36. Розподіли Речі Посполитої та Австрійської імперій.

Кінець XVIII ст. характеризується зростанням могутності Російської імперії, яка загарбала більшу частину українських земель, перетворивши позбавлену автономних прав Україну в звичайну губернію Росії.. У Польщі панувала анархія. В її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Росія. У 1743 р. розгорнулася боротьба за право на престол між Станіславом Лещинським і Августом Саксонським. Російський уряд увів свої війська, підтримавши останнього. Влада пере­йшла до рук'магнатів, які вели боротьбу між собою. Велика і багата Польща була позбавлена можливостей налагодити свої фінансові справи, створити міцне військо. З XVII ст. час від часу з'являються проекти знищення Польщі як держави і роз­поділу її території між сусідами.

У 1763 р. Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престол польського магната Станіслава-Авгус-та Понятовського. З того часу фактичним правителем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Король почав здій­снювати адміністративні і фінансові реформи, що спричинило незадоволення магнатів, котрі утворили антикоролівську кон­федерацію в Радомі (1767 р.). Відкрите втручання Росії в польські справи, підтримка православних «дисидентів» було поштовхом до утворення в м. Бар нової шляхетської конфеде­рації, що спиралася на підтримку Австрії І Франції. Річ Пос­полита перетворилася на арену гострої боротьби різних угрупо­вань, підтримуваних європейськими державами. У цих умовах пропозиція пруського короля ФрідрІха II про поділ польських земель знайшла сприятливий грунт. У 1772 р. Пруссія, Австрія і Росія підписали акт про поділ польських земель, за яким від Польщі були відокремлені Помор'я Куяви, частина Вслико-ттольщі, Малопольща і Галичина, Східна Білорусія. До Австрії відійшла частина Галичини, а згодом була приєднана Буковина.

У наступні роки королю і прибічникам реформ вдалося про­вести суттєві заходи, що зміцнювали державу. У 1791 р. ухва­лено конституцію. У відповідь консервативні шляхетські кола утворили в 1792 р. Тарговицьку конфедерацію І закликали на допомогу російську армію. Прийшло російське військо, і слаб­ка польська армія залишила Правобережну Україну. У 1793 р. Росія примусила короля віддати їй Київщину, Поділля та знач­ну частішу Волині й Білорусії. Прусія дістала більшу частину Великої Польщі і Данії. Польщу відрізали від моря.

Так у 1793 р. Польщу поділили вдруге, що спричинило виз­вольне повстання, яке очолив військовий інженер Т. Костюш-ко. Патріотична шляхта, міщани І селянство спочатку добилися успіху, але незабаром були розгромлені російською і пруською арміями. У 1795 р. Росія, Австрія і Пруссія здійснили третій поділ Польщі, після чого вона втратила державність. Пруссія взяла собі Велику Польщу з Варшавою, а Австрія — Малу Польщу з Краковом і Любліном, Росія — решту Волині і Лит­ву. Під владою Росії опинилися переважно непольські етнічні землі, на яких основну масу землевласників становили польсь­ка шляхта і магнати. Таким чином, Росія оволоділа всіма укра­їнськими землями, крім Буковини і Галичини.

Б 26, 2. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами (1921-1939 рр.).

У міжвоєнний період західноукраїнські землі знаходилися у складі трьох держав: Галичина, Волинь, Полісся та Холмщина у складі Польщі, Закарпаття — Чехословаччини, Буковина-Румунії. Соціально-економічне становище цих територій у складі вище зазначених держав було дещо різне, але мало й багато спільного. Це були в переважній більшості аграрні регіо­ни. Близько 80 % населення західноукраїнських земель займа­лись сільським господарством. Проведені на початку 20-х років урядами цих країн аграрні реформи принципово не змі­нили аграрних відносин в цих регіонах. Селяни землі не отри­мали. Так, 33,8 % всіх оброблюваних земель Західної України належало поміщикам, 8% державі, 2,1 % церкві, 48,8% се­лянських господарств мали лише 2 га землі кожне, а близько 1 мли селян були безземельні або малоземельні. На Закар­патті 74 % сільських господарств мали до 5 га землі. На Буко­вині було 115 тисяч безземельних і малоземельних госпо­дарств.

