45 Форма правочинів

 форма правочинів — це спосіб зовнішнього виявлення волі учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові. Усна форма правочину означає, що умови його вчинення сторони погоджують у процесі безпосереднього спілкування без відображення у відповідних документах. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів. Письмова форма правочину означає, що його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у розписці, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або воля сторін виражена за допомогою телеграфного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку тощо. Письмовий правочин має бути підписаний його учасниками. Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відпо­відною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це законом, іншими нормативно-правовими актами або установчими документами, та скріплюється печаткою.Відповідно до нового ЦКУ у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочин між юридичними особами; 2) правочин між фізичною та юридичною особою, за винятком правочинів, які можуть вчинятися усно; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує не менш як у 20 разів розмір неоподаткованого мінімуму доходу громадян, за винятком правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення; 4) інші правочини, щодо яких актами цивільного законодавства вимагається письмова форма.На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність;юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.Також,правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

 Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

.43. поняття та види правочинів Стаття 202. Поняття та види правочинів 1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). 3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. 4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори,якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.Види: 1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (видача довіреності, складання заповіту). Ця сторона може бути представлена однією або кількома особами. Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин. Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три і більше сторони. Прикладом такого правочину є договір про спільну діяльність 2) Залежно від наявності або відсутності обов'язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють на сплатні й безоплатні. У безоплатних правочинах обов'язок здійснити матеріальні витрати має лише одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь-якими обов'язками. Сплатні правочини характерні наявністю зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ. 3) Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на консенсуальні й реальні. Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним. Консенсуальні договори завжди є взаємними, а реальні — односторонніми. 4) Залежно від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності, угоди поділяються на абстрактні й каузальні. Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина цивільно-правових договорів. Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їх здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Вексель містить зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з яких було видано вексель. 5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов'язків, правочини бувають строковими і безстроковими. У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх У дію, ні момент припинення. Така угода, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін. Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у їх сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, момент припинення тощо. Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків пов'язується з настанням певної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні. Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів: легітарні і волюнтарні; усні та письмові; умовні та безумовні; біржові і небіржові;фідуціарні та звичайні тощо.

44.Вимоги до чинності правочинів Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину 1. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2.  Особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4.  Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти низці умов. Останні називаються умовами дійсності правочинів. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) про відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін. Ці умови різнобічні і залежать в більшості випадків від характеру правочину. Якщо для деяких правочинів закон встановлює особливий порядок здійснення (наприклад, можливість продажу засобів самозахисту тільки через спеціалізовані магазини) або передбачена реєстрація їх у відповідних державних органах (наприклад, автомобілів в ДАІ), ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочинів. Поряд з цим існує і низка загальних вимог, яким повинен відповідати будь-який правочин. До них належать такі вимоги. 1. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства. Фізичні та юридичні особи, повинні враховувати межі дозволеності правочинів та призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимог цивільного законодавства. 2. Укладати їх мають лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньою психічною зрілістю. До досягнення повноліття фізичні особи наділені мінімальною або частковою дієздатністю і мають право вчиняти правочини, прямо обумовлені в законі. Повнолітні фізичні особи (громадяни) визнані недієздатними в судовому порядку, взагалі не можуть укладати правочини і за них угоди укладають опікуни в межах своєї компетенції. Фізичні особи, обмежені судом в дієздатності, можуть укладати лише дрібні побутові правочини. 3. Наявність правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому. Це означає, що необхідна єдність внутрішньої волі і волевиявлення, тому у випадку, коли в правочині воля відсутня (мало місце насильство, особа перебувала під впливом погрози, обману і т. ін.) 4. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за собою відповідно до закону визнання правочину недійсним. Правочин має бути реально спрямований на виникнення обумовлених ним правових наслідків, тобто необхідною умовою є єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення, здійснене без мети вчинення правочину, а лише для виду або для прикриття собою іншого правочину впливає на дійсність правочину. 5. Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Дане правило свідчить про те, що захист прав і інтересів неповнолітніх і непрацездатних дітей лежить на їхніх батьках (усиновителях). Вони діють від їхнього імені в їхніх інтересах як законні представники, тим самим доповнюючи недостатню дієздатність дитини. Закон передбачає, що правочини, вчинені батьками (усиновителями), не повинні бути спрямовані на обмеження як духовних, так і майнових прав дитини.

