51. Основні події національно-демократнчної революції в період унр.

Непослідовна політика гетьмана П. Скоропадського при­скорила падіння його влади. 14 листопада 1918 р. Український національний союз утворив для керівництва антигетьманським повстанням тимчасовий верховний орган під назвою Директо­рія у складі п'яти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Андрієвський, А. Макаренко та Ф. Швець. Обраного заочно С. Петлюру було затверджено Головним Отаманом Армії УНР. Проголошення П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. феде­рації з небільшовицькою (у майбутньому) Росією прискорило початок повстання. 14 листопада С. Петлюра, а днем пізніше решта членів Директорії прибули до Білої Церкви, очоливши виступ дислокованих там Січових Стрільців під орудою полков­ника Є. Коновальця. Розбивши 18 листопада на станції Мото-вилівка під Фастовом віддані гетьману війська, армія УНР (по­над 100, а за деякими даними — близько 300 тис. чол.) за умов угоди Директорії з командуванням німецьких військ у ре­зультаті запеклих дводенних боїв здобула Київ. 19 грудня 1918р.

І до української столиці урочисто прибула Директорія. Вже | 26 грудня було проголошено відновлення УНР й призначено її

новий уряд (Раду Народних Міністрів) на чолі з В. Чехівським. '   Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, у ' якій проголошувалося про повалення поміїїіицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Геть-I манату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: усі ^: дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім влас­никам, а решта земель переходила у власність мало- і беззе­мельних селян без викупу, відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспі­лок, закон про автокефалію Української Православної Церкви та ін. Після формальної Злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії : увійшов також представник ЗУНР Є. Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно : сприйняті заможною частиною українського суспільства. І   Директорія декларувала себе тимчасовою верховною вла­дою революційної доби до скликання Трудового конгресу : України. Обраний у січні 1919 р., Трудовий конгрес уповнова-і жив Директорію на подальше верховне управління Україною. І Та у цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, ^: що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку стано­вили більшовики, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Украї­ну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919р. Директорія оголосила РСФРР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачею закінчилися і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зай­няли майже увесь Південь України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 (за іншими даними— 11) лю­того В. Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишивши свої повноваження С. Петлюрі. Зберігався й уряд УНР — Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почер­гово його очолювали В. Чеховський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович, але це не давало порядку в державі. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А. Анд­рієвський, Ф. Швець та А. Макаренко й одноособова влада зосередилася в руках С. Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С. Петлюри) 32мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з інозем­ними державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. — напередодні формального розпуску Директорії.

Останню спробу зберегти УНР С. Петлюра здійснив, уклав­ши Варшавську угоду з Ю. Пілсудським про спільний похід у

зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на заги- І бель ЗУНР. Після короткочасного успіку польсько-украінських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилася Ризьким мирним договором 1921 р., Директорія остаточно втратила контроль над Україною. У листопаді 1920 р. Директорія припини­ла своє існування, а С. Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С. Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже на тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А. Лівицького.

Білет 20.