Ситуація погіршувалася тим, що польський, румунський та чеський уряди активно переселяли своїх громадян на західно­українські землі. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 600 тис. га для майже 77 тис. своїх переселенців. Це були військові цивільні поселення. Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунсь­ких, а в Закарпатті 19 тис. га для чеських колоністів.

Значну роль у господарстві західноукраїнських земель віді­гравав кооперативний рух. Кількість кооперативів швидко зрос­тала. Якщо в Галичині в 1921 році нараховувалось 580, то в 1939р. вже 4 тис. кооперативів, вони об'єднували понад 700 тис. чоловік.

В промисловості ситуація теж була досить складною. Уряди Польщі, Румунії, Чехословаччини відводили західноукраїнським регіонам роль споживача готової продукції, яка вироблялась в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Незважаючи на це, українські підприємці досить успішно конкурували в багатьох галузях промисловості і торгі­влі, розширювали вплив на банківське-кредитну систему. За міжвоєнний період в кілька разів зросли капітали національних об'єднань «Народна торгівля», «Маслосоюз», «Центробанк» та інші. Усе більше українців ставали власниками фабрик, заво­дів, житлових будинків.

Українці в Польщі складали дві окремі громади. Понад З млн українців Східної Галичини, що раніше входила до скла­ду Австро-Угорщини, переважно належали до греко-католиць­кої церкви, були національне свідомими й відносно добре організованими.

На території Галичини діяли такі організації, як «Просвіта», що у 1938 р. мала 84 філії (повітові осередки), 3208 читалень, 2065 театральних гуртків, 140 духових оркестрів, 1105 хорів, 533 гуртки «Молодої просвіти» та багато інших (страхових, спортивних, ігрових). Товариство згуртувало понад півмільйона активних членів. Діяли й інші організації: «Сокіл» та «Луч» для сільської молоді, «Пласт» для міських дітей. У 1920 році було створено жіночу організацію Союз українок, яка через 10 років налічувала понад 45 тис. членів. Ця організація проводила широку освітню, благодійну та культурну діяльність.

Освітня система на західноукраїнських землях була досить розгалуженою. Польський уряд дбав про освіту лише на почат­ковому рівні, особливо е таких відсталих краях як Волинь, Полісся та Холмщина. Ще гірша ситуація складалася для українців у Румунії. Уже в 1926-27 навчальному році на Буко­вині не залишилося жодної української початкової школи — вони були зрумунізовані. Закон про народні школи вимагав, щоб громадяни «румунського походження», що «забули» свою рідну мову, віддавали дітей у державні або приватні школи, де викладання велося румунською мовою. Українців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва — українці. Середня освіта Існувала в переважній більшості для поляків. У 1931 році одна польська гімназія припадала на 116 тис. поляків, а одна українська — на 230 тис. українців. Зазнавали українці дискримінації й на рівні вищої освіти. Дещо інше становище було у Закарпатті. У вся­кому разі доля до закарпатців на цей раз була значно «прихи­льнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Поль­щею. Чеський уряд у території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1939 року, наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд крон. При підтримці урядових і громадських кіл Чехо­словаччини та за ініціативою визначних представників україн­ської еміграції в 20-30-х рр. в республіці були створені й ус­пішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів, організацій, спілок і видавництв: «Український віль­ний університет», «Українська господарська академія», «Укра­їнський високий педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова», «Українська студія пластичного мистецтва», Музей визвольної боротьби України, Український громадський видавничий фонд та ін., в яких об'єдналися кращі сили української інтелігенції, що своєю творчою працею збагатили українську та світову науку й культуру. Більше того, в міжвоєнні роки Прага поряд Із Харковом, Києвом І Львовом стала центром українського куль­турного, наукового і навіть громадсько-політичного життя й до 1945 року залишалася найзначнішим осередком української еміграції в Європі.

