- •1.1. Розвиток вітчизняної економічної науки в галузі ефективності капітальних вкладень 1920 -1958 рр.
- •1.2. Аналіз типових методик визначення економічної ефективності капітальних вкладень (нової техніки) 1959—1980 рр.
- •1.3. Аналіз методичних рекомендацій щодо оцінки ефективності заходів, спрямованих на прискорення науково-технічного прогресу
- •1.4. Аналіз галузевих варіантів методик визначення ефективності (на прикладі основних інвестиційних галузей)
- •2.1. Аналіз теорії і досвіду визначення ефективності вкладень у капітал у розвинутих капіталістичних країнах
- •2.2. Ринкові підходи та методи оцінки ефективності інвестицій і життєвого циклу капіталу
- •2.3. Аналіз фактора часу при визначенні ефективності інвестиційних рішень
- •2.4. Суттєві аспекти ціноутворення як фактор визначення ефективності виробництва і капіталу
- •2.5. Критерії ефективності інвестицій у період трансформації економіки на ринкові відносини
- •3.1. Економічна постановка задачі дослідження ефективності інвестиційних проектів
- •3.2. Моделювання процесу визначення показників оцінки економічної ефективності інвестиційного проекту
- •3.3. Методичні підходи щодо визначення ефективності інвестиційних проектів на рівні госпрозрахункових виробництв
- •3.4. Порівняння і вибір ефективного варіанту реалізації інвестиційних проектів з різними термінами дії
- •3.5. Методичні рекомендації щодо визначення економічної ефективності заходів науково-технічного прогресу в ринкових умовах
- •4.1. Теоретичні аспекти вибору інвестиційних проектів в умовах ризику та невизначеності
- •4.2. Методи визначення ризику й вибору найменш ризикових варіантів інвестиційних і фінансових рішень
- •4.3. Кількісний аналіз і управління ризиками в інвестиційній діяльності
- •4.4. Визначення максимально допустимого розміру і встановлення оптимального рівня ризику
- •5.1. Економічна ситуація і концепція активізації інвестиційних процесів в Україні
- •5.2. Стратегія формування пріоритетних напрямів інвестування в економіку України на галузевому та регіональному рівнях
- •5.3. Основні напрями активізації залучення іноземних інвестицій як резерву прискорення економічного розвитку країни
- •5.4. Механізм управління інвестиціями на регіональному та місцевому рівнях
- •5.5. Методика ефективного інвестування у реконструкцію і технічне переоснащення функціонуючих підприємств
4.2. Методи визначення ризику й вибору найменш ризикових варіантів інвестиційних і фінансових рішень
Незважаючи на те, що ринкова економіка це багатогранне поняття, головну її ознаку все ж таки можна виділити — це принцип незалежності і самостійності господарської діяльності. Він декларує право суб'єкту господарювання обирати бажаний, доцільний, вигідний, більш вагомий вид економічної діяльності на свої ризик і відповідальність.
В умовах ринкової економіки фінансова діяльність на підприємстві суттєво ускладнюється і насамперед як наслідок фактора ризику. При адміністративно-командній системі умови діяльності суб'єктів господарювання, як правило, визначалися згори, і підприємство знало у розрахунку на п'ятирічку обсяг свого виробництва, ціни, постачальників і споживачів. Це дозволяло розраховувати обсяг реалізації, виручку, доходи та прибуток. Ризик був присутнім звичайно і за таких умов, але він був пов'язаний з імовірністю невиконання держзамовлення, порушенням умов договорів про поставку, незабезпеченням транспортом тощо. Відповідальність за це часто можна було покласти на вишу організацію, а втрати компенсувати з міністерських фондів. У ринковій економіці держава не несе відповідальності за зобов'язання підприємств, і наслідки ризику є повністю проблемою підприємця.
Конкуренція у міру насичення ринку посилюється, і для того, щоб вижити, потрібно здійснювати інновації, що також підвищує ступінь ризику. Оскільки він неминучий, то слід застосовувати методи прогнозування подій і не виходити за припустимі межі, причому слід мати на увазі, що ризик присутній за будь-якого управлінського рішення.
