47. Інформаційна економіка як сектор постіндустріальної економіки

Сучасний період економічного розвитку світового господарства й національних економік характеризується здійсненням інформаційно-технологічної революції, посиленням глобалізаційних та інтеграційних процесів, становленням нової (мережевої) економіки.

Під системою інформаційної економіки розуміється система господарської діяльності, в якій реалізована функція взаємно-однозначної, безперервного підприємницького взаємодії, зворотне до якого теж безперервно. Взаємно-однозначність, безперервність і наявність зворотних функцій забезпечує правову ідентифікацію елементів, процесів і їх арбітраж.

Система інформаційної економіки складається з одиниць, самогрупування яких відбувається за типами зв'язків, співвіднесених до потреб в ресурсах і інформації. Одиниці системи можуть утворювати групи за інтересами, електронні товаропровідні мережі та інші різні електронні бізнес-мозаїки економічної взаємодії.

Парадигмальним ядром теорії постіндустріального суспільства є бачення історичного розвитку людства в цивілізаційному контексті, в розрізі того, як еволюціонували продуктивні сили. Порівняно з постіндустріальною концепцією суспільного розвитку в такому її тлумаченні теорія інформаційної економіки є не стільки вужчою, скільки чіткіше сфокусованою на окремих гранях функціонування і розвитку постіндустріального суспільства. Інакше кажучи, якщо теорію постіндустріального суспільства обґрунтовано розглядають як нову суспільнознавчу парадигму, це означає, що новою парадигмою в економічній науці автоматично слід вважати теорію інформаційної економіки, навіть якщо остання є тісно пов’язаною з постіндустріальною концепцією. На томість має місце думка про те, постіндустріальна концепція наголошує на аналізі продуктивних сил.

48. Суспільство майбутнього в розробках г. Кана і м. Кастельса.

Кастельс та Кан є прихильниками глобалізаційних підходів до трактування сучасної економічної теорії. Вчені розглядають глобалізація як етап еволюційного розвитку суспільства. Продовженням даної еволюції є суспільство майбутнього.

Суспільство майбутнього, на противагу суспільству індустріальному, ґрунтується вже на «свободі» інтеракцій та «демократії участі». В свою чергу, залучення до політики широких мас населення передбачає достатньо високий рівень розвитку громадянського тезаурусу (політичного інтелекту), що приводить до розробки теорії мерітократії (“влади гідних”), межа якої поступово розширюється.

Діні питання розглядалися в розділі футурології Г. Кана теорія постцивілізіції. В межах даної теорії йде мова про пост економічні зв’язки в суспільстві. Такі зв’язки характеризуються як когерентні.

На думку Кастельса переростання індивідуального способу виробництва та входження його в новий, інформаційний етап відбулося завдяки розвитку наукових знань як головного чинника суспільної трансформації. При цьому домінуючою формою організації стає мережева структура суспільства. За умов такої організації важливе значення – доступ до інформації, який є вільний. Кастельс стверджує, що в рамках інформаційного суспільство створиться ще вужче – сітьове суспільство, доступ до інформації в якому є безмежним.

