13. (Розділ х кку)

Стаття 50. Поняття покарання та його мета 1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. 2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. 3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Санкція - це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості.Розглядаючи проблему ефективності покарання у протидії злочинності, слід звернути увагу на те, що це питання є одним із найбільш актуальних як для юридичної науки, так і безпосередньо для практичної діяльності органів кримінальної юстиції. Дослідження проблем, пов’язаних із ефективністю застосування кримінально-правових засобів у протидії злочинності, має важливе значення для з’ясування місця і ролі покарання у протидії злочинності; вибору найбільш доцільних засобів впливу на осіб, що порушили кримінально-правові заборони; подальше вдосконалення кримінального законодавства.

За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові покарання. Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон - від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - від двох до п'яти років, позбавлення волі - від одного року до п'ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків. Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

Стаття 52. Основні та додаткові покарання 1. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. 2. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. 3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання. 4. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом. 5. Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями 389 та 390 цього Кодексу.

В багатьох сучасних суспільствах смертна кара була скасована, в тому числі і в Україні. Смертна кара вважається недопустимою на території Ради Європи. Деякі країни скасували смертну кару за винятком особливих обставин, таких як, наприклад, зраду під час військових дій.

Єволюція покарань

Гуманістичні ідеї Монтеск’є та Беккаріа заклали основи нових поглядів на покарання і його мету.

Таким чином у процесі розвитку та становлення кримінальної політики представники тих чи інших наукових шкіл напрацьовували важливі для цієї політики ідеї та інститути, які у подальшому були об’єднані і систематизовані у наукові засади цієї важливої для держави сфери діяльності. Світова юридична думка, черпаючи кримінально-політичні ідеї із скарбниці історичних епох, акумулювала найбільш вагомі їх здобутки і повела боротьбу за втілення їх у практичне життя суспільства. Покарання змінилися від більш жорстких(які мали на меті завдати фіз. Страждань) до більш м’яких та гуманних(що на меті мають виправлення та ресоціолізацію особи

Питання 14

«Пробація як ерзац-покарання. Співвідношення пробації та звільнення від відбування покарання з випробуванням. Відмінність обов’язків, які суд покладає на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, від позитивної пост кримінальної поведінки (бездоганна поведінка і сумлінне ставлення до праці тощо), яка враховується при звільненні від подальшого відбування покарання або заміні невідбутої частини покарання більш м’яким»

1.Кримінальним кодексом України запроваджено ряд нових, альтернативних позбавленню волі, видів кримінальних покарань, а також передбачено можливість звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням за умови гарантії його виправлення без відбування покарання.

На сьогодні, контроль за виконанням таких покарань покладено на кримінально-виконавчу інспекцію Державної кримінально-виконавчої служби. Тому, додаткові навантаження на кримінально-виконавчу інспекцію, переорієнтація її діяльності на виконання соціально-попереджувальних функцій ставить питання про доцільність утворення служби пробації, яка б мала більші правові та соціальні повноваження, та реально займалася б питаннями ресоціалізації засуджених.

Аналіз досвіду передових країн Європи показує, що виконання альтернативних видів покарань покладено на спеціалізовану державну службу, яка знаходиться поза поліцією та в’язницею – службу пробації.

Суть пробації полягає у встановленні нагляду за засудженим з покладенням на нього певних зобов’язань й обмежень, без ізоляції його від суспільства (відвідувати центри пробації, періодично зустрічатися з наглядовим офіцером, брати участь у певних різновидах діяльності, дотримуватися законослухняної поведінки тощо).

Зокрема, ст. 75 КК України передбачено, що Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

Однак, інститут пробації в нашій країні ще є недосконалим, що зумовлює, на думку проф. М.І. Хавронюка те, що в Україні аналог пробації є «ерзац-покаранням», оскільки з одного боку, воно має ознаки пока­рання (зокрема, це примусовий захід, який застосовується від імені держави за вироком суду і полягає у передбаче­ному законом обмеженні прав і свобод засудженого), і закони деяких країн прямо відносять його до видів пока­рань (наприклад, ФРН, Швеція, Данія, США). З другого боку, воно не є власне покаранням, оскільки як покарання не передбачене у списку видів покарань, визначеному, наприклад, у ст. 51 КК України, та прямо віднесене КК Украї­ни (ст. 75-78 КК України) до видів звільнення від покарання.

