Врахування позитивної посткримінальної поведінки при призначенні покарання

Застосування адекватної міри карального впливу до винного у вчинені  злочину неможливе без дослідження характеристики конкретної особи та формування цілісного уявлення про вчинений злочин та його суб’єкта. Саме тому п.3.ч.1 ст.65  КК України передбачає, що суд призначає покарання, враховуючи,  наряду зі ступенем тяжкості, пом’якшуючими та обтяжуючими покарання обставинами, ще й особу винного [5, с.20].

Вимога врахування особи винного належить до загальних засад призначення покарання і, відповідно, є загальним правилом, обов’язковим для суду в кожному випадку призначення покарання. Над проблемами, пов’язаними з особою винного, працювали чимало фахівців, серед яких Л.А.Прохоров, В.М.Бурлаков, Б.В.Волженкін, І.І.Карпец, В.Л.Чубарєв, М.І.Бажанов, Г.С.Гаверов, М.Х.Муздубаєв, Т.А.Денисова, Т.В.Сахарук, В.В.Полтавець. Результати їх досліджень дають підгрунтя для всебічного вивчення категорії «особа винного», зокрема її походження, змісту та значення при призначенні покарання.

Сам термін «особа винного» на позначення одного з критеріїв призначення покарання з’явився в ст.32 Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1958 року та в ст.39 КК УРСР 1960р. До того часу використовувалися терміни «особа злочинця» (ст.11 Керівних начал з кримінального права РРФСР 1919 року) та «особа того, хто вчинив злочин» (ст.45 КК РРФСР 1926 року) [11, с.13]. При цьому в літературі можна спостерігати викориcтання поряд, без видимих суперечностей, найменувань «особа винного» і «особа злочинця». Стосовно цього вірно зазначає В.Н.Бурлаков, що ці поняття мають різне функціональне значення – коли ми говоримо про особу винного, то акцентуємо увагу на кримінально-правовому аспекті, а поняття «особа злочинця», крім того, має кримінологічний, пенітенціарний, медико-педагогічний аспекти [2, с.19].

Зміст законодавства свідчить про відсутність вказівки на суть терміну «особа винного», а вивчення літератури дозволяє зробити висновок, що загальновизнаного розуміння цього поняття в науці кримінального права на даний час немає, а деякі автори взагалі уникають такого визначення. Але, слід відзначити, що фахівці дотримуються загальної позиції, що врахування при призначенні покарання особи винного припускає з'ясування судом і оцінку ним у вироку не лише тих властивостей, рис, якостей і особливостей особи винного, які пов'язані із вчиненим злочином, а й інших даних, що його всебічно характеризують [1, с.35; 7, с.129; 3, с.45; 11, с.8; 2, с.17-18].

Із праць авторів, які ґрунтовно підходять до вивчення даного питання можна навести такі дефініції поняття «особа винного»: сукупність властивостей, які відображають антисуспільну спрямованість, позитивну спрямованість та ретроспективну цінність особистості, що знайшли свій об’єктивний вираз в основних видах життєдіяльності в формі соціальних фактів та важливих з точки зору цілей покарання та приципів його призначення [2, с.21-22]; особа, яка винна у вчиненні  злочину та підлягає кримінальній відповідальності за вчинений нею злочин, з усією сукупністю властивих тільки їй суттєвих ознак: кримінально-правових, психобіологічних, соціально-демографічних [11, с.8]; сукупність правових, соціальних, психічних, психологічних та фізичних властивостей індивіда, визнаного винним у вчиненні злочину, які характеризують особу до моменту вчинення злочину, під час вчинення та після вчинення злочину і мають суттєве значення для вибору міри кримінально-правового впливу з точки зору досягнення мети покарання [10, с.10]. Останнє  визначення уявляється цілком повним, заснованим на детальному аналізі і передбачає розкриття ознак особи винного, часові рамки їх врахування та значення.

Судова практика стоїть на позиції, що досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо - абз.3 п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003р. №7 [9].

Такий невичерпний перелік обставин, а також відсутність законодавчого закріплення змістовних характеристик особи винного завжди зумовлювала дискусійнійсть в науці питання про те, які саме обставини, що характеризують особу винного, слід враховувати при призначенні покарання.

