Пісня для Луддитів

Як дешево хлопці за морем собі

Кров'ю добилися волі і права, –

Так ми не дамось ганьбі:

Воля чи смерть в боротьбі!

Геть королів! Тільки Луддові слава!

Коли натчемо полотна ми сувій,

Замість човника візьмемо зброю

I кинемось в бій,

Тиранів у виріб сповиємо свій,

Забарвивши саван рудою.

Хай кров, як і серце, давно в них гнилі,

Бо жили ворожі наповнені брудом,

Та сили в крові не малі, –

Від них забуя на землі

Те древо Свободи, посаджене Луддом.

Переклад Д. Паламарчука

Генріх Гейне

* * *

Про шал кохання снив я в давнину,

Про ніжні квіти й кучері чудові,

Про поцілунки при гіркій розмові

І дум смутних мелодію смутну.

Давно зів'яли мрії, й разом з ними

Найкращих снів моїх розвіявсь чар!

Зостався тільки той нестримний жар,

Що я вливав колись у ніжні рими.

О безпритульна пісне! Линь же й ти,

Шукай, знайди ті сни несамовиті

І перед ними похились в привіті,

Коли ти тільки зможеш їх знайти.

* * *

Аж серце стисне, як згадаю

Забуті давні дні, коли

Спокійний світ лежав без краю

І люди мирно ще жили.

Все зрушилось навколо тебе,

Нужда й гризо́та скрізь тепер,

Неначе бог помер у небі

І в пеклі чорт давно помер.

А навкруги таке страждання,

Таке холодне люте зло,

Коли б не крихітка кохання,

Навряд чи й можна б жить було.

* * *

Вперше може нещасливо

Закохатись навіть бог,

Але вдруге безнадійно

Закохається лиш дурень.

Що ж, я дурень, я кохаю

Знов без жодної надії,

Сонце, місяць, світ сміється,

Я сміюся теж – і гину.

* * *

Сурмлять блакитні гусари

І геть виїжджають з воріт.

Кохана, я знову для тебе

Приношу троянди цвіт.

Чудові були в нас гості, –

Військового щастя сини!

Здається, і в серці твоєму

Були на постої вони.

* * *

Ти й красуня, й господиня

Над усім добром своїм.

Льох і стайня в тебе добрі,

Маєш добре поле й дім.

У садку твоїм политі

І стежки, і квітники.

Околіт і той вживаєш:

Набиваєш сінники.

Лиш устам твоїм і серцю

Ужиття ніяк нема,

І в напівзужитім ліжку

Ти вночі лежиш сама.

* * *

В священному альянсі

З'єдналися наші серця,

Злилися вони воєдино

Й спізналися до кінця.

А та троянда, що груди

Прикрашувала твої,

Нещасна подруга наша,

Ми вщент роздушили її.

* * *

Скажи, хто перший час пізнав

І перший годинник змайстрував?

То був чоловік похмурий, як сич,

Сидів він в холодну зимову ніч

І рахував, як попискують миші

І шашіль точить дерево в тиші.

Скажи, хто перший цілунки пізнав?

Щасливий, він радість велику мав,

Цілував – та й годі – без зайвих дум,

А май навкруг підносив шум,

І квіти в зеленій траві розцвітали,

Сміялося сонце й пташки співали!

* * *

Вранці я фіалки в лісі

Для коханої збираю,

На ніч шлю я їй троянди,

Що увечері зриваю.

Хочу я, щоб ти, кохана,

Мову квітів зрозуміла:

Вдень мені лишалась вірна

І вночі мене любила.

Пісні творіння

1

Бог створив спочатку сонце

І зірки під небозводом.

А щоб піт з чола не гинув, –

І воли створив він згодом.

Сотворивши диких левів,

Звірів грізних, дивовижних,

Він, по лев'ячій подобі,

Сотворив і кицьок ніжних.

Для залюднення простору

Бог людей зліпив із глини,

Потім мавпочок цікавих

Сотворив на кшталт людини.

Сатана ж сміявся з того:

– Бог себе вже копіює!

На зразок воловий скоро

І телята він змайструє!

