1.4. Аналіз галузевих варіантів методик визначення ефективності (на прикладі основних інвестиційних галузей)

Важливість правильної оцінки ефективності капітальних вкладень в інвестиційних галузях, де створюються основні ви­робничі фонди для одержання кінцевої продукції, не викликає сумніву. У процесі багаторічних творчих пошуків і дискусій, зі­ставлення різних точок зору і перевірки на практиці у соціаліс­тичних господарствах вдалося розробити загальні принципи оцінок економічної ефективності і підготувати низку важливих методичних документів, в яких були закріплені здобуті резуль­тати наукових досліджень з цієї проблеми. Найважливіше місце серед них посідають перше, друге і третє видання типової мето­дики визначення економічної ефективності капітальних вкла­день і розробленої на їх засадах системи галузевих інструкцій і методик визначення ефективності капітальних вкладень, що враховують специфіку процесу відтворення у галузях народного господарства. Ця система методичних документів базується на «фондовій концепції» ефективності капітальних вкладень, що розглядає створення, засвоєння і використання основних фондів, які тісно пов'язані між собою як етапи єдиного інвес­тиційного процесу.

Проте при розгляді галузевих методик з позицій сучасного етапу розвитку економіки неможна не бачити, що в кожній з них є загальні і специфічні для кожної галузі недоліки і їх за­стосування за ринкових умов є неприйнятним. Проаналізуємо стисло деякі з них, що належать до основних інвестиційних га­лузей, створених у 1980-1982 рр.

У галузі важкого машинобудування (Мінважмаш) для оцінки економічної ефективності організаціями та підприємст­вами застосовується галузева методика, яка була узгоджена з ДКНТ СРСР і ДК у справах винаходів та відкриттів СРСР і роз­роблена на базі загальносоюзної методики 1977 р. [8]. Головний розробник — Центральне проектно-конструкторське і техноло­гічне бюро наукової організації виробництва, праці та управлін­ня при Мінважмаші СРСР.

Основні формули для економічного обґрунтування взяті з методики 1977 р. без змін. Далі детально розписана формула для визначення всіх необхідних при проведенні розрахунків елемен­тів витрат. Наведено конкретні приклади щодо видів вироб­ництв галузі (ливарного, штампувального, порошкової металур­гії, групових методів механічної і термічної обробки тощо).

Для даної галузі з питань ціноутворення рекомендована ме­тодика визначення оптових цін на нову машинобудівну про­дукцію виробничо-технічного призначення, що була затвердже­на Держкомцін СРСР у 1987 р. Для видів виробництв були роз­роблені відповідні локальні методики і наведені приклади розрахунків. Але ці методичні матеріали і розрахунки особливої ролі при виборі напрямів вкладання капіталу не відіграють.

Ціни на продукцію встановлювалися з урахуванням прибут­ку у процентах від собівартості. Величина процента визначалась міністерством незалежно від конструкції обладнання.

У розрахунках не використовуються реальні ціни продукції сфери експлуатації, тобто не враховуються дефіцитність ані но­вого, ані базового засобу праці і динаміка зміни вартісних пара­метрів. Не ставиться також питання щодо можливих обсягів продажу і залежності від цього собівартості виробу.

Аналогічний підхід було покладено і в Інструкцію по робо­тах Мінстанкопрому СРСР [57], яка набула чинності у 1984 р. і стала обов'язковим методичним документом при визначенні ефективності з цього виду техніки в умовах усіх галузей народ­ного господарства.

Висновок щодо раціональності застосування «робота» ро­биться залежно від величини економічного ефекту, розрахованого за основною формулою методики 1977 р.: «При визначенні економічного ефекту потрібно додержуватись співставності порівнюваних варіантів за обсягом і якістю продукції, що вироб­ляється, режимами роботи, рівнем цін, використовуваними та­рифами і соціальними факторами» (с. 5). Усі розрахункові при­клади наведені лише для однієї чи кількох операцій, які можуть бути виконаними на універсальному обладнанні. Та це най­простіші випадки, які не дають об'єктивної оцінки щодо визна­чення ефективності заходу.

Зокрема, вітчизняний і зарубіжний досвід свідчать, що най­більший ефект досягається при застосуванні роботів-комплексів і великих цехів, механізовано-ручний аналог яких просто не став би створюватися для випуску таких обсягу і якості продукції, для яких призначені ці комплекси.

Необхідність використання згаданої формули визначення ефекту і забезпечення розрахункового зіставлення порівнюва­них варіантів за якістю, режимами роботи, спеціальними фак­торами неминуче примушує розробників застосовувати умовні базові варіанти для порівняння.

