Передумови, кримінально-правові підстави, наслідки, порядок звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності означає відмову держави від осуду особи, яка вчинила злочин, але надалі повністю або значною мірою втратила суспільну небезпеку, що підтверджується певними, зафіксованими в законі обставинами.

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбачені в розділі IX Загальної частини КК (ст. ст. 45-49), а також у законах України про амністію чи актах помилування (ч. 1 ст. 44 КК). Ст. 97 КК передбачає звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

В Особливій частині КК зафіксовані підстави звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили деякі конкретні види злочинів.

Звільнення від кримінальної відповідальності треба відрізняти від звільнення від покарання, хоча загальним для їх застосування є єдина (спільна) обставина — в обох випадках особа вчинила суспільно небезпечне діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого в законі про кримінальну відповідальність. Загальним є і те, що обидва види звільнення може здійснити тільки суд (крім звільнення за актом амністії та актом помилування). Різниця ж полягає в тому, що при звільненні від кримінальної відповідальності через втрату повністю або в значній мірі суспільної небезпеки особою, яка вчинила злочин, виходячи з принципів гуманізму й економії заходів кримінально-правового впливу, кримінальна справа припиняється судом до поста-новлення вироку, а при звільненні від покарання однією з підстав, передбачених у законі, є винесення (постановлення) обвинувального вироку.

Отже, суд, розглядаючи кримінальну справу, в обумовлених законом випадках приходить до висновку про необхідність чи доцільність її закриття без постановлення вироку, звільнивши особу, що вчинила злочин, від можливого призначення їй покарання в подальшому.

При звільненні від покарання, що буде розглянуто далі, суд постановляє обвинувальний вирок, не призначаючи покарання або звільняючи від його відбування з випробуванням осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, на підставах, зазначених у КК.

Звільнення від кримінальної відповідальності не є реабілітацією особи, що звільняється. Походячи із вказаних принципів і виконуючи запобігальну функцію кримінального права, суд визнає необхідність або недоцільність доведення справи щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до винесення обвинувального вироку, якщо в подальшому може постати питання про звільнення від покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності водночас означає, що державні органи припиняють кримінальне переслідування звільненої особи, а вчинене нею раніше діяння вважається таким, що не має будь-яких юридичних наслідків.

Оскільки в діях осіб, які охоплюються обставинами, що виключають злочинність діяння, немає ознак складу злочину і вони носять правомірний характер, інститути необхідної оборони, затримання злочинця, крайньої необхідності та інші, розглянуті в попередньому розділі, не належать до проблеми звільнення від кримінальної відповідальності. Відсутність злочину означає відсутність підстав для застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності.

Наведені у КК види звільнення від кримінальної відповідальності діляться на загальні та спеціальні.

Загальні передбачені в Загальній частині КК. Це звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку: з дійовим каяттям (ст. 45 КК); з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК); з передачею особи на поруки (ст. 47 КК), із зміною обстановки (ст. 48 КК), із закінченням строків давності (ст. 49 КК), із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК), за актом амністії (ст. ст. 85–86 КК).

Спеціальні передбачені у статтях Особливої частини КК щодо конкретних видів злочинів і мають бути розглянуті у їх контексті (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4. ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369).

Залежно від того, чи є звільнення від кримінальної відповідальності обов’язком ч и правом суду, вони поділяються на дискретні (або факультативні) та імперативні (або обов’язкові).

Дискретність означає, що вирішення питання, за наявністю всіх вказаних у законі обставин для прийняття такого рішення, залишається правом суду. Імперативність означає, що, суд за наявністю всіх вказаних у законі обставин зобов’язаний звільнити від кримінальної відповідальності.

До першого виду належать випадки, передбачені у ст. 47, 48 КК, у ч. 4 ст. 49 КК (питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом) і ч. 1 ст. 97 КК.

До другого належать випадки, передбачені в ст. 45, 46, 49 (крім передбаченого ч. 4) і у статтях Особливої частини КК.

Звільнення від кримінальної відповідальності може бути безумовним, тобто таким, яке ні за яких умов не може бути переглянуто, і умовним, тобто таким, що може бути переглянуте у зв’язку з негативною поведінкою особи.

До першого виду належить абсолютна більшість випадків звільнення від кримінальної відповідальності, до другого — випадки, передбачені у ст. 47 та ч. 1 ст. 97 КК.

