57. Доброчесність і види чеснот.

Аристотель визнає абсолютне моральне початок, але лише як іманентне життя (тобто існуюче допомогою відносних чеснот), а не трансцендентне їй. Підкреслюючи специфіку моральності, Аристотель приходить до висновку, що вчинок зовні (і з об'єктивних наслідків) доброчесний не є таким, якщо він не супроводжується відповідним наміром. Аристотель пов'язує чеснота головним чином з бажанням, хотіння, волею, вважаючи, що моральність залежить від знань, але корениться в добрій волі: адже одна справа знати, що добре і що погано, а інше - хотіти слідувати доброму. Тому Аристотель розрізняє діаноетіческіе (розумові) чесноти, пов'язані з діяльністю розуму, і етичні, що представляють собою чесноти душевного складу, характеру. До розумовим чеснот ставляться дві - мудрість і розсудливість, придбані шляхом навчання. До етичним відносяться мужність, помірність, щедрість, правдивість і т. п., що виробляються шляхом виховання звичок. І ті, і інші чесноти дані нам від природи, нам дається лише можливість придбати їх. Доброчесність складу душі, відповідно до Аристотеля, означає знаходження належної середини в поведінці і почуттях, вибір середини між їх надлишком і нестачею. Аристотель виділяє два види "середини": середина в речах, поведінці і почуттях, яка об'єктивно притаманна всім людям і середина стосовно до кожної людини окремо, бо люди багато в чому відрізняються один від одного. Для стародавнього філософа об'єктивна та суб'єктивна середини єдині, одна існує через іншу. Які практичні висновки можна зробити з вчення Арістотеля про чесноти, тобто як належить визначати середину кожній людині? За Аристотелем, для цього необхідно або мати практичної мудрістю, розсудливість, або наслідувати приклад або повчанням доброчесної людини. Практичність, розсудливість дозволяють орієнтуватися в обстановці і робити правильний вибір для досягнення моральної мети (блага): доброчесність створює правильну мету, а розсудливість - кошти до неї. Розсудливість - чеснота тієї частини душі, яка виробляє думки; для придбання цієї чесноти необхідний досвід, тому молоді люди не можуть бути досвідченими, розважливими. Розсудливість передбачає винахідливість у знаходженні коштів для певної мети, але не зводиться до неї. Винахідливість похвальна, якщо мета хороша, але якщо мета дурна, то це спритність. Мудрість ж - це і наукове знання, і осягнення розумом речей за природою найцінніших. За словами Аристотеля, нелегко знайти належну середину в почуттях і вчинках, набагато легше стати порочним; моральне падіння може бути різним, але знайти доброчесність і правильно чинити можна тільки одним шляхом; легко промахнутися, важко потрапити в ціль. Порядні люди однакові, погані - різноманітні. Словом, мало досконалих людей, багато посередніх; більшість людей схильні потурати своїм слабкостям. Тепер звернемося до арістотелівського аналізу деяких етичних чеснот. Так, мужність представляє собою середнє між її недоліком (боягузтвом) і надлишком (безрозсудною відважністю). Тільки мужність є доброчесність, тоді як відхилення є пороком. За такою ж моделлю Аристотель вибудовує та інші етичні чесноти, визначаючи заодно і пороки. Помірність в чуттєвих, тілесних насолодах є середнім між її недоліком (байдужим) і надлишком (розбещеністю). Скромність є середнім між її недоліком (сором'язливістю, боязкістю) і надлишком (безсоромністю, нахабністю). Щедрість - середнє між жадібністю і марнотратством і т. д.

58. Етичні ідеї Володимира Мономаха Володимир Мономах - один із перших вітчизняних мислителів, вчинки і спосіб життя якого відповідали його ідеям і вченню. Головний літ. твір В. М. — «Повчання дітям та "кто прочтет"». Його морально-етична доктрина ґрунтується на християнських засадах і має за мету війну зі Злом, через приборкання своєї гордині та уникнення гріхів, суворе дотримання праведності, спроможне здолати все нечестиве. Помірність у життєвих потребах, стриманість в емоційно-вольових виявах, державна мудрість, активна доброчинність, усвідомлення недоцільності будь-якого опору Провидінню і Промислу Божому, втілення у повсякденну практику трьох чільних імперативів — "покаяння", "сліз", "милостині" — ось, на переконання В. М., умова для здобуття Царства Небесного. В онтології В. М. наслідує традиції каппадокійців, гармонізуючи духовні та матеріальні засади буття. Людина, попри свою гріховність, відзначена особливою Божою милістю. Її життя — найвища цінність, яку не можна відібрати, навіть якщо людина заслуговує на смерть. Стрижень моральної концепції "Повчання" становить принцип "милостині", згідно з яким усі суспільні відносини та міжособистісні стосунки уґрунтовуються на взаємній любові, діяльній доброті та милості.

59. концепція спорідненої праці Сковороди. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула загального принципу вирішен¬ня проблеми людського щастя і смислу людського буття. Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Ско¬ворода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, виконуючи веління своєї “внутрішньої натури”, пізнаного в собі “бога”. Цією “вну¬трішньою натурою” є спорідненість з певними видами праці. Люди повинні пізнати самі себе, свої здібності й виробити відповідний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покли¬кання і є справжнім “богом” у людині.