4. Етнопсихологія у сша: конфігурації культур

Біля витоків етнопсихології у США коштує Ф. Боас, який «приніс» на американський континент ідеї В. Вундта. У Колумбійському університеті у Боаса вчилися відомі американські етнологи, але в працях його учнів від ідей Вундта дуже скоро залишилося тільки прагнення виявити зв'язки між внутрішнім світом людини і культурою. Однак у своїх дослідженнях вони не відмовилися від використання психологічних концепцій, звернувши особливу увагу на класичний психоаналіз 3. Фрейда, а згодом і на ідеї К. Юнга, Е. Фромма, К. Хорні, А. Маслоу. В результаті зародилася теорія «Культура і особистість», що зайняла простір між культурної антропологією і психологією.

Можна погодитися з радянським етнографом С. А. Токаревим (1978), який так визначає основні особливості теорії «Культура і особистість»:

• повернення до індивідуальної психології;

• розробка поняття «особистість» як первинної одиниці, що визначає структуру цілого;

• особливий інтерес до процесу формування особистості;

• особливу увагу до сексуальної сфери.

Початок розробки теорії «Культура і особистість» відноситься до кінця 20-х - початку 30-х рр.. У 1932 р. з'явилася знаменита стаття учениці Ф. Боаса Р. Бенедикт (1887-1948) «Конфігурації культур», у якій вона висунула новаторську ідею про фундаментальні відмінності між культурами, кожна з яких має свою культурну домінанту: «Кожне людське суспільство колись вчинило ... відбір своїх культурних установлень^. Кожна культура з точки зору інших ігнорує фундаментальне і розробляє несуттєве. Одна культура насилу осягає цінність грошей, для інших - вони основа щоденної поведінки. В одному суспільстві технологія неймовірно слабка навіть у життєво важливих сферах, в іншому, так само «примітивному», технологічні досягнення складні і тонко розраховані на конкретні ситуації. Одне будує величезну культурну суперструктуру юності, інше - смерті, третє - загробного життя ».

При створенні типології культур Бенедикт використовувала ідеї Ф. Ніцше про аполлонічної і діонісічної типах культур. Результати польового дослідження індіанців пуебло дозволили їй віднести їх культуру до аполлонічного типу - споглядального, логічного, односторонньо-інтелектуального. Основною установкою, що характеризує представників такої культури, вона вважала уникнення крайностей. Пуебло понад усе цінують помірність і збалансованість, їх ідеал - прихильність «середнього шляху» і відмова від сильних емоцій типу гніву чи ревнощів. Вони прагнуть уникнути насильства і проявів індивідуальної напористості, руйнують міжособистісні стосунки. Тому в дітях виховується, насамперед, відповідальність перед суспільством і прагнення до кооперації, а не незалежність і самоствердження.

Культуру сусідів пуебло - індіанців квакіютл - Бенедикт описала як діонісійську, що підкреслює значимість буйства і екстазу. У своїх установках вони демонструють шлях крайнощів, прославляючи індивідів, які можуть вирватися з меж здорового глузду. Високо оцінюються будь-які способи, за допомогою яких люди здатні зруйнувати рутину повсякденності, наприклад вживання наркотиків. Високим статусом у цій культурі мають ті, хто показав себе безстрашним і жорстоким, котрі зневажають небезпеку в бою, нестримні в радості і в горі.

Американська дослідниця описала і інші конфігурації культур. Так, культуру доби з Меланезії вона назвала параноїдальною через те, що члени цього племені живуть в атмосфері постійного конфлікту і підозрілості, протиставляючи одне поселення - іншому, сусіда - сусіду і навіть чоловіка - дружині. Діти в цьому племені з раннього віку привчаються до того, що виграш однієї людини завжди виявляється програшем для іншого.

У своїх ранніх роботах Бенедикт практично ототожнює культуру і особистість, стверджуючи, що культура - це особистість суспільства. Вона використовує також красиву метафору культури як особистості, уточнюючи, що культури відповідають психіці індивіда, але у великих розмірах і більшою протяжності в часі. Але дуже скоро американська дослідниця відмовляється від пріоритету індивідуальної психології в опозиції культура - особистість, підкреслюючи, що індивід, культура і суспільство нерозривно пов'язані між собою і впливають один на одного. Вона принципово не розрізняє психологічне, соціальне і культурне, за що піддається критиці навіть з боку прихильників теорії «Культура і особистість». Крім того, культурантропологі зіткнулися з серйозними труднощами при спробах використання підходу Бенедикт раннього періоду до вивчення культур, в яких не простежується настільки явна культурна домінанта, як в індіанців пуебло або квакіютл. Подальший розвиток теорії не пов'язаний зі створенням типологій культур, а пішов по шляху з'ясування того, де і як відбувається взаємодія культури і особистості.

