2.Розкрийте політичне і соціально-економічне становище України у 1927-1939 р. Р.

Становище України цього періоду можна охарактеризувати розкривши вагомі події 1927-1939 рр,а саме: 1932-1933 - голодомор, хлібозаготівельна криза 1927-1929, перший рік пятирічки 1928, друга пятирічка 1933-1937, створення при НКВС гулагу 1934, Великий терор 1937.

Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництваРадянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян^[1]. Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України^[2], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону^[3]. Попри те, що злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство^[4], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду^[5].

Значне розбалансування хлібного ринку у 1927-1929 рр. об’єктивно було спричинене принциповими прорахунками державного керівництва в аграрній політиці і кардинальними змінами його поглядів щодо перспектив непу, які зумовили негативне ставлення сільських товаровиробників до хлібозаготівельної кампанії. Спочатку поступове і обережне, а згодом активне і беззастережне підпорядкування соціально-економічних процесів інтересам форсованого розвитку індустріальної бази спровокувало категоричне несприйняття селянами нового більшовицького курсу, який по суті майже не відрізнявся від політики воєнного комунізму у пожовтневий період і свідчив про остаточно усталену традицію розв’язувати всі існуючі проблеми силовими методами.До арсеналу методів впливу на селянство була залучена система “надзвичайних заходів”, до складу якої входили економічні, політичні і адміністративні заходи. Ця система замовчувалася офіційними установами, центральне керівництво при нагоді намагалося відмежуватися від неї і перекласти тягар відповідальності за її дію на місцеву владу, але масштаби її застосування дозволяють надати означеним заходам статус державної політики наприкінці 20-х років.У свою чергу, хлібороби України з року в рік посилювали опір, надаючи перевагу господарчим, суто економічним, а відтак пасивним з соціально-класової точки зору формам боротьби за власні права. Поширеним стало індивідуальне скорочення виробництва, зменшення посівних площ, використання посівного матеріалу з великими домішками жита (суржиковий клин). Значне падіння частки товарного зерна сталося внаслідок переорієнтації рільництва у бік вирощування малоцінних технічних культур, масового розповсюдження на Півдні України так званих “житніх настроїв”, збільшення внутрішнього споживання селянського двору і повсюдного приховування збіжжя.Відносний спокій у взаєминах селянства і влади, властивий періоду розквіту непу,змінився ескалацією напруженості, каталізаторами якої стали активні форми протидії найміцніших прошарків села “надзвичайним заходам”. Хвиля “баб’ячих бунтів” у Херсонському, Запорізькому, Маріупольському і Миколаївському округах, стійка тенденція до зростання кількості терористичних актів проти представників радянської влади на місцях, групові відмови не тільки від виконання, а й навіть від вручення повідомлень про обсяги хлібозаготівельного завдання, волинки і демонстрації, листівки,прокламації, народні пісні та приказки, що закликали до збройної боротьби, чітко обреслювали фронт протистояння.

Перша п’ятирічка . Перша була призначена на 1928—1932 роки. Директиву про її складання ухвалив XV з'їзд ВКП(б) у 1927. Це мала бути п'ятирічка прискореної індустріалізації СРСР, навколо її змісту точилася спочатку велика політична боротьба між Сталіним і троцькістами. Щойно у квітні 1929 XVI конференція ВКП(б) ухвалила остаточний план п'ятирічки, а ще тривала боротьба за розміщення промисловості; Держплан СРСР обстоював розбудову коштом України Урало-Кузнецького комбінату, а Держплан УРСР економічно обґрунтовував доцільність розвитку промисловості головне в Україні. 15 травня 1930 ЦК ВКП(б) вирішив справу на користь Уралу й Кузбасу. Зміст п'ятирічки було відповідно змінено. Перша п'ятирічка також не передбачала примусово прискореної колективізації сільського господарства та такої кількості експорту сільсько-господарської продукції, яка виявилася потрібною для оплати імпортумашин і обладнання у зв'язку зі світовою аграрною й фінансовою кризою.