Ризик можна визначити як ймовірність певного рівня втрат. За допустиму його норму можна прийняти загрозу певної втрати прибутку від підприємницької діяльності. Більш небезпечним є критичний ризик, що пов'язаний із втратою передбаченої виручки. Найнебезпечнішим для підприємця є катастрофічний ризик, що призводить до втрати всього майна і як наслідок — до банкрутства.
Оскільки ризик належить до категорії ймовірності, то в процесі прийняття рішення про його доцільність іноді важливіше визначити не ймовірність рівня втрат, а того, що вони не перевищать певного рівня. З цією метою для визначення ризику найчастіше використовують статистичний та експертний методи. Суть першого полягає у вивченні статистики втрат, що наявні на даному чи аналогічних підприємствах. При цьому встановлюється ймовірність віддачі та визначається середня величина ризику, після чого робиться прогноз на майбутнє із використанням показника варіації можливих результатів інвестиційних рішень. Він може бути описаний за допомогою двох величин: віддачі — (Rі) та ймовірності — (Pi). При цьому ймовірність реального результату прийматиметься за 1, а неможливого - за 0. Сума ймовірностей усіх можливих результатів дорівнює 1, тобто
Розглянемо приклад. Припустимо, що підприємство-виробник цегли хоче оцінити своє інвестиційне рішення на наступний рік, враховуючи результати минулих років (табл. 4.1).
Таблиця 4.1
Вихідні дані віддачі від інвестицій за 1989-1998 рр.. %
1989 |
1990 |
1991 |
1992 |
1993 |
1994 |
1995 |
1996 |
1997 |
1998 |
9 |
14 |
14 |
8 |
15 |
17 |
17 |
10 |
14 |
22 |
Визначимо середній рівень віддачі за 10 років.
Видно що віддача у 9 % наявна лише одного разу (тобто ймовірність цієї події дорівнює 0,1), 14% - 3 рази (0,3), 17 % -2 рази (0,2) і т. д. Виходячи з цього, її середню величину можна розрахувати таким чином:
=(9*0,1
) + (14*0,3)
+ (8*0,1
)+(15*0,1)+
(І7*0,2)
+ (10*0,1)
+
+
(22*0,1)=14%.
У загальному вигляді
де Ri, — віддача від інвестицій в році i (i=1,...n); Рi — ймовірність віддачі в році i.
Варіація визначається швидкістю коливань можливих результатів навколо середнього значення. Якщо коливання величини здійснюється в межах певного середнього рівня, то говорять про випадкову варіацію. Зміна величини свідчить про систематичну варіацію.
Мірою відхилення ознаки від середнього значення є дисперсія, яка розраховується за формулою
(4.3)
У теорії фінансів дисперсія і стандартне відхилення використовуються для визначення ризику. Чим вони вищі, тим більш ризиковим вважається проект.
Розрахунок рівня дисперсії характеризується даними табл. 4.2.
Таблиця 4.2 Розрахунок рівня дисперсії
Дисперсія в нашому прикладі дорівнює 16. Стандартне відхилення визначається як корінь з неї. Найдостовірніше ймовірне відхилення процента віддачі від середньої величини дорівнює 4 %, тобто це невисокий рівень. Отже наступного року можна з великою достовірністю очікувати віддачу у межах 14 ± 4.
Слід мати на увазі, що статистичний метод вимагає наявності масиву даних, які не завжди мас фінансовий менеджер. За відсутності інформації доводиться застосовувати інші методи, зокрема експертний. Із розвитком ринкових відносин він використовуватиметься ширше.
Даний метол оцінки підприємницького ризику ґрунтується на обробці думок досвідчених підприємців і спеціалістів. Бажаними є оцінки ймовірностей виникнення рівнів втрат, але можна обмежитися аналізом ймовірностей допустимого, критичного і катастрофічного ризиків. Якщо і не важко зробити, то варто хоча б одержати експертну відповідь на питання, які втрати найімовірніші у даному виді підприємницької діяльності. Спеціаліст за аналогією з іншими випадками і завдяки своїй інтуїції може оцінити ймовірність позитивної віддачі.