49. Інформаційне суспільство в працях Е.ТоффлераВагомий внесок у розробку концепції постіндустріального су­спільства вніс відомий американський соціолог і футуролог Елвін Тоффлер (1928 р. н). У його розробках наголошується на роз­витку техніки, знань та їхньому впливі на перетворення соціальних процесів. Е. Тоффлер — один з авторів концепції інформа­ційного суспільства, відомий саме тим, що аналізує й прогнозує майбутнє не окремих соціальних інститутів і явищ, а розвиток суспільства в цілому.Найвагоміші праці: «Футурошок» (1970), «Споживачі культури» (1973), «Доповідь про екоспазм» (1975), «Передбачення та передумови» (1983), «Третя хвиля: від індустріального суспільства до гуманнішої ци­вілізації» (1980).Е. Тоффлер вибудував концепцію суспільного розвитку, виокрем­люючи такі три етапи (хвилі):- доіндустріальний, який уже, на його думку, майже вичерпав себе; індустріальний',- постіндустріальний.Ці етапи співіснують у сучасному світі. Тому багато країн одночасно відчувають вплив двох чи навіть трьох зовсім різних хвиль змін, причому всі вони рухаються з різ­ною швидкістю й несуть у собі різну силу.Критерієм виокремлення зазначених етапів, за Е. Тоффлером, стали технологічні аспекти організації суспільного виробництва.У доіндустріальному суспільстві визначальною була аграрна сфера (земля — основний фактор виробництва; церква та армія — головні суспільні інститути); в індустріальному — промисловість з масовим виробництвом та корпорацією як основною господар­ською формою (головні фактори виробництва — капітал і праця); у постіндустріальному — сфера послуг та інформація (знання є основним чинником виробництва, а університет — місцем її про­дукування та зосередження).Особливу увагу вчений приділяє аналізу переходу від індуст­ріального суспільства, для якого характерні масове виробництво й масове споживання, «конвеєрна» освіта, стандартизація, бюро­кратія тощо, до постіндустріального суспільства з різноманіттям форм організації життя, провідною роллю інформаційної складо­вої, мобільними мережевими організаціями, злиттям «виробни­ків» і «споживачів» у єдній особі.Серед визначальних рис суспільства третьої хвилі Е. Тоффлер називає такі:- Поява нових видів енергії, які будуть поставлені на службу суспільству завдяки розвиткові теоретичного знання. - Більш диференційована технологічна база, що включає ре­зультати біології, генетики, електроніки, матеріалознавства, гли­боководних досліджень і робіт у відкритому космосі.- Відхід від стандартизації життя, розвиток у напрямку збіль­шення різноманітності форм прояву суспільного життя.- Одним з головних видів сировини стане інформація, - Територіальна й соціальна мобільність населення суспільст­ва третьої хвилі, можливість організації робочого місця вдома («електронний котедж») та в іншій країні.- Перебудова структури суспільства й способу життя людей, зміна ролі крпорацій. Економіку третьої хвилі Е. Тоффлер називає «трансринковою економікою», маючи на увазі не повернення назад і не відмову від ринку, а важливу ознаку нового суспільства, характеристику цивілізації, здатну ставити на порядок денний нові завдання, оскільки ринок уже побудований.. Свою модель майбутнього вчений називає «практопією», підкреслюючи в ній альтернативу утопії та наголошуючи на її практичності та сприятливішому для людини характері.

51.Сучасні прогностичні концепції розвитку суспільства та економіки.Залежно від акцентів дослідження процесів (вплив науки й техніки на функціонування господарських і суспі­льних процесів, сутність і наслідки НТР, поширення останньої в глобальному масштабі, роль інформації та політики в економіч­ному житті, проблеми влади тощо. ) у сві­товій економічній думці останніх десятиріч XX ст. можна виок­ремити такі групи теоретичного аналізу:- теорії індустріалізму (концепції індустріального, нового інду­стріального, постіндустріального, технологічного, інформаційного суспільства, трьох хвиль цивілізації, структурних зрушень тощо);- теорії системної трансформації капіталізму («народного ка­піталізму», куди ввійшли концепції демократизації капіталу або дш фузії власності, управлінської революції, революції в доходах; тео­рії соціального партнерства, колективного капіталізму та ін.);- теорії глобального розвитку (концепція ноосфери, сталого розвитку, теорія глобальних рішень і компромісів, «стратегія ви­живання людства», світ-системного аналізу та ін.);- футурологічні та прогностичні концепції (посткапіталістично- го, постцивілізаційного, постсучасного суспільства, суспільства знань, соціоекономіки, психоекономіки, нейроекономіки тощо);- теорії соціального спрямування з акцентом на відносини між людьми (концепції «якості життя», етики розвитку, соціаль­ного розвитку, екорозвитку тощо);- концепції розвитку країн «третього світу», які стають на шлях індустріального розвитку Та ін.Течія концепцій, в основі якої лежали ідеї технократичного детермінізму і яка була репрезентована в 1950—1970-х роках, складалася переважно з численних варіантів теорій індустріаль­ного, нового -індустріального, постіндустріального та інформа­ційного суспільства.Перша хвиля наукових праць, що виникли впродовж 50—60-х років XX ст., містила переважно оптимістичні Варіанти теорії ін­дустріального суспільства. Це були праці основоположників інду­стріалізму- амер. економіста Пітера Друкера («Майбутнє індустріальної людини»), франц. соціологів Раймона Арона («18 лекцій про індустріальне суспільство») та Жака Еллюля («Технологічне суспільство»); дослідження економіста Джона Кеннета Гелбрейта («Нове індустріальне суспільство»), а також соціолога й історика Волта Ростоу («Стадії економічного зростання. Неко- муністичний маніфест», «Процес економічного зростання»), роз­робки інших учених.Основна ідея праць цих дослідників полягала в тому, що еволюцію суспільства та його інститутів вони розглядали під кутом потужного впливу НТР, що видозмінює характер та структуру економіки, модифікує систему цінностей та інтере­сів, веде до підвищення суспільного добробуту, відкриває рів­ність можливостей, якісно змінює, модернізує життя суспіль­ства в цілому, формуючи нове індустріальне суспільство. (Ґрунтовніший виклад процесів осмислення індустріальної та постіндустріальної тематики в сучасній економічній дум­ці, формування теорії постіндустріального суспільства та йо­го різновидів подано в наступному підрозділі розглядуваної теми).Ця течія переросла в ширшу (з позицій підходів аналізу) течію, яка об’єднала поряд з індустріальними, теорії си­стемної трансформації капіталізму, у яких обґрунтовувалися ідеї спонтанної, якісної модифікації економічної системи капіта­лізму, передусім за рахунок зміни економічної сутності й ролі ве­ликих корпорацій, набуття ними транснаціональних рис та гло­бального поширення; формування нових, гуманістичніших, со­ціальних відносин тощо.Концепції демократизації капіталу / дифузії власності (А. Берлі, Дж. М. Кларк, Т. Карвер), Концепція управлінської революції (П. Друкер, Дж. Бернхем, Т. Ніколс), Концепції революції в доходах (Дж. Гелбрейт, С. Кузнець, М. Сальвадорі)в 1970—1980-х роках з’явилася друга хвиля праць, присвячених проблемам індустріалізму на новому етапі суспіль­ного розвитку, у яких акценти суттєво змінилися. Наслідки НТР оцінювалися обережніше та менш оптимістично. Соціальний пе­симізм, притаманний другій половині 70-х — початку 80-х років XX ст. був пов’язаний насамперед з низкою криз: сировинних, економічних, структурних; загостренням суперечностей за умов лібералізації економіки; наростанням (особливо в 1980-х роках) глобальних проблем людства, зокрема екологічних, демографіч­них, кліматичних, проблем глобальної нерівноваги, війни й миру та ін.

