Соціологія виховання

• Виховання як необхідний засіб соціалізації людини ' • Роль сім'ї і школи у вихованні молоді • Самовихован^-ня та його специфіка

Актуальність теми. Проблема виховання, насамперед під­ростаючого покоління, є однією з так званих вічних проблем, вона існує стільки ж, скільки суспільство. Якщо фізичне на­родження дитини є актом чисто біологічним і якоюсь мірою споріднює нас з іншою живою природою, то увесь наступний процес взаємозв'язку людської істоти з оточуючим соціальним середовищем (і насамперед з батьками, братами і сестрами, іншими родичами) закладає основи для її соціалізації, в про­цесі якої людина формується як особистість. Одним із не­обхідних засобів соціалізації людини є виховання, яке в пе­дагогічній літературі трактується як свідомий соціальний вплив на індивіда з метою підготовки його до виконання тієї чи іншої суспільної ролі, формування у нього необхідних для цього якостей. Як цілеспрямована діяльність, виховання ди­ференціюється залежно від того, на розвиток яких якостей і здібностей людини воно спрямоване (інтелектуальне й емоцій­не, трудове, політичне, моральне, естетичне та ін.).

Провідна ідея лекції. Без цілеспрямованого впливу соці­ального середовища на індивіда, без виховання і самовихован­ня, активності людини з метою духовного збагачення і само­розвитку немає повноцінної особистості.

Виховання як необхідний засіб соціалізації людини. Лю­дина на рівні особистості формується в соціальному середо­вищі. В процесі включення людини в сукупність реально існу­ючих суспільних зв'язків і відносин, спілкування її з іншими людьми, під впливом наявних духовних цінностей, системи освіти і виховання, засобів масової інформації, всієї людської культури формуються ідейно-політичні, моральні, професійні та інші якості індивіда, тобто відбувається його соціалізація. Завдяки сімейному і шкільному вихованню в індивіда ще в дитячі роки формуються уявлення про правила поведінки, сутність добра і зла, справедливості і несправедливості, про традиції, а також звички, прагнення, ідеали, життєві цілі.та ін., тобто уявлення про моральні цінності, які поступово, в

271

процесі життєдіяльності людини, стають її внутрішнім надбан­ням.

Проте в суспільстві об'єктивне не існує без Суб'єктивного, матеріальне без духовного. Людина активна, вона сама ство­рює середовище свого існування, сама ж його змінює, якщо воно не відповідає її потребам. Індивід не безсилий перед об­ставинами, в яких проходить його життєдіяльність, він може бути їх рабом, а може бути і господарем, — це залежить не тільки від соціальних умов, а й від його власної життєвої по­зиції.

Важливе місце в системі соціальних зв'язків і впливів на індивіда посідає виховання. В соціологічному плані виховання означає формування і розвиток особистості під впливом всієї сукупності об'єктивних і суб'єктивних факторів, з якими ін­дивід знаходиться чи знаходився в контакті. В такому розу­мінні воно включає в себе цілеспрямовану педагогічну діяль­ність, але не зводиться до неї. Одним із найважливіших аспек­тів виховання є управління обставинами, що певною мірою впливають на свідомість і поведінку людини, і це забезпечує, як правило, потрібний виховний ефект. В цілому виховання можна розглядати як одну з найважливіших форм взаємозв'яз­ку між суспільством і особою.

До первинного рівня цього взаємозв'язку слід віднести вза­ємодію людини з умовами її існування, її соціальне і куль­турне середовище. На цьому рівні людина, за словами К.Марк­са, це "світ людини, держава, суспільство", а духовне багатство індивіда залежить від багатства його зв'язків з іншими людьми.

"Контрагентом" особистості тут виступає соціальне життя в тій мірі, в якій воно звернене до тієї чи іншої конкретної людини. Соціальне життя найефективніше впливає на індивіда через такі поняття, як спосіб життя й якість життя, особливо через останню категорію. Величезне виховне значення мають рівень культури в суспільстві та його моральний рівень.

Свідома діяльність суспільства з метою отримання певних результатів виховного характеру становить "вторинний рі­вень" виховання. Проте слід зазначити, що вирішальну ви­ховну роль відіграють все-таки умови життя людини, її соці­альне оточення і трудова діяльність. Але на цій підставі не можна пускати виховну роботу на самоплив, що повсюдно спо­стерігається сьогодні, у тому числі в загальноосвітних і вищих школах. У виховній роботі утворився своєрідний вакуум: старі форми і методи виховної роботи відкинуті, а нові не створені. Сучасна школа (незалежно від її ступеня) повинна управляти ' виховним процесом, а не плентатися в хвості численних сти­хійних факторів, які так негативно впливають на молодь. Ке-

272

рувати виховним процесом — значить не тільки розвивати, удосконалювати закладене в людині природою, попереджати небажані соціальні відхилення в її свідомості і поведінці, а й формувати у неї потребу в постійному саморозвитку та само-реалізації фізичних і духовних сил, оскільки кожна людина в кінцевому підсумку є сама господарем своєї долі.

У зв'язку з деформацією багатьох традиційних духовних цінностей і зниженням морального рівня суспільства постає потреба в розробці нової, комплексної системи виховання, фундаментом якої повинні стати досягнення світової науки, прогресивної педагогічної думки, цінності людської культури. Ця система покликана орієнтуватися не тільки на потреби су­часної соціальної практики, а й на майбутнє. Такій системі виховання не властиві догматизм і шаблон у підході до лю­дини, ігнорування її індивідуальності. Вона повинна бути опе­ративною, гнучкою, гуманною, правдивою і справедливою.

Основним об'єктом виховної.роботи завжди була, є і буде молодь як найактивніша соціальна група суспільства. Молодь диференційована за своїм походженням, місцем проживання, характером сімейного виховання, в процесі якого здійснюється первинна соціалізація особистості. Все це відповідним чином відображається на особистісних якостях людини, що вимагає диференційованого підходу до різних груп молоді при орга­нізації виховної роботи з нею. Ще більше відбиваються на свідомості і поведінці молоді важкі умови життя, зубожіння великих мас людей в країні, зростаюче безробіття, соціальна незахищеність людини, невідповідність між словами і реаль­ними справами з боку управлінських структур, у тому числі на найвищому рівні, що породжує неповагу до законів, пра­вових і моральних норм. Вищеназвані фактори породжують агресивність та озлобленість у однієї частини молоді, і соці­альну апатію, песимізм — в іншої. Так, за даними соціоло­гічних опитувань, проведених у Чернівцях, половина молодих чернівчан сьогодні не цікавляться політикою взагалі, 37 % цікавляться від випадку до випадку і лише 11 % (переважно студенти і службовці) — постійно. І це серйозний симптом небезпечної хвороби: молодь не просто втомилася, вона демо­ралізується, навіть краща її частина сходить з авангардних позицій, а це означає, що держава поступово втрачає своє майбутнє.

Негативно впливає на молодь, особливо у її ставленні до виробничої діяльності, лавиноподібне зростання різноманітних малих підприємств (МП) і комерційних структур, в яких зай­нята в основному молодь. Те, що люди отримали реальну сво­боду вільного підприємництва і реалізації на цій основі своїх ділових здібностей, є, безсумнівно, позитивним явищем. Але

273

якими шляхами ї методами здійснюється цей процес? Як пра­вило, більшість МП займається не виробництвом L примно­женням суспільного продукту, а його перепродажем, але вже за своїми комерційними (а точніше — спекулятивними) ці­нами. Це вигідно самим комерсантам і державі, оскільки вона, по-перше, одержує значний прибуток у вигляді податку з МП і комерційних кіосків, по-друге, таким шляхом перекачується значна частина доходів населення також у державну казну. А людям це невигідно, вони проявляють незадоволення уза­коненою спекуляцією, але повинні купляти ті чи інші товари у комерсантів, оскільки їх немає у державних магазинах. От­же, виникає суперечність між інтересами держави і переваж­ної частини населення України, між офіційними деклараціями щодо побудови демократичного громадянського суспільства і реаліями нашого повсякденного життя. Ці та інші суперечності значно ускладнюють виховну роботу, відсувають її на задній план.

Роль сім'ї і школи у вихованні молоді. У соціалізації лю­дини в процесі її входження в суспільство беруть активну участь різноманітні соціальні інститути — від дитячих до­шкільних закладів до трудових або навчальних колективів, за­лежно від того, навчається молода людина чи працює. Але особливий вплив із перших кроків новонародженої дитини має на неї сім'я, де, власне, і розпочинається її соціалізація, за­кладаються основи моральності. Тому батьки несуть особливу відповідальність за виховання підростаючого покоління, і не тільки перед власною совістю (індивідуальна відповідальність), а й перед суспільством (соціальна відповідальність).

Найважливішими вимогами щодо виховної роботи серед молоді є дотримання тісних зв'язків між сім'єю, школою, тру­довими колективами і громадськими організаціями, виховання у молодих людей любові до праці (фізичної і розумової), тур­бота про фізичний розвиток дітей, правильна постановка мо­рально-естетичного і статевого виховання, врахування психо­логічних і вікових особливостей дітей, турбота про високий авторитет батьків, організація дозвілля молоді і т.п. Найваж­ливішими засобами виховної роботи серед молоді є залучення дітей, а особливо підлітків, юнаків і дівчат до систематичного навчання і суспільно корисної праці (звичайно, з урахуванням їх віку), до досягнень вітчизняної і світової науки і культури.

З чого розпочинається виховання дитини в сім'ї? І що най­більше впливає на неї в позитивному плані?

Уже в ранньому дитинстві у людини формуються елемен­тарні знання про моральну культуру, правила поведінки в су­спільстві. Це здійснюється в процесі повсякденного спілкуван­ня дитини з батьками, з братами і сестрами, іншими родичами.

274

Першочергове значення мають приклад старших, взаємовід­носини між батьком і матір'ю, їх ставлення до дітей та інших членів сім'ї, до знайомих і незнайомих людей. Вплив сім'ї на формування особистості дитини здійснюється не тільки і не стільки через пряме наставництво, скільки через морально-психологічну сімейну атмосферу довіри, взаємної поваги і лю­бові.

Підкреслюючи роль батьків у вихованні підростаючого по­коління, А.С.Макаренко особливу увагу звертав на виховне значення авторитету батьків, який може бути справжнім або фальшивим. До останнього він відносив "авторитет при­гнічення", коли батько або мати карають дитину за найменшу провину; "авторитет чванства", коли батьки поводяться висо-комірно щодо знайомих і - співробітників, а діти засвоюють цю ж манеру поведінки; "авторитет педантизму і резонерст­ва", коли батьки здійснюють дріб'язкову опіку над дітьми, читаючи їм довгі нотації з будь-якого приводу; "авторитет до­броти", коли батько або мати всіляко розхвалюють дітей перед іншими людьми і т.п. (Див.; Макаренко А.С. О родительском авторитете //Сочинения: В 7-й т. М., 1960. Т.4). Кожен з названих видів авторитету перетворюється, як правило, в пев­ну систему сімейного виховання, яке наносить останньому ли­ше шкоду.

В сімейному вихованні дітей, особливо хлопчиків, важливу роль відіграє становище матері в сім'ї, ставлення до неї з боку батька та його родичів. Культ жінки є, мабуть, єдиним із культів, який не приносить шкоди суспільству. Крім того, він значною мірою сприяє розвитку моральної й естетичної культури, облагороднює почуття і взаємовідносини людей. "Я завжди прагнув до того, — писав видатний український пе­дагог В.О.Сухомлинський, — щоб ім'я матері стало святинею для кожної дитини. Від матері людина бере найпрекрасніше і найчистіше. Особливо великий вплив матері на сина, дочку в підлітковому віці і ранній юності. Я прагнув до того, щоб кожен мій вихованець у ці роки віддавав багато духовних сил в ім'я щастя і блага матері, творив їй радість" (Сухомлинський В.А. Рождение гражданина. М., 1974. С.34.).

Отже, сім'я закладає фундамент особистості. А її остаточне формування здійснює школа. Причому іноді виправляє те, що зроблено в деяких сім'ях (насамперед у так званих неблаго-получних).

