22. Пансофічна філософія я.А. Коменського.

Ян Амос Коменський – визначний чеський педагог та громадський діяч, засновник класно-урокової системи навчання. Розробив пансофічну філософію. Свої погляди виклав у великій кількості творів, серед яких «Лабіринт світу та рай серця», «Пансофічна філософія». Пансофічна філософія Коменського починається з праці «Лабиринт світу та рай серця». Людина має здійснити паломництво з лабиринту світу до раю серця. Потрібна система, щоб розумно переходити від теорії до практики. Вирізняв тріаду діяльності:

- теорія

- практика

- застосування (відповідають трьом стадіям розвитку діяльності – емпіричній, науковій та практичній).. Перша з них - теорія. Слідом за Декартом він висуває правила пізнання, що складаються з декількох етапів: уявлення предмета з усіх сторін, розкладання проблеми на декілька складових частин, і автопсії (природна схильність людини самостійно розглядати і споглядати матеріальні предмети зовнішнього світу).

На другому щаблі - практиці так само три рівні. Спочатку учень повинен отримати зразок речі, збагнути сенс діяльності. Потім індуктивним методом людина з'ясовує як з частин досліджуваного може вийти ціла річ. І, нарешті, мудро наслідуючи вмілих повторюючи їх дії здійснювати автопраксію (самонавчання).

Завершенням тріади діяльності, за Коменським, виступає хресіс (застосування). У першу чергу воно починається з з'ясування функціональної сутності речі, потім перебування правильного способу застосування речі. І, головне, «застосовувати вже здобуте знання тільки на добре».

Людина має використовувати отримане знання тільки на добро.

Ідея перевиховання людини. Треба показати людині, що вона неправильно живе, просвітити її. Людина є частиною природи, тому вона має підкорятися її законам.

Стадії розвитку суспільства (??)

- Всезагальне пробудження

- Всезагальне просвітлення

- Всезагальна мудрість.

Ідея єдності мікрокосму та макрокосму.

3. Філософсько-світоглядні уявлення давніх слов’ян.

Найдавніші філософські ідеї важко відрізнити від передфілософських утворень, що наявні у міфологічній свідомості. Найзагальніші уявлення про добро і зло, про першопочатки світу, про людину наявні і в міфологічній свідомості, що передує народженню філософії.

Слов’янська міфологія походить з індоєвропейської. Міфологічна свідомість не знала розподілу світу на природний і поза-, надприродний. Для неї існував єдиний, природний космос, що протиставлявся як світ порядку — хаосу, світові безпорядку. Виокремлення і маркування напрямків простору у давньоукраїнській культурі, як і в архаїчних культурах інших народів, знаходить свій вираз в образі світового дерева, де «верх» — напрям росту дерева — символізує життя і розвиток, а «низ» — згасання, смерть. Упорядкування картини світу за координатами світового дерева передбачають також виокремлення трьох координатів: верх — центр — низ, символізованих, звичайно, птахами, звірами й рибами. Цим координатам відповідають верх — гілля, крона, середина — стовбур, низ — коріння дерева. Космос мислиться утвореним з чотирьох первісних «стихій», якими для давніх слов'ян є вітер, вода, вогонь і земля. Простір впорядкованого космосу сприймається невід'ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядок в ньому. Уявлення про світ, людину, притаманні для давньослов'янської міфології, знаходять своє відбиття у релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце «вгорі» природного космосу, де припускається відносна єдність духовного і тілесного начал. Ці уявлення накладають свій відбиток на характер філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства.