17. Поняття та види суб»єктів мп

Поняття суб'єкта міжнародного права тісно пов'язане з поняттям предмета міжнародно-правового регулювання. Тільки у процесі міжнародних (міждержавних) відносин у широкому розумінні створюються норми поведінки для учасників цих відносин. Таким чином, тільки учасникам цих відносин надавався статус міжнародної правосуб'єктності. Суб'єкти міжнародного права - це сторони, наділені юридичними правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Якщо максимально спростити це визначення, то отримаємо таке: суб'єктом міжнародного права є той, хто має права і несе обов'язки відповідно до норм міжнародного права. Спроможність брати участь у відносинах, що регулюються міжнародно-правовими нормами, є передумовою, але не головною рисою суб'єкта. Основна властивість суб'єкта — юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов'язків установлених цими нормами. Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є: — держави; - народи (нації), що борються за незалежність; - міжнародні (міжурядові) організації; - державоподібні утворення; - юридичні та фізичні особи. Усіх суб'єктів міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії: первинні (основні) та похідні (вторинні). У теорії міжнародного права розглядається питання про статус і види деяких нетрадиційних суб'єктів міжнародного права. Можна назвати кілька таких суб'єктів. Це міжнародні неурядові організації, міжнародні господарські об'єднання. З урахуванням повноважень, передбачених конституціями деяких, насамперед федеративних, держав, визначених міжнародно-правовим статусом, характеризуються і суб'єкти федерацій (Російська Федерація, Німеччина). Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права тому, що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування. Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки через те, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що мають суверенітет, який робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені. Основні права й обов'язки держав як суб'єктів міжнародного права перебувають у нерозривній єдності й виходять із найважливіших принципів сучасного міжнародного права. Серед найважливіших прав виділяють право на самовизначення; право на політичну й економічну незалежність; право на недоторканність своєї території і вільне використання в національних інтересах своїх природних багатств і ресурсів; право на рівність з іншими суб'єктами міжнародного права та ін. їм відповідають обов'язки: проявляти терпимість і жити у мирі одна з одною; поважати статус, системи і форми правління, обрані іншими народами, відмова від нав'язування будь-якому народові певної форми організації чи управління тощо.

18. Питання Правосуб»єктності

Міжнародна правосуб'єктність (право— і дієздатність) є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права. Вона виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права: право виступати на міжнародній арені від свого імені; право вступати у відносини з іншими суб'єктами міжнародного права; право брати участь у створенні норм міжнародного права; визнання суб'єкта міжнародного права в якості такого іншими суб'єктами міжнародного права та ін. Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузева правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єктам міжнародного права. Загальна правосуб'єктність — це здатність певних осіб і pso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Такою право-суб'єктністю володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення. Галузева правосуб'єктність — це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосу-б'єктністю володіють міжнародні міжурядові організації (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що стосуються освіти, науки і культури, в інтересах забезпечення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Статуті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії. Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті. Спеціальна правосуб'єктність — це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО). Відповідно до домінуючої в сучасній вітчизняній доктрині міжнародного права точки зору фізичні особи (індивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони знаходяться під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їхній правовий статус.

19 Процесу міжнародно-правового нормотворення характерні дві стадії:

