Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
zubenko.doc
Скачиваний:
7
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
32 Мб
Скачать
☆

4.2. Методи визначення ризику й вибору найменш ризикових варіантів інвестиційних і фінансових рішень

Незважаючи на те, що ринкова економіка це багатогранне поняття, головну її ознаку все ж таки можна виділити — це принцип незалежності і самостійності господарської діяльності. Він декларує право суб'єкту господарювання обирати бажаний, доцільний, вигідний, більш вагомий вид економічної діяльності на свої ризик і відповідальність.

В умовах ринкової економіки фінансова діяльність на підпри­ємстві суттєво ускладнюється і насамперед як наслідок фактора ризику. При адміністративно-командній системі умови діяльності суб'єктів господарювання, як правило, визначалися згори, і під­приємство знало у розрахунку на п'ятирічку обсяг свого вироб­ництва, ціни, постачальників і споживачів. Це дозволяло розра­ховувати обсяг реалізації, виручку, доходи та прибуток. Ризик був присутнім звичайно і за таких умов, але він був пов'язаний з імо­вірністю невиконання держзамовлення, порушенням умов дого­ворів про поставку, незабезпеченням транспортом тощо. Відпові­дальність за це часто можна було покласти на вишу організацію, а втрати компенсувати з міністерських фондів. У ринковій еконо­міці держава не несе відповідальності за зобов'язання підпри­ємств, і наслідки ризику є повністю проблемою підприємця.

Конкуренція у міру насичення ринку посилюється, і для того, щоб вижити, потрібно здійснювати інновації, що також підвищує ступінь ризику. Оскільки він неминучий, то слід за­стосовувати методи прогнозування подій і не виходити за при­пустимі межі, причому слід мати на увазі, що ризик присутній за будь-якого управлінського рішення.

Ризик можна визначити як ймовірність певного рівня втрат. За допустиму його норму можна прийняти загрозу певної втра­ти прибутку від підприємницької діяльності. Більш небезпеч­ним є критичний ризик, що пов'язаний із втратою передбаченої виручки. Найнебезпечнішим для підприємця є катастрофічний ризик, що призводить до втрати всього майна і як наслідок — до банкрутства.

Оскільки ризик належить до категорії ймовірності, то в процесі прийняття рішення про його доцільність іноді важли­віше визначити не ймовірність рівня втрат, а того, що вони не перевищать певного рівня. З цією метою для визначення ри­зику найчастіше використовують статистичний та експертний методи. Суть першого полягає у вивченні статистики втрат, що наявні на даному чи аналогічних підприємствах. При цьому встановлюється ймовірність віддачі та визначається середня ве­личина ризику, після чого робиться прогноз на майбутнє із ви­користанням показника варіації можливих результатів інвести­ційних рішень. Він може бути описаний за допомогою двох величин: віддачі — (Rі) та ймовірності — (Pi). При цьому ймо­вірність реального результату прийматиметься за 1, а неможливого - за 0. Сума ймовірностей усіх можливих результатів дорівнює 1, тобто

Розглянемо приклад. Припустимо, що підприємство-виробник цегли хоче оцінити своє інвестиційне рішення на наступний рік, враховуючи результати минулих років (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Вихідні дані віддачі від інвестицій за 1989-1998 рр.. %

1989

1990

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

9

14

14

8

15

17

17

10

14

22

Визначимо середній рівень віддачі за 10 років.

Видно що віддача у 9 % наявна лише одного разу (тобто ймовірність цієї події дорівнює 0,1), 14% - 3 рази (0,3), 17 % -2 рази (0,2) і т. д. Виходячи з цього, її середню величину можна розрахувати таким чином:

=(9*0,1 ) + (14*0,3) + (8*0,1 )+(15*0,1)+ (І7*0,2) + (10*0,1) + + (22*0,1)=14%.

У загальному вигляді

де Ri, — віддача від інвестицій в році i (i=1,...n); Рi — ймовірність віддачі в році i.

Варіація визначається швидкістю коливань можливих ре­зультатів навколо середнього значення. Якщо коливання вели­чини здійснюється в межах певного середнього рівня, то гово­рять про випадкову варіацію. Зміна величини свідчить про систе­матичну варіацію.

Мірою відхилення ознаки від середнього значення є диспер­сія, яка розраховується за формулою

(4.3)

У теорії фінансів дисперсія і стандартне відхилення викори­стовуються для визначення ризику. Чим вони вищі, тим більш ризиковим вважається проект.

Розрахунок рівня дисперсії характеризується даними табл. 4.2.