Найважливішим засобом роботи в школі є хороша орга­нізація навчального процесу, який мають здійснювати висо­кокваліфіковані вчителі, що люблять свої предмети і тих, кого вони навчають, залучення дітей до участі в наукових гуртках, у художній самодіяльності та до інших форм позакласної ро-

275

боти. Слід пам'ятати, що освіта сама по собі є великою ду­ховною цінністю, про що заявляють не тільки вчителі, а й учні. Так, за даними республіканських досліджень соціологів Чернівецького університету, 67,4 % опитаних у різних регіо­нах України учнів-старшокласників розглядають добре орга­нізоване навчання (в загальноосвітній, середній спеціальній і вищій школі) як високу духовну цінність.

Шкільна політика повинна грунтуватися на урахуванні на­ціональних особливостей та інтересів як українського населен­ня, так і національних меншин, що проживають на території України. У зв'язку з цим значне- виховне значення мають впровадження у практику різноманітних форм народознавчої, зокрема українознавчої, роботи з учнями: проведення уроків народознавства і українознавства, фольклорних фестивалів, зокрема національних меншин, відкриття малих академій на­родних мистецтв тощо. Важливе значення має навчання дітей рідною мовою, вивчення національної історії, культури, що сприяє гармонізації міжнаціональних відносин і гуманізації виховного процесу. Добре себе зарекомендували у свій час, у тому числі і як виховний засіб, табори праці і відпочинку для учнів загальноосвітніх шкіл, які створювались під час літніх канікул у сільській місцевості. В цих таборах діти поєднували кількагодинну працю в полі (з відповідною її оплатою) з ак­тивним відпочинком. І діти з задоволенням їхали в ці табори. На жаль, про дану форму роботи з дітьми нині нічого не чути, ними влітку практично ніхто не цікавиться, що призводить до численних правопорушень з їхнього боку.

Ще один важливий момент. Ті, хто зайнятий у школах навчальною і позакласною роботою з дітьми, повинні добре знати особливості соціалізації учнів у різні вікові періоди їх­нього життя. Так, мотивація поведінки молодших школярів має стійкий характер, настанови старших є для них чимось зовнішнім, формальним. Вони орієнтуються поки що не на усвідомленні принципи поведінки, а на зовнішній авторитет. У молодшого школяра ще немає власних критеріїв моральних оцінок, вони тільки виробляються. Слід зауважити, що в пе­ріод раннього дитинства духовний світ людини формується пе­реважно на чуттєво-емоційному рівні і має конкретно-чуттє­вий характер, з елементами фантазії й уяви. Велику роль у цей період відіграє виховання у дитини здатності до емоцій­ного відчуття жалю, прагнення робити добро людям, турбу­ватися про домашніх тварин і т.п.

У період середнього і старшого шкільного віку здійсню­ється активний процес засвоєння підлітками різноманітних знань і формування у них моральної свідомості і самосвідо­мості. Відбувається усвідомлення необхідності виконання най-

276

простіших обов'язків, формуються такі компоненти моральної свідомості, як совість, честь, гідність та ін.

У порівнянні з дитиною молодшого віку підліток приділяє більше уваги своєму власному "Я", а його взаємовідносини із старшими і своїми ровесниками починають будуватися за типом взаємовідносин дорослих. Ця руйнація старої структури взаємовідносин і становлення нової часто породжує психоло­гічну напруженість і навіть конфліктні ситуації у взаємовід­носинах підлітка з дорослими.

Зростаючий рівень свідомості і самосвідомості дозволяє під­літку помітити деякі суперечності соціальної дійсності, яких ще не помічає дитина. Його прагнення до самостійності ще не має чіткої спрямованості. Він уже негативно сприймає над­мірну опіку з боку дорослих, але ще не визрів для від­повідальних ролей дорослого. Тому його прагнення до само­утвердження часто набуває агресивних і стихійних форм, він хоче досягти певного зразка, ідеала, йому хочеться максималь­но проявити свої індивідуальні якості. Цей максималізм — нормальне як у психологічному, так і в соціологічному від­ношенні явище, з ним пов'язаний і негативізм підлітків, при­таманний їм як дух суперечності. Негативізм, як специфічна форма самоутвердження через заперечення, проявляється на­самперед у взаємовідносинах із старшими, особливо з батька­ми.

Недостатньо дослідженою є ще одна проблема, до якої не­одноразово зверталися і звертаються нині соціологи, психоло­ги, медики. Йдеться про перехід у молоді роки від одного віку до іншого, який частр супроводжується конфліктами і криза­ми. На цю особливість соціалізації людини досить часто вка­зував у своїх працях видатний російський психолог Л.С.Ви-готський. На його думку, внутрішнє життя дитини (особливо у підлітковому віці) пов'язане з напруженими переживання­ми, внутрішніми конфліктами. І взагалі життєвий шлях лю­дини — це історія її переживань. Ідея про внутрішні зако­номірності соціалізації людини привела Л.С.Виготського до формування важливого положення про оптимальні строки на­вчання, в межах яких воно протікатиме найефективніше. На думку Л.С.Виготського, дитина повинна визріти для освоєння певного рівня знань у школі. І тут же попереджав про небез­пеку, яка загрожує нормальному розвитку дитини, якщо час упущено (Виготский Л.С. Собр.соч. М., 1984. Т.4. С.250, 277).

Самовиховання та його специфіка. На процес соціалізації особи найактивніше впливають три фактори:

соціальне середовище, яке виступає умовою життя людей і продуктом їхньої спільної діяльності;

. 277

виховання як процес цілеспрямованого, свідомого і систе­матичного впливу суспільства на індивіда з метою формування у нього певних особистісних якостей, світогляду, рис харак­теру, фізичного розвитку і професійної підготовки;

процес індивідуального духовного збагачення і самовихо­вання особи.

Вирішальним у соціалізації людини та формуванні її ду­ховного світу є, безумовно, соціальне середовище з його сус­пільною програмою, яка акумулює життєвий досвід усіх по­передніх поколінь. Специфічною функцією цієї програми є формування і зміна людини в потрібному для суспільства (або певного етносу) напрямі. Суспільна програма засвоюється лю­диною за допомогою соціального успадкування (М.П.Дубінін), яке включає в себе всю сукупність культурних традицій люд­ства. Основним змістом соціального успадкування є наступ­ність, передавання і засвоєння позитивного соціального досвіду минулих поколінь: виробничого, управлінського, наукового, морального, педагогічного.

Найважливішими суспільними механізмами, за допомогою яких передається соціальний досвід і соціальна програма, ви­ступають соціалізація, виховання і навчання молоді, про що вже йшлося в лекції. Але громадянин будь-якого суспільства повинен бути не тільки споживачем соціального досвіду, а й його творцем. Тому система навчання і виховання в нинішній період повинна бути спрямована на формування в індивіда ев­ристичних якостей і творчого підходу до проблем теорії і прак­тики (у тому числі й соціальної спадщини), здатності самос­тійно поповнювати свої знання, удосконалюватися духовно й фізично за допомогою самовиховання і саморозвитку.

В чому ж специфіка самовиховання?

Самовиховання, самоудосконалення особи можливе при добре поставленій системі виховання. Щоб позитивно вплива­ти на цей процес, вихователь (в широкому розумінні цього слова) повинен добре знати механізми взаємодії людини з соціальним середовищем. На думку відомих російських пси­хологів Л.С.Виготського, С.Л.Рубінштейна, A.M.Леонтьева та ін., об'єктивний світ, зовнішні регулятивні фактори впливають на людину не безпосередньо й автоматично, а через її свідому психічну діяльність. Отже, основою самовиховання є своє­рідна психолого-вольова діяльність і воно спрямоване на удо­сконалення духовного світу особи в сукупності її чуттєво-емоційних, інтелектуальних, моральних, естетичних та інших якостей. Це по-перше.

По-друге, характер діяльності особи з метою виховання певних людських якостей чи подолання тих чи інших недо­ліків визначається зовнішніми умовами. Залежно від умов

278

соціального середовища, самовиховання може посилюватися, перериватися або припинятися взагалі.

По-третє, самовиховання тісно пов'язане з внутрішнім сві­том самої людини. Наприклад, якщо у людини недостатньо розвинута воля, то вона не завжди здатна систематично і пла­номірно займатися самовихованням. її діяльність з метою са­мовиховання то активізується, то припиняється.

По-четверте, характер самовиховання певною мірою зале­жить і від специфіки його завдань. У тому випадку, -коли ви­корінюється негативна звичка чи формується якась дуже важ­лива позитивна якість, потрібні, як правило, більш тривалі зусилля, ніж тоді, коли людина хоче позбавитися від якогось незначного недоліку.

Відомо, що соціальні якості, духовні потреби та інтереси людини особливо інтенсивно формуються в молодому віці. То­му, коли йдеться про самовиховання і саморозвиток особи, надзвичайно важливим для неї (та й для найближчого соці­ального оточення і суспільства в цілому) є усвідомлення мо­лодою людиною змісту свого життя. Польський соціолог К.Обуховський справедливо зазначав, що потреба в усвідом­ленні свого життя не як серії випадкових, розрізнених подій, а як цілісного процесу, що має певний напрям, наступність і зміст, є однією з найважливіших індивідуально орієнтованих потреб людини. В юнацькі роки ця потреба особливо сильна. Юнаки і дівчата люблять помріяти про віддалене майбутнє. Водночас вони хочуть отримати певні результати вже сьогодні, навіть не рахуючись з можливостями суспільства.

Отже, юнацька самосвідомість зорієнтована, як правило, на майбутнє. Але можна уявити своє майбутнє як продовжен­ня теперішнього або, навпаки, як його заперечення. Можна бачити в майбутньому проект своїх власних зусиль або щось таке, що прийде ".саме по собі". Поки юнак чи дівчина не знайшли себе в практичній діяльності, остання може вважа­тися їм дріб'язковою і не вартою уваги. "У слабких натур,— писав Гегель, — вона може тягнутися все життя. В цьому хворобливому стані людина не хоче відмовитися від своєї су­б'єктивності, не може подолати своєї відрази до дійсності і саме тому знаходиться в стані відносної нездатності, яка легко може перетворитися в дійсну нездатність" (Гегель. Энцикло­педия философских наук. М., 1977. Т.З. С.89).

Важливою передумовою саморозвитку і самореалізації лю­дини є формування її життєвих планів. Поступово в процесі соціалізації відбувається конкретизація і диференціація цілей і мотивів діяльності індивіда. Із мрії, в якій все можливо, й ідеала як абстрактного, іноді навіть недосяжного зразка по-

279

ступово вимальовується більш-менш реалістичний, орієнтова­ний на дійсність план діяльності.

В юнацькі роки людині здається, що вона сама вибирає для себе життєву дорогу. І вона дійсно це робить, хоча на її вибір впливають і попереднє виховання, і оточуюче мікросе-редовище й багато інших фактів. Як справедливо зазначив ві-„ домий російський соціолог В.М.Шубкін, "поряд з шляхами, які ми самі для себе вибираємо, існують шляхи, які вибирають нас".

Важливе значення сьогодні має також саморозвиток розу­мових здібностей, який передбачає передусім подолання кон­серватизму і однобічності мислення людини. За умов досить швидкого нагромадження різноманітної наукової і соціальної інформації і швидкої зміни ситуацій, досить цінною якістю розумової діяльності особи є вміння бути достатньо мобільною і гнучкою в їх оцінках і формування власного погляду на те чи інше явище суспільного життя. Пошук, новаторство, дис­кусія, діалог, самостійність, плюралізм думок — ось далеко не повний перелік термінів, які характеризують багатомірне, багатофакторне мислення. На відміну від традиційного даний тип мислення — цілісно диференційований, багатоваріантний.

Розвитку інтелекту сприяє також спеціальне тренування з метою постановки проблемних запитань і завдань. Такі запи­тання і завдання активізують розумову діяльність людини, розвивають у неї прагнення до оновлення своїх суджень. Мис­лення, як правило, виникає в проблемній ситуації і спрямо­ване на її вирішення.

Розвиток інтелектуальних здібностей людини значною мі­рою залежить також від її духовних потреб та інтересів, за­гальної моральної" культури. А це вимагає від людини само­критичності, яка повинна поєднуватися з повагою до інших людей, з умінням бачити і певним чином оцінювати їх розу­мові здібності, розуміти логіку їх суджень, учитися у них. Чим людина розумніша, тим більше оригінального й цінного вона знаходить в інших людях. І навпаки, люди посередні і обме­жені бачать життя, як правило, лише в сірих відтінках.

