Адміністративний приму у сфері рекламної діяльності

3.1. Поняття та система заходів адміністративного примусу,

Що застосовуються до учасників рекламної діяльності

Дотримання вимог законодавства про рекламу учасниками рекламної діяльності забезпечується заходами адміністративної відповідальності, підставою притягнення до якої є правопорушення. Очевидно, що ефективність контролю рекламної діяльності значною мірою залежить від адекватності заходів адміністративної відповідальності, що застосовуються державними органами контролю за виявлені правопорушення норм законодавства про рекламу, тим суспільно небезпечним наслідкам, які може заподіяти вчинене правопорушення учасниками рекламної діяльності.

Необхідно зазначити, що особливості адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу були визначені та проаналізовані в дисертаційному дослідженні А. В. Стрельникова «Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про рекламу» [136]. Саме тому ми не ставимо за мету надати комплексний аналіз адміністративної відповідальності в сфері рекламної діяльності, а плануємо зупинитися на питаннях заходів адміністративного примусу, що застосовуються до учасників рекламної діяльності, та проаналізувати проблеми застосування адміністративної відповідальності учасників рекламної діяльності і запропонувати шляхи вирішення зазначеної проблеми.

Як зазначалося вище, фактичною підставою адміністративної відповідальності за порушення законодавства про рекламу є вчинення правопорушення учасниками рекламної діяльності.

Зауважимо, що Закон «Про рекламу» виділяє окремі види правопорушень у сфері рекламної діяльності, які пов’язані з відповідальністю рекламодавця, виробника та розповсюджувача реклами. Зокрема, ст. 27 Закону «Про рекламу» встановлює зміст дій які визнаються правопорушенням конкретного учасника рекламної діяльності за вчинені правопорушення, які визначені в цій статті.

Так, зміст дій які визнаються правопорушенням рекламодавця полягає у: замовленні реклами продукції, виробництво та/або обіг якої заборонено законом; наданні недостовірної інформації виробнику реклами, необхідної для виробництва реклами; замовленні розповсюдження реклами, забороненої законом; недотриманні встановлених законом вимог щодо змісту реклами; порушенні порядку розповсюдження реклами, якщо реклама розповсюджується ними самостійно. Зміст дій які визнаються правопорушенням виробника реклами, полягає у порушенні прав третіх осіб при виготовленні реклами, а розповсюджувача реклами – в порушенні встановленого законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами.

Таким чином, можна виділити певні категорії правопорушень в сфері рекламної діяльності. До першої категорії відноситься розповсюдження реклами щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України. Виходячи з того, що заборона виробництва або реалізації певних видів продукції має загально суспільне значення, то й відповідальність за розповсюдження реклами щодо такої продукції повинна мати «загальний» характер. Тобто відповідальність за розповсюдження реклами щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України, несуть і рекламодавець, і виробник реклами, і розповсюджувач реклами.

До другої категорії належить розповсюдження реклами, забороненої чинним законодавством. Стаття 8 Закону «Про рекламу» містить загальні обмеження щодо реклами. Відзначимо, що у згаданій статті подано не перелік видів забороненої реклами, а лише перелік того, що забороняється робити при здійснені рекламної діяльності. При цьому цей перелік містить певні заборонені елементи, які мають загально суспільне значення і можуть бути оцінені як заборонені без спеціальних знань. Наприклад, заборона поширення інформації щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України, або ж заборона на вміст тверджень, що є дискримінаційними за ознаками походження, статі, ставлення до релігії тощо.

Інші ж елементи можуть визнаватися забороненими за двох обставин. По-перше, за наявності певних знань (включаючи знання про заздалегідь передбачувану можливість виникнення такого негативного забороненого елементу). По-друге, якщо наявність елементів реклами свідчить про пряме відношення до конкретного суб’єкта. Так, використання засобів і технологій, які безпосередньо діють на підсвідомість споживача, знаходяться у сфері відання виробника або/та розповсюджувача реклами; імітування загального вирішення, що використовується в рекламі іншої продукції, – сфера рекламодавця або виробника реклами.

Положення щодо забороненої чинним законодавством реклами містить не лише ст. 8 Закону «Про рекламу», а й ст. 19–25 Закону «Про рекламу», ст. 31 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» [62] від 21 грудня 1993 р. № 3759-XII. В цілому, будь-яку рекламу, яка не відповідає вимогам закону, можна розцінювати як заборонену законодавством. Тому вважатимемо, що заборонена законодавством реклама – це така реклама, яка прямо заборонена законодавством (зокрема, реклама тютюнових виробів на телебаченні, повідомлення про розмір очікуваних дивідендів за цінами паперами тощо).

• Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы

• воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

• заходи адміністративного примусу.

Зупинимося докладніше на дослідженні тих заходів, що належать до заходів адміністративного примусу.

Загальноприйнято, що примус є методом управління, який формує стан підлеглості суб’єктів і являє собою владне веління або пряму дію. Досягнення бажаного результату при використанні методу примусу здійснюється всупереч волі суб’єкта, а іноді і зовнішній його протидії [72, c. 74].

Що стосується питання, класифікації заходів адміністративного примусу, а також встановлення підстав їх застосування, то ними займались такі вчені як І. Голосніченко, О. Бандурка, В. Авер’янов, Д. Бахрах, О. Баклан, В. Чабан, В. Анохін, Г. Бондаренко, А. Васильєв, І. Веремеєнко, М. Студенікіна, І. Галаган, Є. Додін, М. Єропкін, Ю. Козлов, А. Комзюк, Т. Коломоєць та ін.

Визначення адміністративного примусу та його видів відсутнє в українському законодавстві. На цю проблему, як і на різноваріантність законодавчої термінології, коли йдеться про застосування заходів примусового характеру, вказує Т. Коломоєць [71, c. 62]. У законодавстві зарубіжних країн поняття примусу розкривається досить чітко шляхом визначення його видів [75, c. 21]. Справді, чітке окреслення сутності, ознак та видів адміністративного примусу є необхідною умовою забезпечення прав громадян і юридичних осіб та зміцнення правопорядку у правозастосовній діяльності контролюючих органів.

Доктринальне визначення адміністративного примусу було сформульовано ще у радянській правовій науці. Адміністративний примус – це застосування органами державного управління, судами (суддями), встановлених законом заходів, що полягають у примушенні до виконання громадянами, посадовими особами юридичних обов’язків з метою припинення протиправних дій, притягнення до відповідальності за адміністративні проступки чи забезпечення суспільної безпеки [133, c. 109].

Однак, на думку І. П. Голосніченка адміністративний примус це метод вольового забезпечення відповідно правовій нормі поведінки громадян, посадових осіб та юридичних осіб за допомогою застосування заходів впливу, урегульованих адміністративно-правовими нормами, з метою досягнення відповідного порядку, припинення та попередження правопорушень, притягнення до відповідальності правопорушників [32, c. 20].

В свою чергу Т. Коломоєць, даючи визначення адміністративного примусу, детальніше окреслює характер примусових заходів – “у вигляді моральних, особистих, майнових, організаційних обмежень прав, свобод, законних інтересів” [71, c. 63].

На нашу думку, адміністративний примус є різновидом державного примусу, і йому притаманні усі ознаки останнього. Разом з тим він має і особливі ознаки, які виділяють адміністративний примус в окремий вид державного примусу. В літературі називають такі характерні ознаки адміністративного примусу:

- офіційний характер, який полягає у тому, що застосування примусових заходів здійснюється від імені держави в особі її компетентних органів та осіб;

- правозастосовний характер застосування заходів адміністративного примусу;

- правовий характер – застосування заходів адміністративного примусу здійснюється на основі і в рамках закону, має юридичне оформлення;

- цілеспрямований характер – заходи примусу вживаються з метою забезпечення правопорядку, припинення порушень, притягнення винних до відповідальності та попередження чи локалізації шкідливих наслідків надзвичайних обставин;

- владно-примусовий характер – заходи адміністративного примусу застосовуються у передбачених законом випадках незалежно від волі осіб, щодо яких вони вживаються;

- переважно позасудовий характер застосування заходів адміністративного примусу – заходи адміністративного примусу реалізуються у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави;

- персоніфікований характер застосування заходів адміністративного характеру;

- специфічна юридична природа підстав застосування заходів адміністративного примусу – ці заходи застосовуються не лише у зв’язку з вчиненим правопорушенням, але і у разі настання особливих умов, передбачених законодавством, коли примусові заходи застосовуються для попередження чи локалізації шкідливих наслідків;

- заходи адміністративного примусу застосовуються до осіб, що не перебувають із суб’єктом застосування примусу у безпосередній підлеглості.

Ряд вчених висувають різні погляди на підстави адміністративного примусу. Але усі позиції численних авторів можна звести до двох. Переважна більшість вчених, серед яких С. С. Студенікін, І. І. Веремеєнко, М. І. Єропкін, Ю. Битяк, О. Бандурка, А. Комзюк, Р. Калюжний, Т. Коломоєць, О. Баклан та інші, пов’язують вжиття заходів адміністративного примусу, по-перше, з виявленням правопорушення та, по-друге, з настанням екстраординарних, надзвичайних обставин, що містять у собі небезпеку завдання шкоди суспільним відносинам. Відповідно, адміністративний примус застосовується для: а) припинення протиправних діянь; б) покарання порушників в адміністративному порядку; в) підтримки суспільної безпеки, коли настання екстраординарних умов зумовлює необхідність застосування примусових заходів і за відсутності правопорушення [133, c. 109]. Серед заходів адміністративного примусу Є. В. Додін виділяє так звані “примусові заходи”, які вимушено застосовуються за певних обставин до осіб, що не вчинили жодного правопорушення: реквізиція, примусове лікування, примусовий медичний огляд [47, c. 65]. Але оскільки такі заходи до учасників рекламної діяльності у зв’язку з їх діяльністю на рекламному ринку не вживаються, то у цій роботі ми не будемо зупинятись на дослідженні їх правової природи та видової належності.

Другим підходом до визначення підстав адміністративного примусу є позиція, висловлена О. Є. Луньовим [91, c. 94] і Д. М. Бахрахом [17, c. 189], згідно з якою заходи адміністративного примусу вживаються тільки у зв’язку з вчиненим правопорушенням.

Дослідження заходів примусу до учасників рекламної діяльності показує, що більш прийнятною є позиція тих авторів, які серед підстав вжиття заходів адміністративного примусу називають екстраординарні обставини, що загрожують суспільній безпеці.

Зазначимо також, що передбачені законодавством про рекламу заходи, спрямовані на запобігання правопорушень, наприклад, стосовно розміщення реклами лікарських засобів для дітей і підлітків, без відповідного погодження, яка може завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточності, недостовірності, двозначності, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження (абз. 5 cт. 1 Закону України «Про рекламу»), відповідають усім ознакам адміністративного примусу, а порядок їх застосування потребує чіткої регламентації нормами адміністративно-процесуального права.

Разом з тим, як вбачається з гіпотези наведеної норми, вжиття такого заходу Закон пов’язує не з протиправними діями учасників рекламної діяльності щодо замовлення та виготовлення реклами лікарських засобів для дітей і підлітків, без відповідного погодження, а зі станом існування загрози заподіяння шкоди інтересам споживачам, державі чи суспільству у разі продовження розповсюдження (розміщення) такої реклами безвідносно до причин виникнення такої загрози.

На наш погляд, розмаїття заходів адміністративного примусу вимагає їх класифікації.

Спершу вченими були запропоновані двогрупові класифікації заходів адміністративного примусу. С. С. Студенікін, відзначивши неоднорідність державного примусу у сфері адміністративно-правового регулювання, поділив заходи адміністративного примусу на заходи адміністративного стягнення та адміністративно-правові заходи соціального захисту [137, c. 133]. Прихильником двогрупової класифікації заходів адміністративного примусу є і О. Є. Луньов, який усі заходи адміністративного примусу поділив на заходи стягнення і припинення [91, c. 94]. Т. Г. Козирева заходи адміністративного примусу поділяє на заходи адміністративного впливу та заходи адміністративного стягнення [70, c. 21]. І. І. Веремеєнко, поклавши в основу класифікації підстави та безпосередню мету застосування заходів адміністративного примусу, розрізняє дві їх групи: ті, що застосовуються у зв’язку з правопорушенням, та адміністративно-попереджувальні заходи [24, c. 78].

Потрібно зазначити, що переважна частина учених підтримують трьохгрупову класифікацію заходів адміністративного примусу. Зокрема, вони взяли за основу класифікації спосіб охорони громадського порядку, й усі заходи адміністративного примусу поділили на заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення, заходи адміністративного стягнення (покарання) [134, c. 135].

Дотримуючись трьохгрупової класифікації, Д. М. Бахрах також пропонує розрізняти заходи адміністративного припинення, адміністративно-відновлювальні заходи та заходи адміністративного покарання [17, c. 24–34]. Є. В. Додін [47, c. 71–72] також виділяє адміністративно-відновлювальні заходи в адміністративному примусі, зараховуючи до їх числа заходи припинення. О. В. Баклан [16, c. 98–99] пропонує вважати правовідновлювальні заходи до окремої групи заходів адміністративного примусу. Погоджуючись з В. Д. Ардашкіним у тому, що призначенням “заходів захисту є припинення правопорушень та відновлення нормальних правових зв’язків” [12, c. 37], зауважимо, що захист та відновлення правопорядку є завданням уповноважених у відповідній сфері державних органів та посадових осіб, інструментами реалізації якого і є заходи адміністративного примусу. Заходів до приведення у відповідність з вимогами законодавства своїх діянь (діяльності чи бездіяльності) або стану вживає сам порушник внаслідок застосування до нього заходів припинення і, таким чином, неможливості продовження вчинення правопорушення та під загрозою застосування до нього жорсткіших санкцій (наприклад, подання до суду Національною радою з питань телебачення та радіомовлення справи про анулювання ліцензії на мовлення або скасування державної реєстрації провайдера програмної послуги, відкликання погодження МОЗ України на рекламу, анулювання дозволу на розміщення реклами). Тому ми підтримуємо точку зору Т. Коломоєць, яка висловлює сумніви щодо доцільності виділення адміністративно-відновлювальних заходів в окрему групу [72, c. 76].

Отже, як можна помітити, майже усі автори виділяють серед заходів адміністративного примусу заходи припинення і стягнення. Але щодо адміністративно-запобіжних та адміністративно-забезпечувальних заходів у вчених-адміністративістів немає єдиної думки.

Потрібно звернути увагу на те, що позиції вчених щодо визнання існування адміністративно-запобіжних заходів співвідносяться з їх поглядами на підстави вжиття цих заходів. Зокрема, як зазначалось вище, Д. М. Бахрах, пов’язуючи адміністративний примус лише з правопорушенням, не виділяє групу заходів адміністративного запобігання. Автори, які пов’язують вжиття заходів адміністративного примусу, крім правопорушення, із запобіганням небезпечних наслідків надзвичайних обставин, до заходів адміністративного примусу відносять групу запобіжних заходів. Так, у своїх працях, присвячених питанням адміністративного примусу, Ю. Битяк, О. Бандурка, І. Галаган, В. Зуй, М. Єропкін, С. Гончарук, виділяють у адміністративному примусі заходи адміністративного запобігання. А такі вчені, як Т. Коломоєць, А. Комзюк, І. Веремеєнко, С. Гончарук, О. Кармолицький, Л. Попов, О. Альохін, Ю. Козлов, Г. Забарний, Р. Калюжний, Л. Коваль, В. Терек, В. Шкарупа, виділяють у адміністративному примусі заходи адміністративного попередження. Вище у цій роботі ми виклали нашу позицію щодо належності запобіжних заходів правообмежуючого характеру до заходів адміністративного примусу.

Доцільно відзначити, що про заходи адміністративного забезпечення пишуть лише окремі автори, і то з різних позицій.

Виділяючи серед заходів примусу адміністративні стягнення, І. М. Петров, всі інші примусові заходи об’єднує у групу заходів адміністративного забезпечення [105, c. 229]. При здійсненні такої класифікації заходи адміністративного забезпечення розуміються у широкому сенсі, до їх числа включені і заходи адміністративного припинення.

Такі вчені, як С. Гончарук [38], О. Альохін, Ю. Козлов, А. Кармоліцький [7], І. Голосніченко [32, c. 48], виділяють заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення. Т. Коломоєць пропонує визначати заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення як сукупність допоміжних заходів офіційного впливу уповноважених державних органів щодо фізичних, юридичних осіб у вигляді моральних, майнових, організаційних, особистих обмежень їх прав, свобод, законних інтересів задля створення умов для з’ясування обставин справи, реальної можливості притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності [71, c. 65].

Застосування до учасників рекламної діяльності примусових заходів для забезпечення провадження у справах про правопорушення передбачено п. 5 ч. 9 Указу Президента України від 18.03.2003 р. № 225/2003 «Про Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики», який надає уповноваженим особам Держспоживстандарту та його територіальним відділенням право витребувати під час проведення перевірок в установленому порядку документи, інші предмети, що свідчать про порушення прав споживачів, у тому числі і в сфері рекламної діяльності, відповідне право надається й Антимонопольному комітету України відповідно до п. 7 ст. 7 Закону України «Про Антимонопольний комітет України». Вжиття такого заходу має на меті лише забезпечення наявності доказової бази у справі про порушення законодавства про рекламу.

Підсумовуючи вищесказане, можна зазначити, що адміністративно-примусові заходи, які застосовуються до учасників рекламної діяльності, можуть бути згруповані у такі види: адміністративно-запобіжні заходи, заходи адміністративного припинення, а адміністративні стягнення.

Особливої уваги потребує розгляд вжиття таких заходів адміністративного припинення, заходів адміністративного забезпечення та адміністративних стягнень, які віднесені законодавством про рекламу до повноважень суб’єктів контролю рекламної діяльності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html