45.Форма правочинів Римські юристи за формою розрізняли правочини вербальні (verbus – коли для виникнення зобов’язання сторонам необхідно було зміст право чину передати словами) та літеральні (litteris – фіксувалися на носієві). Під формою правочину вони розуміли спосіб фіксації волі учасника. Із розвитком римського права в класичний період угоди, що не обмежувалися вимогою форми, набули більшого поширення. Англо-американська система права практикує також ще дві форми договорів – це договори за рішенням суду (contracts of records) та прості (неформальні) договори (contracts). Вже на початку ХХ століття дореволюційне законодавство Росії стояло ближче до старого права, ніж сучасного, з точки зору форми, правочини поділяли на формальні та неформальні. Сучасні правові системи базуються на принципі неформального вчинення договорів. Як правило, для вчинення більшості договорів достатньо простої письмової форми. Уведення більш-менш складної форми договорів наразі означало б звуження цивільного обороту. Таким чином, складна форма договорів, може викликати уповільнення та ускладнення, які можуть завадити розвитку цивільних відносин.

46. Правочини, що вчиняються в усній формі. Усним є правочин, в якому воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів між сторонами. До таких переговорів відносять переговори при особистій зустрічі чи по телефону, що не пов`язані з укладанням будь-якого письмового документу. Усно можуть вчинятися також правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення (ст. 206 Цивільного Кодексу). Такі правочини можуть вчинятися фізичними особами в сфері роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правило поширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. Прикладом може бути чек чи квитанція, що видається в магазині при купівлі товару. Характерною рисою усних правочинів є співпадання в часі двох стадій їх розвитку - укладання і вчинення. Якщо такого співпадання не має , то угода не підпадає під дію ст.206 ЦКУ. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

47.правочини, що вчиняються в письмовій формі. Щодо письмової форми, то навіть є певна група правочинів, які можуть укладатися лише в письмовій формі, причому деякі з них потребують нотаріального посвідчення. Цивільний кодекс, інші закони дають перелік таких угод. До них відносяться договори купівлі-продажу, застави, дарування жилих будинків, приватних квартир чи їх частин, іншого майна за перелічених в законі умов, довічного утримання. Нотаріальному посвідченню підлягають заповіти, шлюбні контракти, довіреності на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій, за винятком випадків, передбачених законодавством. Крім того, за бажанням сторін нотаріально посвідчуватися можуть й інші угоди (ст. 54 Закону України "Про нотаріат"). Нотаріальному посвідченню підлягають ті правочини, які потребують відповідного контролю з боку держави і офіційного засвідчення їх дійсності, а також правочини, які, на думку їх укладачів, можуть мати для них важливе значення. Недодержання нотаріальної форми тих правочинів, які повинні її мати, тягне за собою їх недійсність (про це піде мова нижче). Хоча закон і не дає вичерпного переліку правочинів, які вимагають обов'язкової письмової форми, проте законодавець зазначає, що угоди між юридичними особами, а також між юридичною і фізичною особами потребують письмової форми (ст. 208 ЦК України). Письмової форми потребують також угоди між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком усних правочинів. Ці вимоги стосуються не тільки двосторонніх правочинів, а й односторонніх. Норми щодо письмової форми угод застосовуються в усіх випадках, якщо немає спеціального закону, який допускав би іншу форму. Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню. У випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін. Проте на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений (ст.209 ЦКУ). Нотаріальне посвідчення угод означає, що її укладання контролюється державним органом - нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом , що діють на підставі Закону України “Про нотаріат”. Нотаріальне посвідчення угод введене з метою забезпечення і перевірки їх законності. Так, з`ясувавши, що угода не відповідає всім вимогам закону, порушує права осіб та їх законні інтереси, нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій. Вчинений у письмовій формі правочин підписується його учасниками. А правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на те законом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюється печатками.

48.Недійсність правочинів. Недійсними правочинами є дії громадян та юридичних осіб, які хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, але не породжують цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону. Правочин, який вчинено особою від впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину. При недійсності угод потерпіла сторона вправі вимагати поновлення у попередньому стані. Друга сторона такого права не має, оскільки вчинила протиправні, винні дії. Застосовуючи насильство, погрозу тощо, вона тим самим порушила інтереси і права свого контрагента за угодою і притягується до цивільної відповідальності. До неї застосовуються майнові санкції і все передане нею контрагенту за угодою або належне їй від контрагента звертається у доход держави. Крім того, друга сторона відшкодовує потерпілому понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна, тобто збитки, зв'язані з укладенням недійсної угоди. Недодержання сторонами вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Правочин не може суперечити закону, іншим правовим актам. Всі недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об'єднує одно спільна риса - вони суперечать правовим нормам. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Недійсними є також правочини, здійснені недієздатними особами, а також малолітніми особами (до 14 років), що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їх дієздатності. Якщо безпосередньо у правовій нормі визначено недійсність певних правочинів, то їх називають нікчемними. Нікчемні правочини недійсні в силу норми права вже в момент їх укладання, тому судового рішення про визнання його недійсним не треба. Нікчемний правочин не підлягає виконанню. На нікчемність угоди вправі посилатися та вимагати в судовому порядку застосування наслідків її недійсності будь-які зацікавлені особи. Недійсними можуть бути й частини правочину. Визнання певних частин правочину недійсними не тягне за собою недійсності інших його частин, оскільки можна припустити, що правочин був би укладений і без включення недійсної його частини. До недійсних (нікчемних) відносяться також фіктивні і удавані правочини.

