Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
61915945.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
803 Кб
Скачать
☆

3.2. Особливості застосування адміністративних стягнень у сфері рекламної діяльності

Як зазначалося вище, адміністративне стягнення є одним із засобів адміністративного примусу, що застосовується до суб’єкта адміністративного проступку, спрямованим на захист правопорядку.

Питання ролі адміністративних стягнень як засобу виховання поваги до закону розкриті в наукових публікаціях А. Агапова, С. Ващенка, З. Гладуна, Т. Коломойця, В. Поліщука та інших. Сьогодні вчені-практики активно досліджують проблему ефективності застосування адміністративних стягнень, в тому числі попередження та штрафу.

Кожне із зазначених стягнень є покаранням, призначеним за вчинені ті чи інші проступки. Правова природа та механізм застосування кожного з них має свої особливості. Суть цих особливостей зводиться до забезпечення адекватності адміністративного стягнення вчиненому суб’єктом проступку. Зміст попередження як заходу адміністративного стягнення полягає в офіційному, від імені держави, осуді протиправного діяння органом адміністративної юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість певних дій в подальшому.

В Кодексі України про адміністративні правопорушення поняття «адміністративне стягнення», не містить визначення, а ним лише визначаються види адміністративних стягнень.

В зв’язку з цим вважаємо за необхідне звернутись до теорії адміністративного права для визначення правової категорії «адміністративне стягнення». Дослідження сутності адміністративного стягнення та його місця серед інших заходів примусу було проведено Н. В. Хорощак, яка пропонує більш уточнене визначення адміністративного стягнення як покарання, зафіксованого в санкції порушеної норми чи норми, яка забезпечує її захист, що застосовується в адміністративному порядку органами адміністративної юрисдикції до особи, яка вчинила адміністративний проступок [154, c. 40]. Л. В. Коваль визначає адміністративні стягнення як необхідний наслідок порушення (невиконання) адміністративних заборон, що полягає в осуді поведінки правопорушника й обмеженні його особистих благ, матеріальних та інших правових інтересів [68, c. 114].

Отже, якщо узагальнити вище зазначені підходи, то можна стверджувати, що адміністративні стягнення є нічим іншим, як каральними адміністративними санкціями. Адже наявність такої мети адміністративної санкції, як покарання порушника (яка цілком може поєднуватись з завданням санкції припинити триваюче порушення), пропонується як критерій відмежування заходів адміністративного стягнення серед адміністративних санкцій.

Також потрібно відзначити, що адміністративним стягненням як різновиду заходів адміністративного примусу притаманні такі ознаки, як застосування їх за порушення норм, що регулюють адміністративні правовідносини чи правовідносини, що охороняються нормами адміністративного права, та застосування їх органами, наділеними адміністративно-юрисдикційними повноваженнями [154, c. 98]. Хоча, на відміну від інших санкцій, застосування адміністративного стягнення, передбаченого законодавством у встановленому порядку, означає настання адміністративної відповідальності для винної особи.

В чинному законодавстві України про рекламу, зокрема в законах України «Про рекламу» та «Про захист від недобросовісної конкуренції», міститься термін «адміністративні стягнення». Зокрема, п. 10 ст. 27 Закону України «Про рекламу» та ст. 23 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» наділяє Антимонопольний комітет України повноваженням «накладення адміністративного стягнення на рекламодавців за порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції», а п. 4 ст. 27 Закону України «Про рекламу» наділяє Держспоживстандарт України повноваженням «накладання штрафів на рекламодавців, виробників і розповсюджувачів реклами за порушення законодавства про рекламу». З урахуванням вищевикладеного вважаємо за необхідне визначити співвідношення понять «адміністративні стягнення» та «адміністративні санкції». Вказані поняття як загальнотеоретичні категорії та їх співвідношення вже досліджувались вченими-адміністративістами. Оскільки санкції вживаються до осіб у зв’язку з правопорушеннями, то вони належать до заходів адміністративного примусу. Але, як зазначалось вище, заходи адміністративного примусу вживаються не лише у зв’язку з правопорушеннями, отже, поняття «адміністративний примус» є ширшим ніж, поняття «адміністративні санкції». Правопорушення є підставою для застосування заходів адміністративного припинення та адміністративних стягнень, отже, саме їх відносять до категорії адміністративних санкцій [154, c. 32]. Поєднуючи у собі два види адміністративних примусових заходів, адміністративні санкції, таким чином, спрямовані не лише на покарання порушника, але і на припинення порушення чи забезпечення можливості притягнення порушника до відповідальності. Адміністративні ж стягнення, будучи елементом адміністративної відповідальності, застосовуються тільки при вчиненні адміністративного проступку, склад якого передбачений правовою нормою, і мають на меті покарання за порушення встановлених правил [154, c. 33]. І. І. Веремеєнко, дослідивши види адміністративних санкцій, також дійшов висновку, що адміністративні стягнення є адміністративними санкціями карального характеру [23, c. 80], а усі адміністративно-примусові заходи, пов’язані з правопорушеннями відносить до групи адміністративно-правових санкцій [23, c. 76]. Отже, підсумовуючи вищезазначені підходи науковців можна стверджувати, що адміністративні стягнення є адміністративними санкціями, які застосовуються до осіб, що вчинили правопорушення, з метою їх покарання.