Базова і модальна особистість. Р. Бенедикт була лише одним з багатьох культурантропологов, що перейшли на психологічні позиції. М. Мід в автобіографічній книзі згадує, як ідея «психологічних типів» поступово входила в її свідомість починаючи з 1924р., Коли вона почула виступ Е. Сепіра, який «говорив про те, як культури нав'язують певні стилі поведінки, включаючи пози і жести». До початку 30-х рр.. роботи антропологів стали друкуватися у психологічних і соціологічних журналах. Новий напрямок очолив психоаналітик А. Кардинер (1891-1981), який організував у Нью-Йоркському психоаналітичному інституті семінар, який зіграв вирішальну роль у становленні теорії «Культура і особистість».

Кардинер не був польовим дослідником, його теоретичні узагальнення зроблено на основі даних, отриманих багатьма дослідниками племінних культур. Як психоаналітик він виходить з того, що з моменту появи на світ на дитину впливає його безпосереднє оточення, а конкретніше - способи догляду. Саме способи догляду за маленькими дітьми, що відрізняються в різних культурах, накладають незгладимий відбиток на особистість дорослого. Цю ідею можна виразити у формі відомого афоризму: «Дитина - батько людини». Якщо, наприклад, у будь-якій культурі існує звичай раптового і різкого відібрання дитини від грудей, він отримує негативний досвід бути відкинутим. Це веде до формування особистості дорослого, для якого характерна недостатня емоційна чуйність, низька самооцінка і відсутність великодушності. Іншими словами, Кардинер підкреслює наявність причинного зв'язку між особистістю і культурою, але не їх ідентичність, як Бенедикт у своїх ранніх роботах.

Першорядне значення для розуміння теорії «Культура і особистість» та етапів її розвитку має і висунута Кардінер ідея про наявність у кожній культурі одного домінуючого типу особистості. Розвиваючи свої ідеї, Кардинер вводить поняття базової особистості, визначаючи її як основну особистісну структуру, сформовану даною культурою. За визначенням американського дослідника, базова особистість - це схильності, уявлення, способи зв'язку з іншими людьми. Це все те, що робить індивіда максимально сприйнятливим до певної культури і дозволяє йому досягати задоволеності і стійкості в рамках існуючого порядку, тобто базова особистість є адаптацією до фундаментальних реальностей життя у певній культурі. Не важко помітити, що Кардинер не оригінальний, коли виділяє елементи особистості, що розрізняються в культурах - схильності, уявлення, специфіку міжособистісних відносин. З подібними думками ми вже зустрічалися, аналізуючи більш ранні етапи історії етнопсихології, і ще не раз зіткнемося надалі. А точка зору культурантропологів про основну функцію базової особистості практично збігається з визначенням Е. Фроммом функції соціального характеру, завдяки якому людям «хочеться робити те, що вони повинні робити» (Фромм, 1986, с.156). Кардинер є прямим послідовником свого вчителя 3. Фрейда, виділяючи методи догляду за маленькими дітьми серед багатьох «первинних громадських інституцій», що формують психологічний склад особистості, - способів життєзабезпечення, сімейної організації, соціалізації дітей. Найбільш самобутньої в аналізованої концепції є спроба довести існування безпосереднього зв'язку між зумовленими культурою першими «дослідами» і переживаннями людини в дитячому віці - перш за все способами догляду-і базовою структурою особистості. Те, що критики не без іронії називають «пелюшковий детермінізм».

Для розкриття базової особистості, як правило, використовувалися не статистичні, а несуворі з точки зору психолога описові методи, часто особисті враження етнолога про способи догляду за дітьми. Але і без застосування «сціентічних» психологічних методик при вивченні культур племінного типу було отримано багато цікавих даних. Хоча сам Кардинер підкреслював, що його концепція не може бути перенесена на складні сучасні культури, надалі дослідники стали пояснювати специфікою догляду за немовлятами та особливості психологічного складу «цивілізованих» народів. Наприклад, особливості російського національного характеру - терпіння і послух - стали пов'язувати з практикою тривалого тугого сповивання, прийнятої в російських сім'ях.