Так, до ознак, перерахованих вище, фахівці додають: стать; характер; темперамент; освітній рівень; вчинення злочину в стані сп’яніння; зловживання алкоголем, наркотичними засобами, психотропними речовинами, їх аналогами, іншими одурманюючими засобами; ступінь впливу сім’ї на поведінку засудженого; повторний рецидив злочинів; обставини, які свідчать про здатність винного виправитися без ізоляції від суспільства; посткримінальна поведінка винного; ставлення до суспільно-корисної праці; участь в громадських організаціях; служба в армії, участь у війнах, партизанському русі; урядові нагороди і почесні звання; відомості про умови життя винного; застосування заходів виховного впливу; наявність зв’язків із злочинними та іншими антисуспільними елементами; спрямованість особистості (переконання, погляди, інтереси, ідеали, потреби); світогляд; нравственні норми та звички особи; психологічні аномалії; вікові особливості; наявність в свідомості особи пережитків минулого;  мотиви та цілі [7, с.129, 131; 8, с.5; 11, с.9; 3, с.56, 66].

Не вдаючися до надмірної деталізації та кримінологічних досліджень особи винного, не вивчаючи походження тих чи інших ознак, історичних умов їх виділення, можна констатувати, що частина ознак, які характеризують особу винного, включена законодавцем в число обов’язкових елементів складу злочину і характеризує винного як суб’єкта злочину (зокрема, певний вік, осудність), більшість же інших обставин не матимуть прямого відношення до характеристики цього, але суттєво впливатимуть на індивідуалізацію покарання.

Так, можна встановити такий перелік ознак, які  характеризують особу винного і безумовно мають значення при призначенні покарання за сучасних умов: стать, вік, освітній рівень, ставлення до праці (навчання), сімейний стан, поведінка в побуті, стан здоров’я (фізичного та психічного) та працездатність, наявність судимості (незнятої, непогашеної), наявність адміністративних стягнень, матеріальне становище, мотиви та цілі.    

Для цих ознак характерний різний вплив на висновок, до якого прийде суд і призначене ним покарання, але надання їм значення втілює ідеї диференціації відповідальності, індивідуалізації покарання, гуманізму та справедливості. Так, по іншому, ніж відносно чоловіків, вирішується питання призначення покарання жінкам: до жінок не можуть бути застосовані деякі види покарань (ч.3 ст.56, ч.2 ст.57, ч.3 ст.60  КК України);  вчинення злочину жінкою в стані вагітності розглядається як пом’якшуюча обставина (п.4 ч.1 ст.66  КК України); стан вагітності чи наявність дітей може бути підставою для звільнення від відбування покарання (ст.79, 83 КК України) [5, с.18-20, 25-26, 28].

Вік є показником соціально-психологічних властивостей особи, тому  береться до уваги  те, що у осіб середнього та старшого віку вже сформований характер, є значний життєвий досвід, а їх дії частіше є наслідком обміркованих рішень. Що стосується призначенні покарання неповнолітнім, то суд має надавати значення умовам їх життя та виховання, впливу дорослих, рівню розвитку та іншим особливостям особи неповнолітнього (ч.1 ст.103  КК України, ч.1 ст.435 КПК України) [5, с.103; 6].  Необхідність цього підтверджується такими рисами неповнолітніх, як недостатня емоційно-вольова зрілість, конформізм, підвищена навіюваність та збуджуваність, слабкість самоконтролю, загострене відношення до оточуючого, нездатність в деяких випадках правильно оцінювати свої та чужі вчинки, намагання самовиразитися та самоствердитися тощо [3, с.79-81; 4, с.357-358]. Також слід враховувати, що вікові та психологічні особливості неповнолітніх полегшують процес досягнення цілей покарання, оскільки неповнолітні більш сприйнятливі до виховного впливу.

Так само особи з більш високим освітнім та культурним рівнем легше та успішніше піддається виправленню, що необхідно враховувати при індивідуалізації покарання. Це, звісно не означає, що чим вище освітній рівень винного, тим менш суворим має бути покарання, адже багато буде залежати від характеру і ступеня суспільної небезпечності злочину. В ряді випадків, наприклад, при зловживанні владою чи службовим становищем, одержанні хабара високий освітній рівень може, навпаки, свідчити про низький моральний рівень, обміркованість злочину заздалегідь, зневажання суспільних інтересів, злісність.