Проаналізувавши підстави застосування адміністративних стягнень за правопорушення в сфері рекламної діяльності, ми звернули увагу на кілька проблем, пов’язаних зі складом адміністративних проступків учасників рекламної діяльності та їх посадових осіб.

По-перше, звертає на себе увагу спосіб визначення об’єктивної сторони ряду правопорушень. Часто в нормативних актах як підстава застосування певних видів стягнень (як правило, таких, що не пов’язані зі стягненням штрафів, наприклад, відкликання реклами, спростування недобросовісної реклами, вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого господарюючого суб’єкта (підприємця), звернення до суду із заявою про анулювання ліцензії на мовлення або скасування державної реєстрації провайдера програмної послуги) визначена лише загально, як порушення учасниками рекламної діяльності вимог законодавства щодо замовлення, розміщення та розповсюдження реклами (п. 2 ст. 27 Закону України «Про рекламу»). Тобто, поняття «правопорушення» та «порушення вимог законодавства» ототожнюються. На наш погляд, такий підхід не є виправданим, адже часом можуть мати місце такі порушення законодавства, які не мають суспільно шкідливого характеру, наприклад, окремі відхилення в оформленні звітних документів. Але і такі порушення, виходячи з наведених формулювань, можуть стати підставами для винесення, скажімо, рішення про відкликання реклами, спростування реклами тощо. На наш погляд, відповідними нормативними актами повинні бути визначені конкретні діяння, вчинення яких тягне адміністративну відповідальність особи. Критерієм розмежування правопорушень серед усіх можливих відхилень від вимог законів та нормативних актів ми пропонуємо обрати таку ознаку, як суспільна шкідливість. Це цілком виправдано, адже метою застосування стягнень – покарання. Тому, справедливим буде передбачити покарання лише за діяння, що можуть завдати шкоди суспільним відносинам. Закріплення цього критерію у законодавстві та чітке визначення переліку санкцій, що є адміністративними стягненнями, дозволить обмежити розсуд контролюючих органів при виборі заходів впливу до учасників рекламної діяльності.

По-друге, проблема складу адміністративних проступків учасників рекламної діяльності та їх посадових осіб пов’язана з таким його елементом, як вина.

Переважна більшість учасників рекламної діяльності є юридичними особами, отже, проблеми, пов’язані із застосуванням до них стягнень, є актуальними щодо нашого дослідження. Зазначимо одразу, що ми поділяємо позицію тих вчених [29; 67; 88], які вбачають в юридичних особах можливих суб’єктів адміністративної відповідальності, а фінансові санкції та інші штрафи, що накладаються на господарюючих суб’єктів за правопорушення, відносять до адміністративних стягнень. Інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб, хоч і був предметом дослідження вчених, але результати наукових досліджень все ще не знайшли належного втілення у нормативних актах. І особливо це стосується проблеми вини як елементу адміністративного правопорушення юридичної особи. Склади порушень, передбачені ст. 27 Закону України «Про рекламу», не передбачають вини як обов’язкової умови накладення стягнення. Положення чинного Кодексу України про адміністративні правопорушення, де правопорушення (проступок) визначається як винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, до юридичних осіб також не застосовуються. Таким чином, згідно з нормами законів, відповідальність юридичних осіб повинна наставати незалежно від їх вини. Ми вважаємо, що причиною такого стану речей є недостатня урегульованість підстав та порядку застосування стягнень до юридичних осіб, а не об’єктивні властивості відповідальності юридичних осіб. Притягнення до відповідальності за правопорушення, викликані об’єктивними і незалежними від порушника обставинами (неможливість виконання обов’язку з причин, що не залежали від порушника і не могли бути ним усунені, суперечливість законодавства тощо), є однаково несправедливим як щодо фізичних, так і щодо юридичних осіб. Тому вина повинна бути обов’язковим елементом складу правопорушення не лише щодо фізичних, але і юридичних осіб, в нашому випадку – це учасники рекламної діяльності.