Оцінка ризику і вибір інвестиційного та фінансового рішень багато в чому залежать від фахівця, що приймає рішення. Одна і та сама ризикова ситуація характеризується різними фахівцями по-різному, оскільки рішення про прийняття ризику є індивідуальними. Чимало залежить від інтуїції керівника. Від ризику, як правило, позбавляються керівники-консерватори, які не люблять інновацій.
У більшості випадків керівник схильний до ризикових рішень, якщо впевнений у професійності виконавця. Готовність піти на ризик у чималій мірі визначається результатами реалізації попередніх рішень, прийнятих в умовах невизначеності. Понесені раніше в аналогічній ситуації втрати диктують вибір більш обережної стратегії.
Якщо інвестиційне рішення доводиться приймати в умовах визначеності, то на цей процес впливає лише одна змінна — величина віддачі. За таких обставин інвестиційне рішення приймається просто, але за невизначеності робити все набагато складніше. Припустимо, що за проектом А очікується віддача розміром 8 %, а за проектом Б — 6 %, проте перший проект є більш ризиковим через потребу у дефіцитних матеріалах чи внаслідок більшої складності в експлуатації. Це може знизити віддачу. Вибір проекту буде, вочевидь, залежати від пріоритетності переваг: важливіша віддача чи стабільність (тобто менший ризик)? Залежить він як від індивідуальної схильності відповідального за рішення керівника, так і конкретної ситуації, в якій перебуває підприємство.
Одним із можливих способів зменшення ризику підприємницької діяльності є диверсифікація виробництва та інвестицій. Але при цьому важливо обрати таку комбінацію видів діяльності, яка б могла зменшити ризик фінансового банкрутства підприємства. Наприклад, на підприємстві із виробництва облицювальної цегли потенційно можна налагодити виробництво облицювальної плитки, тобто здійснити диверсифікацію. Доходність та вигідність підприємства залежать від поведінки покупця на ринку, саме тому необхідно проаналізувати попит на таку продукцію. З метою зниження ризику при формуванні портфеля інвестицій перевага дається виробництву такої продукції (послуг), попит на яку змінюється в протилежних напрямах, тобто при збільшенні попиту на один вид продукції падає попит на інший, і навпаки. Диверсифікація, як правило, зменшує сукупну рентабельність підприємства, але скорочує ризик різкого зменшення доходу.
На жаль, за допомогою диверсифікації звести підприємницький ризик до нуля також неможливо. Це пов'язано з тим, що на підприємництво впливають загальні економічні процеси, такі як очікування підйому чи спаду, зміна величини банківського процента тощо. Зумовлений цими процесами ризик неможна зменшити за допомогою диверсифікації
У таких випадках при формуванні інвестицій на Заході широко застосовуються методи розрахунків терміну окупності і середнього прибутку, урахування нинішньої вартості майбутнього прибутку та комбінації цих методів. Далі вони досліджені нами та сформульована їх суть.
Метод розрахунку терміну окупності зводиться до обчислення періоду обертання, за який інвестиції ніби окупаються і починають приносити прибуток. Розглянемо це на прикладі. Припустимо, що фінансовому спеціалісту потрібно вибрати Проект будівництва якогось об'єкту. В один з них слід вкласти (6 000 тис. грн., а в інший — 6 500 тис. грн. (табл. 4.3). Реалізація проекту А принесе за 5 років 7 500 тис. грн. доходу. За час експлуатації буде отриманий прибуток розміром 1 500 тис. грн. Прогнозна реалізація проекту Б принесе 9 000 тис. грн. походу, тобто прибуток складатиме 2 500 тис. гри.
З таблиці видно, що за проектом Б інвестиції окупляться
Швидше. Проте при цьому не враховані тривалість реалізації Проектів і їх життєвий період після окупності та нинішньої вар-тості прибутку. Даному методу віддається перевага в тому випадку, якщо потрібно швидко виявити застарілі та нерентабельні проекти.
При використанні методу розрахунку середнього прибутку визначається його відношення до середніх інвестицій за період реалізації проекту. Вибираються проекти з вищою рентабельністю (табл, 4.4).