Але дуже скоро з'ясувалося, що можливість дослідження складних сучасних культур на основі виділення базової особистості викликає великі сумніви. Культурантропологі стали сумніватися і в прямій залежності структури особистості людини від виховання його в ранньому дитинстві. Навіть найближчий сподвижник А. Кардінер Р. Лінтон (1893-1953) відмовився від глобального, але абстрактного поняття базової особистості на користь статистичного поняття модальної особистості.

Це поняття виражає найбільшу поширеність (моду) типу особистості в культурі. Це не «середня» особистість, а найчастіше зустрічається. Іншими словами, використання поняття модальної особистості не припускає, що всі або навіть більшість членів спільноти мають одну і ту ж особистісну структуру. Це стає емпіричною проблемою, а не твердженням, заснованим тільки на вивченні особливостей культури. При вивченні модальної особистості збираються і дані про окремі індивіди.

Отже, модальна особистість відповідає порівняно міцно зберігає риси особистості, що найчастіше зустрічаються у дорослих членів даного суспільства. Саме суспільства, а не культури, так як дослідники модальної особистості цікавилися передусім сучасними індустріальними суспільствами. Ці риси особистості повинні вивчатися статистичними, перш за все тестовими методами. Автори, що вивчали модальні особистості, постійно розвивали ідеї, пов'язані з цим поняттям. Так, Лінтон пропонував розмежовувати соціально бажану структуру особистості, яка була б оптимальною для членів даного суспільства, і модальну особу, яка в реальності спостерігається у його членів. Зіткнувшись з труднощами виділення однієї модальної особистості в будь-якому індустріальному суспільстві, етнологи стали розробляти концепцію мультімодальних товариств, згідно з якою кожен народ представлений не одною модальною особистістю, а декількома, з перехідними формами між ними.

6. Розвиток вітчизняної етнопсихології. Питання національних особливостей власного народу детально розглядалось у працях російських та українських філософів і суспільно-політичних діячів другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Інтерес до етнічних проблем у Російській імперії обумовлювався як її багатонаціональністю, так і бажанням визначитись, оскільки вона була країною двох континентів. Детальне висвітлення проблем етнопсихології особливо спостерігається в роботах В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Чернишевського. Серед українських філософів, письменників і суспільних діячів проблеми етнопсихології розглядали І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка, П. Грабовський, С. Подолинський, В. Шухевич, М. Сумцов, В. Охримович, П. Юркевич.

Як бачимо, серед дослідників, яких цікавили проблеми психології етносу, значне місце посідають так звані революційні демократи, тобто та частина інтелігенції Російської імперії, що була опозиційно налаштована до царської влади. Так, М. Чернишевський запропонував тезу про рівнозначність усіх народів, з одного боку, а з іншого — висловлював думку про те, що за властивостями характеру представники панівних класів більш схожі один на одного, аніж на селян своєї країни. Великою заслугою М. Чернишевського було те, що він здійснив критичний аналіз стереотипним уявленням про характер народів. Він відзначав, що етнічні портрети народів складені переважно під впливом симпатій або антипатій, що не відповідають справжньому характеру того чи іншого народу і мають, скоріш, соціально-політичний характер. Так, М. Чернишевський звернув увагу на стереотипне сприймання іспанцями, французами та німцями італійців як боягузливих і підступних. Ці риси були приписані італійцям тими народами, які намагалися завоювати Італію. Тож пояснити ці стереотипи можна, з одного боку, досадою завойовників, які не могли повністю підкорити собі цей народ, а з іншого — роздробленістю Італії і у зв’язку з цим послабленням її боротьби проти загарбників.

Особливу лінію у дослідженні психології етносу проводили слов’янофіли, які наполягали на унікальності шляху розвитку російського народу, на так званій руській самобутності. До слов’янофілів належали: О. Хoм’яков, П. Киреєвський, С. Аксаков, К. Аксаков, Ю. Самарін.