49.Підстави недійсності правочинів. Правочин, який вчинено особою від впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину. При недійсності угод потерпіла сторона вправі вимагати поновлення у попередньому стані. Друга сторона такого права не має, оскільки вчинила протиправні, винні дії. Застосовуючи насильство, погрозу тощо, вона тим самим порушила інтереси і права свого контрагента за угодою і притягується до цивільної відповідальності. До неї застосовуються майнові санкції і все передане нею контрагенту за угодою або належне їй від контрагента звертається у доход держави. Крім того, друга сторона відшкодовує потерпілому понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна, тобто збитки, зв'язані з укладенням недійсної угоди. Недодержання сторонами вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Правочин не може суперечити закону, іншим правовим актам. Всі недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об'єднує одно спільна риса - вони суперечать правовим нормам. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Недійсними є також правочини, здійснені недієздатними особами, а також малолітніми особами (до 14 років), що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їх дієздатності. Якщо безпосередньо у правовій нормі визначено недійсність певних правочинів, то їх називають нікчемними. Нікчемні правочини недійсні в силу норми права вже в момент їх укладання, тому судового рішення про визнання його недійсним не треба. Нікчемний правочин не підлягає виконанню. На нікчемність угоди вправі посилатися та вимагати в судовому порядку застосування наслідків її недійсності будь-які зацікавлені особи. Недійсними можуть бути й частини правочину. Визнання певних частин правочину недійсними не тягне за собою недійсності інших його частин, оскільки можна припустити, що правочин був би укладений і без включення недійсної його частини. До недійсних (нікчемних) відносяться також фіктивні і удавані правочини.

50.Правові наслідки недійсності правочинів. Недійсний правочин - це неправомірна дія, тому неможливо вимагати його виконання, якщо він ще не виконаний. У випадках визнання правочину недійсним питання про наслідки за таким правочином не виникає. В даному разі може йти мова лише про недопущення його виконання. А в тих випадках, коли правочин вже виконана повністю (або частково), повинно бути вирішено питання про те, як бути з виконаним однією чи обома сторонами та належним від іншої сторони. І тут взаємовідносини учасників підпорядковуються встановленим законодавством правилам. Такими наслідками є: - двостороння реституція, за якої кожна із сторін зобов'язана повернути другій все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Так, наприклад, якщо була укладена угода з особою, визнаною судом недієздатною (ст. 226 ЦКУ), то все передане сторонами за такою угодою майно повинно бути повернуто тій стороні, яка передала його іншій (а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування). Це правило не обмежується за своєю дією лише окремими видами недійсних правочинів, передбаченими в Цивільному Кодексі. Воно має загальний характер і застосовується кожний раз, коли спеціальною нормою для того або іншого виду недійсної угоди не встановлені інші наслідки. Застосування інших наслідків дозволяється лише в тих випадках, коли є прямий припис на те закону. Якщо такого припису немає, то застосовується загальне правило про поновлення в попередньому стані обох сторін. - одностороння реституція, за якої одній стороні (потерпілому) повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодовується його вартість у грошах. Одностороння реституція застосовується щодо тих недійсних правочинів, які були укладені внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисного зговору представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин. Одностороння реституція застосовується також при наявності умислу лише у однієї сторони угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.

51.Представництво в цивільному праві України. Інститут представництва в цивільному праві України представлений главою 17 Цивільного кодексу України (ст.ст. 237-250). Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. В цивільному праві України інститут представництва розподіляється на три види: 1) представництво за законом (ст. 242 ЦК). Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. 2) комерційне представництво (ст. 243 ЦК). Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом. 3) представництво за довіреністю (ст. 244 ЦК). Представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

52.Підстави представництва. Саме поняття «підстави виникнення представництва» не досить чітко окреслене у законі і навряд чи може бути точно і вичерпно сформульоване у правовій доктрині. Так, у ч. З ст. 237 ЦК України зазначається, що виникнення представництва можливе з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Підставами виникнення представництва згідно з ч. З ст. 237 ЦК України є: договір, закон, акт органу юридичної особи, а також інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна: при вчиненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього на вчинення такого правочину припускається. У цивілістичній літературі зазвичай визначають два види представництва: добровільне (договірне) та обов'язкове (законне). Але деякі дослідники класифікують представництво залежно від підстав його виникнення на договірне, службове та законне. Але такий поділ є не надто вдалим, тому що самі підстави є не досить визначеними.