Друга п’ятирічка . Друга п'ятирічка: 1933-1937. Директиви до її складання подала XVII конференція ВКП(б) 1932, а затвердив її XVII з'їзд ВКП(б) 1934. На відміну від першої, друга п'ятирічка для УРСР була опрацьована й затверджена у Москві. Держплан УРСР лише опублікував офіційну статтю «Напрям і орієнтовні ліміти розвитку народного господарства УРСР» у журналі «Господарство України», ч. 3-4, 1932. Ні КП(б)У, ні уряд УРСР цієї п'ятирічки не затверджували. Головними «ланками» у ній було завершення будівництва Урало-Кузнецького комбінату, автомобільної й авіаційної промисловості навколо Москви, кораблебудування у Ленінграді, стали до ладу «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь» й ін. В Україні натиск роблено на розвиток вугільної й металургійної промисловості, важкого машинобудування (ХТЗ, ХПЗ), створено нові підприємства алюмінієвої, хімічної та воєнної промисловості. За офіційними даними, вся металообробна промисловість в РРФСР зросла у 3 рази, а в УРСР лише у 2,6 рази. Далі тривала криза у сільському господарстві, на транспорті й у металургії. Відбувся значний поступ у вишколі робітничих та технічних кадрів. Щойно з 1935 — 36 вперше перестав знижуватися й дещо збільшився життєвий стандарт. Друга п'ятирічка була взагалі виконана краще, ніж перша, хоч 1937 план був значно недовиконаний через терор. У всьому СРСР було збудовано близько 4 500 нових підприємств, у тому числі в Україні — близько 1 000.

Створене Постановою ЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934. На той час управлінський апарат ГУЛАГу налічував понад 300 осіб, його начальником було призначено М.Бермана, який перед тим очолював структуру, що передувала ГУЛАГу, — Головне управління виправно-трудових таборів ОДПУ, реорганізоване у зв’язку з утворенням НКВС СРСР. Пізніше, 27 жовтня 1934 р., за новою спільною постановою ЦВК і РНК СРСР до ГУЛАГу було передано виправно-трудові установи Наркомату юстиції (будинки ув’язнення, ізолятори, виправно-трудові колонії, бюро примусових робіт тощо).На ГУЛАГ покладалися такі важливі для режиму завдання, як:Ізоляція радянським режимом «ненадійних елементів»;Використання в'язнів як дешевої робочої сили;Відкриття нових табірних комплексів;Ліквідація певних категорій в’язнів;Від 1940-х років ГУЛАГом фактично монополізовано проведення наукових досліджень для військових потреб шляхом створення так званих «шарашок» — закритих науково-дослідних установ де працювали ув'язнені.Після смерті Й.Сталіна всі спеціалізовані управління ГУЛАГ були передані відповідним міністерствам. Від 28 березня 1953 р. ГУЛАГ передано у відання Міністерства юстиції СРСР, а з 28 січня 1954 р. — МВС СРСР. 25 жовтня 1956 створено Головне управління виправно-трудових колоній МВС СРСР, а 27 березня 1959 р. — Головне управління місць ув’язнення МВС СРСР, яке було розформоване 1 травня 1960.

23–30 січня 1937 р. у Москві відбувся судовий процес у справі «паралельного антирадянського троцькістського центру» (Г. П’ятаков, С. Сокольников, К. Радек, Л. Серебряков, Я. Лівшиць, М. Муралов, Я. Дробніс, М. Богуславський та ін.). 2–13 березня 1938 р. відбувся процес «правотроцькістського блоку» у Москві (М. Бухарін, О. Риков, Х. Раковський, Г. Гринько та ін.). М. Єжов розпочав масштабну «чистку» партійних, військових і чекістських кадрів. Було суттєво розширено систему ГУЛАГу, в якій опинялися мільйони засуджених політичних в’язнів. Тільки навесні 1937 р. внаслідок різних операцій НКВС у радянських таборах опинилося 700-800 тис. осіб. Наказом від 21 жовтня 1937 р. усі виправно-трудові таборибули підпорядковані безпосередньо ГУЛАГу НКВС.

Тестові завдання.