В той же час певні кроки у сторону перейняття західного досвіду вже зроблені 15 жовтня 2007 року в Інституті законодавства Верховної Ради України відбулася презентація проекту «Розробка нормативної бази для створення служби пробації як елементу превентивно-орієнтованої системи ювенальної юстиції». Концепцію створення й розвитку системи пробації в Україні на період 2008—2018 років розроблено в рамках співпраці Харківського громадського центру «Молодь за демократію» та ЮНІСЕФ. А нещодавно в рамках цього ж таки проекту в Київському регіональному центрі Академії правових наук України презентовано проект закону «Про службу пробації», зареєстрований у ВРУ 03.09.2009.

Проблемою є і те, що до цього часу пробація розглядається або як вид кримінально-правового впливу (як звільнення від відповідальності, від покарання або як покарання). У Концепції реформування кримінальної юстиції України зазначається, що «пробація – інститут права іноземних держав, який використовується у двох значеннях: 1) вид покарання; 2) спеціальна служба».

Мені важко уявити чим керувалися автори Концепції, беручи до уваги, що її положення, що стосуються пробації, викликають низку критичних зауважень.

По-перше, говорити сьогодні про пробацію як про «інститут права іноземних держав» принаймні незручно через набуття пробацією фактичного статусу міжнародного стандарту, що знайшло своє відображення в оонівських рекомендаціях.

По-друге, уявлення про пробацію як про покарання або лише організаційну службу або як покарання – це безмежне звуження проблематики.

В той час, як відповідно до дефініції ООН, яку було сформульовано ще у 1951 році, пробація аж ніяк не звужувалась до покарання. Пробація визначалась як «метод поводження зі спеціально відібраними злочинцями» і полягала в «умовному відстроченні покарання, у той час коли злочинець перебуває під індивідуалізованим наглядом та отримує індивідуальну допомогу або «лікування».

2.Головною відмінністю існуючого інституту від запропонованого у проекті є те, що пробація – це умовне не призначення покарання з поміщенням засудженого на певний термін під індивідуальний нагляд спеціальної посадової особи (співробітника служби пробації), яка здійснює контроль за поведінкою засудженого, виконанням ним певних обов'язків і умов пробації і забезпечує проведення виправного курсу. Аналогічний підхід спостерігається в існуючому у чинному Кримінальному кодексі України (надалі – “КК України”) інституті звільнення від покарання неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК України).

Ще однією відмінністю пробації від звільнення від відбування покарання з випробуванням є те, що на відміну від працівників української кримінально-виконавчої інспекції, працівники служб пробації починають брати участь у ресоціалізації особи ще на стадії досудового процесу (коли забезпечується підготовка матеріалів, які характеризують особу правопорушника, надаються рекомендації суду щодо призначення виду покарання), а організація цілеспрямованої соціально-психологічної роботи із засудженими здійснюється з широким залученням державних та громадських інституцій. До речі, аналогічний підхід існує в багатьох зарубіжних країнах.

3. - обов’язки які суд покладає на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням покладаються на підсудного, а інші – на вже засуджену особу

– обов’язки які суд покладає на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, чітко закріплені в ч.1 ст. 76 КК України, а звільненні від подальшого відбування покарання або заміні невідбутої частини покарання більш м’яким відбувається на підставі загального враження від засудженого на його характеристики

- за невиконання обов’язків, вказаних в ч. 1 ст. 76 або систематичне вчинення правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання, а при іншому – тільки при вчиненні нового злочину.

15. Інші примусові заходи кримінально-правового впливу. Поняття і мета примусових заходів медичного характеру, їх види. Поняття і мета примусових заходів виховного характеру, їх види. Відмінність примусових заходів виховного характеру від покарання і від обов’язків, які суд покладає на особу під час пробації. Спеціальна конфіскація. Примусова кримінально-правова реституція. Нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі. Судимість. Інші примусові заходи кримінально-правового впливу та проблеми їх впровадження в Україні.

Інші примусові заходи кримінально-правового впливу:

• спеціальна конфіскація,

• вилучення товарів,

• знищення вилучених товарів,

• встановлення певних обмежень при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням.

Ст. 92 ККУ: Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Ст. 94 ККУ (Види примусових заходів медичного характеру):

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Примусові заходи виховного характеру – це заходи, що застосовуються до неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, і може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання (ст. 105 ККУ).

