37. Україна в хіх ст. Спроби модернізації суспільного життя.

Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблю­валося зубожіння її села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхли-віше в Європі, Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Най­більш вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення скла­дали українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях. Найпе­реконливіше про це свідчить статистика. Серед найдосвІдченіших робітників важкої промисловості Півдня тільки 25 % шахтарів і ЗО % металургів складали українці. Переважали в цих професійних групах росіяни. Навіть на цукроварнях Правобереж­жя російських робітників налічувалося майже стільки ж, як і українських.

Подібне явище бачимо й серед Інтелігенції. У 1897 р. лише 16 % юристів, 25 % учителів і майже 10 % письменників і художників на Україні були українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентів Київського університету були українцями за походжен­ням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило:

чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. У 1897 р. лише 5,6 % мешканців Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9 %. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 % населення, у 1897 р. цеп показник зменшився до 22 %, а в 1917 р.— до 16 %. Модернізація явно залишала українців осторонь.

Чому ж у районах, котрі зазнавали модернізації, проживало так багато неукра­їнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагу росіян у середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на відміну від України, промисловість існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому Розі виник несподіваний бум, що створював нагальну потребу в досвідчених робітниках, росіян тут приймали з відкри­тими обіймами. Іншою причиною масового напливу робітників із Півночі було те, що російська промисловість перебувала у застої, в той час як платня на шахтах і ливар­них заводах, що бурхливо розвивалися на Україні, в середньому на 50 % перевищува­ла заробітки в росії.

Російська присутність у містах почала наростати з моменту включення укра­їнських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст виконували роль адміні­стративних і військових центрів, вони притягували до себе російських чиновників і солдатів. Із зростанням торгівлі та промисловості збільшувалась чисельність неукраїнського населення у міських центрах. Так, ще у 1832 р. близько 50 % купців і 45 % фабрикантів (власників заводів) на Україні були росіянами. З причин, які вже наводилися, вони мали більше грошей для капіталовкладень, ніж українці. До того ж багато російських селян через неродючість грунтів були вимушені шукати інших засобів прожиття й знаходили Їх у містах. Приїжджі селяни з Півночі часто ставали на Україні заможними купцями, особливо на Лівобережжі та Півдні, де вони знаходили великі можливості й зустрічали слабку конкуренцію з боку місце­вого населення.

Іншим неукраїнським елементом у містах і містечках України були євреї. В міру того як центри господарської активності переміщувалися з сільських маєтків у міста, а скасування кріпосного права послабило заборони на пересування євреїв, велика їх кількість переселилася у міста. Внаслідок цього невеликі містечка Правобережжя, де мешкала більшість євреїв російської імперії, стали переважно єврейськими. На кінець XIX ст. швидко зростала присутність євреїв і у великих містах. Євреї складали більше половини населення Одеси, а саме місто було одним з найкрупні­ших єврейських осередків у світі. У 1863 р. їхня чисельність на Україні зросла до 50 тис. Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилю­вали російський характер міст України.

Міста були також осередками й культури, а відтак і домівкою для більшості інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст мали найкращий доступ до освіти й можливості здобути фахову підготовку, то вони переважали серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистика­ми, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в уні­верситетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто.

Чому ж українці так неохоче вливалися в міське середовище й брали участь у модернізації? Більшість дослідників цього питання зосереджувалися на його психо­логічному аспекті. Ті, хто схилявся до українофільства, твердили, що відмовлятися від землеробства українським селянам не давала їхня глибоко вкорінена любов до землі; а ті, хто не симпатизував українцям, посилалися на нібито властиві Їм млявість І консерватизм. Але Історичне минуле не підтверджує цих доказів. За часів Київ­ської держави надзвичайно велика частина населення України мешкала в містах і займалася торгівлею. Навіть у XVII ст. аж 20 % українського населення проживало в міському середовищі. А на початку XVIII ст. не хто інший, як українці (а не ро­сіяни) , переважали серед інтелектуальної еліти імперії.

Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на Україні допо­магають пояснити політичні й соціально-економічні умови, що існували тут у XVIII— XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами імперської адміністрації, в них, як правило, переважали росіяни, Їхня мова й культура. Водночас корінне україн­ське населення або асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Як зауважив Богдан Кравченко, причиною того, що українські селяни не переселялися у міста, було переважання панщини у добу кріпацтва. На відміну від російських селян, яких поміщики заохочували до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті, українських селян і далі змушували працювати на землі, щоб максимально використовувати ЇЇ родючість. Це не лише обмежувало можливості Їхнього пересування, а й позбав­ляло нагоди опановувати ремесла, що давали змогу росіянам та євреям легко при­стосовуватися до міського оточення. Тому коли розпочалися промисловий бум та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь. Відтак, якщо росіяни переїжджали на сотні миль до заводів Півдня, українські селяни — навіть ті, що жили у безпосередньому сусідстві з заводами,— воліли в пошуках землі долати тисячі миль на Схід. Мине небагато часу, як тяжкі соціальні, культурні й полі­тичні наслідки цього явища відіб'ються на перебігу подій на Україні.

Іншою важливою рисою соціально-економічної модернізації стали породжені нею великі зрушення в етнічному складі населення. Доки господарство країни було майже аграрним, її населення лишалося переважно українським. Так, у 1800 р. українці складали майже 90% мешканців краю, а їх відсоток на Лівобережжі сягав аж 95. Але у ХІХ ст. відбувалася помітна зміна: частка українців у складі  населення впала до 80 %, тоді як число росіян, євреїв та інших меншостей різко збільшилося. Великою мірою ця зміна стала наслідком прискорення темпів комерційного і промислового розвитку, який в основному був пов’язаний з неукраїнськими націями.

Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці ХІХ ст. характеризують три основні риси: економічний застій у більшості сільських районів; швидка індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі; зростаюча присутність в країні неукраїнців. Як ми пересвідчилися, саме неукраїнці, головним чином росіяни та євреї, були найбільш причетними до промислового розвитку та зростання міст. У свою чергу українці залишалися на селі. Внаслідок цього розвинулася соціально-економічна двополюсність: українці у ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і відсталим селом, тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що розвивалися й модернізувалися. Значною мірою цей поділ існує і сьогодні.

Б 27, 2. Суспільно-політичне життя в Україні наприкінці 40-х – на початку 50-х рр.

Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції залишалися у комуністичної партії, яка на­лічувала на січень 1946 р, 320 тис. чол.

Партійну організацію і деякий час уряд республіки очо­лював М. Хрущов—здібний організатор, який водночас уособлював у собі командно-адміністративну систему.

Ліорально-політична ситуація в Україні визначалася у повоєнні роки дальшим посиленням культу особи Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і вій­ськовополонених, проти діячів науки І культури, державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з ініціативи Сталіна першим секрета­рем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Затримався він на цін посаді до грудня 1947 р., коли Сталін зрозумів, що його висуванець спровокував глибокий конфлікт Із громадськістю республіки Поступово створюючи враження, ніби у республі­ці «не все гаразд», Кагановнч почав вимагати скликання пленуму ЦК з порядком денним: «Боротьба проти націона­лізму як головної небезпеки в КП(б)У». Однак М, Хрущову вдалося стабілізувати політичну ситуацію в Україні.

Ускладнювали становище у сфері суспільно-політичних відносин і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди направлялися великі групи спеціалістів, інте­лігенції із східних областей, не знаючи місцевої специфіки, мови. До того ж там тривала братовбивча війна 1945—1950рр., в якій загинуло не менше півмільйона чоловік. Постраждали як місцеве українське, так і польське населення. Ускладню­вав обстановку в регіоні і беріЇвський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УГЇА. всіляко намагався їх залякати. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. за­хідних українців- Жертвами його стали понад 40 тис. поляків і майже стільки ж українців та росіян. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло понад 25 тис. військово­службовців Червоної Армії, прикордонних та внутрішніх військ. Спробою розв'язання українсько-польських проблем було переселення з Польщі в Україну близько 500 тис. укра­їнців І з України в Польщу понад 800 тис. поляків. Була ліквідована уніатська церква, звинувачена у співробітництві з німецькою окупаційною владою. Жорстокий гніт дедалі по­силювався. І лише після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні.

