5. Зарубіжна етнопсихологія в хх сторіччі

На початку XX ст. у дослідженнях західних учених починають вимальовуватися зовсім нові за формою підходи до вивчення етнічної психології. Вони спиралися, як правило, на навчання біхевіоризму і психоаналізу, які швидко завоювали визнання дослідників і знайшли застосування в описі рис національного характеру представників різних народів. Етнопсихологія в цей час, виступаючи як міждисциплінарна галузь знань, містила в собі елементи таких наук, як психологія, біологія, психіатрія, соціологія, антропологія й етнографія, що наклало відбиток на способи аналізу й інтерпретації емпіричних даних. Більшість західних вчених-етнопсихологів начала XX ст. дотримувалися так називаного психоаналітичного підходу. Психоаналіз, основоположником якого був 3. Фрейд, виник одночасно як психотерапевтична практика і як концепція особистості. По Фрейду, формування людської особистості відбувається в ранньому дитинстві.

Великий вплив у цей час на розвиток етнопсихологічних поглядів і їхніх методологічних основ на Заході зробили роботи французького філософа й етнографа Л. Леві-Брюля (1857 — 1939), який вважав, що людям різних етнічних спільнот властивий специфічний тип мислення.

На розвиток етнопсихологічних поглядів вплинули ідеї К. Леві-Строса (1908—1987), французького етнографа й соціолога. Головним напрямком творчості Леві-Строса був аналіз структур життя й мислення, які не залежать від індивідуальної свідомості, на прикладі дослідження первісних суспільств Південної й Північної Америки.

В 30-і г. XX в. розвиток західних наукових уявлень відбувалося під переважним впливом американської етнопсихологічної школи, яки виділилася з етнографії. Її родоначальником був Ф. Боас, а очолив її й тривалий час керував нею А. Кардинер. Найбільш відомими представниками були Р. Бенедикт, Р. Лінтон, М. Мід та інші.

Ф. Боас (1858—1942) — німецький фізик, став видатним американським етнографом і антропологом, зацікавився на схилі віку питаннями національної культури й фактично створив новий напрямок в американській етнографії. Він наполягав на необхідності дослідження «психологічних змін» і «психологічної динаміки» культури, уважаючи їхнім результатом акультурації. Аккультурация — процес взаємовпливу людей з певною культурою одна на одну, а також результат цього впливу, що полягає в сприйнятті однієї з культур, звичайно менш розвиненої (хоча можливі й протилежні впливи), елементів іншої культури або виникненні нових культурних феноменів. Аккультурация часто веде до часткової або повної асиміляції.

Після смерті Боаса американську психологічну школу очолив А. Кардинер (1898—1962) — психіатр і культуролог. Він підкреслював, що у формуванні особистості вирішальну роль грають механізми, названі їм «проективними сиггемами».

Американський культуроантрополог Р. Бенедикт (1887—1948) обґрунтувала тезу про посилення ролі свідомості в процесі розвитку етносів, про необхідність вивчення їх історичного й культурного минулого. Вона розглядала культуру як сукупність загальних приписань, норм-вимог для представників певної етнічної спільності.

Бенедикт М. Мид (1901 — 1978) центральною темою свого наукового пошуку обрала дослідження своєрідності культурного характеру суспільної свідомості етносу, під яким вона розуміла сукупність закономірностей психічного життя людей, обумовлених культурою.

До початку 40-х рр. XX в. наукові погляди закордонних етнопсихологів викристалізувалися в струнку концепцію, основні положення якої зводилися до наступного. На дитину з перших днів її існування впливає середовище, вплив якого починається насамперед з конкретних прийомів догляду за дитиною, прийнятих у представників того або іншого етносу: способів годівлі, носіння, укладення, пізніше – навчання ходьбі, мовленню, навичкам гігієни тощо.

На світло з'явилося поняття «основна особистість», що стала наріжним каменем для всієї етнопсихології Заходу. Ця «основна особистість», тобто якийсь середній психологічний тип, що переважає в кожному конкретному суспільстві, і становить базу цього суспільства.

Пізніше етнопсихологічна наука поступово стала відходити від уявлень про «основну особистість»,. На зміну прийшла теорія «модальної особистості», тобто такої, яка лише в абстрактно загальному виді виражає головні особливості психології того або іншого народу, у реальному ж житті завжди можуть бути присутні різні спектри прояву загальних властивостей психічного складу народу.

В 40-і рр. XX в. у США великий інтерес проявлявся до «теорії національного характеру». В 70-90-і рр. етнопсихологічні дослідження на Заході прийняли форму кроскультурного вивчення представників різних національних спільнот у процесі спілкування, взаємодії й взаємин з ними. У наш час етнопсихологія викладається й досліджується в багатьох університетах США (Гарвардському, Каліфорнійському, Чиказькому) і Європи (Кембриджському, Віденському, Берлінському). Поступово вона виходить із кризи, яку переживала в 80-і рр.