Таблиця 4.2 Розрахунок рівня дисперсії

Дисперсія в нашому прикладі дорівнює 16. Стандартне відхи­лення визначається як корінь з неї. Найдостовірніше ймовірне відхилення процента віддачі від середньої величини дорівнює 4 %, тобто це невисокий рівень. Отже наступного року можна з великою достовірністю очікувати віддачу у межах 14 ± 4.

Слід мати на увазі, що статистичний метод вимагає наявно­сті масиву даних, які не завжди мас фінансовий менеджер. За відсутності інформації доводиться застосовувати інші методи, зокрема експертний. Із розвитком ринкових відносин він вико­ристовуватиметься ширше.

Даний метол оцінки підприємницького ризику ґрунтується на обробці думок досвідчених підприємців і спеціалістів. Бажа­ними є оцінки ймовірностей виникнення рівнів втрат, але мож­на обмежитися аналізом ймовірностей допустимого, критичного і катастрофічного ризиків. Якщо і не важко зробити, то варто хоча б одержати експертну відповідь на питання, які втрати найімовірніші у даному виді підприємницької діяльності. Спе­ціаліст за аналогією з іншими випадками і завдяки своїй інтуїції може оцінити ймовірність позитивної віддачі.

Оцінка ризику і вибір інвестиційного та фінансового рішень багато в чому залежать від фахівця, що приймає рішення. Одна і та сама ризикова ситуація характеризується різними фахівця­ми по-різному, оскільки рішення про прийняття ризику є інди­відуальними. Чимало залежить від інтуїції керівника. Від ризи­ку, як правило, позбавляються керівники-консерватори, які не люблять інновацій.

У більшості випадків керівник схильний до ризикових рі­шень, якщо впевнений у професійності виконавця. Готовність піти на ризик у чималій мірі визначається результатами реаліза­ції попередніх рішень, прийнятих в умовах невизначеності. По­несені раніше в аналогічній ситуації втрати диктують вибір більш обережної стратегії.

Якщо інвестиційне рішення доводиться приймати в умовах визначеності, то на цей процес впливає лише одна змінна — ве­личина віддачі. За таких обставин інвестиційне рішення при­ймається просто, але за невизначеності робити все набагато складніше. Припустимо, що за проектом А очікується віддача розміром 8 %, а за проектом Б — 6 %, проте перший проект є більш ризиковим через потребу у дефіцитних матеріалах чи вна­слідок більшої складності в експлуатації. Це може знизити від­дачу. Вибір проекту буде, вочевидь, залежати від пріоритетності переваг: важливіша віддача чи стабільність (тобто менший ризик)? Залежить він як від індивідуальної схильності відпові­дального за рішення керівника, так і конкретної ситуації, в якій перебуває підприємство.

Одним із можливих способів зменшення ризику підприємни­цької діяльності є диверсифікація виробництва та інвестицій. Але при цьому важливо обрати таку комбінацію видів діяльності, яка б могла зменшити ризик фінансового банкрутства підприємства. Наприклад, на підприємстві із виробництва облицювальної цегли потенційно можна налагодити виробництво облицювальної плит­ки, тобто здійснити диверсифікацію. Доходність та вигідність під­приємства залежать від поведінки покупця на ринку, саме тому необхідно проаналізувати попит на таку продукцію. З метою зни­ження ризику при формуванні портфеля інвестицій перевага да­ється виробництву такої продукції (послуг), попит на яку зміню­ється в протилежних напрямах, тобто при збільшенні попиту на один вид продукції падає попит на інший, і навпаки. Диверсифі­кація, як правило, зменшує сукупну рентабельність підприємст­ва, але скорочує ризик різкого зменшення доходу.

На жаль, за допомогою диверсифікації звести підприємни­цький ризик до нуля також неможливо. Це пов'язано з тим, що на підприємництво впливають загальні економічні процеси, такі як очікування підйому чи спаду, зміна величини банківського процента тощо. Зумовлений цими процесами ризик неможна зменшити за допомогою диверсифікації

У таких випадках при формуванні інвестицій на Заході ши­роко застосовуються методи розрахунків терміну окупності і се­реднього прибутку, урахування нинішньої вартості майбутнього прибутку та комбінації цих методів. Далі вони досліджені нами та сформульована їх суть.