В цьому плані велике значення мала ліквідація антидер­жавної змови на чолі з БерІєю.

В Україні було здійснено ряд заходів Щодо реорганіза­ції управління господарством, створено союзно-республікан­ські міністерства. Скоротилися штати адміністративно-управ­лінського апарату, що дало можливість вивільнити понад 60 тис. працівників.

Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад.

У 1954 р. в республіці відзначалося 300-рІччя возз'єднання України з Росією. Верховна Рада СРСР своїм указом у лю­тому 1954 р. включила Кримську область до складу України. Це було продемонстровано як «свідчення дружби російсько­го народу». Однак тут залишалися складні проблеми. Незва­жаючи на територіальну і етнічну спорідненість України і Криму, півострів був ще й Історичного батьківщиною крим­ських татар, яких Сталін депортував звідти в 1944 р. Крім того, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян І лише 260 тис. українців. Ця обставина з часом надзвичайно ускладнила політичну ситуацію в Криму, яку на свою користь використовували різні політичні сили і партії Росії та України.

Всі ці та інші проблеми надавали суспільно-політичному життю тих років суперечливого і складного характеру.

Білет 28.

31. Руїна (1660-1687 рр.).

 «Правобережна Україна» — саме так у наукових колах на­звали землі Волині, Київщини І Поділля, де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV—XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Поспо­литої, вони перейшли під владу польської корони.

Внаслідок революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу в 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, почали на­зивати в тогочасних документах «тогобічною», «чигиринською», а трохи згодом — «польською» Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. пра­вовий статус Правобережжя постійно змінювався.

розділивши новостворену козацьку республіку, кожна з су­сідніх країн — Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та Кримське ханство — намагалася розв'язати пробле­му її «спадщини» на свою користь, що призводить до занепаду державного життя на правобережних землях. Внаслідок Поль­ське-турецької війни 1673—1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном.

Війна 1676—1681 рр., в якій проти Туреччини І Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської дер­жави і Лівобережної України (Гетьманщини), спричинила пов­не виснаження економічних і людських ресурсів на Правобе­режжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін 1681 р. було укладено Бахчисарайський договір, за яким на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не до­зволялося ніякого поселення робити. Таким чином, міждер­жавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Вар­шави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, «санкціонувати пустелю в самім серці багатого краю».

Єдиною політичною силою, яка мала повне право на повер­нення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. «Нам, Війську Запорізькому, та сторона Дніпра належить», — неод­норазово заявляли полякам лівобережні гетьмани, виступаючи з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Проте європейська дипломатія, зважа­ючи на залежність українських правителів від московських ца-рІв, уміло перегравала їх в складній дипломатичній грі. Спротив І. Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та ма­лолітнім царям Петру й Ївану укласти «Вічний мир» (1686 р.), що на чверть віку залишав територію Правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.

Звичайно, кожен з «претендентів» мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим кра­єм. Польща і Московія висували тезу про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські землі. Крім того, царський уряд аргу­ментував свої наміри тим, що «Хмельницькому... по Случ і Го­ринь на кілька десятків миль від Києва землі буде віддано, і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684 р.) під коро­лівськими володіннями ніколи ці містечка не були». Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобереж­на Україна має належати козакам, які присягнули йому на вір­ність. Туреччина обґрунтовувала своє бажання оволодіти укра­їнськими землями укладеним у попередні роки договором з гетьманом П. Дорошенком.

Після Карловицького конгресу (1698—1699 рр.), який мир­ним шляхом мав розв'язати питання приналежності спірних територій, Польща відбирала у турків втрачені землі Правобе­режної України. Щоб усунути турецьку загрозу, варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій. Це незабаром спричинило повстання українського на­селення.

Виступ під проводом С. Палія був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями. На основі домов­леностей між обома державами полковник С. Палій «або доб­рим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв»» до володінь поль­ської корони. Проте до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана 1. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711—1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І відмовився від претензій на «тогобічну Україну». Натомість султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддавав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення «бу­ферної» української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі зем­лі від Случа до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст.