Проект Б передбачає виший процент середнього прибутку і тому має перевагу, якщо врахувати однаковий п'ятирічний період. Цей метод може застосовуватися при порівнянні різних проектів, але ним у чистому вигляді також не враховується сучасна вартість майбутнього прибутку. Тому метод доцільно застосовувати в поєднанні з іншими, що дозволяють враховувати фактор часу. З цією метою слід за методом дисконтування оцінити інвестиції, доход та прибуток за фактором часу для декількох альтернативних проектів.
Це дозволить встановити сучасний фінансовий еквівалент майбутньої суми, тобто зменшити її на величину доходу, нарощуваного впродовж певного терміну за правилом складних процентів. Наприклад, якщо сьогодні ми інвестуємо 100 гри. під 10 % річних, то інвестор отримає
у перший рік: 100 • (1+0,1) = 110 гри.;
у другий рік: 100 • (1+0,1)2 = 121 грн. і т. д.
Загалом процес реінвестування можна записати так:
МВ = НВ(1+r)n, (4.4)
де МВ — вартість, яка буде отримана у майбутньому;
НВ — нинішня вартість майбутніх витрат; r— банківський процент (дисконтна ставка);
n — кількість років, за які проводиться розрахунок.
Знаючи передбачувану у майбутньому вартість і величину банківського процента, можна визначити нинішню вартість майбутніх витрат за формулою
Нинішня вартість передбаченої грошової суми буде у майбутньому тим нижча, чим вища величина банківського процента і більший термін, необхідний для її отримання.
Далі наведемо приклад порівняння нинішньої вартості майбутніх доходів від експлуатації обох проектів. Слід зазначити, що інвестиції доведеться робити одразу, а отже їх вартість після дисконтування дорівнює величині, яку потрібно вкласти, оскільки дисконтуючий множник дорівнює 1. Разом з тим, доходи будуть забезпечені через рік, два чи навіть кілька років, тому сьогодні доходи, які будуть отримані у майбутньому, коштують менше (табл. 4.5)
Дані таблиці свідчать, що при оцінці проектів з точки зору прибутку перевагу має проект Б. Таким чином, можна враховувати вартість фінансових коштів наданий період, величину інвестицій у будівництво і співвідношення між інвестиціями та прибутком. Проте тут не врахована тривалість реалізації проекту. На практиці доцільніше використовувати комбіновані методи оцінки проектів.
Для визначення ставки дисконтування r (альтернативної доходності) інвестиційного проекту може використовуватись багато методів.
Розрахуємо величину r:
як середньоринкову (галузеву чи регіональну) доходність за певний період, що аналізується;
на основі моделі оцінки капітальних активів;
з використанням економетричних моделей.
При визначенні середньоринкової (галузевої чи регіональної) доходності найпростішим підходом з усіх можливих, якщо доступна необхідна інформація, є використання середніх показників за певний період.
Дисконтна ставка r, що відображає альтернативні витрати при вкладеннях у той чи інший проект, може бути визначена двома способами:
через вартість залучених для інвестицій коштів;
через норму прибутку, яку можна очікувати від аналогічних капітальних вкладень.
У своїй основі ці підходи мають різні передумови і тому існує два різних методи визначення величини r: через вартість залучення капіталу (середньозважена вартість капіталу) і цінову модель фондового ринку.
Ключовим моментом першого методу є визначення вартості капіталу, що використовується для фінансування капітальних вкладень. Оскільки воно у більшості випадків здійснюється з різних джерел і виникає у різні моменти часу, то за таких умов обчислюється загальна вартість капіталу, яка відображатиме вартість всієї сукупності джерел фінансування проекту.
Ця «загальна» вартість називається середньозваженою вартістю капіталу (СВК) і її обчислення включає етапи визначення:
довгострокових джерел інвестування;
вартості їх залучення;
ринкової вартості джерел;
середньозваженої вартості капіталу.
Головними джерелами довгострокового капіталу є кредити, облігації, звичайні та привілейовані акції.