Метод розрахунку терміну окупності зводиться до обчислення періоду обертання, за який інвестиції ніби окупаються і починають приносити прибуток. Розглянемо це на прикладі. Припустимо, що фінансовому спеціалісту потрібно вибрати Проект будівництва якогось об'єкту. В один з них слід вкласти (6 000 тис. грн., а в інший — 6 500 тис. грн. (табл. 4.3). Реалізація проекту А принесе за 5 років 7 500 тис. грн. доходу. За час експлуатації буде отриманий прибуток розміром 1 500 тис. грн. Прогнозна реалізація проекту Б принесе 9 000 тис. грн. походу, тобто прибуток складатиме 2 500 тис. гри.

З таблиці видно, що за проектом Б інвестиції окупляться

Швидше. Проте при цьому не враховані тривалість реалізації Проектів і їх життєвий період після окупності та нинішньої вар-тості прибутку. Даному методу віддається перевага в тому ви­падку, якщо потрібно швидко виявити застарілі та нерентабель­ні проекти.

При використанні методу розрахунку середнього прибутку визначається його відношення до середніх інвестицій за період реалізації проекту. Вибираються проекти з вищою рентабель­ністю (табл, 4.4).

Проект Б передбачає виший процент середнього прибутку і тому має перевагу, якщо врахувати однаковий п'ятирічний період. Цей метод може застосовуватися при порівнянні різних проектів, але ним у чистому вигляді також не враховується су­часна вартість майбутнього прибутку. Тому метод доцільно зас­тосовувати в поєднанні з іншими, що дозволяють враховувати фактор часу. З цією метою слід за методом дисконтування оці­нити інвестиції, доход та прибуток за фактором часу для декількох альтернативних проектів.

Це дозволить встановити сучасний фінансовий еквівалент майбутньої суми, тобто зменшити її на величину доходу, наро­щуваного впродовж певного терміну за правилом складних про­центів. Наприклад, якщо сьогодні ми інвестуємо 100 гри. під 10 % річних, то інвестор отримає

у перший рік: 100 • (1+0,1) = 110 гри.;

у другий рік: 100 • (1+0,1)2 = 121 грн. і т. д.

Загалом процес реінвестування можна записати так:

МВ = НВ(1+r)n, (4.4)

де МВ — вартість, яка буде отримана у майбутньому;

НВ — нинішня вартість майбутніх витрат; r— банківський процент (дисконтна ставка);

n — кількість років, за які проводиться розрахунок.

Знаючи передбачувану у майбутньому вартість і величину банківського процента, можна визначити нинішню вартість майбутніх витрат за формулою

Нинішня вартість передбаченої грошової суми буде у майбутньому тим нижча, чим вища величина банківського процента і більший термін, необхідний для її отримання.

Далі наведемо приклад порівняння нинішньої вартості май­бутніх доходів від експлуатації обох проектів. Слід зазначити, що інвестиції доведеться робити одразу, а отже їх вартість після дисконтування дорівнює величині, яку потрібно вкласти, ос­кільки дисконтуючий множник дорівнює 1. Разом з тим, доходи будуть забезпечені через рік, два чи навіть кілька років, тому сьогодні доходи, які будуть отримані у майбутньому, коштують менше (табл. 4.5)

Дані таблиці свідчать, що при оцінці проектів з точки зору прибутку перевагу має проект Б. Таким чином, можна враховувати вартість фінансових коштів наданий період, величину інвестицій у будівництво і співвідношення між інвестиціями та прибутком. Проте тут не врахована тривалість реалізації проекту. На практиці доцільніше використовувати комбіновані методи оцінки проектів.

Для визначення ставки дисконтування r (альтернативної доходності) інвестиційного проекту може використовуватись ба­гато методів.

Розрахуємо величину r:

  1. як середньоринкову (галузеву чи регіональну) доходність за певний період, що аналізується;

  2. на основі моделі оцінки капітальних активів;

  3. з використанням економетричних моделей.

При визначенні середньоринкової (галузевої чи регіо­нальної) доходності найпростішим підходом з усіх можливих, якщо доступна необхідна інформація, є використання середніх показників за певний період.

Дисконтна ставка r, що відображає альтернативні витрати при вкладеннях у той чи інший проект, може бути визначена двома способами:

  • через вартість залучених для інвестицій коштів;

  • через норму прибутку, яку можна очікувати від аналогіч­них капітальних вкладень.

У своїй основі ці підходи мають різні передумови і тому іс­нує два різних методи визначення величини r: через вартість за­лучення капіталу (середньозважена вартість капіталу) і цінову модель фондового ринку.

Ключовим моментом першого методу є визначення вартості капіталу, що використовується для фінансування капітальних вкладень. Оскільки воно у більшості випадків здійснюється з різ­них джерел і виникає у різні моменти часу, то за таких умов об­числюється загальна вартість капіталу, яка відображатиме вар­тість всієї сукупності джерел фінансування проекту.