У головному інституті Київпроект об'єктами проектування і розрахунку економічної ефективності виступають:

• містобудівні проекти (будівництво мікрорайонів);

• окремі будівельні об'єкти (житлові будинки, будівлі культурно-побутових закладів);

• конструкції і системи (теплотехнічні, водозабезпечення то­що);

• організаційно-технічні заходи.

Вважається, що для оцінки економічної ефективності міс­тобудівних проектів служить методика 1980 р., але на практиці розрахунки ведуться за відповідними галузевими методиками [221.

Згідно з цією методикою «ефективним слід вважати проект­не рішення, яке дозволяє зменшити кошторисну вартість будів­ництва, скоротити його тривалість, зменшити трудо- і матеріа­ломісткість та енергоємність будівництва». При цьому парамет­ри, за якими необхідно зменшити чи скоротити, визначаються за нормативами.

Якби всі варіанти запланованих рішень завжди задоволь­няли потребам споживачів, то з цим підходом можна було б погодитися. Але справа в тому, що цілком можливі і такі ви­падки, коли мінімізація витрат не дає можливості реалізувати якісь додаткові зручності. Наприклад, значна віддаленість житла від транспортних магістралей може зменшити шум і за­газованість, але водночас вона підвищить транспортні витра­ти. Усю сукупність таких характеристик зручності проживан­ня замовник, вочевидь, не зможе обумовити заздалегідь, і ви­бір варіанту буде проводитись зіставленням конкретного поєднання якості і витрат. Що стосується проектної організа­ції, то вона повинна отримати або достатній прибуток при своїх витратах, або реалізувати проект за цінами, які визнача­ються на ринку проектів.

Економічна ефективність по об'єктах (житло, будівлі соціально-культурного призначення тощо) визначається за ме­тодикою ЦНДІЕҐІ житла [132, 134]. Кращим вважається варіант із меншими зведеними витратами. Базовим варіантом для порів­няння є існуючий проект чи розрахунковий варіант, визначений 38 загальними нормативами.

Слід зазначити, що порівняння за зведеними витратами можна здійснювати лише тоді, коли варіанти за якістю (тобто за параметрами, необхідними для споживача) повністю однакові, або зведені до порівнянного вигляду. Вважається, що для буді­вельних об'єктів у загальному випадку ці умови досить складно виконувати. Паркетну і лінолеумну підлоги, наприклад, за якіс­тю звести до порівнянного вигляду просто неможливо. Цегель­ні, панельні, монолітні проектні рішення також не можуть ма­ти ідентичних споживчих якостей і мікроклімату. Як результат, їм допомогою зведених витрат при будівництві цих об'єктів можна оцінити надто однотипні рішення, що являють собою досип» вузьке коло завдань.

Що ж до видовищних будівель, то при їх економічній оцінці домінує рентабельність експлуатації, що необхідно визнати до­сить позитивним моментом у даній методиці.

Конструкції і системи економічно оцінюються порівнян­ням за допомогою показника зведених витрат за методикою

1980 р.

Оцінка організаційно-технологічних заходів зводиться до визначення термінів скорочення будівництва, і відповідно з цим ефект визначається як добуток нормативного прибутку і вели­чини скорочення терміну будівництва. Цей підхід слід також вважати корисним.

Ціноутворення характеризується тим, що кошторисна плано­ва вартість роботи визначається за розцінками, виходячи з ос­новних параметрів проекту; 12% — 20% цієї величини складає Плановий прибуток. Для будівельної організації кошторисна вартість будівництва об'єкту визначається за нормативами і розра­хунковими формулами. Прибуток будівельної організації визна­чається у межах від 28 % до 35 %.

Як бачимо, ринкових цін (крім випадку з видовищними будівлями) немає. Формула ціни виробництва не використо­вується.

У галузі визначення ефективності АСУ підприємствами сьо­годні спостерігається своєрідний перехідний момент. Поки що застосовується методика 1978 р. [93], проте існувала нова мето­дика [96], яка була чинна до кінця 1990 р.

Звернемося до першої методики. У ній «основним показни­ком, що визначає економічну доцільність витрат на створення АСУП, є річний економічний ефект». Позитивним, на наш по­гляд, є те, що за величину річного ефекту береться прибуток, одержаний від впровадження АСУП. У методиці наводиться ко­ефіцієнт економічної ефективності і термін окупності капіталь­них вкладень, та вони не входять до числа критеріїв, що вико­ристовуються для відбору варіантів.