Отже, міжнародна ситуація другої половини XVII—XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобе­режних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в ре­зультаті імперської політики росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині і Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Са­ме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний україн­ський народ, який понад століття перебував поміж «чотирьох вогнів». Але з'єднався він вже в «єдиній і неподільній» імперії російських самодержців.

45. Центральна Рада: організація, склад, взаємовідносини з 1

Перші телеграми про революційні події в Пет­рограді почали надходити в Україну 28 лютого.

Голова міської думи Ф.Бурчак просив Петро­град підтвердити достовірність отриманої інфор­мації. І лише вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали форму­ватися нові революційні органи влади. Найавтори­тетнішим серед них була Рада об'єднаних гро­мадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст. З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу пе­ребрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.

Перемога революції відкрила широкі можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді берез­ня виникають ради робітничих і солдатських депу­татів. Але якщо в російській столиці рада робітни­чих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Ук­раїні ці ради не відігравали провідної ролі й на вла­ду не претендували, тому про існування тут двов­ладдя не доводиться говорити. Зазначимо, цю ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначити­ся на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З бе­резня в клубі „Родина" Товариства українських по­ступовців (ТУП) зібралося понад 100 представ­ників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Стар­ше покоління української інтелігенції — С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання ук­раїнських сил. Молодше покоління на чолі з Д.Ан­тоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погля­ди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські ор­ганізації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ра­ди. Голевою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали: Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демо­кратів. Крім того, було обрано секретаря та скарб­ника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати да­тою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уря­ду „всіх прав, які тобі природно належать", обме­живши їх, проте, публічним використанням ук­раїнської мови в державних, судових та освітніх ус­тановах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих дома­ганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес ор­ганізаційного та ідейного становлення.

У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного уда­ру завдано було царизмом упродовж попередніх де­сятиліть українським організаціям, аби вони спро­моглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого се­ред інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчи­ло хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку рево­люції.

На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з ліво­флангових у громадсько-політичному житті, посту-паючись ініціативою російським політичним

партіям і організаціям. Грушевський вирішив зла­мати цей статус-кво.

Важливим кроком у цьому напрямі стало прове­дення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жов­тими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало ре­золюції, підготовлені Центральною Радою, і на­самперед про автономію України. Для чіткого ви­значення основних політичних гасел М. Грушевсь­кий наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — чле­нами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті", й зажадав негайно пе­рейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати політичну програ­му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про йо­го скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Това­риство українських поступовців; воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Ук­раїнської партії соціалістів-революціонерів і конфе­ренція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які ство­рили Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонст­рували одностайність програмної вимоги національ­но-територіальної автономії України, а також при­хильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного кон­гресу, надавали йому ваги, політичної заангажова-ності та резонансу.

Бажаючи довести, що декларовані Універса­лом слова „однині будемо творити наше жит­тя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, Б.Мартоса, С.11е-тлюру, В.Садовського, М.Стасюка, І.Стешенка. Проголошення Універсалу, створення Генераль­ного секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати ви­ходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду - О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової де­

легації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Централь­ною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні по­ступки, але зберігши своє реноме. Як заявила деле­гація, він не заперечуватиме проти автономії Ук­раїни, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціону­вання автономії Всеросійським установчим зборам. І.Церетелі не приховував нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з україн­цями, аби довести країні, а можливо, й усьому світові, що „все тут робиться зі згоди центральної влади і для Установчих зборів". Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демо­кратії в Україні й надати їй місця у Раді, що сприя­ло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади.

Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, прий­маючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла теле­грама з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд „прихильно поставиться до опрацювання Ук­раїнською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Ра­да вважатиме це суголосним з інтересами краю". У відповідь Центральна Рада проголосила 2-й Уні­версал. Там, зокрема, зазначалося: „із задоволен­ням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти „шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією", підготувати „проек­ти законів про автономний устрій України для вне­сення їх на затвердження Установчим зборам". Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб „самочинного здійснювання автономії України". Переговори з урядом В.Винниченко назвав пере­могою українства, якій „було надано правової сили в юридичних актах державного характеру". „Поро­зуміння Української Центральної Ради з Російсь­ким центральним урядом, — писав М.Грушевський, —відкрило собою нову сторінку

Білет 29.

