Особливості лицарського роману:

• тема любові — головна тема лицарського роману;

• фантастика в двоякому розумінні цього слова — як надприродне і незвичайне, виняткове, що піднімає героя над повсякденним життям;

• авантюри, які відбуваються з лицарями, котрі завжди ідуть назустріч цим при­годам;

• подвиги лицарі здійснюють не заради загальної, національної справи, а заради особистої слави;

• зображення давніх епох і життя далеких народів у вигляді картини сучасного суспільства, в якому читачі з лицарських кіл, як у дзеркалі, знаходять відображення своїх життєвих ідеалів;

• значне місце займають монологи, в яких аналізуються душевні страждання, живі діалоги, зображення зовнішності діючих осіб, детальний опис обставин, в яких відбуваються дії.

Тема № 3

Зародження доби Відродження: періодизація літератури, особливості культури

Доба Відродження (її ще називають Ренесанс) — одна із найважливіших в істо­рії людства, золотий вік не тільки європейської, а й світової культури. Під Ренесан­сом (від франц. renaissance — відродження) розуміють перехідну добу в розвитку європейської культури від Середньовіччя до Нового часу. Класичною країною Від­родження стала Італія. Саме в ній народилися нові форми суспільного життя, від­булися зрушення у світогляді й культурі, виникли вільні міста — поліси. Рим став резиденцією Папи — намісника Бога на землі і серцем усього культурного світу.

Слово «Ренесанс» вперше було вжите італійцем Джорджо Вазарі в його книзі «Життєопис великих італійців, скульпторів і зодчих», яка вийшла у 1550 році.

Термін Ренесанс, або Відродження, вживався у двох значеннях: у вузькому і широ­кому. У вузькому значенні він означав відродження класичної освіти, тобто нового життя античного мистецтва, а в широкому — відродження людської особистості.

Доба Відродження охоплювала період з XV по XVII ст. і поділялася на раннє — XV ст., високе — 90-ті роки XV ст. — перша третина XVI ст., пізнє — друга поло­вина XVI ст. і серед. XVII ст.

СПІЛЬНІ
Аскетичне Середньовіччя	Світлий Ренесанс
Звільнення від авторитету папства. Використання античних сюжетів. Впливовість античних філософів.
ВІДМІННІ
На все оточуюче людина дивилася очима церкви	Авторитет церкви коливався
Світогляд мав абсолютний характер	Принцип наукових критичних досліджень
Схоластичне формальне навчання	Ідея гармонійного виховання
Жінка — предмет містичного лицарського поклоніння, диявол, спокуса аскета	Жінка — приємна співрозмовниця, порадни­ця, помічниця чоловіка

Наукове осмислення епохи Відродження відбулося у XVIII ст. просвітителями, які почали протиставляти культурну добу Відродження середнім вікам, підкреслю­ючи, що останнім притаманна культурна відсталість і забобонність. З легкої руки просвітителів недоцільно були забуті визначні досягнення, здобуті протягом серед­ніх віків, зокрема, розширення культурної сфери Європи, виникнення нового типу духовності, поява великих життєздатних націй, технічні успіхи й дивовижні худо­жні ансамблі.

Доба Відродження прийшла на зміну Середньовіччю, однак вона мала як спіль­ні, так і відмінні ознаки з попередньою добою.

Для доби Відродження були властиві такі ознаки:

• пробудження наукового духу й історичної точки зору;

• тяга до знань шляхом дослідження природи і життя людства за нам 'ятками літератури;

• відчуття особистістю своєї самотності;

• добір нам 'яток античного світу;

• піднесення науки;

• піднесення деяких можливостей і дій людини до рівня Бога;

• розвиток індивідуалізму, емансипація особистості:

• світський характер мислення й суспільної поведінки.

Представники доби стали називати себе гуманістами (від лат. humanitas — лю­дяний). Цей термін був запозичений у римського мислителя І століття Цицерона і запроваджений італійськими гуманістами. Так представники нової ідеології підкре­слювали, що їхня мета — задоволення земних людських інтересів, створення гідних умов життя. Спочатку гуманістами називали лише тих учених, які розшукували та видавали античні рукописи, поширювали світську науку та освіченість на протива­гу вченому богослов'ю, а незабаром і тих митцтв, котрі прославляли людину та її ідеал земного щастя. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, ви­вчення давніх рукописів, пам'яток мистецтва, вони вважали себе прямими спадко­ємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Для гуманістів було властиве:

• сприйняття людини як цілісного й складного організму, який складався з двох рівноправних начал — плоті і духовності;

• утвердження права людини на щастя вже на землі, а не лише в раю;

• прагнення до ідеалізації образу;

• орієнтація на зразки античної літератури та мистецтва;

• розуміння життєвих благ і пристрасті як необхідної частини людського життя;

• поширення любові не лише на релігійні цінності, а й на людину;

• повага людини до людини за її якісною оцінкою;

• руйнування старого уявлення про людину: її бачили не рабом, а творцем. При цьому віра в необмежені людські можливості не означала відмови від віри в Бога.

