12 Етика Епікура

Епікур створив філософську систему, в якій виклад онтологічних і гносеологічних проблем підпорядкований науці про мораль. Він вважав, що філософія має практичне значення (етику традиційно називають практичною філософією). Вивчення філософії, на його погляд, потрібне не для споглядання (як доводив Арістотель), не для того, щоб навчитися вмирати (як розумів роль філософії Платон), а щоб навчитися жити.

Як і засновник атомізму (вчення, за яким світ складається з атомів) Демокріт, Епікур визнавав, що світ є матеріальним, його предмети утворені з атомів, а душа — з атомів, подібних до вогню. Епікур вважав, що атоми можуть відхилятися від визначеної траєкторії свого руху. Його ідея самодовільного відхилення атомів дала змогу обґрунтувати наявність випадковості у природі, а в етиці — пояснити можливість свободи волі людини. Завдяки цьому Епікур переборов механістичний детермінізм (зводить усі причинні зв´язки до безпосередніх, механічних) і фаталізм (визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їх долю).

Епікуру належить до трьохсот праць (зокрема, «Про ціль життя», «Про любов», «Про спосіб життя», «Про справедливу поведінку» тощо), проте до наших часів вони не збереглися, крім трьох листів, окремих уривків з листів і творів, збірки висловлювань.

Визнаючи необхідність задоволення природних бажань (потреб), Епікур усе-таки ставив духовні втіхи вище тілесних. Полемізуючи з кіренаїками (представниками заснованої учнем Сократа Арістіппом з Кірени філософської школи, основою якої був гедонізм, скептицизм), які стверджували, що людина живе тільки теперішнім, він надавав суттєвого значення втіхам, що стосуються минулого і майбутнього. Класифікуючи їх, Епікур враховував не тільки їх необхідність (чи випадковість), а й часові характеристики (минуле — теперішнє — майбутнє). Він доводив, що, вибираючи задоволення та уникаючи страждань, необхідно зважати не лише на теперішнє, а й на майбутнє (наслідки задоволених сьогодні бажань, перспективу одержання вищого задоволення), орієнтуватися на минуле (життєвий досвід). «Краще витерпіти... деякі страждання, щоб насолодитися більшими втіхами; корисно утриматися від... деяких утіх, щоб не терпіти тяжчих страждань».

Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (незворушність).

Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (грец. ataraxia — незворушність).

Блаженство індивіда Епікур вбачав у відчуженості від усього, а найважливішим засобом її досягнення вважав філософію, за допомогою якої людина досягає мудрості — однієї з найістотніших чеснот.

Ставлення до вчення Епікура завжди було суперечливим: учні і послідовники обстоювали його погляди впродовж шести століть, опоненти піддавали нищівній і не завжди справедливій критиці. Зокрема, Епікуру дорікали за культ насолод, індивідуалізм, егоїзм, заперечних визначень основних категорій етики (наприклад, трактування добра як утечі від страждання), ігнорування соціальної етики тощо.

№13. Етика Середньовіччя.

Середньовічна європейська етика — від занепаду Римської імперії до зародження капіталізму (XV ст.) — формувалася в умовах панування християнської ідеології. Філософське життя було лише у монастирях, де воно перепліталося з теологією (сукупністю релігійних доктрин про сутність і діяння Бога, що ґрунтуються на текстах). Античні концепції моралі були неприйнятними для християнства передусім тому, що розуму в них відводилась істотна роль. У християнській етиці на перше місце виходить релігійна віра. Раннє християнство постало як космополітична релігія принижених мас, які об´єднувались задля того, щоб вижити, у християнські общини не за національною чи територіальною належністю, а за класовою ознакою. Воно було ідеологією низів, що протистояла світовому злу, яке, на їх думку, уособлювала Римська імперія з її бюрократичною машиною. Згодом християнська етика визнала класове суспільство, і принцип любові набув вселюдського характеру. В епоху середньовіччя мораль зрослася з релігією, а наука про мораль (етика) — з теологією.

Етика Августина Аврелія

Видатний діяч християнської церкви Августин Аврелій (354—430) за свої заслуги був названий Блаженним (святим). Тридцятитрирічним прийняв християнство і розпочав роботу зі створення оригінального вчення, вибудовуючи його на вірі у святість Біблії. Для Августина Бог є абсолютною творчою силою, вищим благом, блаженством, справедливістю, моральним законом. Августин не заперечував земних благ для людини, але вважав їх другорядними. Він різко протиставляв земне і небесне. Зло як субстанції (за Августином) не існує. Воно є відсутністю добра, відступом від нього, помилкою, дефектом, порушенням людиною ієрархії цінностей.

Загалом Августин виокремив три види гріхів (похоті):

• похіть плоті (потяг до чуттєвих насолод);

• похіть гордині (жадоба самоутвердження через різні види діяльності);

• похіть очей (потяг до пізнання доступних лише Богу таємниць);

Етика Августина містить численні суперечності, основною з яких є несумісність людської моралі з визнанням божественної благодаті. Отже, етиці Августина Аврелія був властивий провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога) і фаталізм.

Етика Фоми Аквінського

Фома Аквінський (1225 – 1274) започаткував напрям томізму (напрям у схоластичній філософії й теології католицизму, для якого характерне прагнення поєднати християнське вчення з акцентом до прав розуму і здорового глузду). Етичні погляди Аквінського розвинула і конкретизувала сучасна філософія неотомізму, який ґрунтується на ідеї гармонії віри і розуму, які за правильного підходу доповнюють одне одного.

Представники етики Середньовіччя: Оріген, Квінт Септимій Флорес Тертуліан, Григорій Богослов, Ансельм Кентерберійський, Іоанн Росцелін, П´єр Абеляр, Альберт Великий, Іоанн Дуне Скот. Отже, найхарактернішою ознакою етики середньовіччя є теоцентризм — принцип, за яким Бог проголошується началом і центром Всесвіту, що обумовлює буття і смисл існування всього живого, передусім людини.