Види примусових заходів виховного характеру:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Відмінність примусових заходів виховного характеру від покарання:

Питання про сутність примусово-виховних заходів вирішується науковцями по-різному. Визначаючи їх правову природу, одна група авторів дійшла висновку, що ці заходи є виховними, інші вважають, що вони надто наближені до покарання, фактично є особливим різновидом пока-рання, що застосовується до неповнолітніх. Так, В.Я. Марчак та В.І. Руляков зосереджують свою увагу на педагогічному характері таких заходів, аргументуючи свою тезу тим, що ці заходи не містять елемента кари, не спричиняють судимості, хоча і обмежують волевиявлення неповнолітніх, оскільки застосовуються всупереч їх бажанню [11]. В.М. Бурдін та О.О. Ямкова сутність примусових заходів виховного характеру вбачають в іншому. На їх думку, обмеження, які зазнають неповнолітні від застосування примусових заходів виховного характеру, за своєю тяжкістю не поступаються окремим видам покарання, особливо з огляду на соціально-психологічні та вікові особливості неповнолітніх правопорушників [3, с. 76]. Примусові заходи виховного характеру О.О. Ямкова розглядає як заходи, що забезпечують досягнення тих самих цілей, що і кримінальне покарання, але менш суворими засобами. Відмінність примусових заходів виховного характеру від покарання полягає в тому, що вони не тягнуть за собою судимості.

Відмінність примусових заходів виховного характеру від обов’язків, які суд покладає на особу під час пробації:

пробація – це умовне не призначення покарання з поміщенням засудженого на певний термін під індивідуальний нагляд спеціальної посадової особи (співробітника служби пробації), яка здійснює контроль за поведінкою засудженого, виконанням ним певних обов'язків і умов пробації і забезпечує проведення виправного курсу. Аналогічний підхід спостерігається в існуючому у чинному Кримінальному кодексі України (надалі – “КК України”) інституті звільнення від покарання неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК України).- отже, відмінність в суб’єкті (пояснювальна записка до проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гуманізації кримінального законодавства шляхом впровадження пробації)).

Спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених ККУ, за умови вчинення суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, передбаченого Особливою частиною ККУ.

Застосовуватись спеціальна конфіскація повинна у випадках, коли гроші, цінності та інше майно:

– одержані внаслідок вчинення злочину та (або) є доходами від такого майна;

– призначалися для фінансування та (або) матеріального забезпечення злочинів або винагороди за їх вчинення;

– були предметом злочину, крім тих, що були об'єктом злочинних дій і повертаються власнику або законному володільцю;

– використовувалися як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику або законному володільцю, який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Кримінально-правова реституція (лат. rеstitutіо – поновлення) – це поновлення прав і законних інтересів потерпілого від злочину шляхом відшкодування обвинуваченим, підсудним чи засудженим завданої потерпілому матеріальної та моральної шкоди.

Що стосується примусової кримінально-правової реституції, то в Україні вона передбачена ст. 105 КК. Згідно з цією статтею неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У цьому разі суд може застосувати до неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, такий примусовий захід виховного характеру, як покладення обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки.

У решті випадків, коли треба було б застосувати примусову кримінально-правову реституцію, застосовуються широкі можливості,передбачені Цивільним кодексом України (ЦК).

Нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі:

ЗУ «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»:

Адміністративний нагляд - це система тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ.

Адміністративний нагляд встановлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них.

Адміністративний нагляд встановлюється щодо повнолітніх осіб:

б) засуджених до позбавлення волі за тяжкі, особливо тяжкі злочини або засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто не бажають стати на шлях виправлення і залишаються небезпечними для суспільства;

в) засуджених до позбавлення волі за тяжкі, особливо тяжкі злочини або засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо вони після відбування покарання або умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, незважаючи на попередження органів внутрішніх справ, систематично порушують громадський порядок і права інших громадян, вчиняють інші правопорушення

г) засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Судимість - це певний правовий стан особи, зумовлений обвинувальним вироком, яким за вчинений нею злочин призначається покарання і настають у зв'язку з цим відповідні правообмеження. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання обвинувальним вироком законної сили і до погашення або зняття судимості.

№ 16 Актуальні проблеми ювенальної юстиції

Сьогодні в Україні немає сенсу говорити про впровадження в її межах ювенальної юстиції. І це, в першу чергу, пояснюється тим, що чимало експертів та рядових українців вважають незахищеними права дітей в нашій країні. Вони ж переконані, що найпоширенішими є проблеми насильства над дітьми та дитяча безпритульність, серед яких саме остання потребує нині невідкладного державного врегулювання.