Потрібно зазначити, що порядок застосування санкцій до учасників рекламної діяльності регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. № 693 «Про затвердження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» (далі – Постанова № 693). Постанова не передбачає обов’язок уповноваженої особи під час розгляду справи про правопорушення в сфері рекламної діяльності з'ясувати, чи винна дана особа у вчиненні правопорушення, а також чи підлягає вона відповідальності; чи є обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, і які саме; чи заподіяно майнову шкоду, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, а також не визначає ні форму вини юридичної особи, ні в чому вона полягає. Отже, при накладенні штрафу на учасника рекламної діяльності при правопорушенні потрібно обов’язково враховувати ступінь його вини та наслідки правопорушення. Дану норму доречно було б передбачити як в Законі України «Про рекламу» так і КпАП.

Донедавна проблеми вини юридичних осіб досліджувались лише у цивільному праві. В адміністративному праві Д. М. Лук’янцем було здійснено перше ґрунтовне дослідження вини юридичних осіб та шляхів її встановлення, результати якого ми покладемо в основу нашого дослідження. Він пропонує визначати вину юридичної особи як психічне ставлення фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи, до зв’язку між їх діями (бездіяльністю) і протиправними діями власне юридичної особи [89, c. 87]. Д. М. Лук’янець розрізняє об’єктивний та суб’єктивний аспекти вини. Оцінка об’єктивного аспекту полягає у встановленні: 1) факту вчинення протиправних дій конкретною юридичною особою; 2) залежності протиправного діяння юридичної особи від свідомих дій (бездіяльності) фізичних осіб, що входять до її складу; 3) визначення конкретної фізичної особи, чиї дії потягнули протиправні дії юридичної особи [89, c. 90]. Суб’єктивний аспект вини є усвідомлення конкретною фізичною особою зв’язку між її діями (бездіяльністю) і протиправними діями юридичної особи. Такої ж точки зору дотримується і А. В. Стрельников[136].

У практичному застосуванні стягнень до юридичних осіб виникає питання розподілу тягаря доказування вини юридичної особи, що вчинила правопорушення. Так, у п. 12 Постанови № 693 передбачено, що під час проведення перевірки відповідності реклами вимогам законодавства до змісту та достовірності реклами, порядку її виготовлення і розповсюдження органи Держспоживстандарту збирають відповідні докази або проводять експертизу. Таким чином, підзаконним актом на особу, що розглядає справу, покладається обов’язок збору доказів вини юридичної особи у вчиненні правопорушення. На наш погляд, суб’єкт притягнення до відповідальності повинен встановлювати наявність лише об’єктивного аспекту вини. Враховуючи те, що посадові особи та працівники – це особи, що мають, як правило вищу освіту або ж мають статус професійних учасників рекламної діяльності (наприклад, рекламні агентства, ЗМІ), а також те, що особливістю виконання трудових обов’язків є вчинення дій саме на користь юридичної особи, то суб’єкта притягнення до відповідальності можна звільнити від доведення суб’єктивного аспекту вини, встановивши презумпцію усвідомлення посадовою особою або працівником зв’язку між її діями (бездіяльністю) і протиправними діями юридичної особи. Як і будь-яка інша презумпція, вона може бути спростована, для чого фізичній особі, внаслідок дій якої юридичною особою вчинено правопорушення, необхідно подати докази відсутності вини у її діях.

Як відомо, кожен відповідає лише за ті проступки, які він сам вчинив, і не може бути притягнутий до відповідальності за діяння, вчинене іншою особою. У процесі розміщення та розповсюдження реклами до компетенції рекламодавця (власника майна, якщо реклама розповсюджується ним самостійно) належить прийняття рішення про розповсюдження реклами (яке у передбачених законом випадках може бути віднесено установчими документами до компетенції рекламної служби). Отже, рекламодавець повинен нести адміністративну відповідальність лише у разі прийняття неправомірного рішення про замовлення реклами продукції, виробництво та/або обіг якої заборонено законом, або ж у наданні недостовірної інформації виробнику реклами, необхідної для виробництва реклами, у замовленні розповсюдження реклами, забороненої законом, тощо. В переважній більшості випадків санкції, що застосовуються до юридичних осіб, мають абсолютно визначений характер. Так, наприклад, Законом України «Про рекламу» передбачено, що штрафи за поширення реклами щодо продукції, виробництво або реалізацію якої заборонено законодавством України, накладаються органами Держспоживстандарту в таких розмірах:

1) п`ятикратної вартості розповсюдженої реклами – на рекламодавців, винних у: замовленні реклами продукції, виробництво та/або обіг якої заборонено законом; наданні виробнику реклами недостовірної інформації, необхідної для її виготовлення; замовленні розповсюдження реклами, забороненої законом; недотриманні встановлених законом вимог щодо змісту реклами; порушенні порядку розповсюдження реклами, якщо вона розповсюджується ними самостійно. Потрібно наголосити на тому, що повторне вчинення перелічених порушень протягом року тягне накладення штрафу у подвійному від передбаченого порушення розмірі. Вартість розповсюдженої реклами для накладення штрафу контролюючі органи визначають, виходячи з договірної (контрактної) вартості без урахування суми внесених (нарахованих) податків, зборів (обов'язкових платежів), які встановлені Законом України «Про систему оподаткування». За неподання або подання завідомо недостовірної інформації про вартість розповсюдженої реклами та/або виготовлення реклами та/або вартість розповсюдження реклами органам Держспоживстандарту, необхідної для здійснення ними передбачених Законом «Про рекламу» повноважень, на рекламодавців, виробників реклами та розповсюджувачів реклами накладається штраф у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. У разі неможливості встановлення вартості реклами, розповсюдженої з порушенням вимог Закону «Про рекламу», на рекламодавця та розповсюджувачів реклами рішенням Держспоживстандарту накладається штраф розмірі до 300 Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

року, в якому накладається штраф. При цьому якщо обчислення виручки господарюючого суб'єкта неможливе або виручки немає, штрафи накладаються у розмірі до 5000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Окрім того, штрафи за вчинення дій, які містять ознаки недобросовісної конкуренції, можуть накладатися Антимонопольним комітетом також і на юридичних осіб, їх об'єднання та об'єднання громадян, що не є суб'єктами господарювання, у розмірі до 2000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (ст. 23 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»).

Штрафи на юридичних осіб накладають Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення відповідно до Правил розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджені рішенням Антимонопольного комітету України від 19.04.1994 р. № 5 (в редакції розпорядження АМК від 29.06.1998 р. № 1).

Порушник, на якого накладений штраф, сплачує його у 30-денний строк з дня одержання рішення про накладення такого штрафу, якщо інше не визначено таким рішенням. За кожен день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі 1 % від суми штрафу. У разі відмови від сплати штрафу Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення стягують штраф та пеню у судовому порядку.

Наголосимо на тому, що рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень, прийняті у справах про недобросовісну конкуренцію, можуть бути оскаржені до суду заінтересованими особами у 30-денний строк з дня одержання копії рішення.

Розглядаючи порядок накладення штрафів Антимонопольним комітетом, варто зазначити, що на громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, при вчиненні дій, які містять ознаки недобросовісної конкуренції, накладається адміністративний штраф від 30 до 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої (ст. 23 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» та ст. 164-3 КпАП). Потрібно відзначити, що адміністративний штраф на фізичних осіб накладається судом за матеріалами протоколу, складеного посадовою особою контролюючого органу.

Також слід звернути увагу на те, що контроль за додержанням Правил розміщення зовнішньої реклами, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 р. № 2067[109], здійснюють виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, а також місцеві державні адміністрації.

Відповідно до п. 42 Правил розміщення зовнішньої реклами відповідальність за технічний стан рекламних засобів, порушення вимог техніки безпеки під час розташування та експлуатації рекламних засобів несе розповсюджувач зовнішньої реклами згідно із законодавством.

У разі порушення порядку розповсюдження та розміщення реклами уповноважена особа контролюючого органу звертається до розповсюджувача зовнішньої реклами з вимогою усунути порушення у визначений строк.

При невиконанні цієї вимоги орган, який здійснює контроль, подає інформацію органам Держспоживстандарту України. А якщо при розміщенні зовнішньої реклами мають місце порушення правил благоустрою територій населених пунктів, а також недодержання правил щодо забезпечення чистоти і порядку в населених пунктах, то може бути накладене адміністративне стягнення згідно зі ст. 152 КпАП у вигляді попередження або штрафу на громадян від 1 до 3 неоподаткованих мінімумів доходів громадян і попередження або накладення штрафу на посадових осіб – від 3 до 7 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Справи за цією статтею розглядають адміністративні комісії при виконавчих органах міських рад або виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад (ст. 218–219 КпАП).

