9. Склад і функції дипломатичного представництва . Кумуляція

Установлення між державами дипломатичних відносин спричиняє, як правило, обмін дипломатичними представництвами. Для такого обміну, однак, необхідна спеціальна домовленість. Сучасне міжнародне право передбачає можливість зазначеного обміну на одному з трьох рівнів, що не відображаються в принципі на обсязі чи функцій иммунитетов і привілеїв дипломатичних представництв і їхнього персоналу. Кожному рівню відповідає визначений клас глави представництва. Найбільш високий рівень — посольство, на чолі якого коштує дипломатичний представник, що має, як правило, клас посла. Далі випливають місія, очолювана посланником, і потім місія, очолювана повірником у справах. Внутрішня структура дипломатичного представництва, установлення відповідних посад і т.д. визначаються законодавством акредитуючої держави. У більшості держав існують також дипломатичні ранги, тобто службові звання, що привласнюються дипломатичним працівникам. Вони, як і дипломатичні посади, установлюються внутрішнім законодавством відповідного держави. Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий. Чисельність персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією акредитуючої держави. Віденська конвенція 1961 року, щоправда, допускає можливість пропозицій з боку приймаючого держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв. На практиці такі випадки відомі, але вони, як правило, спричиняли погіршення відносин між відповідними державами.

До функцій дипломатичного представництва відносяться: представницька функція (виступ від імені акредитуючої держави); захист інтересів акредитуючої держави і його громадян; ведення переговорів з урядом держави перебування; розвиток дружніх відносин між аккредитуючою державою і державою перебування; консульська функція; функція інформування свого уряду про країну перебування. У дипломатичній практиці часто бувають випадки, коли одна і та ж особа суміщає функції глави дипломатичного представництва в двох чи більше державах (кумуляція). Це відбувається тоді, коли поруч з великою державою знаходиться невелика держава, в яке з міркувань економії фінансових коштів недоцільно направляти ще одного голову дипломатичного представництва. Наприклад, посол Російської Федерації в Австралії одночасно є послом за сумісництвом в Фіджі, Науру і Вануату.

10. Міжнародне публічне і приватне право

Міжнародне приватне право це система юридичних норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з «іноземним елементом». Завданням міжнародного приватного права є регламентація вказаних відносин для всебічного захисту прав та інтересів суб'єктів права, створення єдиного правового простору щодо здійснення ними своїх прав та обов'язків, укріплення співпраці держав, які належать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем. До сфери міжнародного приватного права належать питання цивільної право- та дієздатності іноземних фізичних та юридичних осіб, держави; її імунітету; відносин по зовнішньоторговельних угодах; прав авторів на твори, видані за кордоном; трудоправового та соціального статусу осіб, які знаходяться на території іноземної держави чи працювали на такій території тощо. Регулюючи вказані та інші відносним, норми міжнародного приватного права утворюють систему, яка відображує упорядковану сукупність норм національного права. Міжнародне приватне право не вважається галуззю права в Україні, хоча може вважатися такою у інших державах. Специфікою відносин у міжнародному приватному праві є - наявність так званого «іноземного елементу». Під «іноземним елементом» розуміють: І) суб'єкт, який має іноземну приналежність (громадянство, місце проживання - щодо фізичних осіб; «національність» - щодо юридичних осіб); 2) об'єкт, який знаходиться на території іноземної держави; 3) юридичний факт, що мав, має чи буде мати місце за кордоном. Водночас спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права: — і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжнародні відносини; — у загальних початках: спостерігається переломлення основних принципів міжнародного публічного права в доктрині міжнародного приватного права; — і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави; міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, у такий спосіб установлюються загальні цілі створення правових умов для міжнародного співробітництва в різних галузях. Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер («ускладнені» іноземним елементом), не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права. Слід також мати на увазі, що міжнародні угоди, що регулюють цивільно-правові відносини (договори в сфері міжнародного приватного права), у багатьох випадках включаються у розвиток міжнародних міждержавних договорів. Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на різних підставах: — за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави, нації і народності, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві — фізичні і юридичні особи; — за предметом правового регулювання: у якості таких у міжнародному публічному праві виступають міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві — це міжнародні приватно-правові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.); — за джерелами: у міжнародному публічному праві — це міжнародний договір, міжнародний порядок та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло значно ширше — це національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін. ; — за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві — це узгодження воль держав; у міжнародному приватному праві — це подолання колізій (зіткнення законів); — за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві наступає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві — цивільно-правова; — і, нарешті, за сферою дії: у міжнародному публічному праві цю сферу можна визначити як глобальну (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного публічного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є своє міжнародне приватне право).