Підтверджують цю думку і результати соціологічних досліджень Інституту Горшеніна, які красномовно свідчать про банальність та ілюзорність подібної юстиції в нашій країні. І це й не дивно, оскільки на тлі невиконання українським урядом і тих основних існуючих сьогодні прав дитини (на освіту, охорону здоров’я тощо) мало кому віриться, що створення установ, які здійснюватимуть правосуддя у справах про правопорушення неповнолітніми, змінить ситуацію стосовно захисту прав дитини на краще.

Свою думку з цього приводу висловила експерт Інституту Горшеніна Марина Ткаченко. Так, зокрема, говорячи про захист прав дітей ювенальною юстицією, вона відзначила, що за задумом ювенальна юстиція була спрямована на роботу з малолітніми правопорушниками. "Піонерами тут були Великобританія й США. Це такий інститут, який повинен був відокремити певну вікову категорію, розуміючи, що з нею треба працювати окремо. І в цьому сенсі це - абсолютно богоугодна справа. Звичайно, така структура повинна існувати", - вважає М.Ткаченко.

Основні ж суперечки й різночитання, за словами експерта, стосуються так званої другої частини поняття "ювенальна юстиція" - захисту прав дітей у широкому сенсі. "І ось тут починаються розпливчасті, нечітко сформульовані поняття. Бо забрати дитину з родини, тому що її недогодували або, навпаки, перегодували - це нагадує взагалі якісь страшні часи, каральні органи", - зазначила вона.

За словами експерта в Норвегії, наприклад, близько 30 дітей щодня передаються в органи опіки та прийомні сім"ї. Причому ця норма поширюється не лише на громадян цієї країни, але й на усіх тимчасово проживаючих людей на її території. Так, М.Ткаченко згадує випадок, коли в сімейної пари з Індії, яка приїхала працювати за контрактом в геологорозвідувальній компанії, вилучили дітей, оскільки у них не було вдома пеленального столика й кімнати для ігор. "Коли нещасні батьки послалися на культурні відмінності в питаннях побуту, виховання дітей - їм сказали, що це не є аргументом", - зазначила вона.

В Україні ж, за словами М.Ткаченко, ще не діє ювенальна юстиція, хоча деякі "пілотні" проекти існують. "Поки що є серйозна дискусія в суспільстві та в експертному співтоваристві з приводу того, чи має сенс у нас в країні навіть питання ставити про ювенальну юстицію в тому сенсі, в якому це існує в розвинених країнах", - зазначила експерт. Зокрема, в тих країнах, де держава точно знає, що вона забезпечила основні права дитини, скажімо, на освіту, охорону здоров"я - і в цьому сенсі має право пред"являти якісь претензії до сім"ї. "У нас же держава повинна розібратися з якістю своїх послуг населенню. Чи отримують діти той рівень охорони здоров"я, який потрібен, ту освіту, яку мають отримувати? Не красиві столи, комп"ютери - тобто якість змісту, який у подальшому буде їх ресурсом у вищій школі. Якщо дитина важко захворіла - держава не може його вилікувати. Благодійні фонди збирають гроші і відправляють дитину лікуватися за кордон. Чи це не порушення прав дитини? Тому - яка може бути ювенальна юстиція в даному випадку?", - вважає експерт.

Обгрунтування особливостей заходів кримінально-правового впливу щодо неповнолітніх

Особливості заходів Криміннально-правового впливу щодо

Останніми роками в Україні спостерігається деградація чималої частини підростаючого покоління, яке, ще не почавши жити, вже позбавило себе перспективи знайти гідне місце в суспільстві.
   За даними офіційної статистики МВС України, у 2007 році неповнолітніми або за їх участю вчинено 18 755 злочинів, що на 4,5 % менше ніж у 2006 році, і становить 6,9 % від всієї зареєстрованої в країні злочинності [1].
   Однак офіційно зареєстрована злочинність значно спотворює уявлення про реальний стан злочинності серед неповнолітніх.
   По-перше, починаючи з 2005 року в результаті зміни принципів формування кримінальної статистики за корисливі злочини величезна кількість суспільно-небезпечних діянь неповнолітніх, які раніше вважалися злочинними, перейшли в розряд адміністративних правопорушень. По-друге, відображенню реального стану злочинності неповнолітніх заважає її підвищена латентність, обумовлена тим, що значна частина злочинів неповнолітніх розглядається оточуючими як прояв вікової незрілості, пустощів і тому залишається без належної уваги.
   Крім того, в Україні спостерігаються негативні зміни і в самій структурі злочинності неповнолітніх: збільшується питома вага тяжких та особливо тяжких злочинів корисливо-насильницької спрямованості (грабежів, розбоїв, вимагань), злочинність неповнолітніх стає все більше “дитячою”.
   Детермінантами підліткової злочинності є не тільки несприятливі соціальні умови життя, а й фізіологічні та психоемоційні особливості неповнолітніх.
   Як відомо, юнацький вік в буквальному розумінні слова є “третім світом”, що існує між дитинством та дорослістю. Він характеризується емоційною нестабільністю, імпульсивністю поведінки та глибокими, якісними змінами всього процесу психічного розвитку організму, які в психологічній літературі іменуються “кризою перехідного віку” [3, 70]. І від того, наскільки безконфліктно підліток перенесе цей складний період, залежить все його подальше життя

