13. Болгарський ісихазм. Філософські погляди представників Тирновської літературної школи.

Ісихазм - містична, аскетична течія східного християнства, про яку часом говорять, що становить один з полюсів православ'я; інший полюс — це вчення про «симфонію». Відома ще з часів Отців Церкви, проте канонічною визнана лише в 14 сторіччі завдяки старанням св. Григорія Палами. Суттю цієї доктрини є обоження людини — її повне єднання з Богом ще під час земного життя — аж до реального ставання «богом за благодаттю, а не за сутністю». Засобом, що дозволяв досягнути такого стану, визнавалась молитва — умна (від ума — екзистенційного центру людини, інстанції, відмінної від розуму і тіла) або ж Ісусова молитва — «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного». Така молитва, що її аскет повторював без перерви протягом всього життя, а також за умови сходження на нього благодаті Божої, була знаряддям об'єднання у синергії всіх його інтенцій-енергій, повним преображенням його суті.

Одною з перших слов’янських країн ісихазм сприйняла Болгарія. поширення ісихазма в Болгарії почалося з прибуттям Григорія Синаїта в 1335 р. Він заснував чотири лаври в Парорії. Його діяльність підтримував цар Іоан Олександр, під чиїм покровительством учнями Григорія синайського Феодосієм та Романом Тирновськими було засновано Тирновську книжну школу. Школа стала осередком ісихазму в Болгарії.

Згідно з поглядами ісихастів, існує декілька стадій чернечого духовного росту, які людина має послідовно пройти. Людина має починати з найпростіших вправ і закінчити усамітненою молитвою. Молитва має бути мовчазною (тоді як всі до того молилися вголос). Монастирі, засновані Григорієм Синаїтом та його послідовниками були не тільки духовними центрами, а й просвітитльськими.

Відстоюючи православні догмати, Феодосій закликав всіх християн до єдності внутрішньоцерковної, яка порушувалося в той час прихильниками вузьконаціональною церковної партії. Він не поділяв поглядів цієї партії, не підтримував її політики, спрямованої на відділення Болгарської Церкви від Константинопольського Патріархату.

Для ісихастів було характерним переписування, калькування богословських книг, це допомагало тримати розум в богодухновенних словах, зосереджувати увагу, не давати блукати розуму. Пристрасті, на думку представників ісихазму, мають не вбиватися, а перетворюватися.

14. Болгарська філософська думка доби національного Відродження.

Болгарське національне Відродження - 50-70-ті роки XIX ст.

Одним із центрів національної культури й освіти став Софійський університет (у 1888—1904 рр. — Софійська вища школа), іншим — заснована в 1911 р. Болгарська Академія наук.

Окрім них, були й інші джерела, з яких наша філософія черпала ідейні сили, – це західноєвропейська середньовічна схоластика. В. Горський зазначає, що від самих початків українській філософській культурі притаманна здатність до творчого синтезу різних світоглядних систем світової філософії, її зв’язок із здобутками середньовічної Візантії, а через них – з ідеями античних філософів, зв’язок із духовними надбаннями болгарської культури, культури Сходу, Західної Європи”. Сформований в тих умовах спосіб філософування у дослід­ницькій літературі отримав назву “софійно-гуманістичного”. Суть цієї філо­софії полягала у тому, аби пояснити природу людини, визначити сенс її життя і навчити досягати вищого ідеалу досконалості. У міркуваннях про людину як єдність душі й тіла помітне наслідування візантійських патристів, зокрема Іоана Дамаскіна, який стверджував, що “…створив Бог людину, наче якийсь інший світ: малий у великому. Людина – це світ малий, адже він наділений як душею, так і тілом і є серединою між розумом і матерією, він пов’язує собою зриме і незриме, чуттєве й те, що тільки розумом осяжне”. Опираючись на “Шестиднев”, київські книжники, зокрема в “Ізборнику” 1073 року, а також в інших пам’ятки писемності, роблять спробу обґрунтувати дуалізм двох суб­станцій в людині, бо душа, як “сутність жива” тільки у поєднанні з тілом, стає реальністю. Наділення душі божественною сутністю посилило тенденцію до етизації філософських міркувань, тобто висловлювались певні моральні наста­нови, норми, практичні поради, як досягнути морального ідеалу. У центр цих морально-етичних учень ставиться проблема вічної боротьби між добром і злом. Цю особливість виявляють такі видатні київські богослови, як митро­полит Іларіон, Феодосій Печерський, літописець Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточеник та ін. У цьому ж контексті підноситься значення історіософської тематики, спрямо­ваної на осмислення історичної долі свого народу, а також його органічної причетності до загальнолюдської історії. Найпоказовішими щодо цього є міркування митрополита Київського – Іларіона, викладені у видатному творі “Слово про Закон і Благодать”, де викладена ідея рівності усіх народів перед Богом, оскільки усі народи покликані Благодаттю до спасіння, хоча одні раніше, а інші пізніше. У цьому сенсі, на думку Іларіона, Старий Заповіт – Закон суперечить Новому Заповіту – Благодаті, бо Старий Заповіт розділяє народи, відстоюючи право “богообраності” юдеїв, а Благодать дарована усьому людству. Іларіон розвинув оригінальну концепцію світової історії, як поступального руху від рабства до свободи. Кожен християнин відповідальний як перед власним народом, так і перед людством. Істинний християнин опікується благом свого народу і примножує “всебічне добро”. Велика заслуга автора “Слова...” полягає у формулюванні “власної патріотичної концепції всесвітньої історії”. Саме Іларіон заклав фундаментальні основи подальшого розвитку української історіософії.