мій погляд, відбувається тоді, коли закохані шукають один у одному досконалість, будь-то врода, доброта чи щирість у поводженні, коли ця любов неодмінно прагне прихильності і коли серце їх так шляхетно й високо, що вони готові швидше поме­рти, ніж дати волю низьким мотивам, які не сумісні ні з совістю, ні з гідністю, бо душа створена для того, щоб повернутися до свого божественного начала, і доки людина живе, вона неодмінно цього хоче».

Мишень Ейкем де Монтень (1533—1592). Жив і працював у період громадян­ської війни, приниження людини, кризи влади та ідеалів. Народився 28 лютого 1533 року в родині мера міста Бордо. Отримав гарну освіту. У шість років розпочав навчання у бордоському коледжі, а в тринадцять закінчив повний курс усіх наук, які там викладали. Деякий час вивчав юриспруденцію у Тулузькому університеті, до 1570 року служив парламентським речником. Залишив службу і зайнявся літера­турою, подорожами Європою. У 1580 випустив «Проби» у двох томах, а у 1588 ро­ці світ побачив третій том. Був обраний на посаду мера Бордо. Останні 20 років життя хворів. Помер у 1592 році.

«Проби» за жанром — есе. Працював над ним майже 20 років. В основу його філософії покладено переконання в сумнівності людського пізнання.

У передмові автор зазначав: «Зміст моєї книги — я сам». Він намагався пізнати істину не лише про себе самого, а й зрозуміти, у чому ж полягала її істинність. У книзі протиставлялося власне «я» та «інші». Причому Монтень не відокремлював себе від «інших», оскільки всі люди мали « однакові здібності і засоби пізнання та судження».

Автор вважав, що людина не спроможена пізнати абсолютну істину. Досвід — єдине надійне джерело пізнання. Лише природні закони могли слугувати ключем до пояснення походження речей. Наука повинна була обмежуватися тим, що досту­пно людині, навчати лише практичному мисленню і спрямовувати розум на існуючі речі. її найвища мета — сприяти пануванню людини над природою.

Клеман Маро. Тривалий час жив при дворі Маргарити Наваррської, був її па­жем. Його батько, Жан Маро, камердинер короля, теж був поетом, оспівував війсь­кові походи Людовика, вроду його дружини. Отже, Клеман ріс у поетичній атмос­фері. Він назавжди залишився відданим королеві Маргариті, розділяв з нею її любов до гуманізму, поезії. Присвячував їй поетичні послання, ліричні вірші. По­чуття його були не дуже глибокими, бо він вів легковажне, веселе життя. За необ­ережні вислови у релігійних питаннях поета звинуватили у протестантстві і кинули до в'язниці. Його звільнили за наказом короля Франциска. Клеман перекладав пса­лми, які подобалися двору, але, з точки зору духовенства, вони були написані в дусі Реформації. Після звинувачення він знайшов порятунок у Женеві, де прийняв каль­вінізм. Продовжував перекладати псалми. Ностальгія за батьківщиною привела до Франції, де він приховав свої реформаторські переконання. Його псалми сприяли розповсюдженню реформаторського сповідання і мали багато прихильників у пів­денній Франції. Католицьке духовенство не могло допустити цього — йому знову загрожував арешт. Франциско не захотів захистити поета, бо на той час був воро­гом кальвінізму. Тому Маро втік з Франції до Женеви, а потім переселився до Ту-рину, де й помер у вересні 1544 року.

Клеман Маро здобув популярність у Франції. Його псалми стали бойовими гім­нами, ліричні вірші захоплювали читачів, переклади класичної поезії нікого не за­лишали байдужими. Він був поетом вищого кола суспільства, ніколи не занурював­ся у вир простонародного життя. Вичурна простота його поезії тривалий час називалася у французів стилем Маро.

Ронсар і «Плеяда». П'єр Ронсар — один із провідних поетів «Плеяди» (1550— 1585) (семисузір'я), її керівник. Назва групи взята з вірша самого Ронсара. За зразок правила Олександрівська Плеяда, яка включала сім відомих грецьких поетів доби Птоломея II.