7. Зовнішньополітичні пріоритети Київської Русі. Київські князі в європейській політиці. У зовнішній політиці Київської держави можна виділити такі основні напрями:

1) боротьба за об'єднання східнослов'янських племен в єди­ну державу;

2) боротьба з кочовиками і сусідніми державами за свою незалежність;

3) відносини з Візантією;

4) династичні зовнішні зв'язки.

І. Київські князі вели боротьбу за об'єднання навколо Києва слов'янських племен. Так, князь Олег у 80-тІ рр. IX ст. приєднав до Київської Русі племінні союзи древлян, сіверян, радимичів, уличів, тиверців. Князь Святослав приєднав землі в'ятичів у 964 р. Ставши Великим київським князем, Воло­димир розгорнув енергійну діяльність щодо зміцнення державності. Досягненню мети сприяли його походи 981—993 рр. на ятвячів, в'ятичів, білих хорватів, внаслідок яких усі східно­слов'янські племена були об'єднані навколо Києва.

За врядування князя Володимира завершився тривалий процес формування території Давньоруської держави. Визна­чилися кордони Київської Русі, які в основному збігалися з етнічними межами східних слов'ян. Тільки незначну частину Її населення становили неслов'янські народи: на півночі — чудь, зесь, меря, на півдні — племена торків.

2. В історичній науці є кілька різних точок зору щодо ролі кочівників в історії давньоруського народу. Звичайно, було б неслраведливим спрощенням вбачати у взаємовідносинах Київської Русі зі своїми південними кочовими сусідами домонольського періоду лише негативний аспект. Їхня історія знає й :вітлі сторінки, які містять мирні договори, союзницькі відносини, торговельні і навіть шлюбні зв'язки, взаємовплив культур, мирне входження тюркських племен у державно-територх-льну й етнічну структуру Русі. Усе це зафіксовано у писемних а археологічних джерелах і не підлягає сумніву.

І все-таки треба визнати, що загалом відносини КиЇвської 'усі зі своїми кочовими сусідами були антагоністичними. При-нна об'єктивна. Вона полягає, насамперед, у характері господарювання двох сусідніх народів. Кочовики не знали кордонів. спосіб ведення господарства змушував їх шукати нові життєві ростори. Неабияке значення мало й пограбування сусідів, на зму спеціалізувалася військово-дружинна верхівка кочовиків.

Стримуючи тиск кочовиків, Давньоруська держава забезпечува­ла не тільки свій історичний розвиток, а й захищала від кочо­вих орд Західну і Південну Європу.

Так, князь Ігор у 915—920 рр. виступає проти печенігів, здійснює походи у Закавказзя. У 965 р. князь Святослав роз­громив Хозарський каганат і оволодів важливим шляхом по р. Волга. На півдні виникає велика руська колонія-князівство Тмуторокань. У 985 р. князь Володимир переміг Дунайську Болгарію, уклав з нею мир. У 1036 р. князь Ярослав здолав печенігів, але з'явився новий ворог — половці. Боротьбу проти половців продовжив Володимир Мономах. Перше вторгнення половців на Русь відбулося в 1068 р. За пропозицією Воло­димира Мономаха в 1103 р. руські князі домовилися про спільну боротьбу з половцями. Походи відбувалися майже що­річно. Особливо вдалими були походи 1103, 1107, 1111 рр. Саме внаслідок останнього походу половці змушені були відійти аж до Грузії. За своє правління Володимир Мономах організував багато великих походів, неодноразово укладав угоди з полов­цями, полонив половецьких князів.

Смерть Володимира 1125 р. ознаменувала завершення цілої епохи в історії Київської Русі. Через кілька років ця держава втратила цілісність.

3. Особливо слід виділити взаємовідносини Київської Русі з Візантією. Укладення з нею угод було актом великої Історичної цінності, свідчило про утвердження Київської Русі як рівного партнера імперії.

За літописами відомо про похід 80-тисячного війська князя Олега на Візантію 907 р., результатом якого була угода між державами, почесна І вигідна для Русі. У 911 р. укладено нову угоду, що значно доповнювала попередню.

