28. Позиції фонем, варіанти або алофони фонем

У кожної фонеми як звуковому типові є власні ознаки, сукупність яких

дозволяє ідентифікувати й розрізняти окремі фонеми. Структура

фонематичної підсистеми фонетичної системи мови створюється відношеннями

між фонемами, які розрізнюються кількома або лише однією ознакою. Це

створює складну мережу опозицій (від лат. орроsitio - протиставлення).

Кожний член фонематичної підсистеми відрізняється від усіх інших членів

цієї підсистеми за ознаками, які звуться диференційними (від лат.

differentia - різниця, відмінність).

Диференційною ознакою фонеми практично може бути будь-яка

акустико-артикуляційна її характеристика. Проте мови не використовують

всі можливості протиставлення фонем за допомогою диференційних ознак,

універсальна система яких налічує їх лише 12, але це число дає

можливість утворити 4096 різних фонем, та жодна мова не використовує цих

теоретичних потенцій.

Як диференційні ознаки фонем використовуються:

1) ознаки за способом творення звуків:

проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкативність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків:

передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність

(лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість

(ларингальність) тощо;

3) м'якість і твердість:

Диференційні та інтегральні ознаки фонем. Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Отже, кількість фонем у певній мові залежить від здатності фонем творити фонологічні опозиції. Так, в українській мові нараховуємо 38 фонем: 6 голосних: а о у е и і та 32 приголосних.

Фонемі властиві диференційні розрізнювальні та недиференційні нерозрізнювальні ознаки. Диференційні ознаки — ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем бік — пік — тік — сік — лік. Диференційними ознаками можуть бути: -ознаки за участю голосу і шуму -ознаки за місцем творення -ознаки за способом творення -твердістьм якість -короткість-довгота -назальність-неназальність -відкритість-закритість Недиференційні, або інтегральні, ознаки — ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота короткість є інтегральними ознаками в українській мові, оскільки вони не розрізняють значень слів, а для англійської — диференційними sit [s i t] — сидіти, seat [s i: t] — місце для сидіння.

29. Алофони фонем

Алофони [a], [u], [o], [y]

У давньоруській мові існували такі алофони (позиційні варіанти) фонем:

Звуки [a], [u] після м’яких приголосних трохи просувалися вперед, у напрямі до [ä], [ü], що становили позиційні варіанти фонем /a/ і /u/: [č'äsъ], [duš'ü], д.-рус. чıaсъ, доушю.

Крім відкритого голосного [o], у східнослов’янських діалектах існував і [ô] закритий, напружений, звук середньо-високого підняття; виник він ще в спільнослов’янську добу в складах з висхідною інтонацією і виступав як позиційний варіант фонеми /о/. На східнослов’янському ґрунті [ô] занепав, раніше в південно-західних говорах (десь ще до XII ст.) і пізніше в північних, витіснившись [о] відкритим, ненапруженим.

Звук [y] за місцем артикуляції був трохи передніший порівняно з іншими голосними непереднього ряду, особливо в південних говорах східнослов’янського діалектного обширу.

Алофони [ь], [ъ]

Зредуковані звуки [ь], [ъ] мали позиційні варіанти в позиції перед [j] та [ĭ]. Вони позначалися на письмі літерами и, ы, і звучали як зредуковані [i] та [y]: лию, житиѥ, синии, мыю, старыи. Про те, що ці звуки не мали самостійного фонологічного значення, а були лише позиційними варіантами фонем /ъ/ і /ь/, свідчить їхнє позначення літерами ъ, ь, що зрідка траплялось у давньоруських пам’ятках: вєличаньѧ (Ізб., 1076, 73),житьіа (Там же, 14), мытарьѥ (Є. Арх., 1092, 31), пьѥмъ (Там же, 29), бьющє (Там же, 111).

У слабкій позиції [ĭ] занепав: пĭjу > п’jу, лĭjу > л’jу, житĭjе > жит’jе. Пор. укр. п’ю, ллю, життя, рос. пью, лью, житье, білор. п’ю, ллю, жыццё. Зредукованого [y] у такій позиції не засвідчено. У сильній позиції, тобто під наголосом і перед складом із слабким зредукованим, [i], [y] вокалізувалися, хоча їх рефлекси в різних східнослов’янських діалектах були не однакові. У північно-східних творах вони вимовлялись як голосні, наближені до звуків середнього підняття, і тому змінилися в [о], [е]: шĭjа > шеjа, мыjу > моjу, рыjу > роjу, старыjь > староj, пор. рос. мою, рою, шея, північнорос. старой, новой, синёй. У говорах південно-західних зредуковані [i], [y] вимовлялись як голосні високого підняття й змінилися в [і], [ы]: шĭjа > шіjа, бĭjь > біj, мыjу > мыjу, старыjь > старыj; пор. укр. шия, бий, рий, мию, рию, старий, синій, білор. шыя, бі, пі, рый, мый, стары, сіні.

Староукраїнські пам’ятки послідовно відбивають рефлекси [і], [ы] на місці сильних зредукованих [i], [y]:которыи (Р., гр. 1341, 2), лвовскии (Р., гр. 1368,15), старий (Р., гр. 1440, 142), шию (КА, 1560, 113), возныи(АЖ, 1584, 84), половыи, рыжии