Значне місце проблемам російського етносу приділяють у своїх працях філософи В. Соловйов, К. Леонтьєв, М. Бердяєв. У книжці Н. Данилевського “Росія та Європа” центральною є ідея про принципову протилежність Росії та Європи. К. Леонтьєв пізніше напише про те, що книга Н. Данилевського “Росія та Європа” справила на нього велике враження і він також, слідом за іншими слов’янофілами, напише про винятковість російського народу-богоносця. Навіть між російським та українським народами, як вважав К. Леонтьєв, загальним є тільки православ’я.

У цей же час (наприкінці ХІХ — початку ХХ ст.) в Україні теж активно досліджувались проблеми етнопсихології. Ними займались учені, філософи, письменники та суспільні діячі. Значний внесок у дану сферу зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський. М. Костомаров у праці “Дві руські народності” писав про те, що на національний характер впливає як географічне положення, так й історичні обставини.

У багатьох працях підкреслювався демократизм українців, особливінахили до музики та співу, особливе залюблення у природу, що пронизує український фольклор. Але ці окремі описування, на думку сучасного дослідника В. Хруща, не давали цілісної характеристики українській нації. Значно доповнив цю характеристику О. Потебня, який запропонував принципово новий напрям розвитку досліджень етнопсихології. На відміну від традиційних досліджень, у яких предметом був національний характер, або особливості певного етносу, О. Потебня запропонував досліджувати механізми формування психології етносу. У таких працях, як “Думка та мова”, “Мова і народність”, “Про націоналізм”, він розглядає поняття “народність” як таке, що відрізняє один народ від іншого, тобто становить його національну своєрідність. О. Потебня рішуче виступав проти ідеї стирання національних відмінностей та злиття народів, яке начебто є необхідним наслідком прогресу в житті суспільства.

Цікавою з точки зору етнопсихології є також праця Д. Овсянико-Куликовського “Психологія національності”, в якій автор визначає механізми та засоби формування психологічної своєрідності націй. Слідом за О. Потебнею, Овсянико-Куликовський також вважав, що мова — це стрижень народної психіки і що національна своєрідність полягає в особливостях мислення.

Отже, підсумовуючи висновки розвитку етнопсихології другої половини ХІХ ст., можна зазначити, що проблематика досліджень поділялась на три групи:

1) дослідження національного характеру народу або певної нації;

2) дослідження механізмів формування етнічної специфіки;

3) дослідження проблем національної самосвідомості.

Етнічна психологія 20–30-х років ХХ ст.у Росії та її дискредитація

У радянській Росії проблемами етнопсихології у 20–30 роки ХХ ст. займались Г. Шпет, В. Бехтерев, Л. Виготський, А. Лурія. Велика увага приділялась питанням предмета і методів етнопсихології. Значний вклад у розвиток етнічної психології зробив видатний російський філософ Г. Шпет, який в 1920 р. організував у Московському університеті кабінет етнічної психології, а в 1927 р. видав книжку “Вступ до етнічної психології”. Г. Шпет вважав, що етнічна психологія має бути описовою, а не пояснювальною наукою. Це означає, що етнопсихологія повинна запозичити в етнології класифікацію соціальних явищ і ставити запитання на кшталт: “Як те чи інше явище переживається народом?”, “Що він любить? Чого боїться? Кого шанує і перед ким схиляється?”. Г. Шпет значно розвинув ідеї своїх попередників — Х. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вундта. Г. Шпет першим у Росії почав викладати курс етнічної психології. У 1920 р. він організовує при Московському університеті перший в країні кабінет етнопсихології, який було закрито після звільнення Г. Шпета з університету з ідеологічних мотивів. Цьому талановитому досліднику так і не вдалося розвинути свої ідеї до кінця через політичні переслідування та загибель 1937 р.