  Кримінально-правовий вплив — це різновид правового впливу на суспільні відносини, який являє собою взятий у єдності та багатоманітті весь процес впливу кримінального права на соціальне життя, свідомість та поведінку людей.
   Найголовніша ознака кримінально-правового впливу полягає у тому, що його юридичним підґрунтям є кримінальний закон.
   При доборі тих чи інших заходів кримінально-правового впливу на неповнолітніх першочергове значення має їх ефективність.
   Під “ефективністю” розуміється дієвість, результативність, досягнення поставлених цілей. Такою є суть цього поняття і в юридичному розумінні. Так, ефективність права — це співвідношення між результатами дії правових норм та тими соціальними цілями, для досягнення яких вони були прийняті [6, 279].
   З урахуванням зазначеного, під ефективністю засобів кримінально-правового впливу на неповнолітніх слід розуміти їх здатність реально забезпечувати досягнення тих цілей та завдань, які перед ними стоять.
   Як видається, основною ціллю кримінально-правового впливу в цілому є стримання злочинності

На підставі викладеного, можна сформулювати такі висновки:
   1. Оскільки особа неповнолітнього відрізняється від дорослого якісними показниками, що обумовлено фізіологічними та психоемоційними особливостями підліткового віку, то й кримінально-правовий вплив на неповнолітніх повинен не тільки кількісно, а й якісно відрізнятися від аналогічного впливу на дорослих. Саме тому в Україні потрібно змінити існуючу концептуальну основу ставлення до неповнолітніх злочинців з суто каральної на відновну, реституційну та реінтегративну.
   2. Для забезпечення концептуальних перетворень було б доцільно як першочергову ціль кримінально-правового впливу на неповнолітніх включити до КК України таку ціль, як сприяння благополуччю неповнолітніх, а кару замінити на відновлення соціальної справедливості.
   3. Підвищення ефективності кримінально-правового впливу на неповнолітніх є можливим завдяки розширенню сфери застосування заходів кримінально-правового впливу, не пов'язаних з покаранням. Тому більше уваги слід приділяти технологіям відновного правосуддя, які орієнтовані на підтримку та першочергове задоволення потреб потерпілого, усвідомлення та виправлення правопорушником скоєного, його реінтеграцію у суспільство та залучення громадськості до розв'язання кримінальних ситуацій.

Психологічні особливості поведінки неповнолітніх

Різкий ріст підліткової злочинності відзначають багато дослідників. Росте число суспільно небезпечних діянь, скоєних дітьми, що не досягли віку кримінальної відповідальності, збільшилася частка злочинів.

У ряді робіт при описі поведінки неповнолітніх акцент зроблений на вікову незрілість і на залежність поведінка підлітка від впливу мікросередовища. Такий підхід виправдує себе при розробці проблем профілактики. Але він незастосовний при психологічному обґрунтуванні нижньої вікової границі кримінальної відповідальності, тому що вона припускає, навпаки, наявність визначеної зрілості, включаючи здатність до свідомої виборчої поведінки.

Сучасний підхід до виділення істотних властивостей і якостей особистості, рівень розвитку яких визначає здатність до кримінальної відповідальності, характеризують «Пекінські правила» – документ ООН про особливості проведення слідства по справах неповнолітніх. В офіційному коментарі до основного тексту підкреслюється зв'язок нижнього порога кримінальної відповідальності з характеристикою «емоційної, духовної й інтелектуальної зрілості, достатньої для свідомості відповідальності перед суспільством». Необхідно відзначити неповноту цього формулювання: потрібно не тільки усвідомлювати значення вчинку, але і використовувати це усвідомлення для керівництва своїми діями.