Добровільна кримінально правова реституція

Добровільна кримінально-правова реституція може полягати у відверненні винним шкідливих наслідків вчиненого злочину (наприклад, повернення викраденого майна) та/або відшкодуванні завданих збитків (відшкодування вартості поховання або лікування потерпілого – витрати на медикаменти, лікувальне харчування, відшкодування вартості знищеного чи викраденого майна тощо) чи усуненні заподіяної шкоди (заміна пошкодженої речі на аналогічну, її ремонт тощо). 
У новому КК України передбачене розширення стимулюючої функції добровільної кримінально-правової реституції. Так, добровільна кримінально-правова реституція визнається обставиною, що пом’якшує покарання (п. 2 ч. 1 ст. 66), а також однією з умов, необхідних для прийняття рішення про: звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дієвим каяттям (ст. 45); та у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); звільнення від кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212) або за незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289); призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (п. 2 ч. 1 ст. 66 і ст. 69). Аналогічні положення існують у кримінальних законах більшості інших держав Європи. 
Що стосується примусової кримінально-правової реституції, то в Україні вона передбачена ст. 105 КК. Згідно з цією статтею неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. У цьому разі суд може застосувати до неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, такий примусовий захід виховного характеру, як покладення обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки.

Медіація

Медіація (англ. mediation – посередництво) — вид альтернативного врегулювання спорів, метод вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту.

Принципи медіації

Добровільність

Кожна з сторін добровільно приймає рішення щодо участі у переговорах і усвідомлює, що рішення може бути досягнуте тільки шляхом співробітництва; можливість добровільного припинення процесу на будь-якому етапі.

Конфіденційність

Усе, що відбувається на медіації не розголошується ні медіатором, ні сторонами. За винятком ситуацій, коли сторони планують завдати шкоди собі чи комусь.

Щирість намірів щодо вирішення конфлікту

Неупередженість посередника

Нейтральність, безоціночність – під час процесу медіатор не займає позицію однієї з сторін, не оцінює їх, а в рівній мірі допомагає обом. Медіатор є нейтральним відносно конфлікту (не «втягується» у суперечку) і, в той же час, щиро прагне допомогти сторонам знайти найкраще для обох рішення.

Розподіл відповідальності

Сторони несуть відповідальність за прийняття рішення та його виконання, медіатор – за дотримання правил та принципів процедури.

Правомочність сторін

Неформальність та гнучкість процедури медіації

[ред.]

Переваги медіації

• Економія часу

• Зниження вартості процесу вирішення спору

• Можливість впливати на результат

• Конфіденційність процедури

• Можливість збереження або відновлення ділових взаємин з партнерами

• Можливість запобігти виникненню подібних конфліктів у майбутньому

• Гарантія виконання рішення (у випадку успішної медіації)

[ред.]

Процедура медіації

Процес медіації[1] складається з етапів, кожен з яких має свою мету і зміст. Для успішного проведення медіації необхідно, щоб перехід до наступного етапу відбувався після того, як буде досягнено всі цілі на попередньому.

Кримінально- правовий компроміс

Перш ніж розглядати кримінально-правовий компроміс і специ-фічні відносини, які виникають у зв'язку з ним, необхідно з'ясувати, передусім, що ж являють собою кримінально-правові конфлікти. Саме вони є передумовою виникнення й успішної реалізації компромісних норм, що протидіють цьому негативному явищу. Спробуємо висвітлити сутність (юридичну природу) і дати правове визначення поняття інституту компромісу через призму кримінально-правового конфлікту. Такий порядок є логічним, оскільки компроміс можливий лише за наявності конф-ліктних відносин між сторонами.

       У коментованому зведенні англійського законо-давства зазначається: "Здебільшого під злочином ро-зуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання суспільства взагалі, тому суспільство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло, тобто поведін-ка, шкідлива для загального морального духу суспі-льства" . Спрощуючи висловлювання і залишаючи його суть, зазначимо, що злочин - це правове явище у нашому суспільстві - замах на суспільні відноси-ни, які охороняє кримінальний закон.

       Хоча "визначення поняття злочину у кримінальному законодавстві різних країн неодна-кове, оскільки воно зумовлене певною правовою сис-темою, часом прийняттям кримінального закону, пані-вною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо" . Його сут-ність завжди залишається незмінною - це зіткнення з узаконеними суспільством ідеологічно-мораль-ними приписами і певними правовими нормами. Суспільне життя не є можливим, якщо його не регулюють суспі-льні норми, якщо постійний нормативний контроль громадської поведінки відсутній, якщо немає примусу до нормативної поведінки. Жодне суспільство не може існувати, не регулюючи взаємовідносин своїх членів, не спрямовуючи їхньої поведінки . Зіткнення, зде-більшого, відбуваються у випадках, коли індивід ці-нує свої особисті інтереси, устремління й установки понад інтереси інших об'єктів (держави, суспільст-ва, осіб), які охороняє кримінальне законодавство. Проте злочин не можна розглядати тільки як кінцевий результат злочинної поведінки винних. Адже злочин-ність як кримінологічне поняття є наслідком існу-вання суперечностей, історично властивих певному суспільству.

       "Злочин і злочинність - явища громадського життя людей, продукт історичного розвитку суспільс-тва" . Але через те, що природа злочину і злочинності має соціальний характер , ці явища слід розглядати у взаємозв'язку із соціальними про-тиріччями.