Висновки. Отже, виховання людини здійснюється в процесі її соціалізації, яка відбувається в соціальному мікросередови-щі — в сім'ї, в дошкільній дитячій установі, в школі, в сту­дентському середовищі чи робітничому колективі тощо. Якщо тварина може лише біологічно продовжити себе в потомстві, то людина утверджує в світі свою сутність позабіологічним шляхом — через витвори своїх рук і розуму. Універсальне утвердження людини в інших людях відбувається двома шля­хами: опосередковано (через опредмечування-розпредмечуванг ня) і безпосередньо (на рівні спілкування, обміну досвідом,

280

інформацією та ін.); в контексті історії — через усі форми соціокультурних зв'язків людини з соціальним середовищем, з духовним надбанням попередніх поколінь людей.

Ключові поняття і терміни: виховання, самовиховання, са­морозвиток, інтелектуальний розвиток, сім'я, мікросередови-ще, об'єкт виховання, молодь, свідомість, самосвідомість, сім'я і школа, діяльність, бездіяльність, емпіричні дослідження, те­оретичні дослідження, соціалізація.

Запитання для самоперевірки

1. Що слід розуміти під соціалізацією людини?

2. Чи збігаються поняття "соціалізація" і "виховання"? Якщо ні, то чим вони розрізняються?

3. Які найважливіші принципи, засоби і форми виховної роботи в сім'ї?

4. Назвіть і коротко розкрийте основні засоби виховної роботи в школі.

5. Чим можна пояснити збільшення правопорушень серед підлітків і мо­лоді в нинішній період функціонування українського суспільства?

6. Що слід розуміти під самовихованням і в чому його специфіка?

План семінарського заняття (2 год)

1. Виховання як один з видів духовно-практичної-діяльності. Основні ви­моги до виховної роботи і до вихователів.

2. Виховання молоді в сім'ї і школі.

3. Діалектика виховання і самовиховання. Специфіка самовиховання. .

Тема реферату Основні принципи, засоби і форми виховної роботи серед молоді. Рекомендована література

1. Азаров Ю.П. Искусство любить детей. М., 1987.

2. Азаров ЮМ. Радость учить и учиться. М., 1989.

3. Ковалев А.Г. Личность воспитывает себя. М., 1987.

4. Кон И.С. Психология доброго поступка // Этическая мысль. Научно-публицистические чтения. М., 1988.

5. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1987.

6. Макаренко А.С. О родительском авторитете // Сочинения: В 7-й т. М., 1960. Т.4.

7. Маковецкий A.M. Воспитай себя // Молодежь в нравственном возрож­дении общества. К., 1992.

8. Сухомлинский В.А. Рождение гражданина. М., 1974.

9. Харчев А.Г. Социология воспитания. М., 1990.

10. Шварцман К.А. Философия и воспитание. М., 1989.

И. Якобсон П.М. Чувства, их развитие и воспитание. М., 1976. 12. Ярошевский М.Г. Переживание и драма развития личности (послед­нее слово Л.С.Выготского) // Вопр. философии. 1993. № 3.

281

ЛЕКЦІЯ 18

СОЦІОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ

• Закони та категорії конфліктології. Визначення конф­лікту • Історія конфліктології та сучасні теорії конфлікту • Види та типи конфлікту • Поняття соціального на­пруження. Засоби його вимірювання

Актуальність теми. Проблема дослідження конфлікту на­була нині Особливого значення. Нещодавно наше суспільство розвивалось, ігноруючи конфлікт. Поширеною була думка про безконфліктність соціалістичної системи. Суперечності, що ви­никали, вирішувались однотипними адміністративними мето­дами. Вітчизняна соціальна наука не мала власної теорії конф­лікту, а суспільство виявилось не готовим до життя в умовах великого конфліктного різноманіття.

Демократичні перетворення відкрили простір для стихії конфліктів майже в усіх сферах нашого життя. Тому першо­черговою потребою нині стало оволодіння науковими методами аналізу, прогнозування, регулювання конфлікту.

В структурі соціологічної науки теорії конфлікту належить місце спеціального галузевого знання. Разом з іншими спеці­альними теоріями конфліктологія спирається на методологію загальної, "великої" соціологічної теорії.

Конфліктологія має декілька рівнів знання. Це — загаль­нотеоретичний рівень, на якому висвітлюються питання за­конів розвитку суспільства, його функціонування та структу­ри.

До іншого рівня належать теорії, що з'ясовують особливості різних типів конфліктів. В основу типології останніх покладені специфічні сфери суспільства (політична, економічна, духов­но-культурна, особистісна тощо) та його структурна органі-, зація, яка передбачає рівень інституціональний, груповий, особистісний.

Основою конфліктології є емпіричні дослідження, що вклю­чають емпіричний рівень узагальнення, робочі поняття, ме­тоди діагностики напруження, соціальні технології, спрямовані на вирішення конкретних видів конфліктів та їх свідоме регулю­вання.

Провідною ідеєю лекції є думка про об'єктивну необхід­ність конфлікту в громадському житті, про потребу у вивченні цього соціального феномена, враховуючи як загальні закони

282

конфліктної поведінки, так і специфічні особливості різних форм конфлікту, в яких він реально існує.

Вміння аналізувати детермінанти конфлікту полягає в то­му, щоб, по-перше, побачити всі причини конфлікту в їх си­стемному зв'язку; по-друге, зрозуміти основну тенденцію, яка й визначає суть, природу даного конкретного випадку.

Закони та категорії конфліктології. Визначення конф­лікту. Процедура визначення конфлікту потребує звернення до певних методологічних засад. Залежно від того, до якої за­гальної теорії ми звертаємось, конфлікт може бути визначений за допомогою категорій: суперечність, девіантна (відхиляюча) поведінка, аномія та ін.

Не можна погодитись з тими авторами, які, спрощуючи це явище, пояснюють його лише протилежністю інтересів двох протилежних сторін. У даному випадку враховується лише суб'єктивний фактор конфлікту, осторонь залишається най­більш складна для розуміння складова. Це — об'єктивні за­кони конфліктної взаємодії. Крім того, таке визначення при­мушує дослідника обмежитись рамками психологічної науки.

В чому ж полягає специфіка соціологічного підходу у конф­ліктології? Згадаймо, що соціологія розглядає свій об'єкт, бе­ручи об'єктивні та суб'єктивні фактори в їх єдності та вза­ємодії, її завжди цікавив вплив цих факторів один на одного, без чого не можливо зрозуміти детермінуючі обставини. Тому конфлікт — це передусім зіткнення об'єктивних та суб'єк­тивних суперечностей. Однак не кожна суперечність утворює конфлікт. Для цього необхідні такі умови: наявність соціальної організації, в межах якої здійснюється взаємодія соціальних норм та цінностей, що регулюють дану взаємодію, соціальної структури, утвореної з диференційованих груп, інститутів, відносин. Ці об'єктивні чинники соціальної диференціації й несуть відповідальність за протилежність інтересів та потреб. Але сама протилежність автоматично не призводить до конф­лікту. Приводом до нього завжди виступає або обмежений за своєю природою об'єкт (влада, матеріальні ресурси, територія, власність), або непогодження з приводу засобів досягнення Спільної мети.

В основу класифікації конфлікту покладемо: а) особливості суб'єкта конфлікту, його носія; б) специфіку сфер суспільства як об'єктивного середовища конфлікту.

За першою ознакою конфлікти поділяються на міжособис-тісні, інтер- та інтрагрупові, інституціональні, організаційні, за другою — політичні, економічні, культурні, соціальні, по­бутові конфлікти.

Типологізація конфлікту має особливе значення для фор­мування методології аналізу його причин. Найбільш пошире-

283

ною помилкою масової свідомості є спроба пояснити мотиви політичного протистояння хибами характерів політичних дія­чів. На рівні повсякденної свідомості важко збагнути, що як тільки конфлікт досягає рівня суспільства, або держави, по­чинають діяти й відповідні до даного рівня закони. Тому по­ведінку дійових осіб в політичній чи економічній сферах не можна зрозуміти лише в аспекті моральних категорій, не вра­ховуючи специфіки норм, об'єктивних законів, що регулюють прийняття рішень в цих галузях суспільного життя.

Структура конфлікту передбачає такі елементи: суб'єкт конфліктної дії (особа, група, організація); об'єкт (те, на що спрямовані інтереси суперників); ціль конфліктної поведінки (вирішити проблему, досягнути компромісу, одержати пере­могу, поглибити конфлікт); проблема (об'єктивна супереч­ність, пов'язана зі змінами в суспільстві: утворення національ­ної державності, перехід до нової економічної політики, становлення правової, демократичної держави тощо); інцидент (випадок чи провокація, що стає останнім приводом до конф­лікту) .

Функціональне призначення конфлікту, як вважає біль­шість дослідників, не зводиться лише до фактора руйнування. До головних функцій конфлікту слід віднести: сприяння ут­воренню соціальних груп; виникнення засобів регулювання конфліктних стосунків (норм, інститутів, організацій); при­внесення у суспільство духу суперництва та конкуренції; конфлікт як джерело змін та перетворень; конфлікт як форма .суспільного життя, засіб прояву протилежних поглядів та під­ходів, школа формування консенсусу й компромісу. Завдяки конфлікту чіткіше позначаються фігури тих чи інших полі­тичних діячів, лідерів, утворюються політичні партії.

Свідоме ставлення до конфлікту, вивчення законів його розвитку та вирішення сприяють надбанню навичок життя в умовах конфліктних суперечностей, перетворенню останніх із стихійної, руйнівної сили у скерований, контрольований про­цес.

Історія конфліктології та сучасні теорії конфлікту. Тема конфлікту започаткована у ранній соціології XIX ст. в зв'язку з необхідністю з'ясувати причини диференціації та розшару­вання в суспільстві. Особливу увагу до себе привертали такі яскраві драматичні історичні форми конфлікту як політичні революції, класова боротьба, війна.

Розуміння та зображення конфлікту в тій чи іншій теорії значною мірою залежало від належності соціолога до певної соціологічної школи.

Соціологічні напрями і теорії конфлікту умовно поділяю­ться на біологічні, психологічні та суто соціологічні.

284

Найбільш виразно біологізаторські тенденції проявились у соціології Г.Спенсера, О.Конта, П.Лілієнфельда, А.Шефле, А.Фульє та ін.

Звертає на себе увагу ідея Г.Спенсера про те, що суспіль­ство, підкоряючись залізним законам еволюції, розвивалося від першого етапу, на якому головним регулятором життя висту­пає закон боротьби за існування, до наступних. На стадії суспіль­ства воєнного типу поступово формуються культурно-символічні механізми соціального контролю. Спенсер, застосовуючи історич­но-порівняльний метод, показує, як у різних народів, неза­лежно від їх культурно-етнічної специфіки, основним призна­ченням всіх обрядів та церемоніалів було примирення, консенсус. Цивілізація виникає внаслідок здобуття людством досвіду мир­ного врегулювання найрізноманітніших суперечностей:

Наступне покоління соціологів поєднує біологічний та пси­хологічний підходи. Наслідком подібного синтезу стає соціал-дарвінізм.

У концепціях У.Беджгота, Л.Гумпловича, Г.Ратценхофера закони боротьби за існування, міжвидової боротьби та при­родного відбору розглядаються як фактори розвитку людського суспільства. Цими законами соціологи пояснюють такі соці­альні явища, як конкуренцію, нерівність, класову боротьбу. Для дослідників, що належать до даного напряму в соціології, характерним є визнання конфлікту між етнічними групами (расами). Гумплович розглядає боротьбу між етносами як при­родну і вічну. Матеріальні потреби штовхають етнічні групи до війн, де ці потреби задовольняються за рахунок багатств завойованих та підкорених народів. Два протилежних, але по­в'язаних процеси забезпечують вирішення міжгрупових конф­ліктів. Це — самовизначення етносу через його самосвідомість ("етноцентризм") та ^'амальгамація", тобто злиття, поєднання традицій, мови, звичаїв різних народів внаслідок сумісного проживання на спільних територіях, обміну продуктами праці.