Ця «загальна» вартість називається середньозваженою варті­стю капіталу (СВК) і її обчислення включає етапи визначення:

  • довгострокових джерел інвестування;

  • вартості їх залучення;

  • ринкової вартості джерел;

  • середньозваженої вартості капіталу.

Головними джерелами довгострокового капіталу є кредити, облігації, звичайні та привілейовані акції.

Їх вартість визначається дивідендами і процентами за кре­дит. Вартість кредиту є функція від процентної ставки, ставки податку та інших витрат, пов'язаних з одержанням кредиту та його ринкової вартості. Позичкові відсотки відображаються у звіті про прибутки і збитки і на відміну від дивідендів включа­ються у собівартість продукції. Таке положення має назву «протиподатковий ефект». Розглянемо на прикладі. Нехай фірма може взяти позичку під 40 %. Ставка податку на прибуток Порівнює 30 %. Вартість кредиту з урахуванням податку (К11) може бути обчислена за формулою

Отже, завдяки цьому ефекту кредит для фірми дешевший між залучення коштів через випуск акцій.

Вартість капіталу, залученого через випуск акцій, для ком­паній, що включені в офіційний котирувальний список фондо­вої біржі, залежить від рівня дивідендів, вартості випуску і роз­міщення акцій, а також від їх ціни. Нерозподілений прибуток є значно дешевшим джерелом, ніж випуск нових акцій, адже не вимагає витрат, пов'язаних із розміщенням і випуском цінних паперів.

Частка кожного джерела фінансування у загальному обсязі залучених коштів визначається за ринковою, а не за номіналь­ною вартістю акцій і облігацій. Отже, середньозважена вартість Залежить від частки кожного джерела у загальному обсязі залу­ченого капіталу. На практиці, як правило, підприємства вико­ристовують поєднання джерел формування капіталу з метою мінімізації його загальної вартості. Більшість фірм віддають пе­ревагу саме тій структурі фінансових ресурсів, яка забезпечує їх мінімальну вартість. Обчислення середньозваженої вартості ка­піталу є значно простішим, коли визначені джерела коштів, їх Вартість і частка у структурі загального обсягу залученого капі­талу. Приклад такого обчислення ілюструють дані табл. 4.6. За результатами розрахунків середньозважена вартість капіталу ск­ладає 14 %.

При застосуванні середньозваженої вартості капіталу як необхідної норми прибутку для аналізу інвестиційних прибут­ків існує дві проблеми. Перша пов'язана з тим, що СВК від­ображає поточну вартість сукупності джерел, використову­ваних з метою фінансування звичайних для організації капіталовкладень. Якщо ж інвестиційний проект виходить за межі звичайної для фірми діяльності, то він має зовсім інші ризики, ніж «нормальні» інвестиції. У цьому випадку СВК не може бути використана як необхідна норма капіталу, оскільки вона не враховує відмінності рівнів ризику інвестиційних проектів.

Друга проблема виникає, коли інвестиційний проект такий великий, що може змінити структуру фінансових джерел. При обчисленні середньозваженої вартості капіталу вважається, що частки окремих джерел не змінюються по фінансуванні черго­вого проекту. Якщо ж, наприклад, для фінансування капітало­вкладень береться значна сума кредиту, то ця умова не викону­ється і значення r змінюється.

Хоч метод середньозваженої вартості капіталу при визначен­ні величини r досить простий, проте він має свої недоліки. На­самперед це стосується тих випадків, коли інвестиційні проекти мають відмінні рівні ризику і відповідно виходять за межі «нор­мальної» інвестиційної діяльності фірми. У подібних ситуаціях пропонується застосовувати метод, який враховує взаємозв'язок між ризиком і доходністю інвестицій. У теорії інвестицій він на­зивається «пряма фондового ринку» (ПФР), згідно з якою більш ризикові проекти мають вищу необхідну норму прибутку. Без-ризикові інвестиції характеризуються безризиковою (базовою) нормою прибутку. У випадках ризикових капіталовкладень ба­зова норма прибутку збільшується на величину так званої премії за ризик. Такий підхід щодо визначення величини r називається «цінова модель фондового ринку».