Продовжуючи політику боротьби проти засилля Візантії в Причорномор'ї, князь Ігор двічі здійснив походи на Візантію:

перший, 941 р., завершився невдачею, другий, 944 р., укладен­ням договору, за яким Русь позбавлялася багатьох привілеїв, обумовлених договорами 907 і 911 рр.

Княгиня Ольга 957 р. відвідала Константинополь, де вела переговори з імператором. У 971 р. після невдалого походу кня­зя Святослава на Балкани було підписано мирну угоду, за якою київський князь відмовився від претензій на візантійські во­лодіння в Криму і на Дунаї.

Коли 988 р. за князя Володимира на Русі було прийнято 'Фистиянство, це сприяло посиленню політичних і культурних ^'язків з Візантією.

У 1043 р. спалахнула русько-вІзантійська війна, спричинена ворожістю до Київської держави нового Імператора Констян-'піна. Морський похід на Царгород закінчився невдало. Але Ярослав знайшов союзників на Заході, й Костянтину довелося розпочати мирні переговори. Русі була надана компенсація за військові втрати.

Це була остання війна русичів проти Візантії. Київ надалі підтримував з Візантією дружні відносини.

4. У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності правлячого роду була готовність інших провідних династій вступити з ним у шлюбні зв'язки, які відігравали велику роль у зміцненні політичних, економічних і культурних контактів між державами. Зокрема, дружні відносини Русі з Польщею І Швецією Володимир закріпив, одруживши своїх синів Свято-полка і Ярослава на дочках Болеслава Хороброго і Олава Скот-конунга. У майбутній боротьбі за стіл великого князя брати спиратимуться на підтримку Польщі і Скандінавії. На захист Святополка виступив польський князь Болеслав, а у війську Ярослава були норманські дружини.

Сам Ярослав був одружений з донькою шведського короля Інгігердою (Іриною). Його сестра Марія-Доброгаіва була дружиною польського короля Казимира.

У візантійського імператора Костянтина виникла потреба в допомозі з боку Русі для боротьби проти печенігів, і він пішої на зближення з нею. Щоб задобрити Ярослава, імператор видав дочку Анастасію за Всеволода — улюбленого сина киЇвського князя. Від цього шлюбу народився видатний у майбутньом державний діяч Володимир Мономах. Згідно з новою руське візантійською угодою у Візантії перебував постійний руський військовий корпус.

Другий син Ярослава одружився на дочці польського короля, інші два — з німецькими княжнами. За Іноземних правителів були видані дочки Ярослава: Анастасія — за угорського короля, Єлизавета — за норвезького королевича Гарольда Сміливого, Анна стала дружиною французького короля Генріха І.

Такі династичні зв'язки сприяли прилученню Русі до європейськоЇ політики.

Київ став перерехрестям культурних, політичних для тодішнього світу.

Б 29, 2. Німецький окупаційний і національно-визвольний рух в Україні. Дії ОУН-УПА.

На території України, окупованої німеЦЬко-фашистськими військами, з перших днів окупанії розгортається антифашистська боротьба.

Антифашистський рух опору в Україні включав:

— радянське комуністичне підпілля та партизанський рух;

— український самостІйнииький підпільний та парги-занський рухи;

— польський рух опору.

Найбільшими Центрами польського підпілля були м.Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на територіЇУкраїни брали участь 2150 бійщв. Головним наданням цього руху було повернення західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави.

В умовах блискавичною просування німецьких військ в тилу у них опинились цілі підрозділи радянських військ. Вони і егали базою радянського партизанського руху. На перших етапах він був виявом боротьби за самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизанського руху на чолі зТ.Строкачем ЗО травня 1942р. він набирає організовані ших форм. УШПР налагодив координаиію дій партизанських загонів з операиіями Червоної армії та постачання партизан за допомогою авіанії.

Всього на території У РСР діяло понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тисяч загонів та груп. Найбільші партизанські з'єднання діяли на пограниччі України та Білорусії, саме тут оформилось п'ять великих з'єднань. Найвідомішими з них були з'єднання Сабурова, Федорова, Ковпака. Вони влаштовували діверсії на комунікаЦІях ворога, громили штаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РРФСР, України та Білорусії. Тільки партизанське з'єднання під командуванням С.А. Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис. кілометрів. Найвідомішою була операція "Сарненський хрест", котру провело з'єднання Ковпака. Найрезульта-тивнішою була так звана '"рейкова війна": тільки протягом літа-осені 1942р. партизани висадили в повітря 117 залізничних та шосейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів.