В. Вундт: психологія народів як перша форма соціально-психологічного знання. Як уже зазначалося, в Росії прихильники природничонаукової і гуманітарної психології вели між собою боротьбу, в якій опинилися переможці і переможені, але місця для етнопсихології серед інших психологічних дисциплін не знайшлося. А в Німеччині обидві орієнтації перетнулися у творчості одного дослідника - В. Вундта (1832-1920), творця не лише побудованої за зразком фізіології експериментальної психології свідомості, а й психології народів як однієї з перших форм соціально-психологічного знання.

Першу етнопсихологічну статтю Вундт надрукував в 1886 р., потім переробив її в книгу, яка в перекладі на російську мову була видана в 1912 р. під назвою «Проблеми психології народів». Останні двадцять років свого життя вчений повністю присвятив створенню десятитомної «Психології народів». Попередниками Вундта у створенні нової науки були Лацарус і Штейнталь. Спочатку його розбіжності з останніми були ледь вловимі, ​​але потім він серйозно відхилився від запропонованого ними шляху.

По-перше, як ми пам'ятаємо, для Лацаруса і Штейнталя вивчення народного духу зводиться до вивчення тих же психологічних явищ, що й вивчення складових народ індивідів. Вундт згоден з ними, що душа народу ¹ зовсім не є безтілесної, незалежно від індивідів перебуває сутністю. Більше того - вона ніщо поза останніх. Але він послідовно проводить основоположну для соціальної психології думка, що спільне життя індивідів та їх взаємодію між собою повинні породжувати нові явища зі своєрідними законами, які хоч і не суперечать законам індивідуальної свідомості, але не зводяться до них. А в якості цих нових явищ, іншими словами, в якості змісту душі народу їм розглядаються загальні уявлення, почуття і прагнення багатьох індивідів ^2. З цього можна зробити тільки один висновок: психологія народів для німецького вченого - самостійна наука. Він підкреслює, що вона не тільки користується послугами індивідуальної психології, а й сама надає допомогу останньої, надаючи матеріал про духовне життя індивідів і таким чином впливаючи на пояснення індивідуальних станів свідомості.

По-друге, Вундт прагне звузити програму вивчення психології народів, запропоновану Лацарусом і Штейнталем. Хоча, за його твердженням, в реальних дослідженнях неможливо повністю розмежувати опис і пояснення, наука про душу народу покликана пояснювати загальні закони її розвитку. А описувати психічні властивості окремих народів повинна етнологія, що є для психології народів допоміжної дисципліною. До речі сказати, Штейнталь у своїх пізніх працях погодився з точкою зору Вундта з цього питання і віддав описову психологічну етнологію на відкуп етнографам.

B-третє, за думку Вундта, загальні уявлення багатьох індивідів проявляються насамперед у мові, міфах і звичаях, а інші елементи духовної культури вторинні і зводяться до _ ним. Так, мистецтво, науки і релігія довгий час в історії людства були пов'язані з міфологічним мисленням. Тому як предмет вивчення вони повинні бути виключені з психології народів. Правда, у своєму багатотомному працю Вундт не завжди послідовний, наприклад, досить часто він розглядає релігію і мистецтво як частину психології народів.

Але в ранніх роботах німецького дослідника ми знаходимо чітку структуру продуктів творчого духу народів:

• мова містить загальну форму живуть в душі народу перед ставлений і закони їх зв'язку;

• міфи, що розуміються Вундтом в широкому сенсі як все первісне світогляд і навіть почала релігії, таять в собі первісний зміст цих уявлень в їх обумовленості відчуваннями і потягами.

• звичаї включають виникли з цих уявлень вчинки, які характеризуються загальними напрямками волі і зачатками правового порядку.

«Мова, міфи і звичаї представляють собою спільні духовні явища, настільки тісно зрослися один з одним, що одне з них немислимо без іншого ... Звичаї висловлюють у вчинках ті ж життєві погляди, які таяться в міфах і робляться загальним надбанням завдяки мові. І ці дії в свою чергу роблять більш міцними і розвивають далі уявлення, з яких вони походять »(Вундт, 1998, с. 226). Ознайомившись з ідеями Вундта, легко здогадатися, що основним методом психології народів він розглядає аналіз конкретно-історичних продуктів духовного життя, тобто мови, міфів і звичаїв, які, на його думку, є не фрагменти творчості народного духу, а сам цей дух.

Вундт зазначає, що продукти духовної культури вивчаються і іншими, зокрема історичними, науками. Більше того, психологічні та історичні дослідження йдуть рука об руку. Але психологія народів - як наука пояснювальна - аналізує їх з боку виражаються в них загальних законів духовного розвитку. Вона прагне до того, щоб психологічно пояснити закони, об'єктивно проступають в мові, міфах і звичаях. Якщо психолог вивчає культ духів дерев, існуючий у німецьких і слов'янських народів, йому необхідно відповісти на питання, які психологічні причини лежать в основі цього культу і пов'язаних з ним уявлень, і як психологічно обгрунтовані зміни уявлень з розвитком культури.