Поведінка за місцем роботи чи навчання свідчить про сумлінність, відповідальність, вміння підпорядковувати свої особисті інтереси інтересам суспільства і виробництва. Крім цього, суд має дослідити і поведінку в побуті, адже поведінка в громадських місцях та вдома може бути неоднаковою, наприклад, за місцем роботи особа характеризується позитивно, а відносно членів сім’ї застосовує фізичне, психічне насильство.

Сім’я традиційно є стримуючим (антикриміногенним) фактором, що можна використовувати як складову превентивного впливу, при цьому cприяти збереженню сім’ї. Каральний вплив сприймається сімейними особами більш гостро, до того ж можлива зміна сімейного стану (наприклад, чим триваліший строк позбавлення волі, тим вірогідніший розпад сім’ї, що в свою чергу може негативно позначитися на поведінці засудженого при відбуванні покарання, а також ускладнити процес його ресоціалізації). Отже, до сімейних людей, які скоїли менш тяжкі злочини, доцільним є ширше застосування покарання, не пов’язаних із позбавленням волі.

Встановлюючи дані, що відносяться до сімейного становища підсудного, суд має з’ясувати умови життя як самого винного, так і членів його сім’ї, з’ясувати матеріальне становище сім’ї, житлові умови і т.п. Це може допомогти встановити мету та мотиви вчинення злочину. Крім того, закон відносить вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин до обставин, які пом’якшують покарання (п.5 ч.1 ст.66  КК України) [5, с.20].

Важливе значення при обранні виду і міри покарання має з’ясування питань, пов’язаних із станом здоров’я та працездатністю підсудного, Так, деякі види покарань, пов’язані із залученням до праці (виправні роботи, громадські роботи, позбавлення волі, обмеження волі) можуть застосовуватися тільки до працездатних осіб. Наявність у особи таких фізичних недоліків, як сліпота, німота, глухота, відсутність кінцівки може знижувати ступінь суспільної небезпечності особи винного, що може бути враховане судом в якості пом’якшуючої обставини. Психічні недоліки (неврастенія, підвищена навіюваність, легка збуджуваність, спотворена сексуальність) можуть грати роль умов, які впливають на процес формування особистості, ступінь усвідомлення фактичного характеру і суспільної небезпечності своїх дій (бездіяльності) та (або) керування ними. 

Наявність у особи в минулому судимостей, адміністративних стягнень може потягти за собою визначення їй більш суворого покарання, незастосування звільнення від покарання чи його відбування, але при цьому не повинно допускатися формальне ставлення до факту судимості в минулому особи і врахування погашеної чи знятої судимості.

В мотивах злочину виражається особистісне відношення особи до того, заради чого вчиняється діяння, негативне ставлення особи до соціальних цінностей. Мотив служить підставою для вибору цілей, засобів та способів дії, він також є показником ступеня вини суб’єкта [8, с.4-5]. Не з’ясувавши змісту мотивів, важко обрати раціональний шлях виправлення винного, адже застосування покарання означає корекцію мотиваційної сфери особи, подолання тих мотивів, які викликали злочинну поведінку.

Врахування конкретних даних, які характеризують особу винного, набувають особливого значення, коли це прямо вказане в законі, наприклад, коли суб’єкт займає певну посаду, є військовослужбовцем. Такі випадки, передбачені, зокрема, в ч.4 ст.53, ч.2 ст.55, ч.3 ст.56, ч.2 ст.57, ч.1 ст.58, ч.3 ст.60, ч.3 ст.61, ч.2 ст.62, ч.2 ст.64 [5, с.17-20] і стосуються призначення окремих видів покарання спеціальним суб’єктам злочинів. Тому врахування особи винного обов’язково має відбуватися у сукупності із дотриманням норм Загальної частини кримінального закону.