Згідно ст. 433 УПК України, у необхідних випадках для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості і з'ясування питання, чи міг він цілком усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою керувати ними, повинна бути проведена судова експертиза фахівцями в області дитячої і юнацької чи психології зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психолога та експерта-психіатра у комплексній судово-психолого-психіатричній експертизі (КСППЕ).

Законодавець установлюючи вік кримінальної відповідальності, виходить з того, що до 14 років людина досягає, як правило, такого рівня психічного розвитку, коли він може свідомо регулювати своє поведінка. Разом з тим у законі передбачені випадки відсталості частини підлітків у психічному розвитку (наприклад, психолого-педагогічна занедбаність) і спеціально підкреслюється, що відставання може не мати психопатологічної природи.

Повне усвідомлення людиною своїх дій містить у собі правильне розуміння об'єктивного змісту власної поведінки, цілей чинених дій, передбачення їх прямих і непрямих результатів, оцінку своєї поведінки з погляду діючих правових норм і загальноприйнятої моралі. Здатність керувати своїми діями виражається у вільному виборі як цілей дій, так і способів їхнього досягнення.

Вибір цілей дій завжди нерозривно зв'язаний з мотивами поведінки людини, тому що досягнення мети – ланка в ланцюзі, що веде до реалізації мотивів і задоволенню потреб.

Тому здатність цілком усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними здобувається людиною по досягненні відносно високого рівня інтелектуальної й особистісної зрілості і є результатом психічного розвитку і показником його стану.

Для експертної оцінки здатності підлітків цілком усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними недостатньо досліджувати тільки стан їх інтелектуального (власне розумового) розвитку: у поведінці людини знаходять вираження інтелектуальні й особистісні особливості, що виступають в злитому виді . Отже, визначення здатності підлітків свідомо регулювати свою поведінку в конкретних умовах (ситуаціях) повинне бути засноване на аналізі змісту психічної діяльності в її цілісності і єдності.

Причини, форми прояву, види відставання підлітків у психічному розвитку не можуть бути зрозумілі без урахування деяких загальних закономірностей процесу психічного розвитку. Його сутність укладається в постійному ускладненні психічної діяльності дитини, у поглибленні й удосконалюванні пізнавальних процесів, системи відносин до навколишньої дійсності, формуванні розумових і практичних дій, потреб і мотивів поведінки, у виникненні і становленні нових видів діяльності, розвитку свідомості і самосвідомості.

Деякі працівники слідства та суду вважають, що перед експертами-психологами потрібно ставити тільки питання про відповідність інтелекту даним про вік неповнолітньої особи.

Відставання в розумовому розвитку виражається в якісно своєрідних змінах психіки, обумовлених нерівномірністю, парціальністю недорозвинення вищих психічних функцій, що принципово виключає повний збіг особливостей розумового розвитку розумово відсталого підлітка з психічними особливостями молодших за віком дітей.

Встановлення ознак розумової відсталості не може прямо вказувати на нездатність підлітка цілком усвідомлювати значення своїх дій, а створює тільки передумови для рішення цього питання на основі якісного аналізу психічних особливостей неповнолітнього.

Крім того, особливості поведінки підлітка в ситуації делікту зв'язані не тільки з його інтелектуальним розвитком, але і з розвитком емоційно-вольової, мотиваційної сфери, характерологічними особливостями і т.д. Експертне дослідження повинне бути спрямоване на вивчення особистості неповнолітнього, що має свої вікові й індивідуально-психологічні особливості.

Емоційні і вольові сфери настільки тісно взаємозалежні, що звичайно оцінюються разом. Дійсно, юридично значимими є здатність особистості до вольової регуляції емоційних поривів, здатність її уводити свої бажання і потреби в рамки суспільних норм, її можливості погоджувати свою поведінку з поведінкою оточуючих людей.

Складною проблемою в психологічній експертизі неповнолітніх є діагностика психологічного віку і можливих ознак психічного інфантилізму «незрілості» особистості, що виявляються в різних її структурних компонентах.