З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що накладати штрафи на рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами за порушення законодавства про рекламу мають право такі контролюючі органи: Держспоживстандарт України при виявленні рекламних матеріалів, виконанні або розміщенні реклами із порушенням норм Закону «Про рекламу» у сфері захисту прав споживачів; Антимонопольний комітет України на рекламодавців за вчинення дій, які містять ознаки недобросовісної конкуренції у сфері рекламної діяльності; виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, а також місцеві державні адміністрації при розміщенні зовнішньої реклами, яка має ознаки порушення правил благоустрою територій населених пунктів, а також недодержанні правил щодо забезпечення чистоти і порядку в населених пунктах.

Також відзначимо, що крім штрафів, належність яких до санкцій карального характеру не викликає сумнівів, до учасників рекламної діяльності можуть бути застосовані й інші стягнення, правова природа яких на сьогодні не є очевидною. Ідеться про винесення попередження та позбавлення права наданого учасникові рекламної діяльності, а саме відкликання реклами.

Зупинимося докладніше на дослідженні цих видів санкцій.

Так, п. 1 ст. 72 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» передбачено, що у випадку виявлення порушення телерадіоорганізаціями (виробник та/або розповсюджувач реклами) вимог законодавства про телебачення та рекламу Нацрада має право оголошувати попередження.

КпАП передбачає попередження як різновид адміністративного стягнення. Чи відповідають ознаки попередження, передбачене п. 1 ст. 72 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», ознакам попередження, передбаченого чинним КпАП, і чи можна стверджувати, що попередження є адміністративним стягненням щодо учасників рекламної діяльності? Щоб отримати відповідь на поставлене питання необхідно порівняти ці два види попередження.

Перш за все зазначимо, що між попередженням, передбаченим КпАП, та попередженням, передбаченим Законом України «Про телебачення і радіомовлення», є деякі спільні ознаки, зокрема, вони застосовуються органами виконавчої влади в адміністративному порядку та у зв’язку з вчиненими правопорушеннями, мають на меті припинити триваюче правопорушення та покарання правопорушника, про винесення попередження приймається постанова.

Проте між ними існують і відмінності, які не дозволяють ототожнити ці види санкцій. По-перше, попередження, передбачене КпАП, застосовується до фізичних осіб. Попередження, передбачене Законом, виноситься учасникам рекламної діяльності (телерадіорганізаціям), тобто юридичним особам. По-друге, попередження, передбачене КпАП, застосовується у випадку вчинення особою проступку, склад якого передбачено Кодексом або іншим законом. Згідно з п. 7 ст. 72 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» попередження застосовується за порушення телерадіоорганізацією вимог законодавства про телебачення та/або рекламу, умов ліцензії. Зокрема, рішення про оголошення попередження приймається у разі першого порушення законодавства чи умов ліцензії телерадіоорганізацією або першого порушення законодавства провайдером програмної послуги.

На практиці попередження застосовується за такі порушення, за які законом не передбачено інших, більш суворих санкцій. Звідси, маємо певну невизначеність об’єктивної сторони правопорушень, що є підставами застосування цієї санкції: винесення постанови про застосування попередження тягнуть будь-які порушення, а не певні визначені законом їх види. Втім, як вже відзначалось, у ряді статей КпАП об’єктивну сторону проступку також визначено лише загально.

Слід звернути увагу на те, що якщо після винесення попередження відповідні порушення не були усунені, то Нацрада має підстави для прийняття рішення про стягнення штрафу.

Рішення про стягнення штрафу приймається якщо:

після винесення попередження відповідні порушення не були усунені;

телерадіоорганізація за час після видачі (продовження) ліцензії вже отримала не менше трьох попереджень;

провайдер програмної послуги за час після сплати ним попереднього штрафу вже отримав не менше трьох попереджень.

Якщо ж порушення не були усунені й після стягнення штрафу, то Нацрада подає до суду справу про анулювання ліцензії на мовлення телерадіоорганізації або справу про скасування державної реєстрації провайдера програмної послуги.

Отже, як видно з наведеного, юридичне значення попередження полягає і у тому, що ця санкція є передумовою для застосування іншої, більш суворої санкції – штрафу або анулювання ліцензії на мовлення.