Поряд з таким позитивним моментом, як опора на отрима­ний прибуток, незрозуміло, чому існує ось який негативний бік. Для визначення ефекту методика рекомендує розраховувати економію на надмірно велику кількість статей витрат при ви­робництві продукції на підприємстві як результат застосування АСУП. На стадії проектування АСУП всю цю велику кількість параметрів неможливо визначити. У даному випадку наявна обов'язковість проведення розрахунків, які майже неможливо виконати за цією методикою. Це, звичайно, відволікає від фор­мування реальних відносин між підприємствами, які створюють і використовують АСУП, засновані на більш чи менш достовір­них величинах грошових сум купівлі і продажу.

У методиці є така вказівка: «За необхідності вибору варіан­та вкладень коиїтів у різні заходи, спрямовані на підвищення ефективності виробництва, включаючи створення АСУП, на стадії науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт роз­рахунки здійснюються за методикою визначення економічної ефективності використання у народному господарстві нової тех­ніки, винаходів та раціоналізаторських пропозицій, затвердже­ної ДКНТ СРСР, Держпланом СРСР, АН СРСР та Держкомвинаходів від 14 лютого 1977 р.». Ця вказівка досить-таки дивна, оскільки методика 1977 р. побудована на інших принципах.

Звернемося до методики ДК ВТІ СРСР 1988 р. Наведемо її принципові підходи: використовуються такі узагальнюючі показники економічної ефективності використання обчислю­вальної техніки, як народногосподарський ефект і госпрозра­хунковий ефект підприємства. Вони визначаються однаково: як різниця між приростом корисних результатів від викорис­тання обчислювальної техніки і витратних ресурсів на їх досяг­нення. Формула народногосподарського ефекту побудована аналогічно з формулою ефекту методики 1980 р. щодо оцінки НТП, яка аналізувалася вище. Тому претензії до формули ті самі: в основному критерії немає співставлення величин при­бутку і одноразових витрат; у різниці немає суми дисконтова­них цін і дисконтованих витрат потоку прибутків; виникає пи­тання, чи правомірне дисконтування поточних витрат самих по собі. Крім того, у методиці чітко виділяються три господар­ські самостійні і взаємозамінні сфери — проектування процесу застосування обчислювальної техніки; виробництво ЕОТ; підприємства, що використовують автоматизовану систему. Незважаючи на те, що у реальному житті вони пов'язані через купівлю-продаж (реалізоване обладнання однієї сфери пере­творюється на капітальні витрати іншої, а проданий матеріал - на елемент поточних витрат тощо), у розрахунках їх поточні витрати і ціни складаються алгебраїчно.

Формулі річного ефекту і коефіцієнта ефективності однора­зових витрат (знайденому при нульовому значенні інтегрально­го ефекту) за методикою економічної оцінки впровадження за­ходів науково-технічного прогресу не знайшлося місця у мето­диці щодо обчислювальної техніки. Формула лімітної ціни відрізняється від раніше застосованих формул, що базувались на ціпі верхньої межі.

Таким чином, немає однотипності і однозначності у підхо­дах щодо оцінки економічної ефективності по відношенню до економічно однорідних явищ у методиках, затверджених ос­танніми роками.

Загалом проведений аналіз літературних джерел допомагає насамперед осмислити історичний досвід суспільно-виробничих відносин і економічної науки щодо розробки об'єктивних пози­цій при оцінці раціональності використання засобів. Досвід роз­цінку соціалістичної економіки дає можливість зрозуміти, що визнання дій закону вартості, вартісних величин і одночасне досягнення економії суспільної праці, прагнення отримати макси­мум прибутку на витрачені кошти безпосередньо призводить до використання таких показників, як рентабельність і окупність. У процесі детального аналізу загальносоюзних типових методик визначення економічної ефективності капітальних вкладень (нової техніки) 1959^—1980 рр. було виявлено, що вони не мали під собою твердого теоретичного підґрунтя, робочі формули не охоплювали всього кола завдань, що підлягали розрахункам, і не враховували багатьох важливих народногосподарських фак­торів. Проте методичні рекомендації з комплексної оцінки ефективності заходів, спрямованих на прискорення науково-технічного прогресу, поряд з цілою низкою недоліків, мали й позитивні сторони. Саме в них було запропоновано впровадити у нашу практику дисконтовані грошові потоки. А отже необхід­ний подальший розвиток цього напряму з урахуванням особли­востей нинішнього економічного становища. Велику пізнаваль­ну роль відіграв аналіз галузевих варіантів методик визначення ефективності та досвід їх використання, який послужив осно­вою для обґрунтування необхідності комплексного застосуван­ня методів оцінки ефективності інвестиційних процесів на різ­них рівнях господарювання.

Розділ 2