Продовжуючи цю думку, Ратценхофер показує, як йшов процес "соціалізації" в історії, завдяки чому виникли змішані типи культур, молоді цивілізації поглинули старі. Соціалі­зація, на думку Ратценхофера, узгоджувала інтереси супер­ників, що, в свою чергу, забезпечувало мирні періоди у між­етнічних відносинах. Глибоким змістом сповнений висновок соціолога щодо ролі соціалізації в конфліктних взаємовідно­синах. Цей напівстихійний механізм сприяв підкоренню его­їстичних інтересів особистості або групи інтересам соціального цілого. "Акомодація" конфлікту виникла за рахунок (іноді ча­сткового й тимчасового) примирення ворогуючих груп.

Психологічні теорії конфлікту — це в основному різнома­нітні інтерпретації інстинкту агресивності. Нижче ми пропо­нуємо короткий перелік авторів, що належать до цієї групи:

285

Г.Лебон (1896 р.) аналізує прояви міжгрупової агресії;

Мак-Дауголл (1916 р.) вивчає інстинкт "драчливості", його прояви в масовій поведінці;

3.Фрейд (1925, 1930 pp.) як і його послідовники займається проблемою початкової ворожості, страхом щодо "чужих";

Адорно (1950 р.) досліджує негативні аутгрупові установки та групоцентричні забобони як характерні риси авторитарної особистості;

Доллард та інші (1939 р.) зосереджує увагу на агресивній поведінці в її міжгруповому аспекті, розробляючи необіхевіо-ристську теорію фрустації та агресії.

Соціологічні теорії конфлікту відрізняються від попередніх поглядів насамперед своїми методологічними установками. їх автори відходять від біологізаторства та психологізму, спира­ючись на закони і категорії соціологічної науки. Деякі поняття (взаємодії, системи, функції, організації, соціального інститу­ту, соціальної поведінки) дозволяють отримати інший засіб узагальнення, знайти сутність соціального та позначити її за допомогою соціологічних категорій.

Класичною, з точки зору соціології конфлікту, можна вва­жати роботу Г.Зіммеля "Соціологія конфлікту", в якій дається узагальнена характеристика конфлікту як виду соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від форми прояву.

Сучасні конфліктологи є послідовниками Зіммеля, оскільки вони також намагаються знайти найзагальніші закони конф­лікту, які можна вважати справедливими для будь-яких умов й обставин.

Загальновизнаними авторитетами в галузі соціології конф­лікту є Козер, Дарендорф, Боулдінг.

Американському соціологові Льюісу Козеру належать тво­ри: "Функції соціального конфлікту" і "Продовження дослід­ження соціального конфлікту". Методологічними засадами його теорії є функціоналізм та ціннісно-нормативна парадиг­ма. Козер відомий як прибічник функціональної призначеності конфлікту у суспільстві. Конфлікт, на його думку, є засобом розрядки напруженості, допомагає суперникам краще пізнати один одного, сприяє утворенню груп, інститутів та організацій.

Ряд законів, що їх запропонував Л.Козер, допомагають з'я­сувати причини конфліктів та ступінь їх гостроти. Гострота конфлікту, вважає дослідник, залежить від того, "реалістич­ними чи нереалістичними" є інтереси учасників конфлікту. Постає запитання: свої або чужі інтереси утворюють моти­ваційну основу конфліктної поведінки? Типовим прикладом "нереалістичного" конфлікту може бути сутичка на грунті ідеології. Цінності ідеології, як правило, нав'язані масам, які,

286

в свою чергу, готові відстоювати їх у боротьбі. Чимало при­кладів може бути наведено з історії колишнього СРСР, коли правлячі кола намагались свої політичні інтереси видати за інтереси всього суспільства (афганська війна, локальні війни на території СНД), суперечності між "реалістичними" й "не­реалістичними" інтересами — це суперечності між інтересами угруповань, що борються за владу,, та повсякденними, життє­вими інтересами рядових громадян.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф — представник діа­лектичного напрямку в соціології конфлікту. Він свідомо до­тримується марксизму в розумінні ролі соціальних супереч­ностей як головних чинників прогресу. Висновки з його кон­цепції коротко можуть бути висловлені в наведених нижче тезах:

конфлікт —. це головна умова змін у суспільстві та його розвитку;

всі конфлікти так чи інакше виникають на грунті розподілу • влади;

дві сторони в конфліктному протистоянні утворюють ті си­ли, що панують, і ті, які б хотіли панувати;

соціальна організація, в якій триває постійна боротьба за розподіл влади (суспільство в цілому, мала або велика група, підприємство) називається "імперативно координованою асо­ціацією" (ІКА);

конфліктна взаємодія в ІКА регулюється загальноприйня­тими нормами;

конфлікт піддається свідомому керуванню при умові знан­ня законів його розвитку та функціонування.

Ці думки висловлені в таких працях німецького соціолога, як "Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві", "Дослідження в галузі теорії суспільства" та ін.

Американець Кеннет Боулдінг в творі "Конфлікт та захист. Загальна теорія" розглядає проблему конфлікту в аспекті кон­цепції символічного інтеракціоналізму, що нині дуже поши­рений у зарубіжній соціології. Головною особливістю підходу К.Боулдінга є те, що конфлікт розглядається ним як знакова символічна поведінка, притаманна культурному середовищу. Таким чином, головні механізми взаємодії полягають у здат­ності осіб сприймати символіку поведінки та інтерпретувати її за допомогою цінностей і норм, культурних зразків, що по­ширені у сучасному культурному просторі. Один із законів конфлікту К.Боулдінга має такий вигляд:, символи стають дже­релом колізій, коли їх сенс, точно не визначений або коли вони мають декілька змістів. Якщо застосувати цей закон до ряду політичних конфліктів у СНД, то ми побачимо, що не­виразність загальноприйнятих норм спілкування (статей кон-

287

ституції, міждержавних актів, кордонів, правового законодав­ства) породжує численні конфлікти з приводу розподілу влади і функцій між виконавчими та законодавчими органами, при­ватизації та діяльності недержавних підприємств і установ, розподілу території колишнього СРСР.

Нині розробляються "формалізовані" теорії конфлікту, що застосовуються в сучасному менеджменті. Вони існують у виг­ляді теорії гри та рефлексивного підходу до розуміння конф­ліктної взаємодії. Теорія гри передбачає моделювання конф­лікту, де два гравці повинні прийняти оптимальне рішення, керуючись інформацією стосовно один одного.

Суть рефлексивного підходу полягає в тому, що супротив­ники імітують міркування один одного, будуючи рефлексивні моделі, які включають як власні (учасник "X") уявлення про об'єктивну ситуацію, про свої та супротивника цілі й стратегії, так і уявлення, яке може мати супротивник "Y" про ситуацію, цілі й стратегії свої власні та супротивника "X". У даному випадку можливі дві стратегії конфліктної поведінки. Перша має критерій оптимальності, згідно з яким здійснюється вибір найкращого з усіх варіантів, які незадовільняють. Головне за­вдання дії подібного типу — досягнути мінімальної шкоди. Ін­ша стратегія орієнтує дію на критерій оптимальності, який можна назвати принципом переваги. Поведінка націлена на . максимізацію виграшу, а не на мінімизацію програшу, як це має місце в першому випадку. Ця стратегія припускає спробу вплинути на процес прийняття рішення супротивником.

Вищевикладені концепції розглядають конфлікт як взаємо­дію двох індивідів, які орієнтуються один на одного.

Пропонуючи огляд теорій конфлікту, слід згадати ще одну групу теорій, поєднаних інтересом до явища аномії. В соці­ологію це поняття запровадив класик європейської науки Еміль Дюркгейм, а суттєво розвинув й модифікував амери­канський соціолог Роберт Мертон. З точки зору останнього, аномія являє собою результат конфлікту між культурною та соціальною структурами, проявом якого стає суперечність між тими цілями, що висуває особистість, та її нездатністю їх до­сягнути нормальними, з точки зору суспільства, засобами.

В аспекті аномії конфлікт стосується передусім сфери вза­ємодії особистості із соціальним середовищем. Т.Парсонс у праці "Соціальна система" відкриває тонкі, гнучкі сполучення цілей, норм, засобів, від яких залежить та чи інша форма прояву конфліктного стану особистості. Він може мати інно­ваційний характер, ритуальний, характер бунту й ретретизму.

Огляд історії конфліктології дозволяє зробити такі виснов­ки. По-перше, ця спеціальна соціологічна теорія нагромадила достатньо засобів для вивчення феномена конфлікту. По-дру-

288

ге, конфлікт — це досить поширене явище, певна закономір­ність, яка охоплює як вищі рівні суспільства, так і елемен­тарні, включаючи міжособистісні відносини. """ Види та типи конфлікту. Інституціональний конфлікт. Головною особливістю інституціонального конфлікту ми вва­жаємо його надособистісний характер. Сфери, в яких він існує, утворюють політичний, економічний, культурний простір, в умовах якого існує повсякденне життя людини. На цьому рівні поведінка суб'єктів чи агентів немов би "запрограмована" об'єктивними законами (товарно-грошовими, виробничими, правовими). Регулятивний вплив законів на масові дії й ма­сову свідомість здійснюють соціальні інститути. Останні виз­начаються як спеціальні установи, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування й розвитку спільностей чи суспільства в цілому.

Дійовими особами конфлікту є люди, але проблеми, зміст, суперечності інституціонального конфлікту виникають поза їх волею й бажанням. Об'єктивні суперечності фіксуються ма­совою свідомістю у вигляді ставлення до них, оцінок, усвідом­лень. Порівнюючи ставлення населення до політики, еконо­міки, екології, культури, соціолог має змогу передбачити, в якій з цих галузей може виникнути соціальне загострення, або які з них здатні стати зонами конфлікту. Дослідження, проведені соціологами Інституту соціології НАН України в 1991 році, в період напруженої політичної ситуації в Україні, показали, що інтерес до політики, політичної інформації має такий вигляд: частка тих, хто регулярно ознайомлюється з політичними матеріалами у пресі й обговорює політичні пи­тання, істотно збільшилася (відповідно до 40 і 55 % у Захід­ному регіоні й до 44 і 50 % — у Криму). Частка осіб, котрі регулярно контактують з політичними активістами, у Захід­ному регіоні зменшилася з 12 до 6 %, а в Криму — з 5 до 2 %. У 1994 році найбільшу занепокоєність населення України викликали стан економіки (на це вказали 70 % респондентів), відносини з Росією (40 %), екологічна ситуація (30 %).

Таким чином, коли йдеться про інституціональний тип конфлікту, завдання соціолога полягає в тому, щоб вивчати його не тільки у віддзеркаленому масовою свідомістю стані, але й як переплетіння суперечностей у межах об'єктивних структур. Політична, екологічна, культурна структури сус­пільства мають власні, латентні суперечності, які й виступа­ють об'єктивною базою конфліктів.

Так, у межах економічного простору спостерігається роз-балансованість між інститутами виробництва, обміну, спожи­вання та власності. Окремий вузол проблем утворюють еле­менти системи управління економікою, де державні структури

289

зіткнулись з народженням багатоукладної економіки. Весь тя­гар економічної розбіжності падає на плечі населення, яке ут­ворює соціальну структуру суспільства. Народження нових груп, зубожіння основних прошарків зумовлюють дуже стро­кату гаму інтересів українського суспільства в економічній га­лузі життя.

Специфіка політичної зони конфлікту зумовлена супереч­ностями в структурі інституту влади та державності. Розбудова національної державності супроводжується альтернативними співвідношеннями президентської чи парламентської форми правління, державних та недержавних націй (національних меншин), міжпартійною боротьбою, протилежними напрямами у проведенні зовнішньої політики тощо.

Базовою, з точки зору джерел конфлікту, є й сфера куль­тури. Всі елементи культури (мова, релігія, традиції та звичаї, література й мистецтво, ідеї, ідеали, наукове суспільствознав­ство) набули нині суперечного звучання. Політичні та еко­номічні інтереси вийшли на перший план в суверенній Ук­раїні, внаслідок чого питання культури перетворились на питання політики й економіки. Так, мовні справи набули го­строго, в деяких регіонах України навіть конфліктного харак­теру. Зміна політичних орієнтирів в країні стала приводом до зміни цінностей культури, до перегляду історії через призму нових ідеалів. Змінилось ставлення до змісту націоналізму та місця останнього в культурному житті українського народу.