Порівняємо цей метод з попереднім, де всі проекти дискон­туються за ставкою, обчисленою за допомогою середньозва­женої вартості капіталу. На рис. 4.3. зображено результати оці­нок чотирьох інвестиційних проектів ( А, В, С, D), виходячи з необхідної норми прибутку r, визначеної за двома підходами. Проекти А і В мають однакову норму прибутку на капітал, але різні показники ризику; С і D також характеризуються однаковим показником r i мають різні рівні ризику. Відповідно до пер­шого підходу визначення величини r проекти А і В будуть відхи­лені, оскільки їх доходність нижча за СВК. а проекти С і Р — прийняті, бо їх норма прибутку перевищує середньозважену вартість залучених коштів компанії.

З іншого боку, якщо до уваги брати рівні ризиків, то про­екти В і D забезпечують доходність нижчу, ніж це потрібно для компенсації їх ризиків, тобто вони лежать нижче ПФР. Проекти A і С знаходяться над ПФР і тому можуть бути прийняті до реалізації. Отже, при прийнятті остаточного рішення необхідно враховувати не лише доходність інвестиційного проекту за ме­тодом СВК, а й за методом ПФК, адже останній за однакових значень величини r враховує відмінні рівні ризику.

Разом з тим, при застосуванні методу прямої фондового рин­ку виникає два питання. По-перше, як визначити «міру ризику» проекту. По-друге, який рівень необхідної норми прибутку відповідає даному рівню ризику.

З метою вирішення цих питань в інвестиційній теорії для визначення міри ризику використовується бета-коефіцієнт (β). Він виражає «ринкову чутливість» інвестицій, тобто характе­ризує зміну доходів від капіталовкладень залежно від змін рин­кової ситуації. Якщо β =1, то це означає, що зміни доходності точно повторюють зміни ринкової ситуації. Значення β <1 ха­рактерні для проектів із низьким рівнем ризику і стабільною доходністю щодо ринкових змін. Якщо β >1, то не свідчить про те, що на доходи проектів досить сильно впливають навіть незначні зміни ринкової ситуації.

Практично досить важко визначити точне значення β -коефі­цієнта для конкретного інвестиційного проекту. Якщо інвести­ційний проект розглядається для «типової» ділової активності компанії, значення β -коефіцієнта визначають виходячи з даних фондового ринку про її доходність, що характеризується ціною акцій. Значно важче визначити рівень ризику проекту, що зна­ходиться поза межами «нормальної» діяльності підприємства. У цих випадках можна оцінити β-коефіцієнт проекту за аналогією з тими підприємствами, для яких проект є «нормальною» діяль­ністю. Але й у цих випадках для точніших обчислень необхідно враховувати β -коефіцієнт акцій активів підприємства. При цьому з β -коефіцієнта акцій необхідно вилучити той ризик, що визна­чається фінансовою структурою підприємства. Загалом це вирі­шується таким чином:

Для спрощення розрахунків приймається, що коефіцієнт облігацій дорівнює нулю, тобто компанія може випустити облігації із безризиковою ставкою доходу.

Розглянемо на прикладі. Нехай компанія має ринковий ко­ефіцієнт β акцій = 1.5, відношення облігацій до обсягу акцій складає ЗО %, В облігацій = 0. Необхідно визначити β активів для обчислення рівня ризику оцінюваного інвестиційного проекту і не виходити за рамки «нормально» діяльності компанії. За фор­мулою (4.6) визначаємо «галузевий» ризик, що дорівнює 1,5 * 0,3 = 0,45. Різниця між ринковою величиною β акцій і «га­лузевим» ризиком дає β активів для обчислення рівня ризику ін­вестиційного проекту: β активів = 1,5-0,45 = 1,05.

Таким чином, застосовуючи β-коефіцієнт, що характерний для певного типу бізнесу як В-коефіцієнт окремого інвестицій­ного проекту, можна більш точно визначити необхідну норму прибутку r для дисконтування грошових доходів від інвестиційного проекту та для обчислення чистого зведеного доходу капіталовкладень. Такий взаємозв'язок виражається формулою:

Розглянемо застосування цінової моделі фондового ринку при визначенні необхідної норми прибутку r із використанням вихідних даних попереднього прикладу. За умови, що r/ = 10 %, r/ = 20 %, за формулою (4.7) r = 20,5 %.

Отримане значення r може використовуватися при визна­ченні чистого зведеного доходу проекту, який знаходиться у тій самій сфері, що і діяльність компанії.

Таким чином, за першим методом оцінюється вартість залучення джерел фінансування проекту і може оцінюватись необ­хідна норма прибутку «нормальних» проектів, які і не потребу­ють змін щодо структури залучених коштів. Якщо інвестицій­ний проект належить до незвичної для фірми діяльності, найдоцільнішим методом при визначенні величини r є «цінова модель фондового ринку».