Але вони не могли:

• передбачити нового, буржуазного гніту;

• зрозуміти буржуазне суспільство, що розвивалося.

Правителі схилялися перед гуманістами, кожен намагався їх залучити до свого двору. У зв'язку з цим поширювалося меценатство, яке, зі свого боку, призвело до негативних результатів: розвитку самолюбства і зверхності, продажності. Гуманіс­ти часто продавали свій літературний талант негідним правителям, а своїм пером захищали їхні інтереси.

Папство закривало очі на те, що гуманісти справді розхитували підвалини їх­нього двору. Вони разом з монархами залучали їх до служби, покровительствувало тим, хто сіяв зерна Реформації.

Світогляд гуманістів пройшов два етапи свого розвитку.

Перший етап — усвідомлення антигуманного характеру феодальної і церковної ідеології. Основна ідея — прекрасним є лише те, що людяне, все, що людяне, — прекрасне.

Другий етап — порушення цілісності гуманістичного світогляду. Критично оцінювали поведінку людини, бачили небезпеку сили, яка приховувалася в ній, пе­редчували нові випробування.

У центрі світогляду гуманістів стояла всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Гуманісти вважали, що не соціальне походження людини, а її розум, талант і завзятість повинні забезпечити їй успіх, багатство, мо­гутність. Однак вони схилялися насамперед перед «сильними» особистостями. їх­німи ідеалами були лише обрані.

Погляди гуманістів часто були віддаленими від народного визвольного руху. Їх­ні мрії про загальне щастя і свободу позбавлені реальності. Шляхів побудови ново­го суспільства вони не знали і вважали, що можна покращити життя за умови силь­ної королівської влади і високих моральних якостей людини. Разом з тим, гуманісти не тільки підносили та оспівували людину, а й висвітлювали драматичні сторони її буття. Крім того, діячі Відродження не були соціально й ідейно однорід­ними. Загальним для них було тільки ставлення до людини та уявлення про її висо­ке призначення.

Відродження охопило лише країни Західної Європи, але волелюбні ідеї та гу­манні вчення мали певне поширення і в країнах східнослов'янського світу (Україні, Росії, Білорусі).

Появу Ренесансу зумовила сукупність економічних, суспільно-політичних, істо­ричних та культурних факторів:

• розквіт міст;

• ліквідація феодалізму;

• виникнення великих централізованих держав;

• нагромадження початкового капіталу;

• перехід ремесел в мануфактуру;

• відкриття світу;

• розвиток світової торгівлі;

• класові протиріччя;

• формування націй та національних культур;

• духовний переворот;

• бурхливі соціальні рухи, Велика селянська війна. Нідерландська революція. Значні зміни спостерігалися і на селі. Селяни отримали особисту свободу, нату­ ральний оброк замінили грошовою рентою.

Політичним результатом цих процесів стала поступова ліквідація феодальної роздробленості, утворення сильних централізованих держав у Європі, формування в них буржуазних націй.

Розвиток торгівлі у свою чергу став джерелом подальшого збагачення купців і підприємств. Економічні зрушення змінили політичну карту Західної Європи. У Нідерландах відбулася перша буржуазна революція, в Англії була встановлена аб­солютна королівська влада, в Німеччині набув сили реформаторський рух. Не було країни, яку б не спалювали війни, зростала злочинність. Суперечки між католиками і протестантами перетворилися на справжні війни, які переросли у XVII ст. у Три­дцятирічну війну.

У тісному зв'язку з економічними потребами розвивалася наука і техніка. Пер­ша відзначилася значними відкриттями, що вступали в протиріччя з догмою церкви про будову Всесвіту. Це були вагомі астрономічні відкриття Коперніка (1473— 1543), Галілея (1564—1642), Джордано Бруно (1548—1600).