Інтергруповий конфлікт. Поняття групи у соціології посі­дає одне з провідних місць. Група — це об'єднання людей за однією або кількома ознаками, носій колективної свідомості, утвореної її цінностями та нормами. Кожна група займає осо­бисте місце в соціальній структурі суспільства та виконує в ньому певну функцію. Це стосується таких малих груп, як первинний колектив, сім'я, великих спільностей типу класів, націй, етносів, поколінь. Сукупність властивостей, притаман­них кожній групі, робить її відмінною від інших.

Ще в кінці минулого століття соціологи та соціальні пси­хологи відкрили сутність групової свідомості — "етноцент-ризм". Це стародавнє почуття, заховане в глибинних підва­линах колективного розуму, означає визнання переваги своїх звичаїв над чужими. Етноцентризм концентрується в чутті "ми", яке протиставляється чуттю "вони". Специфіка постто-талітарного суспільства полягає в тому, що становлення гро­мадянського суспільства супроводжується збагаченням соці­альної структури за рахунок нових груп, а також сплеском групової самосвідомості. Остання прийшла на зміну почуттю "ми — радянський народ". Сьогодні людина відчуває свою причетність до певної етнічної групи, національної держави,

290

політичного угруповання, соціально-економічного прошарку. Стосунки між групами в Україні знаходяться на різних рівнях напруженості. Це можна добре простежити завдяки опитуван­ню населення. Респонденти ймовірними причинами безпо­рядків називають конфлікт між політичними партіями та ру­хами (43 %), між представниками різних національностей (12 %), між особами, що належать до різних конфесій (8 %).

Якщо основою протистояння партій є різниця між полі­тичними інтересами, цінностями, пристрастями, які стосують­ся майбутнього України, шляхів подолання економічної кризи, то міжетнічні протилежності зумовлені головним чином куль­турною різницею (мова, традиції, релігія). Досягнувши націо­нальної державності, молоді суверенні країни, зокрема Украї­на, можуть зіткнутися з проблемою міжетнічних суперечнос­тей на території нових державних утворень.

Міжгрупові конфлікти різного характеру повинні бути постійно в полі зору соціологів та державних інститутів. їх запобігання, пом'якшення, вирішення є справою наукової конфліктології.

Інтрагруповий конфлікт. Особистість в ситуації конф­лікту. Визначаючи групу як носія конфліктної поведінки, ми повинні звернутися до тих соціально-психологічних властиво­стей, завдяки яким група приймає рішення та діє. Це насам­перед її цінності, норми, структура, соціальний контроль, гру­пове членство, лідерство та соціальна роль. Всі ці характе­ристики водночас є й категоріями соціології, й механізмами цілісності групи, завдяки чому вона виступає суб'єктом конф­лікту.

Вищевикладені групові ознаки дозволяють відрізняти одну групу від іншої. Вони можуть бути виявлені в процесі спе­ціального дослідження (зокрема, методом соціометрії). їх знання є основою розуміння групової поведінки й поведінки її членів. Види конфліктів, внутрішніх для групи: міжосо-бистісний конфлікт між індивідами; між індивідом і групою; між формальними та неформальними нормами; між формаль­ною та неформальною структурами; між угрупованнями в самій групі; між лідером і групою; між формальним та не­формальним лідерами.

Груповий конфлікт — це модель конфлікту в масштабі су­спільства. Розуміння причин конфліктів, притаманних групі, робить яснішими причини глобальних конфліктів. Але слід пам'ятати, що така аналогія є справедливою лише тоді, коли маються на увазі соціально-психологічні закони. В аспекті на­уки соціальної психології процеси, що відбуваються в групі, аналогічні процесам на інших соціальних рівнях, бо вивчаючи групу, ми вивчаємо закони громадської психології.

291

Так, коли ми звертаємося до конфлікту між особистістю та групою, то, як правило, його джерелом виступає розбіж­ність цінностей групи з цінностями індивідів. Останні в своєму житті спираються на цінності й норми своїх референтних груп. Важливим чинником конфлікту цього типу є порушення норм групи з боку окремих її членів. Регулятивну функцію групо­вих норм та цінностей щодо індивідів у свій час дослідив Е.Дюркгейм на прикладі суїцидної поведінки. Інший тип внутрішнього для групи конфлікту — це суперечності між формальними та неформальними нормами. Як в суспільстві в цілому, так і в групі він відбувається тоді, коли офіційна влада нехтує мораллю, традиціями, звичками, що склалися протягом тривалого часу, а також, коли державні (формальні, офіційні) цінності, ідеали, норми ніяк не відповідають традиційним. Ви­щеописана ситуація трапляється в групі чи в суспільстві підчас різких змін, інновацій, революцій.

Ще один тип конфлікту (протистояння між формальною і неформальною структурами, формальним і неформальним лі­дером) є наслідком незбігання між структурою психологічних, емоційних переваг, які надає група певним особам, та струк­турою влади, що формується поза групою.

Всі названі види конфліктів важливо враховувати у процесі керівництва колективами, організаціями, державними інститу­тами. Знання законів групового конфлікту дозволяє сформу­лювати деякі принципи його профілактики:

вивчення цінностей та норм групи засобами конкретної со­ціології;

врахування групової "моралі" в разі прийняття рішення, здійснення впливу на групу;

регулярне вимірювання напруженості та її діагностика;

вивчення стану психологічного сумісництва членів групи;

активний обмін інформацією, часті вербальні контакти лі­дерів, керівників з групою;

утворення спеціальних органів, призначених виконувати функції координаторів дій;

встановлення загальних цілей, які повинні об'єднати лю­дей;

створення атмосфери довір'я й обміну інформацією;

залучення всіх до участі в управлінні, залежно від індиві­дуальних особливостей;

виявлення неформальних лідерів та їх кооптація до керів­них органів.

Засобами вирішення конфлікту є: уникнення його; пом'як­шення; компроміс; насильство; ведення переговорів; встанов-

292

лення загальної цілі та прийняття рішення, що задовольняє •конфліктуючі сторони; зосередження уваги на проблемі, а не на властивостях конфліктуючих осіб.

Поняття соціального напруження. Засоби його вимірю­вання. Соціальне напруження — це стан громадської свідо­мості, який свідчить про незадоволення суспільства умовами життя в цілому, або окремими його сторонами. Напруження є конфлікт у статиці.

Дослідник соціального напруження передбачає в дослідни­цькому проекті такі етапи:

визначення проблем (суперечностей), що викликають на­ пруження; . "

визначення ставлення до них населення (застосування мо­ніторингу);

діагностика стану готовності різних соціальних груп до пев­них дій, до активних форм протесту.

Крім відомого методу анкетного опитування, за допомогою якого соціолог будує ієрархію проблем, шкалу переваг, ми пропонуємо й інший метод кількісного вимірювання. Ціль на­веденого нижче методу полягає в тому, щоб знайти показник, на основі якого можна було б здійснювати порівняння стану напруження протягом певних проміжків часу, порівнюючи один з одним різні регіони країни, різні верстви населення.

Показник напруження (П_н) ми одержуємо завдяки такій вимірювальній процедурі: методом експертної оцінки соціолог знаходить судження, яке може бути застосоване як еталон по­ляризації громадської думки. Респондентові пропонується за допомогою шкали Лайкерта оцінити за п'ятибальною систе­мою ставлення до обраного судження. В нашому випадку це вираз: "До перебудови було краще". Оцінка "5" означає "згод­ний повністю", "4" — "згодний", "З" — "швидше не згодний, ніж згодний", "2" — "не згодний", "1" — "повністю не згод­ний".

Після одержання відповідей кількість респондентів поділя­ється на квартилі таким чином, щоб групи відрізнялись одна від одної за принципом: "консерватори" — одна група, "при­хильники перебудови" — інша.

Соціолог одержує показник напруження за формулою:

^{Пн =} —n~— w>

де п, п' — частота (кількість респодентів, що поставили пев­ний бал); Р — бал, що поставив респондент; (п • Р) — зва­жена; NN'— кількість людей, які увійшли до квартальної групи.

293

Таблиця розрахунку показника напруження

Дослідження напруження в Україні виявило такі характери­стики соціальної ситуації:

1. Високий рівень незадоволеності населення умовами жит­тя (насамперед матеріально-економічними).

2. Посилення недовіри до офіційних структур влади й по­літичних лідерів.

3. Зростання розчарування в легітимних засобах вирішення державних та особистісних справ.

З трьох складових напруження (проблема — суперечність, ставлення населення до влади та ситуації, готовність до ак­тивних форм протесту) остання є стимулом конфліктної по­ведінки. Українські соціологи, вивчаючи це питання, дійшли висновку, що нині населення має досить високий ступінь го­товності до соціального протесту. Проте переважає підтримка ненасильницьких способів його прояву: якщо такі акції, як збирання підписів або законна демонстрація, підтримують більше, ніж 4/5 усього населення, то захоплення будівель ді­стає підтримку лише 1/10 частина населення України. Проте загальна тенденція розчарування в ефективності легітимних форм протесту свідчить про наростання у суспільстві соціаль­ної напруги.

Висновки. Численні конфлікти, якими сповнене наше жит­тя, чекають свого усвідомлення. Наукова конфліктологія виз­начає місце, роль та призначення цього соціального феномена. Тема конфлікту привертала до себе увагу соціологів минулого століття.

В аспекті соціології конфліктом зветься особливий вид соці­альної взаємодії та соціальної поведінки. Соціологів передусім цікавлять мотиви конфлікту, які залежать від специфіки суб'єкта конфліктної взаємодії, соціального середовища, сфери суспільства тощо.

Соціологічна, психологічна та соціально-психологічна тео­рії утворюють методологію вивчення конфлікту та його прак-

294

тичного вирішення. Знання загальних законів конфлікту є важливою передумовою його прогнозування та регулювання.

Актуальним завданням слід вважати поширення знань та навиків мирного вирішення суспільних суперечностей серед тих, хто зобов'язаний приймати управлінські рішення, а також серед різних верств населення, безпосередніх учасників конф­лікту. -

Ключові поняття і терміни: суперечності, конфлікт, соціо­логія конфлікту, конфліктологія, структура конфлікту, біоло­гічна теорія конфлікту, психологічна теорія конфлікту, соціо­логічна теорія конфлікту, функції соціального конфлікту, інституціональний конфлікт, інтергруповий конфлікт, інтра-груповий конфлікт, соціальне напруження.

Запитання для самоперевірки

1. В чому полягає значення загальної теорії конфлікту для розуміння цьо­го соціального явища, для його вирішення?

1. Дайте визначення конфлікту та його функцій.

2. Назвіть засоби класифікації конфлікту, його види та типи.

3. Які існують різновиди конфлікту у постсоціалістичному суспільстві?

4. Що є ціннісно-нормативною основою групових конфліктів?

5. Розкрийте суть і зміст групового конфлікту.

6. Які існують засоби профілактики та вирішення конфлікту?

2. Що ви розумієте під поняттями "соціальний конфлікт" і "інституціо­нальний конфлікт"?

7. Назвіть основні школи і напрями конфліктології.

10. Дайте характеристику сучасним теоріям конфлікту.

11. Розкрийте зміст поняття "соціальна напруженість".

12. Які існують методи вимірювання соціальної напруженості?

13. Розкрийте значення знання законів конфліктної поведінки для прог­нозування та регулювання розвитку конфлікту.

14. Наведіть приклади конфліктів: міжгрупових, політичних та еко­ номічних. Проаналізуйте їх за планом:

а) структура конфлікту;

б) етапи його розвитку;

в) які методи профілактики та вирішення були вжиті на практиці?

г) ваш прогноз відносно подальшого розвитку конфлікту;

д) які методи вирішення його ви пропонуєте?

є) які методи дослідження конфлікту ви б застосували?

План семінарського заняття (2 год)

1. Особливості дослідження конфлікту в соціології порівняно з іншими науковими дисциплінами.

2. Порівняльний аналіз теорій конфлікту в історії соціології.

3. Визначення конфлікту. Його структура та функції.

4. Види та типи конфліктів в Україні.

5. Методи дослідження конфлікту в соціології.

6. Методи запобігання та вирішення конфлікту.

295

Теми рефератів

ЛЕКЦІЯ 19

1. Особистість в ситуації конфлікту.

2. Конфлікти в студентській групі.

Рекомендована література

1. Аронсон Д. Теория диссонанса // Вопр. философии. 1987. № 6.

2. Бородкин Ф.М. Коряк Н.М. Внимание: конфликт. М., 1980.