Проведений аналіз обставин, які характеризують особу винного та їх значення при обранні йому виду і розміру покарання, дає змогу прийти до таких висновків:

особа винного не є простою арифметичною сумою даних про неї, а є складною системою властивостей, яка відображає найсуттєвіші її сторони та прояви, причому не лише негативні якості, які можуть свідчити про її суспільну небезпечність, а й позитивні;

як правило, позитивні якості особи зменшують каральний вплив, призначуваний судом, негативні якості – навпаки, але обставини, які характеризують особу винного, вимагають диференційованої оцінки та врахування їх судом в кожному конкретному випадку;

вирішальна роль в поведінці людей належить соціальним факторам в структурі особистості;

врахування якостей особи винного при призначенні покарання сприяє  індивідуалізації покарання, але не повинно суперечити фундаментальному принципу рівності громадян перед законом;

точний опис особливостей особи робить вирок суду обгрунтованим, а міру покарання переконливою.

Таким чином, вимога врахування особи винного як загальної засади призначення покарання визначає один з напрямків діяльності суду при призначенні покарання та його мотивування; втілює основні принципи призначення покарання; забезпечує призначення покарання та досягнення покаранням його мети; дає можливість суду врахувати індивідуальні особливості особи, яка вчинила злочин, і, відповідно, самого злочину, а крім того, вивчення особи винного судом часто слугує ключем до виявлення причин та умов вчинення злочинів в суспільстві, а отже, до їх усунення чи нейтралізації.

Врахування позитивної посткримінальної поведінки при звільненні від подальшого відбування покарання

Слід зауважити, що посткримінальна поведінка має своїм змістом єдність протилежностей – правомірного і неправомірного, позитивного і негативного. Тому, цілком закономірним є необхідність вивчення різних видів поведінки злочинця після вчиненого ним злочину, їх кримінально-правові наслідки, поняття та механізм регулювання. Одночасно необхідно прийняти до відома той факт, що в науці більше уваги зверталось на аналіз негативної посткримінальної поведінки особи ніж позитивної.

Поведінка особи, яка знаходиться або примикає до сфери кримінально-правового регулювання поділяється на ряд стадій. Більшість з них достатньо глибоко вивчені вітчизняною кримінально-правовою наукою. Інші, знаходяться в полі її уваги. Однак існують і такі стадії, які залишаються не тільки не дослідженими, а по суті і не визначеними науками кримінально-правового циклу.

Реалізація постзлочинної поведінки може здійснюватись у двох основних напрямках – позитивному і негативному (протиправному або навіть злочинному). Кожний з цих напрямків може і повинен знайти своє відображення в кримінально-правовому регулюванні, враховуватись при здійсненні правозастосувальної діяльності і при реалізації профілактики злочинів.

Постзлочинна (посткримінальна) поведінка - це особливий вид поведінки, яка знаходиться у сфері (або примикає до сфери) кримінально-правового регулювання в питаннях визначення умов та підставпритягнення до кримінальної відповідальності, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, виконання покарання, можливостей повної реалізації особою комплексу передбачених законом прав, а також при здійсненні заходів загальної та спеціальної профілактики злочинів.

Важливим є визначення моменту початку даної стадії. Звичайно, що відповідь на це питання міститься в самій назві – постзлочинна (посткримінальна) поведінка. Таким чином, слід розуміти, що ця поведінки починається одразу після закінчення саме злочинної діяльності. За загальнимправилом, таким моментом буде або виконання винним свого злочинного наміру в повному обсязі, коли діяння, яке ним вчинено, містить в собі склад закінченого злочину, або зупинення його на і попередніх стадіях злочинної діяльності - готування чи замаху, внаслідок неможливості доведення умислу до кінця.

Поведінка, яка реалізується особою після вчинення злочину, може характеризуватись або як позитивна, або як негативна [7, с. 106-107].

Фактично увага абсолютної більшості дослідників, які під тим чи іншим кутом зору торкались питань посткримінальної поведінки, була зосереджена на проблемі рецидиву злочинів, деяких видах множинності злочинів, а також на комплексі питань, які пов’язані із звільненням від кримінальної відповідальності та від покарання. Деякі види посткримінальної поведінки вивчались тільки постільки, поскільки в цьому виникала необхідність при аналізі таких інститутів кримінального права як звільнення від відбуття покарання з встановленням іспитового строку, умовно-дострокове звільнення та ін. Ці дослідження проводились, в основному в межах кримінально-правової науки і традиційними для неї методами.