П'єр Ронсар (1524—1585). Народився 11 вересня 1524 року в родині незаможного дворянина, поета-дилетанта, який прищепив сину любов до античності.

Отримав гарну освіту в Наваррському коледжі, по­сідав значне місце у суспільстві. Був секретарем одно­го із гуманістів дипломатів Лазаря де Баїфа. З 1550 ро­ку служив при дворі Карла IX в якості придворного поета, ведучи легковажний спосіб життя, але прийняв духовне звання. Генріх II дав йому багато бенефіцій. Карл IX доповнив їх новими. Сучасники уславляли йо­го навіть більше, ніж він на те заслуговував. Ронсара називали королем поетів. Він написав декілька сот со­нетів, багато од, епічну поему «Франсіада» про приго­ди царя Франка, засновника французької монархії, яку він вважав рівною «Іліаді» та «Енеїді». Головне досягненя Ронсара полягало в тому, що він ввів до французької поезії склад і форми класичної та італійської поезії. Ронсар, подібно до Пушкіна, започаткував французьку літературу. Найкращі його твори були надруковані наприкінці 40-х років XVI ст. Це «Ода», цикл петрарківських сонетів «Любов до Кассандри». У 50-х роках написано два ци­кли віршів до Марії у стилі римських поетів Катулла і Овідія. Марія — проста дів­чина, тому й вірші були простими і природними. Ронсар — засновник жанру по­слання. У 70-х роках він написав цикл «Сонети до Єлени» про любов до прекрасної дами. За життя зазнав гучної слави. Вніс у французьку поезію різноманітні поетич­ні розміри і створив гармонію вірша. Головний його недолік — одноманітність внутрішнього змісту, відсутність сильної індивідуальності, прагнення замінити власне «я» вченими настановами.

Помер 27 грудня 1585 року в Сен-Ком-сюр-Луар.

До складу членів «Плеяди», окрім Ронсара, входило ще шестеро поетів: Етьєн Жодель, Жоакім дю Белле, Антуан де Баіф, Понтюс де Тіар, Ремі Белло, Жан Дора. Жоакім дю Белле походив зі славетного, але зубожілого роду. Народився в Анжу в замку Тюрмельєр. Рано втратив батьків. У Пуатьє вивчав право, де й зустрівся з Ронса-ром, з яким подружився на все життя. У 1547 році залишив юриспруденцію і переїхав до Парижа, де став навчатися разом з Ронсаром у колежі Коняре. Під впливом Петрар-ки видав у 1549 році збірку «Масліна», від якої відмовився через три роки. До неї вхо­дило декілька од і 50 сонетів. Через бідність у юнацтві захворів на сухоти. У 1553 році був уже зовсім хворою людиною. Чотири роки провів у Італії в якості секретаря з фі­нансової справи. Ностальгія за батьківщиною привела його до Франції, де він написав книгу про життя, час і себе «Співчуття». У ній описано любов до заміжньої римлянки Фаустини, перипетії непростого і шаленого його кохання. У 1549 році до нього знову повернулася глухота. Мучився й іншими хворобами. Поет помер 1 січня 1560 року. Похований у каплиці Собору Паризької Богоматері.

Етьєн Модель — справжній засновник французької трагедії, наслідував класи­чні та італійські зразки. Йому належали трагедії «Клеопатра», «Помираюча Дідо-на», комедія «Абат Євгеній» та ін. Вів легковажне життя, помер рано, не побачив­ши розквіту власного напрямку творчості. Лише у наступному столітті його творчий пошук привів до виникнення класичної французької драми.

Антуан де Баїф жив при дворі, мав доходні бенефіції, був фанатичним католи­ком, наслідував давніх поетів, особливо Марціала, звертався до еротичних описів у безцеремонній формі.

Останні члени Плеяди – Тіар, Белло, Дора – теж наслідували Ронсара, переносили на грунт французької поезії дані форми, вживали грецькі і латинські слова.