Основні проблеми, що розв'язуваються в СПЕ неповнолітніх:

–рівень розвитку моральної та правової свідомості;

– рівень інтелектуального розвитку (чи відповідає розвиток пізнавальних процесів нормі);

– рівень розвитку емоційно-вольової сфери (тут найчастіше розглядається проблема психічного інфантилізму з психологічної точки зору, що дуже важливо для визначення віку досягнення кримінальної відповідальності з юридичної точки зору);

– індивідуально-типологічні особливості особистості: юридично значимі характерологічні особливості (лідерські тенденції, акцентуації характеру, агресивність, підвищена сугестивність, підвищена схильність до фантазування і т.д.), чисто соціальні якості особистості (загально соціальні орієнтації, система соціальних цінностей, знання правових і моральних норм, границь припустимого і неприпустимого, здатність застосування цих знань у реальної поведінці, стійкість функціонування цих норм).

Особливості заходів Криміннально-правового впливу щодо

неповнолітніх , молоді та інших категорій осіб за законодавством окремих іноземних держав

Характерною рисою української моделі запобігання злочинності неповнолітніх є те, що основний тягар профілактичної роботи, відповідальність за неї покладаються на владні структури держави, а кримінально-правовий вплив продовжує займати чільне місце серед спеціально-кримінологічних заходів отримання делінквентності даної категорії осіб.
   Саме тому, з огляду на незадовільний стан підліткової злочинності, видається доцільним проаналізувати заходи кримінально-правового впливу, які можуть застосовуватися до неповнолітніх в Україні, на предмет їх ефективності.
   Суттєвий внесок у розробку даної проблематики внесли такі вчені, як В. М. Бурдін, О. Ф. Ковітіді, Г. М. Міньковськии, Н. А. Орловська, О. О. Ямкова та інші, проте дослідники зосереджувалися здебільшого на проблемах ефективності окремих заходів кримінально-правового впливу. Комплексного ж аналізу кримінально-правового впливу на неповнолітніх не проводилося.
   Кримінально-правовий вплив — це різновид правового впливу на суспільні відносини, який являє собою взятий у єдності та багатоманітті весь процес впливу кримінального права на соціальне життя, свідомість та поведінку людей.
   Найголовніша ознака кримінально-правового впливу полягає у тому, що його юридичним підґрунтям є кримінальний закон.
   При доборі тих чи інших заходів кримінально-правового впливу на неповнолітніх першочергове значення має їх ефективність.
   Під “ефективністю” розуміється дієвість, результативність, досягнення поставлених цілей. Такою є суть цього поняття і в юридичному розумінні. Так, ефективність права — це співвідношення між результатами дії правових норм та тими соціальними цілями, для досягнення яких вони були прийняті [6, 279].
   З урахуванням зазначеного, під ефективністю засобів кримінально-правового впливу на неповнолітніх слід розуміти їх здатність реально забезпечувати досягнення тих цілей та завдань, які перед ними стоять.
   Як видається, основною ціллю кримінально-правового впливу в цілому є стримання злочинності.
   Найбільш багатоплановим та узагальнюючим міжнародним документом, що стосується відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх, “Пекінськими правилами”, передбачені певні особливості цілей кримінально-правового впливу на неповнолітніх. Згідно з правилом 5, дві найважливіші цілі правосуддя стосовно неповнолітніх полягають, в першу чергу, в забезпеченні благополуччя неповнолітнього та забезпеченні того, щоб будь-які заходи впливу на неповнолітніх правопорушників були завжди відповідні як особливостям його особистості, так і обставинам правопорушення [7].
   Аналіз чинного кримінального законодавства України (зокрема, розділу XV КК) свідчить про те, що цілі кримінально-правового впливу на неповнолітніх не враховують суб'єктну специфіку даного виду злочинності, а такою категорією, як “благополуччя” юного правопорушника, наш закон взагалі не оперує.
   Крім того, вітчизняний законодавець як обов'язкову ціль покарання, яке є одним із заходів кримінально-правового впливу на неповнолітніх, передбачає кару (ч. 2 ст. 50 КК)
   Слід зазначити, що від такого підходу до постановки цілей кримінально-правового впливу вже давно відмовилися не тільки держави Західної Європи, а й ряд країн пострадянського простору (зокрема, Республіка Білорусь та Російська Федерація).
   Так, КК Республіки Білорусь хоча й не виділяє окремо цілей покарання, як загальні цілі кримінальної відповідальності передбачає: 1) виправлення особи, яка вчинила злочин; 2) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами; 3) відновлення соціальної справедливості (ст. 44 КК) [8].