Їх вартість визначається дивідендами і процентами за кредит. Вартість кредиту є функція від процентної ставки, ставки податку та інших витрат, пов'язаних з одержанням кредиту та його ринкової вартості. Позичкові відсотки відображаються у звіті про прибутки і збитки і на відміну від дивідендів включаються у собівартість продукції. Таке положення має назву «протиподатковий ефект». Розглянемо на прикладі. Нехай фірма може взяти позичку під 40 %. Ставка податку на прибуток Порівнює 30 %. Вартість кредиту з урахуванням податку (К11) може бути обчислена за формулою
Отже, завдяки цьому ефекту кредит для фірми дешевший між залучення коштів через випуск акцій.
Вартість капіталу, залученого через випуск акцій, для компаній, що включені в офіційний котирувальний список фондової біржі, залежить від рівня дивідендів, вартості випуску і розміщення акцій, а також від їх ціни. Нерозподілений прибуток є значно дешевшим джерелом, ніж випуск нових акцій, адже не вимагає витрат, пов'язаних із розміщенням і випуском цінних паперів.
Частка кожного джерела фінансування у загальному обсязі залучених коштів визначається за ринковою, а не за номінальною вартістю акцій і облігацій. Отже, середньозважена вартість Залежить від частки кожного джерела у загальному обсязі залученого капіталу. На практиці, як правило, підприємства використовують поєднання джерел формування капіталу з метою мінімізації його загальної вартості. Більшість фірм віддають перевагу саме тій структурі фінансових ресурсів, яка забезпечує їх мінімальну вартість. Обчислення середньозваженої вартості капіталу є значно простішим, коли визначені джерела коштів, їх Вартість і частка у структурі загального обсягу залученого капіталу. Приклад такого обчислення ілюструють дані табл. 4.6. За результатами розрахунків середньозважена вартість капіталу складає 14 %.
При застосуванні середньозваженої вартості капіталу як необхідної норми прибутку для аналізу інвестиційних прибутків існує дві проблеми. Перша пов'язана з тим, що СВК відображає поточну вартість сукупності джерел, використовуваних з метою фінансування звичайних для організації капіталовкладень. Якщо ж інвестиційний проект виходить за межі звичайної для фірми діяльності, то він має зовсім інші ризики, ніж «нормальні» інвестиції. У цьому випадку СВК не може бути використана як необхідна норма капіталу, оскільки вона не враховує відмінності рівнів ризику інвестиційних проектів.
Друга проблема виникає, коли інвестиційний проект такий великий, що може змінити структуру фінансових джерел. При обчисленні середньозваженої вартості капіталу вважається, що частки окремих джерел не змінюються по фінансуванні чергового проекту. Якщо ж, наприклад, для фінансування капіталовкладень береться значна сума кредиту, то ця умова не виконується і значення r змінюється.
Хоч метод середньозваженої вартості капіталу при визначенні величини r досить простий, проте він має свої недоліки. Насамперед це стосується тих випадків, коли інвестиційні проекти мають відмінні рівні ризику і відповідно виходять за межі «нормальної» інвестиційної діяльності фірми. У подібних ситуаціях пропонується застосовувати метод, який враховує взаємозв'язок між ризиком і доходністю інвестицій. У теорії інвестицій він називається «пряма фондового ринку» (ПФР), згідно з якою більш ризикові проекти мають вищу необхідну норму прибутку. Без-ризикові інвестиції характеризуються безризиковою (базовою) нормою прибутку. У випадках ризикових капіталовкладень базова норма прибутку збільшується на величину так званої премії за ризик. Такий підхід щодо визначення величини r називається «цінова модель фондового ринку».
Порівняємо цей метод з попереднім, де всі проекти дисконтуються за ставкою, обчисленою за допомогою середньозваженої вартості капіталу. На рис. 4.3. зображено результати оцінок чотирьох інвестиційних проектів ( А, В, С, D), виходячи з необхідної норми прибутку r, визначеної за двома підходами. Проекти А і В мають однакову норму прибутку на капітал, але різні показники ризику; С і D також характеризуються однаковим показником r i мають різні рівні ризику. Відповідно до першого підходу визначення величини r проекти А і В будуть відхилені, оскільки їх доходність нижча за СВК. а проекти С і Р — прийняті, бо їх норма прибутку перевищує середньозважену вартість залучених коштів компанії.