2

Тож до чорта бог озвався:

– Так, себе я копіюю,

Після сонця в мене зорі,

По волах — телят майструю.

Після левів дивовижних

Сотворив я кицьок ніжних,

Мавпі взяв зразком людину, –

Ти ж створив хоч річ єдину?

3

Для слави створив я сонце й людину,

Лева й вола – окрасу природи;

А кицьок і зорі у вільну годину

Створив я для власної насолоди.

4

Почав я творити цей світ чудовий –

За тиждень скінчилася праця моя,

Але ж проект світобудови

Тисячоліття виношував я.

Робота – дрібнота, саме творіння

Не вельми обтяжує творця.

Ми тільки з задуму, з плану, з уміння

Бачимо справжню вартість митця.

Мені довелося років із триста

Робити безліч дрібних відкрить,

Щоб з бруду і твані зліпити юриста

І найпосліднішу блішку створить.

5

Так сказав творець в день шостий:

– Ось уже я й довершив

Це величне сотворіння

Й ніби гарно все зробив.

Як це сонце променисто

Вистеляє в морі путь!

Як дерева зеленіють,

Мов мальовані, живуть!

Чи ж не білі, мов з любайстру,

Ген овечки серед нив?

Чи ж не гарно, не природно

Я природу сотворив?

І земля і небо повні

Вщерть пишнотою творця, –

Тож мене хвалити будуть

З віку в вік людські серця!

Переклад Л. Первомайського

Адам Міцкевич

Буря

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії.

Тривожні голоси і помп зловісний рик.

Із рук матросових останок линви зник,

Згасає сонця диск – і гаснуть з ним надії.

В тріумфі бурянім, серед шумливих стін.

Що вгору зносяться в безумній круговерті.

Ступив на корабель жорстокий геній смерті.

Як воїн, що іде на приступ між руїн.

Півмертві там лежать; той руки он ламає,

А той товаришам прощання посилає.

Той ревно молиться, щоб гибелі втекти.

Один лиш із гурта – самотній чужаниця –

Гадає: щастя той у світі міг найти,

Хто друзів має ще, хто може ще молиться.

Бахчисарай

Великі та німі Гіреїв двір і сад!

По гонках, що мели покірних баш тюрбани.

Через потуги трон і любошів дивани

Літає сарана, повзе холодний гад.

Повився темний плющ і дикий виноград

По вікнах, по стіні подобою альтани:

Р у ї н а – пише тут на мурах гість незнаний.

Як Валтасарові на віковічний згад.

І в залі ще стоїть окраса мармурова:

Гарему то фонтан. Сльоза його перлова

Спадає по сльозі і промовля щомить:

«О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,

Що мали у віках сіяти величаво?

Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить».

Гробниця Потоцької

Зів`яла ти в краю, заквітчанім весною.

Трояндо молода, бо линули в імлі

Від тебе юні дні, злотисті мотилі,

І спогадів черву лишали за собою.

Чому так світяться громадою ясною

Зірки, до польської обернені землі?

Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі.

Сліди повипікав огненною сльозою?

О полько!Як і ти, я вмру на чужині; Хай приязна рука мене хоч поховає! Тут мандрівці ведуть розмови негучні,

І вчую я слова, що чув у ріднім краї; Поет, складаючи тобі на честь пісні, Побачить гроб і мій – для мене заспіває.

Пілігрим

Країна розкоші прослалась підо мною.

Вгорі – блакить ясна, тут – лиця чарівні;

Чому ж у дальній край так хочеться мені.

Чом ще за дальшою я плачу давниною?

О Литво! Шум лісів, породжених тобою. Миліший, ніж Байдар всі солов'ї гучні,

1 більше я радів твоїй трясовині,

Як цим шовковицям з їх ніжною красою!

На лоні красоти, серед казкових див,

Чом лину серцем я до молодого ранку,

До тої, що колись так ніжно полюбив?

В краю, заказанім для мене, ти, коханко,

Як ходиш по моїх недавніх ще слідах.

Чи згадуєш мене хоч іноді в думках?

Переклад М. Рильського