Прийнятнішим для репресивної радянської системи був підхід до етнопсихології В. Бехтерева, який не визнавав поняття “народна душа”, “народні почуття”, “народний дух”. Він вважав, що психологію народів повинна вивчати колективна рефлексологія, для якої вивчення міфів, звичаїв, мови є непотрібним. А необхідним для етнопсихології він вважав визначення настроїв суспільства, творчої роботи та суспільних дій. Наприкінці 20-х років ХХ ст. проблеми етнопсихології почали розроблятися культурно-історичною школою, яку очолював видатний психолог Л. Виготський. Предметом етнічної психології, на думку представників цієї школи, є вивчення соціально-історичного розвитку поведінки етносу. Говорячи про етнічну психологію, Л. Виготський мав на увазі перш за все так звану “психологію примітивних народів”, тому необхідним вважав проведення порівняльного аналізу психічної діяльності “культурної людини” та “примітиву” за допомогою кроскультурного аналізу. Він вважав, що потрібно проводити перш за все міжетнічні порівняльні психологічні дослідження представників “традиційних” і цивілізованих суспільств. Інструментальний метод є основним, на думку Л. Виготського, в етнопсихології і полягає він у дослідженні психологічних інструментів, що опосередковують психічну діяльність. Наприклад, культурні знаки (це перш за все мова, а потім — мистецтво, релігія, побут) є своєрідними інструментами, за допомогою яких одна людина діє на іншу, але водночас формує і власний внутрішній світ.

На основі теорії інструментального методу Л. Виготським наприкінці 20-х років ХХ ст. була розроблена науково-дослідна програма з педології1 національних меншин. Замість традиційного тестування Л. Виготський пропонував у центр досліджень поставити вивчення національного середовища, його структуру, динаміку та все те, що визначає етнічну своєрідність психічних процесів. Крім того, психіку дітей національних меншин Л. Виготський пропонував вивчати не в порівнянні з психікою “стандартної” дитини, а на основі порівняльного аналізу з психікою дорослого тієї ж етнічної групи і який належить до того ж самого культурного середовища. Експериментальне підтвердження ідей культурно-історичного підходу Л. Виготського було здійснено його учнем О. Лурія у 1931–1932 рр. В Узбекистані. Результати досліджень показали, що зміна суспільно-історичної формації та характеру суспільної практики призвела до корінних змін психічних процесів узбеків — сприймання, мислення, уяви. Але матеріалам цієї експедиції поталанило побачити світ тільки через 40 років.

Елементи етнопсихології як науки про український етнос та інші етноси містяться у В. Моном. “Повчання дітям”, у драмах Прокоповича, філософських творах Сковороди. Багатим матеріалом для етнопсихології є український народний фольклор.

У двадцятих роках ХХ ст. проблеми етнопсихології аналіз, оцінювалися представниками школи на чолі з Л.С. Виготським. У 10-20х рр. з ХХ ст. в’язаний цілий ряд робіт. Серед них є роботи (Павловський “Граматика малорос. наречия” Сумєюв “Слобожани” розкрив своєрідно національної психології жителів Слобідської України; Костомаров дотримувався точки зору, що географічне положення такі історичні обставини зумовлюють психологію своєрідної нації та народностей). Значний внесок у розвиток української етнопсихології зробили вчені українці діаспори. Їх дослідження здійснюється в трьох напрямках: дослідження націй, як соціо-психологічної групи; дослідження національного характеру; дослідження психологічних аспектів національної ідентичності;

У 30-ті роки ХХ ст. почалися гоніння на психологічну науку, апогеєм яких стала постанова “Про педологічні збочення у системі Наркомпросу”. Не допомогли тут покаянні публікації Т. Баранової, С. Балабуєва таін. “Питання конструювання національного тесту”, яка відрізнялась підкреслено компартійною фразеологією. Зокрема, у ній проголошувалось, що “тест повинен бути соціалістичним, пролетарсько-класовим за змістом та національним за формою”. Автори статті закликали до нещадної боротьби з виявами лівого та правого ухилів у конструюванні тестів, критикували свої попередні праці. Але такі публікації вже не могли зупинити вигнання психології взагалі та етнопсихології зокрема з наукової арени, оскільки ці науки могли стати на перешкоді тоталітарному режимові, проголошуючи свободу та унікальність кожної особистості. Поряд з іншими галузями психологічної науки етнопсихологія булла засуджена як “буржуазна” наука і такою вона залишалась дуже довго.

Ще у 1964 р. в енциклопедичному словнику етнопсихологія визначається як одна з гілок буржуазної психології. І хоча поступове повернення до проблем етнопсихології стало помітним вже в 60-ті роки, розквіт досліджень у цій сфері почався тільки після розпаду СРСР, коли стало зрозуміло, що єдина нація — радянський народ — так і не стала реальністю.