З іншого боку, якщо до уваги брати рівні ризиків, то проекти В і D забезпечують доходність нижчу, ніж це потрібно для компенсації їх ризиків, тобто вони лежать нижче ПФР. Проекти A і С знаходяться над ПФР і тому можуть бути прийняті до реалізації. Отже, при прийнятті остаточного рішення необхідно враховувати не лише доходність інвестиційного проекту за методом СВК, а й за методом ПФК, адже останній за однакових значень величини r враховує відмінні рівні ризику.
Разом з тим, при застосуванні методу прямої фондового ринку виникає два питання. По-перше, як визначити «міру ризику» проекту. По-друге, який рівень необхідної норми прибутку відповідає даному рівню ризику.
З метою вирішення цих питань в інвестиційній теорії для визначення міри ризику використовується бета-коефіцієнт (β). Він виражає «ринкову чутливість» інвестицій, тобто характеризує зміну доходів від капіталовкладень залежно від змін ринкової ситуації. Якщо β =1, то це означає, що зміни доходності точно повторюють зміни ринкової ситуації. Значення β <1 характерні для проектів із низьким рівнем ризику і стабільною доходністю щодо ринкових змін. Якщо β >1, то не свідчить про те, що на доходи проектів досить сильно впливають навіть незначні зміни ринкової ситуації.
Практично досить важко визначити точне значення β -коефіцієнта для конкретного інвестиційного проекту. Якщо інвестиційний проект розглядається для «типової» ділової активності компанії, значення β -коефіцієнта визначають виходячи з даних фондового ринку про її доходність, що характеризується ціною акцій. Значно важче визначити рівень ризику проекту, що знаходиться поза межами «нормальної» діяльності підприємства. У цих випадках можна оцінити β-коефіцієнт проекту за аналогією з тими підприємствами, для яких проект є «нормальною» діяльністю. Але й у цих випадках для точніших обчислень необхідно враховувати β -коефіцієнт акцій активів підприємства. При цьому з β -коефіцієнта акцій необхідно вилучити той ризик, що визначається фінансовою структурою підприємства. Загалом це вирішується таким чином:
Для спрощення розрахунків приймається, що коефіцієнт облігацій дорівнює нулю, тобто компанія може випустити облігації із безризиковою ставкою доходу.
Розглянемо на прикладі. Нехай компанія має ринковий коефіцієнт β акцій = 1.5, відношення облігацій до обсягу акцій складає ЗО %, В облігацій = 0. Необхідно визначити β активів для обчислення рівня ризику оцінюваного інвестиційного проекту і не виходити за рамки «нормально» діяльності компанії. За формулою (4.6) визначаємо «галузевий» ризик, що дорівнює 1,5 * 0,3 = 0,45. Різниця між ринковою величиною β акцій і «галузевим» ризиком дає β активів для обчислення рівня ризику інвестиційного проекту: β активів = 1,5-0,45 = 1,05.
Таким чином, застосовуючи β-коефіцієнт, що характерний для певного типу бізнесу як В-коефіцієнт окремого інвестиційного проекту, можна більш точно визначити необхідну норму прибутку r для дисконтування грошових доходів від інвестиційного проекту та для обчислення чистого зведеного доходу капіталовкладень. Такий взаємозв'язок виражається формулою:
Розглянемо застосування цінової моделі фондового ринку при визначенні необхідної норми прибутку r із використанням вихідних даних попереднього прикладу. За умови, що r/ = 10 %, r/ = 20 %, за формулою (4.7) r = 20,5 %.
Отримане значення r може використовуватися при визначенні чистого зведеного доходу проекту, який знаходиться у тій самій сфері, що і діяльність компанії.
Таким чином, за першим методом оцінюється вартість залучення джерел фінансування проекту і може оцінюватись необхідна норма прибутку «нормальних» проектів, які і не потребують змін щодо структури залучених коштів. Якщо інвестиційний проект належить до незвичної для фірми діяльності, найдоцільнішим методом при визначенні величини r є «цінова модель фондового ринку».