       Протиріччя між особою та суспільством, а точніше між їхніми інтересами, досліджували бага-то вчених-правників . Незважаючи на це питання про злочин як кримінально-правовий конфлікт ще лишаєть-ся на порядку денному.

       Протиріччя щодо злочину виявляються в тому, що злочинець протиставляє свою поведінку вимогам будь-якої норми кримінального права . Звичайно конфлікти потребують розв'язання. Держава має величезний ар-сенал прийомів і засобів для цього, але частіше во-на обмежується лише притягненням до кримінальної відповідальності, забуваючи інші нетрадиційні шляхи врегулювання конфліктів, які інколи можуть або мог-ли б бути більш ефективними, ніж стандартні. Йдеть-ся, передусім, про інститут компромісу, який, на жаль, ще досить рідко використовують у практиці за-стосування права.

       Протиріччя є основою кожного злочину, його ру-шійною силою. Вони характеризують відмінність по-глядів осіб, які вчиняють злочини, та законослухня-них громадян на соціальні цінності, які охороняють-ся кримінальним законодавством. Протиріччя стають об'єктом соціально-правової уваги лише за умов до-сягнення рівня конфліктних відносин . Конфлікт (лат. confliktus - зіткнення) - граничне загострен-ня протиріч; зіткнення осіб, їхніх ідей, інтересів, потреб, оцінок, рівня прагнень, домагань тощо .

       Досліджуючи цей аспект злочину В.Н. Кудрявцев виокремлює три різні види конфліктів, які безпосе-редньо стосуються цієї проблематики: зовнішній (злочинець - потерпілий); внутрішній (боротьба мо-тивів); конфлікт між поведінкою злочинця та право-вими нормами .

       Оскільки будь-які суспільні відносини передба-чають взаємодію суб'єктів і стосунки між ними, то злочин як конфліктне відношення складається залежно від змісту певної діяльності суб'єктів такого від-ношення. З одного боку - це порушення вимог кримі-нального закону особою, яка вчинила злочин, а з іншого - реакція держави на таке порушення, опосередкована діяльність органів держави, поклика-них боротися зі злочинністю .

       Ідея компромісу і компромісних норм здається новою і не властивою вітчизняному праву. Проте пе-реважна більшість цивілізованих країн вже офіційно визнали та широко застосовують цей нетрадиційній інститут у протистоянні сучасній злочинності, деда-лі сміливіше розширюють сфери й можливості її прак-тичного використання, причому, як підтверджує зару-біжний досвід, - досить-таки успішно. До того ж у деяких випадках тільки кримінально-правовий компроміс виявляється єдиним правильним засобом розв'язання проблеми.

       Критична ситуація, за якої вітчизняний законо-давець обирає позицію очікування, зовсім не випад-кова. Можна припустити, що вона склалася історично. Щоб переконатись остаточно у слушності цього твер-дження, достатньо ознайомитися з правовою літерату-рою радянського часу, яка надто часто оперувала словосполученнями типу "безкомпромісна боротьба зі злочинністю", які є ідеологічною установкою, або звичайним популістським штампом, котрий фактично не містить правового змісту, він є лише "вагомим аргу-ментом", який має переконувати громадськість у посиленні боротьби зі злочинністю. Проте держава (в особі правоохоронних органів) інколи використовує у "безкомпромісній боротьбі" кримінально-правові ком-промісні норми, і при цьому займає дивну позицію замовчування, використовує, очевидно, для того, щоб не називати речі їх дійсними іменами.

       Компроміс належить до таких інструментів кри-мінальної політики та права, які мають універсаль-но-прикладний характер, незалежно від пануючої іде-ології і ставлення до них суб'єктів правозастосов-чої діяльності. Компроміс - це той мудрий крок, до якого повинна прагнути держава в особі правоохорон-них органів, каральної системи. До того ж такий дер-жавний курс реально затвердить особливу важливість принципу гуманізму в кримінальному праві і надасть особі, яка перетнула норми кримінально-правової забо-рони, останній шанс.

       Причини укладання компромісних угод, залежно від конкретних умов, які диктує сьогодення, можуть бути різними: від вимушеної необхідності до тактич-них хитрощів. Ми розглянемо лише найпоширеніші при-чини, згідно з якими реалізуються компромісні нор-ми:

• рятівна альтернатива;

• оптимальне рішення;

• можлива альтернатива (варіант розв'язання проблеми);

• тактичний прийом;

• засіб тимчасового призупинення протиріч;

• інші варіанти

       Кримінальне право, як і будь-яка інша наука, неможлива без чіткого понятійного апарату. А тому на підставі проведених досліджень пропонуємо таке теоретичне визначення поняття кримінально-правового компромісу.

       Компромісні норми - це норми, що гарантують особі, яка вчинила злочин, звільнення від кримі-нальної відповідальності або пом'якшення покарання за умови виконання нею визначених законом позитив-них посткримінальних вчинків, які сприяють реаліза-ції основних завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю.