4. Дайте повний аналіз наведеним аргументаці­ям/критикам.

Для того щоб виконати це завдання, необхідно:

1. З'ясувати аргументи і тезу аргументації/критики.

2. Визначити вид аргументації/критики.

3. Перевірити логічну правильність аргументації/кри­тики.

4. З'ясувати, які помилки та хитрощі мають місце в аргументації/критиці.

«... І тут я маю нагадати підзаголовок цієї лекції. Повністю, з підзаголовком, її назва виглядає так: ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ, або ДЕФЕКТ ГОЛО­ВНОГО ДЗЕРКАЛА. Річ у тім, що коли американці свого часу запустили з мису Канаверал дослідну станцію з якимось особливо потужним телескопом, що мав прецизійну точну сис­тему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту. В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспіль­стві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, — і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об'єктивну картину самого себе і давати на світ не викривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точ­ність його оптики, грають вирішальну роль. У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзе­ркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм. Що за­ломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі цей те­лескоп встановлений не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривле­ної істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об'єктивно, і об'єктивно ж віддзеркалювати світові нас. Раніше це було неможливо. Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систе­му ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої, присутності у світі. Насправді ж ми були на світовій сцені лише по цей бік залізної завіси. Чманіли в ідеологічній риториці, самі собі аплодува­ли, не бракувало й запевнень, що ми великий народ, носії передових ідеалів, що у нас всесвітньо відомий Шевченко. Водночас відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах на­родонаселення, індексування чіпких ідеологем типу «націоналісти», «сепаратисти», «зрадники», і все це на сліпучих перехресних променях добре відшліфо­ваних імперських лінз.

Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу не актуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упере­джень, не спростованих нами і досі. Для багатьох це було страшним відкриттям, для деко­го прикрою несподіванкою, а дехто буквально пере­жив шок. А надто тяжко це було, я думаю, для моло­дих, амбітних людей, що саме входили у життя, не обтяжені тягарем ретроспекцій, ані жодним з націо­нальних комплексів, готові гідно жити і працювати. А тут раптом така гнітюча і принизлива реальність. Виявилося, що майже ніде в університетах світу не­має українських кафедр, все сприймається крізь при­зму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літерату­ри, бо інакше матиме комплікації з працевлаштуван­ням, що українські наукові і культурні інституції — це такі капсули українства в психологічно дистанційованому середовищі, без стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке і розгалужене по світу коріння. І що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, часто закамуфльоване до того, що самі його носії майже не усвідомлюють своєї шовіністичної інфікованості.

Що повинна була відразу зробити Україна? Насампе­ред. - об'єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гума­нітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксу­вати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкрит­тям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень. Перш за все треба було знати, що в Росії головне імперське дзеркало стоїть точно, протирається до блиску регулярно, і ме­ханізми системи госторонаправлених антен чітко від­регульовані. І ставити нашвидку свої так-сяк змонто­вані рефрактори, тобто телескопи, що заломлюють світло в мінімальній кількості лінз, нерозумно і не­ефективно. Тим більше, якщо це робиться з просто­душною «точністю до навпаки», за принципом - не «Россия родина слонов», а ми — батьківщина індиків. Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утвер­джує своє. Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли до­бродушно дотепну формулу Л.Кравчука: «Маємо те, що маємо», і не зробили рішучої спроби змінити си­туацію. Більш того, ще й поглибили її за останні ро­ки. Не протиставивши дезінформації про Україну по­тужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знай­шлися «будителі», які зчинили великий шум і витво­рили добрячий таки мультіплікат — націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неод­мінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не пра­вилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо істо­рії України та її видатних діячів. Невідь з якого наф­таліну видобуто комплекс меншовартості. Нація виявилася незахищеною». (Ліна Костенко Гу­манітарна аура нації або дефект головного дзерка­ла. - К., 1999.—С. 12—15.)

51