Копернік запровадив свою геліоцентричну систему світу, протилежну аристоте-лівсько-птоломеївській. На його думку, світ — не безмежний, у ньому існує неру­хомий центр, у якому розміщена Земля. Джордано Бруно доводив, що Всесвіт не має абсолютного центру, що Земля рухається. Релігійно-теологічному уявленню про замкнений світ вчений протиставляв множинність світів, кожен із яких мав власний центр і свою власну історію. Він виступав проти релігійного протистав­лення Землі і неба, стверджував, що на інших планетах можуть існувати розумні іс­тоти. Вчення М. Коперника підтвердив італійський науковець Г. Галілей. Спостері­гаючи за зоряним небом у телескоп, він виявив велику кількість зірок, плями на Сонці, гори на Місяці, супутники Юпітера. Вчений підтвердив припущення Дж. Бруно, що Всесвіт безмежний. Він теж критикував релігійні погляди на будову світу, за що суд інквізиції звинуватив його у союзі з дияволом. Йому погрожували аутодафе. Вчений підкорився інквізиції і прилюдно зачитав складений нею текст зречення своїх поглядів.

В результаті експедиції потругальський мореплавець Васко да Гама у 1498 році відкрив Індію. Мореплавць Фернар Магеллан здійснив першу навколосвітню подо­рож, яка підтвердила, що Земля має форму кулі. Генуезець Христофор Колумб у пошуках морського шляху до Індії у 1492 році відкрив Америку.

Великого значення набув винахід Иоганном Гутенбергом книгодрукування (близько 1445 р.). До його появи монополією на випуск книг користувалася лише католицька церква. На початку XVI ст. в Європі налічувалося понад 20 мільйонів примірників друкованих книг.

Великі зміни відбулися у розвитку науки. Було вироблено сучасні методи дослі­дження явищ природи, з'явилися нові погляди на світобудову. Значні зміни відбу­лися у медицині: кремарували людські трупи, що раніше суворо заборонялося цер­квою. При лікуванні використовувалися хімічні препарати. Була розроблена методика лікування вогнепального поранення, застосовувалися мазьові пов'язки. З появою артилерії виникли зміни і у військовій справі, яка потребувала складних математичних розрахунків, та в системі містобудування. Ці відкриття привели до справжнього перевороту в галузі освіти.

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження виді­ляли три періоди: гуманістичний (антропоцентричний, середина XIV — середина XV ст.), платонічний (онтологічний та пантеїстичний, середина XV — перша тре­тина XVI ст.), натурфілософічний (друга пол. XVI — поч. XVII ст.).

Для мислення, ідеології і культури Відродження головною тенденцією став пе­рехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу, тобто визнання творчих здібностей людини, розуму, прагнення до людського щастя. Свій внесок у формування гуманістичного напрямку зробили поети Італії Данте і Петрарка. Вони піднесли гідність людини, відвели їй центральне місце в ієрархії світової сутності.

Гуманізм почав набувати натуралістичного характеру. Оскільки людина — час­тка природи, у своєму житті вона мала керуватися повчаннями матері-природи. Фі­лософія мала виступати у ролі порадниці, а не бути сукупністю мертвих догм, принципів, авторитарних настанов. Представником натуралістичного напряму були Леонардо да Вінчі, Микола Коперник, Еразм Роттердамський, Ніколо Мак'явеллі і французький гуманіст Мішель де Монтень. Монтень у своїй праці «Проби» дово див: людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя — це своєрідна підготовка до смерті. Жити треба різноманітно, проявляючи власні здібності, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. Він вважав, що оскільки пізнати Бога не можна, то він не мав ніякого відношення до справ і пове­дінки людини. Згідно з цим твердженням виходило, що жодна релігія не мала пере­ваги над істиною. Прибічником натурфілософії був Ніколо Мак'явеллі. На його ду­мку, християнські моральні норми були правильними, але неможливими для виконання у реальному житті. Тому слід розуміти, що доля, обставини й умови життя були невблаганними, їм можливо було протиставляти лише натиск, волю, відважність.