3. Головаха Є. Політична залученість населення // Політологічні читан­ня. 1992. № 2.

4. Донченко Е.А., Титаренко Т.М. Личность, конфликт, гармония. К.. 1989.

5. Запрудский Ю.Г. Социальный конфликт. Ростов-на-Дону, 1992.

6. Карнеги Дейл. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей. К., 1989.

7. Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика: у 3-х частинах. Київ-Чернівці, 1995.

8. Молодь і проблеми конфлікту в період переходу до демократичного суспільства: у 2-х частинах. Чернівці. 1994.

9. Пажес Ж.П. Конфликты и общественное мнение // Социс. 1991. № 7, 10;

10. Платонов Ю.Л. Социальные конфликты на производстве // Социс. 1991. № 11.

11. Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі: у 2-х частинах. Чернівці. 1993.

10. Преторнус Райнет. Теория конфликта // Полис. 1991. № 5.

10. Паніна Н. Готовність населення до соціального протесту // Політо­логічні читання. 1992. № 2.

11. Словник-довідник термінів з конфліктології / За ред. Пірен М. 1., Ложкіна Г. В. Чернівці—Київ, 1995.

10. Фишер P., Юри У. Путь к согласию. М., 1990.

11. Феофанов К.А. Социальная анатомия // Социс. 1992. № 5.

296

СОЦІОЛОГІЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

• Суть девіації (відхилення) • Причини і види деві-антної поведінки • Типи девіацій та соціальний контроль

Актуальність теми. Практично все життя будь-якого сус­пільства характеризується наявністю девіацій. Соціальні від­хилення, тобто девіація, є властивістю кожної соціальної си­стеми. Тому вміння виявляти причини таких відхилень, знаходити шляхи подолання їх негативних форм повинне бути притаманним кожній сучасній людині.

Провідна ідея теми. Виявлення причин девіацій, їх форм та наслідків — важливий інструмент соціального контролю й управління суспільством.

Суть девіації (відхилення). Зовсім недавно термін "соці­альне відхилення" був пов'язаний у нашій свідомості лише з кримінальними явищами — злочинами, пияцтвом, проститу­цією та ін. І це невипадково, бо вони практично всюди і зав­жди вважаються відхиленням від існуючих соціальних норм. Але у зв'язку з цим виникає питання: чи тільки подібні явища можна назвати соціальними відхиленнями і що являє собою девіація?

Намагаючись дати відповідь на ці питання, слід зазначити, що проблему соціальних відхилень вивчають кримінологія, правова статистика, соціологія та інші науки. При цьому саме соціологія займається виявленням найбільш загальних причин і наслідків девіації, її впливу на розвиток соціальних процесів, показує шлях раціонального контролю, запобігання та лікві­дації наслідків такої поведінки за допомогою економічних, со­ціальних та політичних заходів.

Виникнення концепції поведінки, що відхиляється, пов'я­зане з ім'ям французького соціолога Е.Дюркгейма, який про­тягом всієї своєї діяльності надавав особливого значення вияв­ленню причин порядку та безладу у суспільстві. Він запропо­нував концепцію колективної свідомості або сукупності пере­конань та поглядів, які поділяють усі члени суспільства. Соці­альна інтеграція існує, коли члени суспільства (або групи) надають важливого значення його нормам та керуються ними у своєму житті. Якщо індивід не бажає додержуватися загаль­них норм, виникає аномія, тобто такий стан суспільства, в якому значна частина його членів, знаючи про існування зо-

297

бов'язуючих їх норм, ставиться до них негативно або байдуже. Ця ситуація може бути результатом будь-якої різкої зміни соціальної структури, наприклад, при раптових економічних піднесеннях чи спадах.

Визначаючи категорію девіації, необхідно підкреслити, що спрямованість відступів від встановлених норм може бути різ­ною. Вони можуть охоплювати як корисні відхилення від нор­ми, так і дезорганізуючі вчинки, соціальну патологію — най­більш стійкі, небезпечні для суспільства та особистості. Таким чином, девіація (соціальне відхилення) — це вчинки, діяль­ність людей, соціальних груп, які не відповідають встановле­ним у даному суспільстві нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. При цьому під соціальною нормою слід розуміти характеристику таких явищ і процесів, що є зако­номірними для даної суспільної системи.

Для того щоб індивідуальні негативні відхилення від норм набули якість соціальних, потрібні деякі умови:

1. однакова спрямованість таких відхилень у схожих груп людей в однакових умовах;

2. близкість або навіть єдність причин, з яких вони вини­кають;

3) наявність певної повторюваності, стійкості названих явищ. Тобто соціальні відхилення — це не випадкові факти, а процеси, які набули певного поширення у суспільстві або виявляючі до цього тенденцію.

Слід зазначити, що соціальні відхилення вивчаються на ін­дивідуальному та масовому рівнях.

На індивідуальному рівні йдеться про конкретний вчинок певної людини (або акт діяльності колективу, державної акції в міжнародних відносинах);; на масовому — про сукупність актів такого роду, про систему порушень соціальних норм.

Коротко розглядаючи структуру індивідуального відхи­лення від соціальної норми, насамперед необхідно підкреслити: якщо соціальну норму прийняти як еталон вчинку, то від­хилення від цього еталона мають відбуватися в різних напря­мах. Вчинок може не відповідати соціальній нормі за: об'єк­тивними або суб'єктивними ознаками; цілями та мотивами, прямими та побічними результатами. Він може бути новатор­ським або консервативним, корисним або шкідливим, випад­ковим або типовим; кількість характеристик відхилень від нор­ми може бути багаторазово збільшена.

На рівні не індивідуального, а масового явища соціальні відхилення виступають вже як елемент суспільного життя, як одна з його сторін, як небажаний соціальний процес.

Водночас треба зазначити, що визначення того, чи є той або інший вчинок девіацією, є нелегким завданням. Це по-

298

в'язано з тим, що стандарти, шаблони (соціальні норми) — невиправдані і часто зумовлюють розбіжність. Найбільш яск­раві приклади девіації — нелюдські вчинки, які майже завжди викликають засудження (наприклад, вбивство, зґвалтування). Однак лише на цій основі важко дати точне визначення де­віації. Навіть убивство виправдано (наприклад, під час війни). Крім того, сподівання, які визначають ступінь девіантної по­ведінки, часом змінюються (наприклад, ставлення до курців, які сьогодні, на відміну від початку сторіччя, ототожнюються з наркоманами).

Друга проблема, яка виникає, коли ми намагаємося дати визначення девіації, пов'язана з невизначеністю поведінкових сподівань. Іноді правила не зовсім зрозумілі. Так, чи завжди є девіацією необережний перехід через вулицю? З одного бо­ку, це заборонено законом, а з другого — дуже поширене, і враховується напівлегальним до тих пір, поки не порушується робота транспорту та ніхто не зазнає шкоди.

Нарешті, якщо правила чи норми поведінки сформульовані незрозуміло, серед населення можуть виникнути розбіжності відносно їх законності та правильності. Тобто в плюралістич­ному суспільстві девіантна поведінка, з точки зору однієї лю­дини, може враховуватися нормальною для іншої людини. Та­ким чином, завжди важливо вияснити реакцію так званої "публіки" на різноманітні види поведінки — йдеться про лю­дей, які визначають, що конкретно є девіантним чи недеві-антним. Маються на увазі люди, з якими та чи інша людина спілкується щодня — вони безпосередньо оцінюють її або її поведінку, а також організації чи органи влади, що контро­люють її поведінку.

Всі ці фактори (релятивна природа девіації, невизначеність сподіванок, розбіжність з питань про правила) свідчать про те, що недопустимо навішувати ярлик девіантності на будь-який тип поведінки при всіх обставинах. Однак деякі типи поведінки майже завжди вважаються такими. Наприклад, майже в усіх суспільствах людина, яка відмовляється розмов­ляти з іншими людьми протягом тривалого часу (якщо це не пов'язано з релігійним ритуалом), вважається девіантом.

Причини і види девіантної поведінки. В соціології девіант­ної поведінки немає єдиної точки зору щодо причин та об­ставин походження девіації. Так, наприкінці XIX ст. італій­ський лікар Цезаре Ламброзо виявив зв'язок між криміналь­ною поведінкою та певними фізичними рисами. Він зазначав, що люди схильні до визначених типів поведінки за своїм біологічним складом, що "кримінальний тип" асоціюється з поверненням до більш ранніх стадій людської еволюції. Цей тип можна визначити за такими характерними рисами, як ви-

299

ступаюча нижня щелепа, ріденька борідка та знижена чут­ливість до болю. Теорія Ламброзо набула поширення.

Хоча подібні біологічні концепції походження девіації були популярними навіть на початку XX ст., їх поступово витис­нули пізніші дослідження.

Останнім часом біологічне пояснення девіації фокусується на аномаліях статевих хромосом (XV) девіанта.

Крім біологічних підходів до аналізу девіантної поведінки, -активно розробляються й психологічні та соціологічні. /Про їх загальний зміст та представників дає уявлення таблиця теорії девіації:

Тип пояснен­ня	Теорія	Теоретик	Основна ідея
Біологічне	Фізичні риси пов'язані зі зло­чинністю.	Ламброзо	Фізичні особливості є причи­ною девіації
	Певна фізична будова, щО най­частіше зустрічається у девіантів	Шелдон	■
Психологічне	Психологічна теорія	Фрейд	Конфлікти, притаманні особи­стості, викликають девіацію
Соціологічне	Аномія	Дюркгейм	Девіація, зокрема самовбивст­ва, відбувається через відсутність норм
	Соціальна дез­організація	Шоу і Маккей	Девіація багатьох видів вини­кає, коли культурні цінності, норми та соціальні зв'язки відсутні, послаблені чи ста­ють суперечливими
	Аномія	Мертон	Девіація відбувається, коли існує розрив між цілями суспільства та схвалюваними засобами їх досягнення
	Культурологічні теорії	Селлін, Міллер, Сутерленд, Клауорд та Оулін	Конфлікти між нормами суб-культури та пануючою культурою з причиною девіації
	Теорія наклею­вання ярликів	Беккер	Девіація — своєрідний ярлик, який деякі групи, ма­ючи владу, "навішують" по­ведінці більш слабких груп
	Радикальна кримінологія	Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон та Янг	Девіація є результатом про­тидії нормам капіталістичного суспільства

300

Щодо психологічного підходу, то він, як і біологічний, ча­сто пов'язаний з аналізом кримінальної поведінки. Мислителі минулого, що намагалися дати психологічне пояснення девіа­ції, підкреслювали важливість аналізу таких загальних стано­вищ, як "розумові дефекти", "дегенеративність", "недоумст­во" та "психопатія". Кримінологи намагались знайти наукові методи визначення зв'язку між таким становищем та кримі­нальною поведінкою. Психоаналітики запропонували теорії, які встановлювали зв'язок між девіантними вчинками і ба­гатьма психологічними проблемами. Наприклад, Фрейд запро­вадив поняття про "потенційних злочинців з почуттям вини". Йдеться про людей, які бажають, щоб їх спіймали та пока­рали, тому що вони відчувають себе винуватими.

Слід підкреслити, що на основі тільки однієї психологічної особливості, конфлікту чи "комплексу" не можна пояснити сутність злочинності чи іншого типу поведінки. Більш ймо­вірно, що девіація походить на основі сполучення багатьох со­ціальних та психологічних факторів.

Щодо соціологічних пояснень походження девіації, то тут можна підкреслити наступне. Незважаючи на всю відмінність цих теорій, їх поєднує визначення як причини девіації різно­манітних соціальних факторів: відсутність норм та розрив між цілями суспільства і засобами досягнення цих цілей (теорії аномії); культурні цінності, що збуджують людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії); наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації (теорія навішування ярликів); розробка законів як джерела суспільного конфлікту (радикаль­на кримінологія) та ін.