а) досягнення згоди інших суб’єктів міжнародного права (в першу чергу держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди стосовно визнання цих правил поведінки в якості норм міжнародного права. Правотворчім стадіям передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб і інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав неможливий. Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних компонентах: а) власного бачення механізму вирішення проблеми; б) прогнозу перспективи її впорядкованого розвитку; в) можливості використання потенціалу інших держав у вирішенні вказаної проблеми. Міжнародна правотворчість починається з договірної ініціативи, яка може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Міжнародна договірна ініціатива може мати наслідки лише в тому випадку, коли вона поступила від суб’єкта міжнародного права, в першу чергу держави, безпосередньо або органу повноважного від його імені виступати з договірними ініціативами. До органів, які можуть виступити від імені держави з договірною ініціативою, відносяться спеціалізовані і неспеціалізовані органи зовнішніх зносин. З ініціативою укладення міжнародних договорів можуть виступати інші органи, громадські організації і навіть фізичні особи. Проте вони не можуть представляти державу в галузі зовнішніх зносин, а тому така ініціатива не породжує для держав зобов’язань, які ініціатива міжнародних неурядових організацій Дві стадії міжнародного нормотворчого процесу за часом можуть співпадати, а можуть мати суттєвий розрив інколи до років. Одна стадія правотворчого процесу не відокремлена від іншої у разі, якщо: 1. Акти міжнародних організацій і конференцій приймаються голосуванням або консенсусом та держави погодились визнати за ними юридичну силу. 2. Міжнародно-правові акти набирають сили з моменту їх підписання. Розрив між стадіями міжнародного правотворчого процесу закономірний, у разі вступу міжнародно-правового акту в силу на умовах: - ратифікації, - підписання певною кількістю сторін чи певними учасниками, - настання певної події чи ситуації тощо. Організаційно-правову основу нормотворчого механізму міжнародних організацій складають їх установчі акти і правила процедури головних органів організації. Міжнародна нормотворча діяльність міжнародних організацій різноманітна. Вона може: а) виступити з договірною ініціативою, б) запропонувати проект міжнародно-правового акту, в) скликати дипломатичну конференцію для його обговорення г) провести його узгодження в рамках власних органів, д) стимулювати держави до визнання виробленого міжнародно-правового акту юридично обов’язковим, е) здійснювати функцію реєстратора і депозитарія, є) з допомогою держав готовити офіційні тексти різними мовами, ж) мати повноваження тлумачення, перегляду акту тощо. Міжнародні організації можуть також виконувати допоміжні правотворчі функції при виробленні норм міжнародного права іншими суб’єктами. Таку нормотворчу функцію називають квазінормотворчою. Певний вплив на міжнародний правотворчий процес продовжують здійснювати міжнародно-правові доктрини, резолюції громадських організацій і наукових установ, думки відомих державних і політичних діячів.

Принципи міжнародної правотворчої діяльності поділяють на дві основні групи:

- ті, що забезпечують політико-правову сторону міжнародного правотворчого процесу;

- ті, що удосконалюють його технічно-управлінську сторону.

Такий поділ має суттєві недоліки. Багато політико-правових принципів може бути віднесено і до принципів управління (для права це закономірно) і навпаки. Класифікація лише підкреслити двоєдине завдання принципів міжнародної правотворчої діяльності:

а) показати основні вимоги, які неминуче повинні дотримуватися при забезпеченні трансформації волі суб’єкта міжнародного права в правову норму;

б) підкреслити основні умови, дотримання яких необхідно для оптимального функціонування механізму міжнародної правотворчості.

Одним з головних політико-правових принципів міжнародної правотворчості є принцип рівноправності всіх суб’єктів-учасників міжнародного правотворчого процесу. Міжнародно-правові акти укладені з порушенням принципу рівності визнаються недійсними з моменту укладання. Закріплений: у Віденській конвенції про право міжнародних договорів, 1969 р., Віденській конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986р. тощо.

Міжнародний правотворчий процес повинен здійснюватися на основі дотримання принципу міжнародної законності. Дотримання його сприяє становленню підпорядкованості:

- міжвідомчих міжнародно-правових актів — міждержавним,

- міждержавним — універсальним (союзним договорам, актам про ненапад, договорам про дружбу і співробітництво),

- всіх міжнародних актів — вимогам Статуту ООН.

Правотворча діяльність суб’єктів міжнародного права не може суперечити режиму міжнародної законності. Основні правила міжнародного правотворчого процесу держави закріплюють в своїх конституціях, а міжнародні організації — в установчих актах.

Важливими політико-правовими принципами міжнародного правотворчого процесу є вимоги:

- дотримання конституційної процедури укладення міжнародних угод;

- врахування інтересів іншої сторони;

- укладення міжнародно-правових актів належним суб’єктами і їх повноважними представниками;