Одним із перших платоніків Відродження вважався кардинал Микола Казансь­кий (1401—1464). Свої погляди він виклав у трактатах — «Про передумови», «Про прихованого Бога» та ін. Він розвивав ідею діалектичного пізнання сутності і явищ. Вважав, що Бог не є чимось поза світом, а знаходився в єдності з ним. Пізнання Бо­га (світу) — справа розуму, а не віри. Світ безмежний і не мав певного центру, а він мав центри усюди і ніде. Ніде не було нічого стійкого й абсолютного, не було та­кож і абсолютного спокою. Абсолютною залишалася лише безмежність. Оскільки сутність людини пов'язана з її душею, вона ставала такою, якою могла зробити се­бе сама.

Другим напрямом філософського світогляду доби ста­ло лютеранство, представником якого був Мартін Лютер (1483—1546). Він стверджував, що порятунок людини не залежить від церкви, її обрядів і жертв, а досягався лише вірою в Писання, в слово Боже, яким воно постає в Євангеліє. Церква, на його думку, не мо­гла бути єдиним посередником між Богом і людиною. Слово і розум, теологія і філософія повинні бути чітко розмежованими.

Третій напрям — пантеїзм. Томас Мюнцер (1490— 1526) висунув ідею соціальної рівності. На його дум­ку, Христос не був історичною особистістю, а втілю­вався і проявлявся у вірі. Лише у вірі, без офіційної церкви, могла бути виконана роль Спасителя. До вер­шин філософської думки належить пантеїстична філософія Джордано Бруно (1548—1600), який знаходився під впливом філософських поглядів Миколи Казан­ського. У своїх головних трактатах «Про причину, принципи і єдине», «Про безме­жність, Всесвіт і світи» поставив проблему динамічної єдності і вічності. Матерія — активний творчий принцип, яка не може існувати без форми, і навпаки, форма є внутрішньою стороною матерії. Вона виступала як Єдине. Світ був Єдиним, він складався із численних самостійних одиниць. Як бачимо, філософ ототожнював рух і матерію, природу і світову душу (Бога).

На думку вченого пізнання починалося зі сприймання і йшло до уявлення, розу­му. Чуттєве пізнання само по собі було недостатнім. Потрібен був ще й розум, який допомагав проникнути в глибини явищ. Пізнання — безмежний процес. Людина мала пізнавати Всесвіт і згідно з цим реалізувати себе. Вчений відкидав можливість вторгнення релігії у питання філософії і науки, в проблеми суспільних стосунків і моралі. Разом з тим припускав, що вона може впливати на примітивні народи. У майбутньому релігія мала поступитися місцем розуму.

Заслуговувала на увагу й соціальна теорія, центром якої стала ідеологія центра­лізованої держави. Авторами її стали італієць Н. Мак'явеллі (1469—1527) і француз Ж. Боден (1530—1596). Мак'явеллі відокремлював політику від теологічних і релі­гійних уявлень. У трактаті «Державець» він виклав політичну теорію держави: по­літику визначають не Бог чи мораль, а природні закони життя і людської психоло­гії. Щоб оволодіти спонтанним рухом поведінки народу, монарху дозволялося керуватися мораллю сили, тобто принципом: «Мета виправдовує засіб». Він мав бути абсолютним господарем, деспотом, жорстоким, непохитним.

Прихильником теорії абсолютизму став Ж. Боден. Свої погляди на ідеологію центральної держави виклав у праці «Шість книг про Державу» (1576 р.). На його думку, основу держави складала родина. Монарх — єдине, абсолютне джерело права. Саме державі належить вирішальна сила. Філософ виділяв географічну типі­зацію держав: їхній тип залежав від кліматичних умов. Для помірного поясу типо­вою була держава розуму, оскільки народи цієї території мали почуття справедли­вості, любові до праці. Південні народи були байдужі до праці і тому потребували релігійної влади, тоді як північні могли підкоритися лише сильній державі.

У добу Відродження головну роль над християнським світом відігравала римсь­ко-католицька церква, оскільки євангельсько-лютеранська, або протестантська, лише значно пізніше стала впливовим фактором. Саме римсько-католицька церква визначала ідеологію, мораль, соціальну організацію, які впливали на публічне і приватне життя усіх класів.

Головною її опорою були монастирі і ченці. Саме монастирі першими прийшли до технічного прогресу — концентрації праці, що призвело до товарного виробництва.

Монастирі існували за рахунок власної праці. При них виникло перше професійне ремесло — пивоваріння, ткацтво, раціональна обробка землі. Отже, вони стали єди­ними острівками культури. В інтересах власного існування монастирі перші прокла­ли дороги, висушили болота і побудували дамби. За їх укріпленими стінами можна було сховатися від ворогів. Вони були осередками науки. Там з'явилися перші лікарі, там вчили читати, писати і рахувати. Часто монастирі ставали головними мецената­ми, за їх замовленнями виникло багато чудових витворів мистецтва цієї доби.