   Згідно з КК Російської Федерації (ч. 2 ст. 43), покарання застосовується в цілях відновлення соціальної справедливості, а також в цілях виправлення засудженого і запобігання вчиненню нових злочинів [9, 115].
   Таким чином, цілі кримінально-правового впливу на неповнолітніх в Україні не тільки не відповідають міжнародним стандартам у галузі ювенальної юстиції, а й є дещо антигуманними в порівнянні з аналогічними цілями в країнах пострадянського простору.
   Основоположними заходами досягнення цілей кримінально-правового впливу є невідворотна реакція держави на кожен акт вчинення злочину та розумна суворість заходів пливу.
   Презумпція невідворотності допомагає подолати відчуття вседозволеності та безконтрольності у неповнолітніх, знижує рівень латентності злочинних проявів.
   Що стосується суворості, то кримінально-правовий вплив на неповнолітніх повинен мати певну специфіку, порівняно з аналогічним впливом на дорослих. Як зазначається в п.5 Ер-Ріядських керівних принципів, слід уникати криміналізації та покарання дитини за поведінку, що не спричиняє серйозної шкоди розвитку самої дитини чи шкоди іншим, оскільки вчинки молодих людей або поведінка, яка не відповідає загальним соціальним нормам та принципам, в більшості випадків пов'язана з процесом дорослішання та росту і що, як правило, по мірі дорослішання поведінка більшості індивідів самовільно зміниться [10].
   Попри всі рекомендації міжнародно-правових стандартів про те, що ізоляція від суспільства стосовно неповнолітніх має розглядатися не тільки як крайня, але і як виняткова міра, кримінально-правовий вплив на неповнолітніх в Україні продовжує характеризуватися надмірною репресивністю, а система покарань не завжди дозволяє обрати покарання, не пов'язане з ізоляцією. Більш того, до осіб, що не досягли 16 років, незважаючи на існування різних видів покарань, фактично можливе застосування тільки позбавлення волі на певний строк.
   Слід наголосити, що відмінні риси сучасної злочинності підлітків в Україні, про які йшлося вище, з формальних підстав майже не дозволяють використовувати превентивний потенціал заходів кримінально-правового впливу, не пов'язаних з покаранням (зокрема, звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання), які допомагають досягти цілей кримінально-правового впливу без застосування покарання, уникаючи соціальне відчуження й стигматизацію неповнолітніх.
   Як слушно зазначає з цього приводу В. М. Бурдін, “...створена парадоксальна ситуація: загальновизнаним є те, що чим молодший злочинець, тим більше є можливостей для його виправлення, але менше засобів передбачено законом для такого виправлення” [11, 69].
   Неефективність існуючого кримінально-правового впливу та нагальна потреба в модернізації заходів його здійснення визнаються сьогодні і на державному рівні.
   При Міністерстві юстиції України у 2005 році створено міжвідомчу робочу групу з питань впровадження програм відновного правосуддя до системи кримінальної юстиції України, яка розробила проект закону “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо процедури медіації (посередництва)”. В проекті пропонується поширити положення ст. ст. 45, 46 КК України і на необережні злочини середньої тяжкості [12].
   Незважаючи на всю позитивність цього законопроекту, він не передбачає жодних особливостей звільнення від кримінальної відповідальності саме неповнолітніх.
   На підставі викладеного, можна сформулювати такі висновки:
   1. Оскільки особа неповнолітнього відрізняється від дорослого якісними показниками, що обумовлено фізіологічними та психоемоційними особливостями підліткового віку, то й кримінально-правовий вплив на неповнолітніх повинен не тільки кількісно, а й якісно відрізнятися від аналогічного впливу на дорослих. Саме тому в Україні потрібно змінити існуючу концептуальну основу ставлення до неповнолітніх злочинців з суто каральної на відновну, реституційну та реінтегративну.
   2. Для забезпечення концептуальних перетворень було б доцільно як першочергову ціль кримінально-правового впливу на неповнолітніх включити до КК України таку ціль, як сприяння благополуччю неповнолітніх, а кару замінити на відновлення соціальної справедливості.
   3. Підвищення ефективності кримінально-правового впливу на неповнолітніх є можливим завдяки розширенню сфери застосування заходів кримінально-правового впливу, не пов'язаних з покаранням. Тому більше уваги слід приділяти технологіям відновного правосуддя, які орієнтовані на підтримку та першочергове задоволення потреб потерпілого, усвідомлення та виправлення правопорушником скоєного, його реінтеграцію у суспільство та залучення громадськості до розв'язання кримінальних ситуацій.