Крім того, всі ці теорії девіантною називають поведінку, що відхиляється від норм із знаком " — ". Але у будь-якому суспільстві завжди є люди, поведінка яких випереджає існуючі стандарти і виступає прогресивнішою порівняно з ними. Такий вид поведінки найбільш притаманний суспільству в часи різ­ких соціальних перебудов і теж виступає як девіація. „

Всі вищезазначені теорії називають різні причини, що вик­ликають соціальні відхилення. Цих причин може бути багато, вони змінюються з розвитком суспільства. Щодо постійного, головного джерела девіацій, який робить це явище об'єктив­ним і завжди притаманним людському суспільству, то ним ви­ступає соціальна нерівність як нерівні можливості у задово­ленні потреб. При цьому слід мати на увазі: 1) одним із найважливіших критерієв прогресивного розвитку, підвищення рівня організованості системи є диференціація і як наслідок — посилення соціальної нерівності, яка, в свою чергу, призводить до конфліктів та відхилень; 2) у нас нині відбувається процес різкого поглиблення соціальної диференціації; 3) головним у

301

генезисі девіантної поведінки є не сам по собі рівень задово­лення матеріальних та духовних потреб, а ступінь різниці, розрив у можливостях їх задоволення для різних соціальних груп.

На рівні індивідуальної поведінки найбільш загальна при­чина — "соціальна невпорядкованість" як результат невідпо­відності об'єктивних властивостей індивіда, включаючи його здібності, а також властивості, здобуті у процесі соціалізації, вимогам та отриманій позиції у системі суспільних відносин.

Слід зазначити, що останнім часом у світовій соціології біо­логічним та психологічним поясненням девіації приділяється менше уваги. Пізніші теорії, особливо нова кримінологія, роб­лять акцент на характері суспільства і намагаються виявити, в якому ступені воно зацікавлено в створенні та збереженні девіації. У найновіших теоріях все частіше критикується існу­ючий соціальний устрій, у них йдеться про необхідність пе­ретворення не окремих людей, а суспільства в цілому.

Типи девіацій та соціальний контроль. Типологія соціаль­них відхилень відображає різноманітність цих явищ, дає мож­ливість провести розмежувальні риси між ними та з'ясувати особливості їх етіологій, які необхідно враховувати при здійс­ненні заходів боротьби з ними.

Зрозуміло, що соціальні відхилення можуть бути класифі­ковані декількома засобами. Найпоширенішим є поділ відхи­лень на різні види залежно від типу норми, що порушується (право, мораль, правила спілкування та ін,). При цьому не­гативні відхилення діляться на злочини, інші правопорушен­ня (адміністративні, цивільні, трудові, фінансові тощо), амо­ральні вчинки і т.п. Практичне значення даної класифікації пов'язане з тим, що від неї залежить різниця санкцій, що вживаються, а також процедури вияву та покарання винних. За характером норм, що порушуються, можна також виділити відхилення у національному та міжнародному масштабах. Йдеться про нормативні засади поділу; багато які види по­ведінки являють собою порушення норм права, моралі, зви­чаїв, які існують у даній країні; деякі види пов'язані з пору­шенням загальновживаних норм і принципів міжнародного права й моралі (агресивні війни, расова дискримінація, гено­цид, міжнародний тероризм та ін.).

Можлива класифікація залежно від прийняття чи запе­речення людиною цілей суспільства та соціально схвалених засобів їх досягнення (Р.Мертон). Відповідно до цієї класифі­кації конформізм передбачає згоду з цілями суспільства та за­стосування законних засобів їх досягнення; інновація припус­кає визнання цілей, але заперечення соціально схвалених за­собів їх досягнення; ритуалізм пов'язаний із запереченням

302 •

цілей та визнанням засобів; ретритизм має місце тоді, коли людина водночас відкидає соціально схвалені засоби та цілі. Класифікація соціальних відхилень можлива і залежно від елементів внутрішньої структури. Більшість відхилень — кон­кретні вчинки людей. Якщо додержуватися характеристики девіантної поведінки за допомогою чотирьох елементів (су­б'єкт, об'єкт, об'єктивна та суб'єктивна сторони), яка вико­ристовується у юриспруденції, то до головних типів соціальних відхилень необхідно віднести такі:

за суб'єктом поведінки можна виділити поведінку індиві­дуума, що відхиляється від норми — громадян, посадових осіб; діяльність трудових колективів та їх органів; а також нефор­мальних соціальних груп;

за об'єктом девіантна поведінка може бути, по-перше, від­несена до різних сфер суспільного життя, по-друге, розглянута під кутом зору різноманітної соціальної спрямованості (проти інтересів особистості, соціальної групи чи суспільства взагалі); по-третє, можуть бути виявлені конкретні цінності та інтереси, які виступають як безпосередні об'єкти правопору­шень або аморальних вчинків (життя, здоров'я, майно та ін.);

по овєктивній стороні можна виділити соціальні відхи­лення, які здійснюються шляхом діяльності або бездіяльності, сприяють виникненню конкретних шкідливих наслідків або створюють умови для цього і т.д.;

по сувєктивній стороні девіантна поведінка характеризу­ється різною мотивацією, різними цілями, різним ступенем передбачення та бажання можливих наслідків.

Можна згадати і ще одну класифікацію, пов'язану як з об'єктивною, так і з суб'єктивною стороною соціальних від­хилень. Вони поділяються на дві групи: а) поведінка, орієнто­вана на зовнішнє середовище (екстравертивна). Вона може бути цільовою, заздалегідь запланованою або афективною (на­приклад, сварки в сім'ї); б) поведінка, орієнтована на самого себе (інтравертивна) — пияцтво, алкоголізм, самогубство, нар­команія та ін.

І та, і друга поведінка вступають у конфлікт із соціальними нормами та засобами соціального контролю. Суспільство по­стійно прагне боротися з негативною поведінкою. Але до цього часу більшість засобів соціального контролю та профілактики викликана емоціями, догмами та ілюзіями і менш за все — реальними закономірностями процесів, якими суспільство на­магається управляти. Як правило, заборонно-репресивні захо­ди визнаються у нас найкращим засобом боротьби. Адже по­вноцінний соціальний контроль — це сукупність засобів та методів впливу суспільства на небажані (які відхиляються) форми поведінки. Тому дієвим соціальний контроль може бути

зоз

тоді, коли використовуються різноманітні його механізми, з врахуванням особливостей самих відхилень. До таких меха­нізмів можна віднести: 1) власне контроль, який здійснюється ззовні, в тому числі шляхом покарань та санкцій; 2) внут­рішній контроль, що забезпечується інтеріорізацією соціаль­них норм та цінностей; 3) побічний контроль, викликаний ідентифікацією з референтною "законнослухняною групою"; 4) "контроль", заснований на широкій доступності різнома­нітних засобів досягнення цілей та задоволення потреб, аль­тернативних протиправним або аморальним.

Враховуючи якість, спрямованість та поширення соціаль­них відхилень у нашій країні, можна запропонувати таку стра­тегію соціального контролю: заміщення, витискання найбільш небезпечних форм соціальної патології суспільно корисними та (або) нейтральними; спрямованість соціальної активності у суспільно схваленому або нейтральному руслі; легалізація (як відмова від карного чи адміністративного переслідування) "злочинств без жертв" (гомосексуалізм, проституція, алкого­лізм та т.п.); створення організацій (служб) соціальної допо­моги: суіцидологічних, наркологічних, геронтологічних; реа­даптація та ресоціалізація осіб, які опинились поза громад­ськими структурами; лібералізація та демократизація режиму утримання у в'язницях та колоніях при відмові примусової праці та скорочення частки цього виду покарання у системі правоохоронної діяльності; безумовна відміна страти.

Висновки. Проблема соціальних відхилень, девіантної по­ведінки привертає нині все більшу увагу вітчизняних соціо­логів. Активніше розробляються шляхи раціонального контро­лю, запобігання та поширення позитивної поведінки. Важли­вим завданням дослідників стає також типологізація девіантної поведінки особистості, розробка концептуальних основ меха­нізму соціального контролю.

Ключові поняття і терміни: девіація, аномія, соціальна норма, соціальна патологія, форми девіацій, соціальна інте­грація, індивідуальні і масові відхилення, кримінальна пове­дінка, антисоціальний тип, концепції походження девіації, соціальна нерівність, типи девіацій, соціальний контроль.

Запитання для самоперевірки

1. Розкрийте суть девіації (відхилення).

2. Проаналізуйте причини і види девіантної поведінки.

3. Що є інструментом соціального контролю та управління суспільства?

4. В чому полягає суть концепції девіантної поведінки Е.Дюркгейма?

5. Що ви розумієте під соціальною інтеграцією?

6. Який стан суспільства можна класифікувати як аномію?

7. Розкрийте зміст поняття "соціальна патологія".

8. Який зміст ви вкладаєте у поняття "соціальна норма"?

304

9. Коли індивідуальні негативні відхилення можуть набувати якість со-

^Ц1аЛ1()^И}Дайте характеристику новаторському, консервативному, корисному, шкідливому, випадковому і типовому вчинку.

11 Охарактеризуйте концепцію походження девіації Ц.Ламорозо.

\2. В чому основний зміст психологічного і соціологічного підходів до аналізу девіантної поведінки?

13. Чи згодні ви, що існують "потенційні злочинці .'

14. Які наслідки породжує соціальна нерівність? 15 Назвіть основні типи девіацій.

16. Дайте характеристику екстравертивної і інтравертивної поведінки.

17. Розкрийте зміст поняття "соціальний контроль".

План семінарського заняття (2 год)

1. Суть і зміст девіації.

2. Причини і види девіантної поведінки.

3. Соціальний контроль девіантної поведінки.

Теми рефератів

1. Концепція відхилення Е.Дюркгейма.

2. Прояви девіантної поведінки у середовищі студентства.

Рекомендована література

1. Бутко Ю.И., Ландо А.С. Девиантное поведение подростков //Социол. исследования. 1988. № 4.

2. Кудрявцев В.Н. Исследовательская проблема — социальное отклонение //Социол. исследования. 1983. № 2.

3. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. М., lyaz.

4. Смелзер Я. Социология: Пер. с англ. М., 1994.

5. Современная западная социология: Словарь. М., 1990.

6. Социальные отклонения /Под ред. В.Н. Кудрявцева. М., 1990.

305

ЛЕКЦІЯ 20

КОНКРЕТНО-СОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ЕТАПИ

• Соціологічне дослідження як один з видів соціального дослідження. Соціальні передумови виникнення емпіричної соціології • Основні види соціологічних досліджень • Ос­новні етапи соціологічних досліджень

Актуальність теми. Вивчення сутності конкретно-соціоло­гічних досліджень дає студенту цілісне уявлення про струк­туру соціологічного знання, сприяє глибшому усвідомленню механізму пізнавального процесу в соціології.

Провідна ідея лекції — показати, як у процесі розвитку суспільства формувався метод соціального обліку населення в різних країнах світу, який, по суті, заклав основи для фор­мування емпіричної соціології, виділити основні види та етапи соціологічних досліджень.

Соціологічне дослідження як один з видів соціального до­слідження. Соціальні передумови виникнення емпіричної со­ціології. Важливе місце в системі наук поряд з теоретичною соціологією посідає емпірична соціологія. Основна функція її полягає у вивченні громадської думки та різноманітних соці­альних процесів. Найефективніше дана функція виконується у процесі соціологічних досліджень.

'Соціологічне дослідження являє собою систему теоретич­них і емпіричних процедур, які сприяють отриманню нових знань про досліджуваний об'єкт з метою вирішення конкрет­них теоретичних і соціальних проблем. Воно містить у собі деякі елементи, що притаманні будь-якій науковій діяльності. По-перше, це об'єкт дослідження. В соціології об'єктом дослі­дження можуть бути будь-які процеси й явища соціальної дійс­ності (демографічні, екологічні, економічні, соціальні, міжна­ціональні, сімейно-побутові та ін.). По-друге, це суб'єкт до­слідження (соціолог-дослідник або група соціологів). По-третє, як будь-яке інше дослідження, соціологічне спрямоване на до­сягнення певної мети і вирішення конкретних завдань. По-четверте, це засоби, що застосовуються в дослідженні (техніч­ні w організаційні). По-п'яте,-,це результати дослідження, заради яких воно проводиться^)

Тепер звернемося трохи до історії. Перші відомості про про­ведення соціального обліку людей відносяться до найдавнішої

історії людства і стосуються встановлення чисельності насе­лення, здатного носити зброю і платити податки. Збереглися, письмові свідчення про проведення таких обліків у найдав­ніших державах Азії й Африки ще в третьому тисячолітті до нашої ери. Так, за свідченням давньогрецького історика Ге­родота, скіфський цар Аріантас для встановлення числа своїх підданих наказав кожному з них під страхом смертної кари принести по одному наконечнику стріли. А Тамерлан для про­ведення обліку своїх воїнів наказав їм покласти у втановле-ному місці по одному каменю. У деяких давньогрецьких хра­мах приносили жертви богам при народженні дитини — певну мірку пшениці, у випадках смерті людини — мірку ячменю.