Лише один дослідник – Р.А. Сабітов у своїх працях першим розглянув цю проблему саме під кутом зору наявності самостійної стадії – постзлочинного стану в генезисі людської поведінки, яка знаходиться в сфері кримінально-правового регулювання[3].На наявність такої самостійної стадії вказує і професор А.І.Долгова в своєму підручнику "Кримінологія” не розкриваючи при цьому її змісту і характеристик [1,c.11].

Слід зауважити, що перші праці Р.А. Сабітова вийшли друком вже більше 20 років тому. Вони мали в якості об’єкту дослідження масив поведінки, яка регулювалась нормами так званого „соціалістичного” кримінального права і методами притаманними тоталітарній державі.

Докорінні зміни соціально-політичної ситуації в Україні, законодавчому регулюванні привели до необхідності під іншим кутом зору, на підставі нових характеристик визначити зміст цього поняття, проаналізувати існуючу систему кримінально-правового регулювання посткримінальної поведінки, обсяги та межі її врахування в правозастосувальній та профілактичній діяльності та намітити шляхи та методи, які слід застосовувати для її оптимізації.

В зв’язку з цим, перше питання, яке потребує відповіді торкається взагалі проблеми існування стадії постзлочинної поведінки та її характеристик.

Кримінально-правова теорія, говорячи про стадії, розуміє під ними відповідні етапи розвитку злочинної поведінки – готування до злочину, замах на злочин та закінчений злочин.Кримінологічна наука в силу своєї специфіки розглядає генезис злочинної поведінки в більш широкому аспекті, виділяючи стадії дозлочинної поведінки (передзлочинний стан), злочинної поведінки (скоєння злочину) та постзлочинної поведінки. Наявність даної стадії з позицій розвитку людської діяльності є абсолютно об’єктивною і не повинна викликати заперечень. Апріорі можна ставити питання про наявність у осіб, які на ній знаходяться, комплексу відповідних характеристик, що належать до правової, соціально-психологічної та інших сфер і відрізняють її (цю стадію) від інших, що утворюють генезис злочинної поведінки. У зв’язку з цим, слід зауважити, що позиція вчених, що так чи інакше розглядали генезис злочинної поведінки і закінчували його на стадії скоєння злочину, уявляється неповною, так як за межами аналізу залишилось велике поле діяльності, яке органічно пов’язано із злочинною поведінкою, є по суті її епілогом, заключним етапом. Ця діяльність залежить від ступеню суспільної небезпеки діяння, особи, рівня її асоціальності (закріпленості протиправної установки в стереотипі особи) тощо.

Реалізація посткримінальної поведінки може здійснюватись в двох основних напрямках – позитивному і негативному (протиправному або навіть злочинному). Кожний з цих напрямків може і повинен знайти своє відображення в кримінально-правовому регулюванні, враховуватись при здійсненні правозастосувальної діяльності і при реалізації профілактики злочинів.

Важливим є визначення моменту початку даної стадії. Звичайно, що відповідь на це питання міститься в самій назві – постзлочинна (посткримінальна) поведінка. Таким чином слід розуміти, що ця поведінка починається одразу після закінчення саме злочинної діяльності. За загальним правилом таким моментом буде або виконання винним свого злочинного наміру в повному обсязі, коли діяння, яке ним вчинено містять у собі склад закінченого злочину, або зупинення його на попередніх стадіях злочинної діяльності – готування чи замаху, внаслідок неможливості доведення умислу до кінця.

Р.А.Сабітов справедливо відмічає, що постзлочинна поведінка має поліфонічне значення – кримінально-правове, кримінально-процесуальне та кримінологічне.З повною впевненістю цей перелік можна розширити включивши до нього і кримінально-виконавче значення, так як в своїй більшості посткримінальна поведінка знаходиться в сфері дії норм саме цієї галузі права [5,c.34].

Посткримінальна поведінка, яка реалізується особою може характеризуватись або як позитивна, або як негативна: в першому випадку вона дає підстави застосовувати правові норми заохочувального характеру (наприклад, ст.ст.66; 69; 69-1 КК України); в другому – в дію вступають кримінально-правові норми, які посилюють відповідальність особи, визначають кваліфіковані умови відповідальності за новий злочин (як в плані кваліфікації діяння так і в плані визначення умов відбування покарання: ст. ст. 67; 70; 71 КК України).