Партизанський рух був одним із важливих военно-стратегічних факторів у ході війни. Для боротьби з ним німеЦьке командування виділило 120 тис. солдатів.

Крім радянського партизанського руху, в містах діяло комуністичне та комсомольське підпілля. Безстрашно діяли, наприклад, підпільна органІзаиія "Партизанська Іскра" вс-Кримки на Миколаївщині, яку очолював учитель В.Моргуненко, підпільні організаЦІї й м.Сталіно (донсцьк) на чолі з учителем історії С.Матьоніннм, у Ніжині, яку очолював Я.Батюк, у м-КраснодонІ — "Молода гвардія" та Ін.

На території України діяли антифашисти більше, ніж з 20-ти зарубіжних країн. УкраЇнщ — військовополонені брали участь в антифашистських рухах опору в країнах Європи. Визнаним наиіональним героєм ФрашіІЇстав лейтенант Червоної армії Василь Порик (уродж. Вінничини).

Крім радянського руху опору, билися з фашистськими окупантами й представники українського самостійниЦького руху, який діяв переважно на території Західної України. Перші партизанські загони на Поліссі та Волині створив Т.Боровеиь(вони не були зв'язані з ОУН), Сформований ним військовий загін "Поліська Січ" боровся в своєму регіоні з залишками Червоної армії. Коли німці спробували розпустити Цей загін Т.БоровсЦь (Бульба) обернув зброю проти них, а також проти радянських партизанів. У 1942р. на Волині виникають загони ОУН-Бандери та ОУН-Мельника.

Найбільш організованим військовим з'єднанням українського самостійниЦького руху була Українська повстанська армія (УПА). Створена ОУН-Бандери наприкінЦІ 1942р., діючи на просторах Волині, Полісся, Галичини боролася і проти німців, і проти радянських партизанів. Командиром армїї був Роман Шухевич (Чупринка). На початок 1944р. вона нараховувала 30-40 тисяч бІйиів. 11,я армія вступила в жорстокий конфлікт з польським населенням Волині. Полісся, Холмшини. а також з польською Армією Крайовою, яка прагнула зберегти свій контроль над цими землями. Після вступу на ці території військ Радянської армії, між силами УПА та радянськими військами розгортається відкрита війна, що після визволення цих територій від фашистської окупанії переросла в справжню громадянську війну в Західній Україні.

Після ліквідаиії крайового уряду Я.Стеиька легальною організащєю українства залишилась Українська Напіональна Рада, лідерами якої були Кость Левицькийта митрополит алісптицьки й. УНР прагнула відстоювати українські інтереси. Виступ митрополитаА.ШептиЦькогозмеморандумом про захист прав українців спричинив до того, що 4 березня 1942р. УНР було розпущено окупантами.

У Києві, після його окупащї, ОУН-Бандери створили також Українську Наиіональну Раду — нашональний та політично-громадський Центр. Важливою подією в його діяльності був випуск журналу '"Українське слово" (редактор Іван Рогач) та журналу "Літаври" (редактор Олена Теліга). Одночасно діяли так звані "'похідні групи", що проводили пропагандистську діяльність на окупованих територіях за соборну Україну. Однак діяльність українських структур, які праиювали на українську державність, не входила у плани окупантів. У грудні 1941р. вони заарештовують, а в лютому 1942р. розстрілюють у Києві групу українських наЦІоналісгів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін.НагірнкІшді 1942р. німці заборонили діяльність УНР у Києві, а згодом І у Львові, У липні 1944р. ОУН-Бандери та представники політичних партій України, представники східних україншв на таємному зібранні в м.Самборі утворили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка очолила боротьбу і проти СРСР, і проти німєцької "Нової Європи",

Активний партизанський рух. що включав і радянський рух опору, і український самостІйнииький рух опору, і польській рух опору, внесли вагомий вклад у боротьбу проти фашистських окупантів в Україні.

Білет 31.