В античну епоху облік населення доручався спеціальним чиновникам-цензорам. З цього часу переписи стали назива­тися цензами. Розроблялися відповідні правила переписів. На­приклад, кожний громадянин Риму під клятвою сповіщав про себе такі дані: ім'я і вік — свої і членів своєї сім'ї, величину рухомого і нерухомого майна. Громадяни, які намагалися ухи­литися від обліку або подавали неправильні дані, суворо ка­ралися.

У давніх переписах не враховувалося жіноче населення (його почали враховувати лише із середини XVIII ст.), а також духовенство, яке традиційно не обкладалося податками.

В Росії і Україні перші переписи населення проводилися в ХІ-ХП ст. Як і в інших країнах, їх мета була традиційною — визначити число воїнів і людей, які мали платити своїм кня­зям данину.

У XIV-XV ст. проводилися "князівські" переписи в окре­мих містах і поселеннях. Зокрема, такі переписи проводилися' за завданням Івана Калити, Івана II, Дмитра Донського та інших князів. Переслідуючи, як правило, фінансові цілі, на­звані переписи мали в різні періоди одиниці обліку залежно від того, що виступало одиницею оподаткування. Податок зби­рали "з чоловіка", "з двору", "з плуга" і т.ін. До XVII ст. переписи в Росії і Україні були поземельними, що відповідало сільськогосподарській основі господарства тих часів. З розвит­ком ремісництва і торгівлі одиницею оподаткування стає двір, тобто окреме господарство.

У XVIII — першій половині XIX ст. в багатьох європей­ських країнах, а також у Росії приймаються законодавчі акти, які встановлювали регулярне проведення переписів населення. У Франції такий закон був прийнятий у 1791 р., у Велико­британії — в 1800, в Росії — в 1743, в США — у 1787 р. Важливою особливістю цього періоду є розширення уявлень про соціальні функції статистики, яка містила різноманітну інформацію практично з усіх сфер життя — економічної, де-

307

306

мографічної, соціально-політичної, духовної. У другій поло­вині XIX ст. статистика одержала статус самостійної науки. А паралельно з статистикою розвивається нова наука — соціо­логія, про яку вже йшлося в попередніх лекціях.

Що стосується емпіричної соціології, то вона виникла у 20-х роках XX ст. у США на основі теоретичної соціології. Першими працями у галузі емпіричної соціології були дві кни­ги, які вийшли з друку в один і той же рік у різних містах США. Ця книга Уільяма Томаса і Флоріана Знанецького "Польський селянин у Європі і Америці" (Бостон, 1921 p.), і книга Роберта Парка і Едварда Берджеса "Вступ до науки соціології" (Чикаго, 1921 p.).

Книга Томаса і Знанецького була дослідженням умов жит­тя сімей польських селян, які емігрували з Польщі в США. Вона написана на багатому емпіричному матеріалі: з викори­станням листів, які польські, емігранти писали на батьківщину і отримували від родичів і знайомих, при вивченні їх автобіо­графій, умов життя в США і т.п.

Щодо книги Парка і Берджеса, то це був перший підручник з емпіричної соціології. Саме в цій книзі були узаконені такі поняття, як соціальна взаємодія, комунікація, соціальний про­цес, конкуренція, поведінка та ін. Даний підручник тривалий час широко використовувався при емпіричних дослідженнях.

20-ті — 30-ті роки — це період інтенсивного утвердження емпіричної соціології в системі інших наук. Він характери­зується величезною кількістю емпіричних досліджень, виник­ненням спеціальних дослідницьких бюро, центрів та інститу­тів. Проблематика досліджень була найрізноманітнішою: це дослідження сім'ї, расових та етнічних відносин, причин кла­сової боротьби, проблем злочинності та ін.

Незважаючи на строкатість проблематики досліджень цього періоду, спостерігалося також прагнення виділити чисто со­ціологічну проблематику, що сприяло перетворенню соціології в самостійну і незалежну науку. Соціологія в ці роки прагне розмежуватися з філософією, політекономією, історією та ін­шими науками. В коледжах та університетах створюються са­мостійні кафедри і факультети соціології.

У 1949 р. вийшла з друку книга відомого американського соціолога-теоретика Роберта Мертона "Соціальна теорія і соці­альна структура", де її автор виступив із заявою про необхід­ність взаємодії емпірії з теорією і зазначав, що кінець 40-х років є етапом реалізації цього побажання.

У 50-х роках було проведено ряд всесвітніх соціологічних конгресів. Зокрема, III Всесвітній конгрес соціологів, який про* ходив у 1956 р. в Амстердамі, відобразив ще картину нестрим-

308

Іного захоплення емпіризмом. На IV Всесвітньому конгресі у Мілані (1959 р.) виступи провідних соціологів світу були при­свячені критиці однобічного емпіризму і закликам поєднати емпіричні дослідження із соціологічною теорією.

Основні види соціологічних досліджень. Залежно від по­ставлених цілей і об'єкта дослідження можна говорити про соціально-економічне, соціально-політичне та інші соціологіч­ні дослідження. Але в будь-якому випадку воно повинно бути комплексним, з використанням різноманітних соціологічних методів і проводитися на серйозному теоретичному фундамен­ті. При цьому соціолог повинен володіти нестандартним мис­ленням, глибокими знаннями не тільки в галузі соціології, а й у суміжних науках, вміло використовувати набуті знання. ^"Характерною особливістю соціологічних досліджень є те, що вивчення соціальних процесів здійснюється через аналіз людської діяльності (або її результатів), через виявлення по­треб та інтересів людейІТому за своєю гносеологічною струк­турою соціологічне дослідження є особливим типом суб'єкт-об'єктних відносин, в яких джерелом первинної інформації завжди виступає людина або опредмечені в документах факти її свідомості і поведінки. Звідси особливі вимоги до методики дослідження, до постановки і перевірки гіпотез, точності от­риманих даних і т.п.

З гносеологічної точки зору, соціологічне дослідження за об'єктом та процедурою є емпіричним, а за рівнем узагаль­нення воно може бути і емпіричним і теоретичним. Як пра­вило, результатом емпіричного дослідження є емпірична те­орія, тобто теоретичне обгрунтування емпіричних фактів. Якщо ж соціологічне дослідження розглядати у плані поділу всіх досліджень на фундаментальні і прикладні, то воно від­повідає критеріям прикладного. Але "прикладне" не тотожне "емпіричному". Вони розрізняються за основним критерієм класифікації: в одному випадку враховується характер здобу­тих знань, в іншому — його цільова орієнтація.

Дослідження є фундаментальним тоді, коли робляться вис­новки про універсальні зв'язки і процеси безвідносно від емпі­ричного матеріалу, який використовується. Соціологічне до­слідження є прикладним, якщо його результати використову­ються в практичних цілях. Нерідко прикладні дослідження проводяться не в наукових, а в чисто прикладних цілях, за соціальними замовленнями. У фундаментальних дослідженнях проводиться пошук нових закономірностей і тенденцій, тому їх часто називають пошуковими. Фундаментальні дослідження зорієнтовані на випереджаюче відображення дійсності і їх ре­зультати містяться в різноманітних наукових теоріях.

309

Прикладні соціологічні дослідження зорієнтовані на вирі­шення вузького кола практичних проблем. Одержання прин­ципово нового наукового знання вони не переслідують. Але й ці дослідження повинні будуватися на солідній теоретичній ба­зі, бути методологічно й методично обгрунтованими, а їх ре­зультати — відповідати критеріям науковості. Результати цих досліджень можуть використовуватися як емпіричний базис для здобуття нового знання. Відмінність емпіричного дослід­ження, орієнтованого на теорію, від прикладного полягає не тільки в деяких особливостях його програмування та органі­зації, а й у націленості аналізу на експериментальні висновки, придатні для побудови нових концепцій або теорій.

В емпіричному дослідженні, що має прикладне значення, також потрібно опиратися на загальні й спеціальні соціологічні теорії, інакше воно зведеться лише до описової функції. Емпі­ричне дослідження відкриває нові факти і ставить нові за­вдання перед теорією. Теоретичне дослідження отримує нові можливості пояснення фактів і методологічно орієнтує емпі­ричне. Єдність і взаємозумовленість емпіричного й теоретич­ного рівнів дослідження є основною методологічною переду­мовою достовірності здобутого соціологічного знання.

Основні етапи соціологічних досліджень/ У науковій літе­ратурі з емпіричної соціології зустрічаються різноманітні схе­ми проведення соціологічного дослідження, так, відомий ро­сійський соціолог А.Г.Здравомислов вважає, що в будь-якому дослідженні можна виділити п'ять етапів: 1. Складання про­грами дослідження. 2. Здійснення вибірки. 3. Розробка мето­дики дослідження. 4. Збирання матеріалу. 5. Аналіз матеріалу і його узагальнення.

А соціологи із Німеччини виділяють три етапи дослід­ження: 1. Підготовка й організація дослідження. 2. Проведення дослідження. 3. Опрацювання,та узагальнення емпіричних да­них. Розробка рекомендацій^

Етапи дослідження, як правило, відображаються в програмі дослідження і робочому плані. Це послідовні стадії розвитку дослідження, починаючи з вияснення досліджуваної проблеми, формулювання цілей і завдань дослідження, розробки його за­гальної концепції. Далі визначаються способи отримання по­трібної інформації, проводиться заплановане дослідження, піс­ля чого настає етап підготовки матеріалів до опрацювання й аналіз отриманих даних відповідно до програми. На завер­шальному етапі здійснюється підготовка соціологічних таб­лиць, звітів, публікацій, розробка практичних рекомендацій і соціальних прогнозів.

У межах кожного з названих етапів можуть бути виділені свої послідовні фази — проміжні етапи. Наприклад, на етапі

310

визначення методів дослідження спочатку розробляється від­повідний інструментарій (анкети, питальники для інтерв'ю, тести), після чого проводиться невелике пілотажне опитування (апробація методики), яке дає можливість своєчасно відкори-гувати й удосконалити як саму методику, так і робочу доку­ментацію.

Аналіз даних є самостійним етапом дослідження і передба­чає певну послідовність: описання одержаної інформації, її си­стематизацію та узагальнення, порівняння одержаних даних з іншими, які були отримані раніше, і використання цього порівняльного методу при написанні звіту і розробці рекомен­дацій.

Висновки. Емпірична соціологія, предметом якої є громад­ська думка та різноманітні соціальні процеси, почала форму­ватися в межах соціальної статистики ще задовго до виник­нення теоретичної соціології й ефективно розвивається нині. Тривалий час у колишньому СРСР соціологія взагалі була за­боронена (водночас з генетикою, кібернетикою та деякими ін­шими науками). Нині як в Україні, так і в інших колишніх союзних республіках, емпірична (прикладна) соціологія, разом з теоретичною, має статус самостійної науки. Вона вивчається у вищих і в деяких середніх спеціальних навчальних закладах і виконує різноманітні соціальні замовлення на предмет про­ведення соціологічних досліджень.

Ключові поняття і терміни: соціальна статистика, емпірич­на соціологія, теоретична соціологія, прикладні дослідження, фундаментальні дослідження, методика дослідження, етапи со­ціологічних досліджень.

Запитання для самоконтролю

1. Що слід розуміти під соціологічним досліженням та в чому полягають його основні функції?

2. Коли і в якій країні виникла емпірична соціологія? Якою була проб­лематика емпіричної соціології на перших етапах її функціонування?

1. Які існують найпоширеніші види соціологічних досліджень?

2. Які прийнято виділяти етапи соціологічних досліджень?

Завдання для 1-2 студентів: підготувати інформаційне повідомлення (на 8-10 хв) про американських соціологів Уільяма Томаса і Флоріана Знанець-кого (можна використати книгу "Современная западная социология: Сло­варь". М., 1990. С.106-107, 350-351).

План семінарського заняття (2 год.)

1. Історія виникнення емпіричної соціології. Тематика соціологічних досліджень на перших етапах функціонування емпіричної соціології.

2. Основні види та етапи соціологічних досліджень. '

311