Хрестоматійний додаток до теми «Романтична поезія Західної Європи»

Дж. Г. Байрон

Прощання з Ньюстедським абатством

Свище вітер в твоїх, древній Ньюстеде, мурах,

Стала пусткою вже ти, оселе батьків.

Не троянди цвітуть, – по алейних бордюрах

Їх заглушує ліс кропиви й будяків.

Сплять у склепах давно смілі й горді барони,

Що водили васалів у землю святу.

Лиш під вітром мечі, ніби дзвін похоронний,

Б'ють у панцир важкий, по іржавім щиту.

Арфа Роберта більше синам Альбіона

Не запалить сердець до звитяг бойових,

Десь Джон Горістон спить біля веж Аскалона,

I його менестрель вже навіки затих.

Поль із Гюбертом теж під Крессі у долині

За вітчизну свою і за Едварда ліг.

Мої предки! Наш край пам'ята вас донині

I в літописах ваш славний подвиг зберіг.

Під знаменами Руперта бившися, браття

Всі чотири лягли в Марстон-Мурськім бою.

Вони кров'ю скріпили у битві завзятій

Королеві та Англії вірність свою.

Тіні славних, прощайте! Із рідного дому

Ваш нащадок іде. У чужій чужині

Сама згадка про вас, вашу честь, всім відому,

Додаватиме сил і відваги мені.

Нехай нині слізьми затуманені очі, –

Не зі страху вони: я ж лишаю свій дім.

Йду боротись, як ви, множить подвиги отчі,

I про вас не забуду я в краї чужім.

Ваша слава в нащадкові житиме завше,

Присягаю повік не зганьбити її.

Хочу жити, як ви, і, так само сконавши,

З вашим прахом змішати останки свої.

Спомин

Кінець! То був лиш сон. I враз

Блідих надій промінчик згас.

Щасливих мало днів прожито,

Світанок мій вкриває тьма,

I душу сковує зима.

Любов, надію вщент розбито.

Якби ж – і спомини. Якби-то!

Хотів би жити знов у горах

Хотів би жити знов у горах

Дитям безжурним, як колись,

Блукать між скель, в морях суворих

Між хвиль розбурханих нестись.

Моя ж душа, мов птах прип'ятий,

Що прагне скель і висоти,

Страждає в Англії пихатій,

В краю лукавства й німоти.

Дай утекти мені, талане,

На лано урвищ і горбів,

Забудь всі титули й кайдани,

Лакуз вельможних і рабів.

Веди мене на хмурі скелі,

Де стогне грізний океан, –

Верни в дитинства дні веселі,

Дай серцю відпочить од ран.

Я мало жив, та відчуваю:

Чужий я в цьому світі лжі.

Навіщо ж темрява ховає

Той знак останньої межі?

Я спав, я снив про щастя, доки

Не заступив тих марень гніт, –

То, Правдо, промінь твій жорстокий

Вернув мене у ниций світ.

Кого любив – давно нема вже,

Та й друзі розійшлись, як дим.

Надію втративши назавше,

Вже й серце стало крижаним.

Хай інколи тамує келих

Скорботу й біль, нехай уста

Сміються між питців веселих, –

Я серцем завжди сирота.

Як слухать ляси разуразні

Не друзів і не ворогів,

Кого у тлум строкатий блазнів

Маєтність або сан привів!

Де ж друзів коло? Чом не склалась

Та приязнь вірна і свята?

Набрид мені вертепний галас

I втіх нещирих марнота.

А ти, о Жінко, світоч вроди,

Й тобі розрада і любов,

Та в серці в мене стільки льоду,

Що я й до тебе охолов.

Цей світ лукавства і облуди

Я б промінять на край хотів,

В якому вільно дишуть груди

Між темних урвищ і хребтів.

Туди б, з незлобним серцем, в бурю,

На те безлюддя, до стихій!

Волію пустку дику й хмуру,

Таку ж, як дух похмурий мій.

О, як мені з душного світу,

Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіти,

В кочівлю сонця та орла!