Песимістичні ідеї вирізняють концепції відомих фахівців у цій галузі: А. Печчеї, Е. Тоффлера, Р. Фолка, Р. Хейлбронера, Д. Фор­рестера, Д. Медоуза. У них стверджувалося, що подальше існу­вання суспільства, продовження демографічного та економічного зростання є несумісними з обмеженими природними ресурсами планети. Останні встановлюють фізичну межу розвиткові людст­ва взагалі. На цій підставі дослідники доходять виснов­ку про неминучість тотальної катастрофи, «загибелі сучасної ін­дустріальної цивілізації», «глобального колапса», «кінця світу» тощо.З досліджень, пов’язаних із закономірностями й тенденціями розвитку сучасної науково-технічної революції економісти й со­ціологи розвивають концепції постіндустріального, суперіндустріального, інформаційного суспільства, суспільства знань (Е. Тоф- флер, П. Друкер, Е. Масуда, Д. Несбіт, Т. Сакайя).Активізуються в цей період дослідження з проблем інформа­ційного суспільства, «суспільства знань», постекономічного, пост- капіталістичного, електронно-цифрового суспільства тощо. На зламі віків, а також у перші роки нового тисячоліття активіз.досл. в галузі «ме­режевого (сітьового) суспільства», які є продовженням низки праць з проблем інформаційного суспільства та «суспільства знань», проте мають власну специфіку. Найцікавішими в цьому плані є праці Мануеля Кастельса. Мережевий принцип ор­ганізації виробництва, ринку, капіталу та інших економічних і соціальних форм та інститутів знаменує приципову зміну, що співставна з «інформаційною революцією».