За часів Августина справжнім об'єктом невичерпної любові, істини проголошу­вався Бог. Ця любов до містичної ідеї призводила до знищення любові до земного життя й людини. Диктатура церкви була зламана ренесансними письменниками-гуманістами, які винесли «Бога за дужки і начебто відмовилися брати його до ува­ги» (Р. Хлодовський).

Католицька церква втратила свою монополію в духовному житті суспільства. До 1517 року церква всієї Західної Європи була єдиною — Римсько-Католицькою. Через то­ргівлю служителями Спасителя індульгенціями — прощенням спокути грішника, вона підірвала ідею порятунку і штовхала людину до гріха. Професор із Віттенбергського уні­верситету М. Лютер виступив за докорінне реформування церкви, звідси і назва руху — «Реформація». В основі Реформації — відмова від середньовічних новацій, спроба від­новити навчання Біблії, раннє християнське богослів'я. Єдина церква розділилася на ка­толиків і протестантів. «Протестантизм» означав протест проти католицької церкви.

Реформаційний рух досяг свого апогею в XVI ст., коли багато європейських країн перейшли до нової, протестантської церкви. Головним ідеологом руху став Мартін Лютер (1483—1548), який виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людьми, проти зовнішньої обрядовості та моральних законів римської церкви. Боровся проти католицької церкви та її монопольного стилю і Жан Кальвін (1509—1564), який вбачав у земному житті шлях до спасіння.

Країни, в яких у XVI ст. перемогла Реформація, раніше і швидше за католицькі стали на шлях буржуазно-демократичного розвитку.

Мистецтво доби Відродження мало світський характер. Предметом уваги став людський біль. В основу культури були покладені принципи гуманізму, утвер­дження гідності й краси людини, її розуму, волі, творчих сил.

Ренесанс по-новому відкрив людину в її фізичному вияві: вирвав її з потойбіч­ного світу і зробив господарем самого себе. Людина перетворилася на ідеальну зброю земних радощів і сприймалася такою, якою вона була. Митців приваблювала не стільки зовнішня краса, скільки вияв високого настрою душі. Церква вважала людське тіло гріховним «келихом диявола», тому з таким натхненням митці Відро­дження малювали оголене тіло, в мармурі і фарбах створювали гімн його красі.

Культура Відродження формувалася, відштовхуючись від середньовічних прин­ципів, у боротьбі з ними. Між ними не було значного історичного розриву. Проте образ вольової, інтелектуальної людини—творця своєї долі, самого себе — створе­но лише в добу Відродження.

У суспільному житті велике значення мав театр. Були побудовані перші публіч­ні театри, які мали стаціонарне приміщення і постійну трупу. Збільшилася кількість бродячих акторських труп. Існував і придворний театр. Театри задовольнялися гру­бо збитими підмістками, в них майже не користувалися декораціями. Постановка комедій і трагедій супроводжувалася музикою і танцями. Вершини свого розвитку театр доби Відродження досяг в Англії.

Музика тих часів представлена славетними іменами Франческо Ландіні у Фло­ренції (XIV ст.), Гійома Дюфеї та Іоханнеса Окегема (XV ст.), Жоскена Депре (поч. XVI ст.). Вона була незмінною частиною побуту простих людей, надбанням бага­тьох музикантів, що мандрували Європою, розвагою в будинку міщан, гучним су­проводженням великих придворних свят.

Для музичного мистецтва гуманізм означав перш за все заглиблення в почуття людини, визнання за нею нової естетичної цінності. Музика поєднувала нове емо­ційне начало зі своєрідним вираженням інтелектуальності у великих поліфонічних формах.

Для всієї доби в цілому характерний пріоритет вокальних жанрів, зокрема вокаль­ної поліфонії. Дуже повільно, поступово набула деякої самостійності інструментальна музика. Великі музичні твори, як і раніше, були пов'язані зі словесним текстом. Широ­ко розповсюджувалися смичкові інструменти, переважно віола і скрипка.

Музична культура орієнтувалася на пісню з імпровізацією, емоційністю, можли­вістю виразити душевний стан.