53.Довіреність. Довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. За своєю юридичною природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Довіреність адресована третім особам та засвідчує повноваження представника перед третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно видавати довіреності в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно.

Довіреність має бути складена у письмовій формі, про це свідчить саме визначення довіреності, яке міститься в ст. 64 ЦК України. У деяких випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідченою нотаріусом. Довіреність на укладення угод, Що потребують нотаріальної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку), а також на вчинення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій має бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 65 ЦК України). Довіреність, за якою повноваження передаються у порядку передоручення, також має бути нотаріально посвідчена (ч. 2 ст. 68 ЦК України). Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

54.Представництво в цивільному праві іноземних країн. Представництво в цивільному процесі США в основному побудоване на положеннях, властивих представництву Англії, і здійснюється: стосовно недієздатних осіб - батьками, опікунами, іншими особами, які наглядають за неповнолітніми І психічно хворими людьми (законне представництво), стосовно Інших осіб за договором доручення - адвокатами, поділ яких залежно від виконуваних функцій, що має місце в Англії, в США відсутній. Представництво недієздатних осіб в цивільному процесі Англії має свої особливості. Воно поширюється на неповнолітніх (віком до 13 років) і психічно хворих осіб, які за станом здоров'я не можуть здійснювати управління своїми справами і розпоряджатись своїм майном. Оскільки недієздатні особи не можуть особисто представляти свої інтереси, їх в цивільному процесі захищає «найближчий друг» таких осіб - батьки, опікуни, а психічно хворих - адміністратори їх майна. Коли ж такі особи відсутні або не бажають вести справу в інтересах недієздатної особи, дані обов'язки виконує державний соліситор.

55.Комерційне представництво. Стаття 184 Цивільного кодексу вводить новий для нашого цивільного права вид представництва, комерційне представництво. Комерційний представник - завжди підприємець, який скоює постійно і самостійно від імені підприємців операції. З урахуванням відповідної обставини створена конструкція представництва, істотно відмінна від традиційної. Одна з особливостей правового режиму, встановленого для цього виду представництва, полягає у тому, що комерційний представник має право укладати крім звичних також угоди, які ніхто інший, окрім нього, скоювати не може. Йдеться про те, що стаття 184 Цивільного кодексу допускає укладення договору комерційним представником, який в один і той же час є представником обох сторін (продавця і покупця, займодавця і позичальника, підрядчика і орендаря і т.п.). Враховуючи особливий характер подібного роду відносин, здатних істотно торкнутися інтересів обох сторін в операції. Цивільний кодекс встановлює ряд обов'язкових умов використовування такого роду відносин. Відсутність хоча б одного з них - достатня підстава для визнання операції, досконалої комерційним представником, неукладеної, тобто здатної породити які-небудь наслідки для тих, що представляються. До числа таких обов'язкових умов відносяться : 1. Сторони виразили згоду на одночасне комерційне представництво. Виключення з цього правила можливі тільки у встановлених законом випадках. 2. Комерційний представник може мати прямо виражені повноваження, що передбачають його права на одночасне представництво. такі повноваження можуть міститися в письмових договорах, які обидві сторони майбутньої операції уклали з комерційним представником, або у виданій кожної з них довіреність. Комерційний представник наділяється Цивільним кодексом відповідними правами і разом з тим на нього покладаються визначені, витікаючи з характеру його статусу обов'язки. Оскільки комерційне представництво здійснюється представником і тими, кого він представляє, передбачаються відшкодувальними. При цьому представник придбаває право вимагати разом з винагородою також компенсації понесених їм витрат. Для огорожі інтересів обох сторін встановлено, що за відсутності в ув'язнених ними з комерційним представником договорах іншого винагорода і відшкодування витрат повинні виплачуватися сторонами в рівних частках. Комерційний представник зобов'язаний зберігати в таємниці зведення про скоювані їм торгові операції. Даний обов'язок зберігається і після того, як комерційним представником буде виконане доручення.