52. Сучасний інституціоналізм та його методологічні особливості (кін.ХХ-поч.ХХІст.)Активізація інституціональних досліджень припала на 1950— 1960-ті роки, коли зріс інтерес серед економістів-теоретиків до його методології та зміцнилася критика неокласичної концепції ринку. В інституціональному відродженні головну роль відіграла науко­во-технічна революція, яка кардинально змінила зміст та механізми перебігу економічних процесів, суттєво вплину­ла на стан суспільства та його господарської сфери.Важливими факторами посилення позицій інституціоналізму в цей період стало розширення об’єкта дослідження, а також наростання проб­лем і суперечностей суспільного розвитку, що визначалися не тільки наслідками НТР, але і його соціальними інститутами.Характерною рисою сучасних інституціоналістів стала ува­га до суперечностей усередині самого інституціоналізму.: - частина інституціоналістів розглядали свої праці як доповнення до неокласики, інші вважали, що ці два напрями сут­тєво відрізняються один від одного. Однією з перших течій сучасного інституціоналізму стали теорії технократичного детермінізму, у яких вивчалися переважно наслідки НТР та вплив останньої на суспільні процеси.Важливою складовою повоєнного інституціоналізму стали концепції соціологічної школи.Прихильники Ф. Перру, М. Агліетта й Р, Буайє (у 1950—1970-х) пристосували методологію Дж. М. Кейнса для послідовної довгострокової державної політики, що ґрунтувалося на ідеях «трансформації капіталізму», — дирижиз­му. Суттєвий внесок у наукові розробки соціологічної школи ін­ституціоналізму зробили Р. Хейлбронер («Економічна теорія як універсальна наука») і Дж. К. Гелбрейт («Економічні теорії і цілі суспільства»), Г. Мюрдаль («Економічна теорія і слабороз­винуті країни») та ін. У їхніх працях проводилася ідея необхідності вдосконалення ринкового суспільства шляхом його реформуван­ня, здійснення науково-технічних зрушень, відповідної економіч­ної та соціальної політики тощо.Новітньою потужною течією інституціоналізму цього періоду став неоінституціоналізм,. Сформувався у 1940-х pp., центр. проблемою стали принципи функціонування економічних і соціальних інститутів, визнання та значне поши­рення неоінституціоналізм отримав лише у 80 - 90-х роках XX ст.Посилення інтересу через: - нові аналітично-дослідницькі можливості:- критику неокласичної ортодоксальної теорії за її методологічну обмеженість, - неспроможність пояснити інституційну струк­туру ринкового господарства та всебічно розглянути сучасне су­спільство, що сформувалося під впливом НТР та процесу розвитку економічних інститутів.У XX ст. відбу­валася трансформація його методологіч­ного підґрунтя – розбіжності:Традиційний інституціо­налізм – методологія холізму (поведінка та інтереси індивідів пояснюються через характеристику інститутів, які ви­значають їх взаємодію, тобто «інститути первинні, індивіди вто­ринні»);неоінституціоналізм у теоретико-методологічному контексті виходить з методологічного індивідуалізму — «індиві­ди первинні, інститути вторинні».Основними представники неоінституціоналізму: стали Ро­нальд Коуз (1910 р. н.) — засновник і лідер неоінституціональної течії, Д. Норт (1920 р. н.), О. Вільямсон (1932 р. н.), Дж. Б’юкенен (1919 р. н.), та ін.У 80—90-х роках XX ст,,вини­кає самостійна гілка інституціонального аналізу нова інституціональна економічна теорія (НІЕТ). Саме ці дві течії склада­ють основу сучасного інституціоналізму.Спільні риси неоінституц. і НІЕТ такі:- Обидві течії сучасного інституціоналізму сформувалися під значним впливом неокласичної економічної теорії та її критично­го переосмислення.- Загальною концептуальною основою зазначених течій є те­орія трансакційних витрат, аналіз і порівняння різних типів конт­рактних угод та інституційних структур.- За кілька десятиліть свого існування обидві течії сучасного інституціоналізму висунули серйозні аргументи на користь своєї спроможності у вирішенні як методологічних питань, так і пи­тань прикладного характеру в галузі державного й корпоративно­го управління, розв’язанні проблем між господарюючими суб’єк­тами та в інших сферах суспільного життя.- Обидва зазначених напрями, на відміну від статичного під­ходу неокласики, вивчають економіку з позицій динамічного аналі­зу. Ключові розбіжності неоінституц. і НІЕТ:- у сфері методології (відповідно до НІЕТ, ринкова рівновага може існувати й не існувати, може бути одна або кілька точок рів­новаги; вона не обов’язково збігається з оптимумом Парето (тео­рія ігор Дж. Неша), вибір не обов’язково буває раціональним унаслідок недостатності інформації а також через нездатність належним чином проаналізувати існуючу інформацію (Г. Сай­мон), інтереси формуються екзогенно та ендогенно (Д. Норт);- у рівні критичного сприйняття положень неокласики (при­хильники НІЕТ радикальніші в критиці класичної meinstream);- у підходах до аналізу інститутів;- у проблематиці досліджуваних проблем;

НІЕТ - це принципово новий напрям сучасної економічної думки, який сформувався на підґрунті критики нео­класичної методології неоінституціоналізму та перегляді її основ­них положень. Незважаючи на позитивні зрушення в розвитку сучасної інституціональної теорії їй досі не вдалося набути статусу цілісної економічної теорії, яка б відображала всю склад­ність економічних систем, а її поняття та категорії ще не стали операбельними, не дають змоги здійснювати прогностичні та практичні рекомендації на належному рівні.