В архітектурі провідну роль стали відігравати світські споруди — громадські будівлі, палаци, міські будинки. Використовувалися ордерне членування стіни, ар­кові галереї, колонади. Куполам надавали величі, чіткості, гармонійності. Донато д'Анджело Браманте (1444—1514) започаткував новий стиль. Йому належить со­бор св. Петра в Римі (1506 р.). Андре Палладіо (1508—1580) тяжів до класичних форм, суворої симетрії фасадів. У його архітектурі будинок був частиною вулиці, елементом міського ансамблю. Він створив новий тип заміської вілли, в якій об'єднав парадні і житлові приміщення з господарчими, поєднав будинки з оточу­ючим протером сільської природи.

Доба Відродження утворила новий тип митця. Це яскраво виражена індивідуа­льність, своєрідна, неповторна особистість зі своїм світом почуттів.

Література Відродження стала найбільшим досягненням культури Ренесансу, оскільки саме в ній проявилися нові уявлення про людину і світ. Об'єктом зобра ження стало земне життя у всьому його розмаїтті, що й відрізняло літературу Від­родження від літератури Середньовіччя.

Провідними темами стали боротьби людини за щастя і любов.

Ознаки літератури:

• глибокий інтерес до особистості;

• сатиричний елемент і духовний протест;

• уславлення краси людини;

• зв'язок з життям;

• проникнення в людську природу і висвітлення внутрішнього її світу;

• прагнення відгукнутися на питання людського буття;

• звернення до національної історії і легендарного минулого;

• створення творів національними мовами;

• пошук нових поетичних форм.

У період Відродження з'явилися нові літературні жанри: сонет, новела, публіци­стика, реалістичний роман. Трансформувалися і набули остаточної форми антична ода, елегія, епіграма. Ренесанс відкрив трагедію і комедію, змінив сюжет творів — утвердження міфологічного, історичного і сучасного. Широкого розповсюдження набув жанр пасторалі. У різних формах представлено епос: поемою й лицарським романом.

Кожна з країн Західної Європи зробила свій внесок у розвиток гуманістичної лі­тератури. Головним стилем став гуманістичний, або антропоцентричний, реалізм, в основі якого було відродження вчення Ісуса Христа та християнської людинолюб­ної моралі та гуманістичної філософії Ренесансу:

• герої творів чесні, правдиві, щирі, вірні в дружбі, готові прийти на допомогу ближньому;

• характеристики героїв багатогранні;

• теми ренесансного реалізму — кохання й дружба, милосердя і допомога в бі­лі, боротьба зі злом;

• критика негативних явищ феодального життя, викриття гріховності різних прошарків суспільства — жадоби до грошей міщан, розбещення дворянства, жорс­токості лихварів, тиранства королів, невігластво вчителів;

• збагачення скриньки художньо-поетичних засобів за рахунок народних жанрів. Формувалися жива літературна мова як фактор національної консолідації у бо­ротьбі із засиллям книжкової латини.

Через усю літературу проходила концепція людини як істоти самодіяльної, з чу­довими природними властивостями, яка не потребувала релігійних і станових об­межень.

З'являютьсяся нові, гуманістичні теорії виховання людини. У середні віки вва­жалося, що педагогічна мудрість містилася у текстах Біблії, оскільки церква готу­вала людину для потойбічного існування. Гуманісти ж перші замислилися над тим, як підготувати людину до повноцінного, активного і діяльного життя на землі.

Предтечею Відродження та європейського гуманізму став великий поет Серед­ньовіччя Данте Аліг'єрі, а найвагомішими письменниками першого етапу були — італійці Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо, французи Франсуа Рабле і П'єр Ронсар, німець Себастьян Брант і нідерландець Еразм Роттердамський.

До другого етапу доби пізнього Відродження належала творчість англійського письменника Вільяма Шекспіра, іспанця Мігеля Сервантеса.

ЖАНРИ РЕАЛІЗМУ ВІДРОДЖЕННЯ
Реалістична проза гуманізму	Новели	Боккаччо «Декамерон» (Італія)
	Романи	Рабе «Гаргантюа і Пантагрюель» (Франція) Роттердамський «Похвала Глупості» (Нідерланди) Мор «Утопія» (Англія) Сервантес «Дон Кіхот» (Іспанія)
Лірика	Сонети	Петрарка (Італія), Шекспір (Англія)
Драма	Трагедії	Шекспір «Ромео і Джульєтта»
	Історичні хроники	Шекспір «Ричард ІІІ»
	Комедії	Шекспір «Комедія помилок»