21. Походження українського козацтва. Його типовість та унікальність.

На півдні Київського воєводства з другої половини XVI ст. різко прискорюється процес формування нової суспільної верстви – козацтва. Його витоки дослідники пов’язують з минулим Київської держави і лицарством княжих часів. Щоправ­да, мова йде не про сформоване соціальне явище, а лише про його джерела, так зване «побутове козацтво». Зокрема, М. Грушевський в історії козаччини вбачав найменше два ступені розвитку цього явища: перший — зародковий, «побутовий», що виявився в антимонгольських змаганнях проти хижих степів, другий — створення козацтва як справді організованої суспіль­ної верстви XV—XVI ст.

Саме до представників такого «побутового козацтва» сучасні українські дослідники козаччини відносять бродників і берладників, які ще за часи Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну структуру і в певні моменти виявилися неабиякою соціально-політичною силою. Характеризуючи со­ціальний стан бродників-берладників, джерела називають їх «руськими біженцями», «галицькими вигонцями». Отже, йдеть­ся про руське населення, здебільшого кріпаків-утікачів, зму­шених шукати притулку і захисту за межами території Київсь­кої держави. Цілком можливо, що після навали орд Батия бродники з'являються в літописах під іншими назвами. Зокре­ма, відомий дослідник цієї доби М. Котляр вважає, що термін «козак» виник саме в цей час. Він походить з тюркської мови, звідки перейшов до монгольської І означає людину самітню, не зв'язану ні з домівкою, ні з сім'єю. На Україні це слово закрі­пилося в розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду», український воїн, що боронить волю І незалежність на­роду.

Досліджуючи другий етап розвитку українського козацтва, як якісно новий стан українського суспільства, вчені визнача­ють такі причини І джерела його формування:

економічні (нестача власної орної землі, народна колоні­зація вільних земель Подніпров'я і «дикого поля» — степів поза дніпровськими порогами);

соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони пів­денних рубежів від татарської небезпеки);

національно-стратсгічні (постійна небезпека з боку Кримсь­кого ханства; (політика полонізації українського населення і наступ католицької церкви на права православної).

Джерелом формування нової верстви українського суспіль­ства було місцеве подніпровське населення, яке жило на те­риторії Південної України і Середнього Подніпров'я в умовах постійної загрози з боку кримських татар. Це були міщани — жителі замків-фортець, що знаходилися на межі з «диким полем». Серед них були сміливці, котрі навесні йшли в південні степи на промисли, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом. Восени вони поверталися додому, платячи ста­ростам десяту частину власної здобичі. Цих сміливих людей називали «уходниками». З роками вони почали об'єднуватися в громади, ватаги і будувати в різних місцях «дикого поля» укріп­лення-городки, або січі, зроблені з січених або рублених колод. Саме міщани -уходники й започаткували українське козацтво як нову верству українського суспільства.

Другим соціальним джерелом українського козацтва було селянство. З приходом на українські землі литовських і поль­ських феодалів значно посилюється експлуатація селян, а Із створенням фільварків й масове закріпачення. Однією з най­поширеніших форм протесту селян стають втечі в степ, де вони поповнювали ряди козацтва.

Протягом першої половини XVI ст. козацтво на Україні кількісно зростало і набиралося сил. Феодали-магнати, прикор­донні старости намагалися поширити свою владу на цих вільних людей, ще більшою небезпекою були турки і татари. Ось чому козаки жили по-військовому, у постійній готовності дати відсіч ворогові. У середині XVI ст. за дніпровими поро­гами склалася особлива військово-територіальна політична ор­ганізація українського козацтва — Запорізька Січ. Вважають, що перша Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Вишневсць-ким, у народі прозваним Байдою.

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко де­мократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в то­му, що саме тут уперше державотворча функція перейшла без­посередньо до представників простого народу.

Запорізька Січ як політичне утворення була фактично за­родком майбутньої української держави, продовженням тради­ції українського народу, яка перервалася після сходження з по­літичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розу­мінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в те­риторіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав За­порізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на сі­чових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого се­редовища обирали старшину, одержували грошове І хлібне за­безпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, ско­тарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.

Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрід­ного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особли­вістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кан­дидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керів­ників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу госпо­дарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово скла­лася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, ота­ман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновни­ки — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлу­мач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військове -адміністративної влади, як правова сис­тема. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти коро­лівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі най­важливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре явля­ло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспіль­них питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.

Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наро­стання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.

Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: ма­теріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.

Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було ви­знано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було ви­гідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за ме­жами України.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Пос­политої утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою зумовив тен­денції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

Б 13, 2. Спроби лібералізації суспільно-політичного життя Украї­ни в другій половині 50-х - на поч. 60-х рр.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. в Москві йшла боротьба за владу, в якій зійшов зі сцени Лаврентій Берія. До влади прийшов Микита Хрущов. Великим досягненням Хру­щова як політичного діяча була відмова від авторитарних методів у політиці, почалася лік­відація таборів, стали повертатися додому сотні тисяч жертв репресій. Але Хрущов був сином сталінської епохи, причетним до багатьох її злочинів, часто використовував старі методи. Так, починаючи з 1957 р., проводилась посилена антирелігійна акція, закривались сотні храмів. В Києві навіть відбулась демонстрація віруючих з протестами проти закриття Андріївської церкви.

З початку 1954 р. почалася велика пропагандистська компанія у зв'язку з трьохсот­річчям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї компанії було рішення від 12 лютого 1954 р- Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до УРСР, яке було ініційоване Верховною Радою РРФСР.

Короткий період ревізії політики сталінської епохи був використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число українців у складі ке­рівник органів УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, вилучення засмічень і кальок з російської мови, реабілітація заборонених діячів, заповнення "білих плям" в літе­ратурі і театрі. Було Створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію Будів­ництва й Архітектури у Києві, Спілку Журналістів України.

Кульмінаційним моментом періоду стає доповідь Хрущова на XX з'їзді КПРС, в якій він виступив з критикою культу особи Сталіна та застосування репресивних методів у країні. Спроба Хрущова відмовитись від політики попередників спричинила до деякої лібералізації суспільного життя (т.з. "хрущовська відлига"). З 1956 по 1963 р. на Україні було повністю реабілізовано 250 тис. чол. Серед них В. Затонський, Е. Квірінг. С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар [хоча вони теж були причетними до масових репресій). Разом з тим не були реабілітовані М.Скрипник, М. Хвильовий, М. Куліш, Лесь Курбас та ін.

Восени 1961 р. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість по­будови комунізму за 20 років, тобто до 1980 р. На Україні ця програма була підтримана вищим партійним керівництвом (М. ПІдгорним та П. Шелестом). Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ "ве­ликого десятиліття" була заміна галузевого управління промисловістю територіальним.

Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба рефор­мувань. В жовтні 1964 р. Хрущова звільнено від обов'язків Першого Секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР.

Білет 14.