Аналіз Закону України «Про рекламу» та Закону України «Про телебачення і радіомовлення» дозволяє виділити види порушень вимог законодавства, за які Нацрада застосовує попередження, і віднести до них такі:

  • перевищення обсягу реклами протягом астрономічної години (п. 1 ст. 13 Закону України «Про рекламу»);

  • порушення умов ліцензії в частинах «фактичний обсяг мовлення» (п. 2 ст. 13 Закону України «Про рекламу»);

  • порушення вимог розміщення вихідних даних (найменування, позивні, логотип або емблему) (ч. 1 ст. 46 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»);

  • недотримання умов розміщення будь-якої інформації рекламного характеру про спонсора та/або його товару, крім імені або найменування та знака для товарів і послуг спонсорів (п. 1 ст. 5 Закону України «Про рекламу»);

  • недотримання застосування мови у рекламі відповідно до законодавства України про мови (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про рекламу»).

Попередження як вид стягнення, що застосовуються до учасників рекламної діяльності, вповноважені накладати також місцеві органи влади. Так, в ст. 152 КпАП визначено, що коли при розміщенні зовнішньої реклами мають місце порушення правил благоустрою територій населених пунктів, а також недодержання правил щодо забезпечення чистоти і порядку в населених пунктах, до громадян та посадових осіб застосовуються попередження або накладення штрафу.

Таким чином, підсумовуючи вищесказане, можна констатувати, що, попередження, які застосовуються до учасників рекламної діяльності (телерадіоорганізації), мають ряд спільних ознак з попередженням як видом адміністративного стягнення, передбаченим КпАП. А відмінності, що між ними існують, не дозволяють заперечити каральний характер попередження як санкції, яка застосовується до учасників рекламної діяльності, та його належність до такого різновиду адміністративних санкцій, як адміністративні стягнення.

Ще однією санкцією, яка, на наш погляд, має ознаки стягнення, є відкликання реклами. Чинний КпАП не передбачає такого виду стягнення. Не розкриває сутність поняття, змісту та підстав застосування цієї санкції й Закон України “Про рекламу», як і не передбачає повноваження суб’єкту контролю рекламної діяльності відкликати рекламу і, відповідно, не деталізує підстав її відкликання. Натомість, відповідно до п. 4.7 Порядку погодження інформації, яка може міститися в рекламі лікарських засобів для дітей і підлітків, та видачі дозволу на рекламування лікарських засобів для дітей і підлітків, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я від 10.06.1997 р. № 177, передбачає загальну підставу відкликання реклами лікарських засобів Міністерством охорони здоров'я, якщо вона не відповідає законодавчим вимогам чи визнана недобросовісною.

На нашу думку, нечіткість визначення підстави застосування цієї санкції породжує дискреційність повноважень уповноважених посадових осіб Міністерства охорони здоров'я, причому критерій вибору санкції відсутній. Оскільки ця санкція пов'язана з обмеженням права замовника, рекламодавця провадити свою діяльність, то, на наш погляд, підстави та порядок відкликання реклами лікарських засобів повинні бути визначені законом.

Потрібно наголосити на тому, що для того, щоб відкликати рекламу лікарського засобу, Міністерство охорони здоров’я на підставі відповідного експертного висновку Фармакологічного комітету МОЗ повинно визнати факт недобросовісної реклами цих засобів та направити такий висновок замовникові та рекламодавцеві.

Лише після визнання факту недобросовісності реклами лікарських засобів МОЗ може прийняти рішення про відкликання реклами.

Що ж стосується процедури визнання факту недобросовісної реклами лікарських засобів, то вона здійснюється у таких випадках:

- якщо до МОЗ надійшла заява від споживача реклами лікарських засобів про факт завдання шкоди для здоров'я недобросовісною рекламою;

- якщо в процесі проведення нагляду за рекламою лікарських засобів виявлені факти порушення вимог МОЗ щодо змісту інформації, яка може міститися в рекламі ліків.

З урахуванням вищевикладеного можна зазначити, що припинення та усунення порушень не є основною метою застосування такої санкції, як відкликання реклами, а вона має характер покарання, а тому ми також відносимо її до адміністративних стягнень.

Отже, аналізуючи вищезазначене, можна дійти висновку, що до учасників рекламної діяльності за порушення законодавства про рекламу суб’єкти контролю застосовують такі адміністративні стягнення, як штраф, попередження та відкликання реклами.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]