Міжвоєнний період (1921-1939 рр.) у Західній Україні по­значений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехословаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій.

Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незале­жності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України.

Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах «Просвіта», «Рідна школа», «Союз Українок», «Сокіл», «Луч» та інші. Його представники були обрані до польського сейму (17 депутатів) й сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — «Діло» та «Новий час» — видавалися УНДО.

Другою за впливом була в Галичині Радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, ЇЇ незалеж­ного Існування. Здобуття незалежності радикали вважали не­обхідною передумовою земельної та інших реформ.

Частина західноукраїнського суспільства схилялася до возз'єднання Західної України з радянською Україною у складі СРСР. Їхні інтереси відбивала Компартія Західної України (КПЗУ), яка була складовою частиною Компартії Польщі. Вве­дення в Радянській Україні НЕПу і українізація сприяли поси­ленню в західній Україні прорадянських настроїв і зростання авторитету КПЗУ. Пізніше, коли почалися масова колективіза­ція, голодомор, масові репресії, вплив КПЗУ швидко впав. Деякі члени КПЗУ виступали проти антиукраїнських акцій ста­лінського керівництва. Це було однією з причин розпуску КПЗУ, рішення про яке прийняв Комінтерн за прямою вказів­кою керівництва ВКП(б). Існували також українська соціал-демократична партія (УСДП) та Українська соціал-радикальна партія (УСРП). УСДП видавала часописи «Вперед», «Професій­ний вісник». У практичній діяльності нерідко блокувалися з УПДО й УСРП, співробітничала з польською соціалістичною партією.

Значна частина населення Західної України після поразки у визвольній боротьбі почала втрачати віру в традиційні цінності дйдної демократії та надії мирними методами, з допомогою дддідних країн досягти незалежності України. Серед політиків, особливо молодих, зростали нетерпіння, схильність до без­компромісних, крайніх методів боротьби, включаючи терор. З щ участю в 1929 р. у Відні на З'їзді офіцерського об'єднання — української військової організації і радикальних студентських груп було утворено організацію українських націоналістів /ОУН). Керівником ОУН до 1938 р. був колишній командир корпусу січових стрільців полковник Є, Коновалець. А після його вбивства агентами НКВС — А. Мельник. Ідеологічною основою ОУН був «Інтегральний націоналізм», який розробив д. Донцов.

Напередодні 1939 р. в ОУН було 20 тис. членів. ОУН вико­ристовувала різноманітні методи боротьби. Серед найдієвіших вважалися акти саботажу, терору, експропріації. Після вбивст­ва оун:вцями в 1934р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького були заарештовані майбутні лідери ОУН — С. бандера І М. Лебєдь.

На Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини, по­літичне життя мало свої особливості. Суто української партії, що діяла цілком самостійно, тут не було. Політичні групи За­карпаття діяли під «дахом» близьких їм політичних партій. Ра­зом з тим вони схилялися до певних національно-культурних традицій, що історично склалися в краї: русофільства (його прихильники вважали, що карпатоукраїнці — це частина росій­ського населення, яка денаціоналізувалася під впливом певних Історичних умов); русинства (течія, що вважала жителів краю окремим слов'янським народом); українофільства.

Українська течія була найвпливовішою, бо вона найглибше відбивала настрої і традиції українців Закарпаття.

На окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і громадських об'єднань. Вони діяли підпільно і напівпІдпільно. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяль­ність політичних партій була повністю заборонена, свої органі­зації зберегли лише добре законспіровані радикальні націона­лістичні групи.

Таким чином, у центрі політичного життя західноукраїнсько­го суспільства стояли такі головні питання: визначення шляхів паціонального визволення України, побудови суверенної укра­їнської держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

Білет 27.