56.Строки та терміни в цивільному праві. Питанням строків присвячена глава 18 ЦК (ст. 251-255). Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п'ятнадцяти дням. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця. Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день. Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції. Письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

57.Позовна давність. Поняття, види та значення. Позовна давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд. У цивільному праві застосовують два види строків позовної давності: а) загальні; б) спеціальні. Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скорочені, або подовжені. Зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) про спростування вміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію (обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості); 3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності; 4) у зв'язку з недоліками проданого товару; 5) про скасування договору дарування; 6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти; 7) про оскарження дій виконавця заповіту. Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Взаємною згодою сторони можуть збільшувати позовну давність, встановлену законом, але скорочення позовної давності за угодою сторін не дозволяється. Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення позовної давності. Позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у спорі, зробленої нею до винесення судом рішення. Закінчення позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зміна осіб у зобов'язанні не має наслідком зміну позовної Давності та порядку її обчислення.

58.Початок перебігу позовної давності. Загальний строк позивної давності, встановлений тривалістю у природі незалежно від того, хто подає позов: громадянин, юридична особа, держава.Спеціальні строки позивної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог (ст.72 ЦК України, ст.237, п.3 ч.1 ст.343, ст..350, ч.2 ст.366, ч.1 ст.343) - шість місяців. Строки давності (двомісячні) встановлено для позовів, що випливають з договорів перевезення. Перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини, які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред'явити позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до: а) зупинення перебігу давності (ст.78 ЦК України); б) переривання її (ст.79); в) відновлення пропущеного строку позовної давності (ч.2 ст.80,81). Стаття 261.ЦК України. Початок перебігу позовної давності 1. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 2. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. 3. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. 4. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. 5. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливем строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливем цього строку. 6. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання. 7. Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.

59.Зупинення та переривання перебігу позовної давності. Відповідно до Цивільного кодексу України зупинення перебігу позовної давності настає за таких умов: 1) якщо поданню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за цих умов подія (непереборна сила); 2) за встановленим Кабінетом Міністрів України відстроченням виконання зобов'язання (мораторій); 3) за зупиненням дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; 4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан.

При виникненні зазначених вище обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин, а при припиненні цих обставин перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення. Перебіг позовної давності може бути не тільки зупинено, а й перервано. Переривання перебігу позовної давності відрізняється від її зупинення як за підставами, так і за юридичними наслідками. Загальною підставою для переривання перебігу позовної давності є звернення з позовом у встановленому порядку, тобто вчинення позову належним позивачем до належного відповідача і в належний суд, а також вчиненням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого зобов'язання (часткове виконання зобов'язання, письмове прохання про відстрочку боргу тощо). Залишення позову без розгляду не перериває перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, вчинений у кримінальній справі, то перебіг позовної давності, що почався до вчинення позову, зупиняється до набирання чинності вироком, яким позов було залишено без розгляду, а час, протягом якого давність була зупинена, не зараховується до тривалості позовної давності. Коли частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців. Після переривання перебіг позовної давності починається заново, — час, що сплинув до переривання, до нового строку не зараховується. Таким чином, при зупиненні перебіг позовної давності зупиняється, а в разі переривання — перебіг позовної давності починається спочатку.

60. Вимоги до яких позовна давність не застосовується. Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Стаття 35(ЗАКОНУ УКРАЇНИ Про міжнародне приватне право) Позовна давність 1. Позовна давність визначається правом, яке застосовується для визначення прав та обов'язків учасників відповідних відносин. 2. Вимоги, на які позовна давність не поширюється, визначаються правом України, якщо хоча б один із учасників відповідних відносин є громадянином України або юридичною особою України.

Стаття 268. Вимоги, на які позовна давність не поширюється 1.   Позовна давність не поширюється: 1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; 2)  на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу; 3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право; 5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування). 2.   Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. 1. Стаття містить перелік вимог, на які не поширюється позовна давність. Його перелік не має вичерпного характеру, тобто інші випадки можуть бути передбачені в спеціальних законах. При встановленні цього переліку законодавець виходив зі специфіки правовідносин, оскільки предметом захисту є право, яке не обмежене в часі. Так особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і фізична особа володіє ними довічно (ст. 269 ЦК). У статті передбачено можливість обмежити її застосування до вимог про захист особистих немайнових прав і інших нематеріальних благ. Правила ч. 1 ст. 268 ЦК (п. 1) статті застосовуються, крім випадків, передбачених у законі. 2. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ст.1058 ЦК). Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (ст.633 ЦК). 3. Випадки відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю передбачено ЦК (наприклад, ст. ст. 1162, 1166, 1168) та іншими законодавчими актами. 4. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (див. ст. 393 ЦК та коментар до неї). 5. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 879 ЦК).