Запитання для самоперевірки

1. Що таке протосоціологія?

2. Розкрийте спільне та відмінне між міфом і епосом.

3. Чому науки про природу виникли у Стародавньому світі набагато ра­ніше, ніж науки про людину та суспільство?

4. Що якісно нового внесла в розвиток соціального пізнання антична історіографія?

5. У чому полягала своєрідність процесу переходу від рабовласницького до феодального суспільства і яким чином це вплинуло на зміну світоглядної парадигми?

6. Охарактеризуйте позитивні та негативні сторони теософії Августина і розкрийте її зміст.

7. Хто такі гуманісти епохи Ренесансу і в чому полягає заслуга най­більш відомих їх представників у розвитку соціального знання та розуміння суспільства, людини?

43

8. Зробіть порівняльний аналіз соціальних утопій Т.Мора і Т.Кампанел-ли.

9. Які ви знаєте емпіричні обстеження в епоху середніх віків у Західній Європі, в Російській імперії та Україні? Розкрийте причини їх проведення.

10. Розкрийте особливості поглядів мислителів Н.Макіавеллі, Ж.Бодена, Г.Гроція на історію, людину, суспільство, державу.

11. Розкрийте особливості розвитку соціального знання Нового часу.

12. Проаналізуйте роль соціологічних поглядів Т.Гоббса, Д.Локка, Ж.Ж.Руссо для формування нових уявлень про причини виникнення су­ спільства та держави.

13. Розкрийте значення соціологічних поглядів Ш.Монтеск'є для форму­вання натуралістичної орієнтації в розвитку соціальної науки.

14. Що таке "філософія історії"? Розкрийте зміст поглядів її представ­ників.

15. Що зумовило розвиток демографічних та статистичних досліджень XVII-XVIII ст. і яке значення вони мали для пізнання соціальних законо­мірностей і поступу самого соціального знання?

16. У чому полягає зміст соціальної філософії консерватизму, буржуаз­но-ліберальної ідеології і утопічного соціалізму?

План семінарського заняття (2 год)

1. Становлення і розвиток соціального знання Стародавнього світу.

2. Соціальне знання епохи середньовіччя.

3. Особливості розвитку соціологічного знання XVII — початку XIX ст.

4. Соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопічного соціалізму Нового часу.

Теми рефератів

1. Значення творчості гуманістів "Відродження для розвитку соціального пізнання.

2. Розвиток емпіричних, демографічних і статистичних досліджень XVII — початку XIX ст.

Рекомендована література

І. Арон Р- Этапы развития социологической мысли. М., 1992. й. Захарченко М.В., Погорілий О.І: Історія соціології (від античності до початку XX ст.) К., 1993.

3. История философии СССР: В 6 т. М., 1957-1965.

3. Танчер В. В., Ручка А. А. Очерки истории социологической мысли. К., 1992.

4. Хвостов В.М. Социология. Введение. Исторический очерк у*чений об обществе. М., 1917.

44

ЛЕКЦІЯ З

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ У КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА РОСІЇ

• Виникнення соціології як окремої науки. • Розвиток соціології у першій половині XX ст. • Соціологічна думка другої половини XX ст.

Актуальність теми. З'ясування основних етапів та особли­востей процесу розвитку соціологічної думки від часу виник­нення соціології як окремої науки до наших днів дозволяє зба­гнути зміст парадигми сучасної соціологічної науки, сприяє переосмисленню традиційних проблем соціологічної теорії під кутом зору сьогодення.

Провідна ідея лекції. Запізніле порівняно з філософією, іс­торією та іншими галузями знань усамостійнення соціології як науки пов'язане із складністю соціальних явищ і процесів, які є предметом її вивчення. Інституалізації соціології сприя­ли, з одного боку, розвиток суспільствознавства в цілому, роз­робка методів адекватного відтворення соціальної реальності у системі наукових понять, а з другого — важливі економічні, політичні та соціокультурні зміни, що сталися у суспільстві протягом ХІХ-ХХ ст.

Виникнення соціології як окремої науки. Специфічною особливістю соціології порівняно з іншими соціальними та гу­манітарними дисциплінами є її досить запізніле відокремлення як самостійної науки. Адже, наприклад, такі науки, як філо­софія, історія, філологія та інші, ведуть свій родовід ще з ан­тичних часів. Досить глибокими і різнобічними, як уже за­значалося, були і ті, загальні теоретичні уявлення про сус­пільне життя людей, які знайшли розвиток у працях видатних вчених-гуманітаріїв античності, середніх віків та Нового часу. Однак майже до середини минулого сторіччя суспільствознав­ча проблематика не тематизується в рамках якоїсь однієї ок­ремої дисципліни, а існує нібито "розмитою" по всьому про­стору тодішнього соціогуманітарного знання, хоча звичайно, чільну роль у розробці таких питань традиційно відігравали філософія, правова та економічна науки.

Виникнення соціології як окремої науки пов'язане як з ря­дом серйозних змін у соціальному і політичному житті про­відних європейських країн початку минулого сторіччя, так із загальним прогресом філософського та спеціального наукового

45

знання, нагромадженням нових фактів та ідей і потребою пев­ної реорганізації усього корпусу соціальних і гуманітарних ди­сциплін. Під стимулюючим впливом промислового перевороту і науково-технічної революції у західноєвропейських країнах і США розгортаються процеси інтенсивної модернізації еко­номіки, що в свою чергу приводить до змін у соціальній струк­турі, посилює соціальну напруженість і спричиняє ряд гострих політичних конфліктів, як це мало місце, наприклад, у Фран­ції у проміжку між Великою революцією і революцією 1848 р. Духовне життя цієї доби позначене, зокрема, гострою кри­зою традиційних релігійно-ідеологічних систем і поглибленням процесів секуляризації культури. Проте і сама ідеологія Про­світництва — давній опонент клерикалізму — на той час вже починає зживати себе, оскільки її уявлення про "царство ро­зуму" суперечить реаліям буржуазного світу.

Капіталізм як економічна система відрізняється від попе­редніх способів господарювання насамперед раціональною ор­ганізацією виробничого процесу. Рівень розрахунку, плану­вання, наукової організації тут незрівнянно вищий, ніж де б то не було. Наслідок цього — підвищення соціального попиту на наукові розробки, насамперед ті, які орієнтовані на прак­тичне застосування. Звідси — своєрідний культ "позитивно­го", тобто практично придатного знання, який притаманний ранньобуржуазному суспільству і який набуває тут ознак пев­ної світоглядної системи, дещо схожої з релігією ("культ на­уки" як найвищої цінності).

Та обставина, що соціологія як наука вперше з'явилася і здобула визнання у Франції, не випадкова. Французьке сус­пільство протягом усього міжреволюційного періоду здійсню­вало інтенсивну перебудову. Змінювався економічний уклад, форми політичної влади, спосіб життя і менталітет людей. В масовій свідомості суперечливо поєднувались нові секулярні і старі релігійні цінності. Точилася гостра боротьба між при­хильниками консервативних, ліберальних і соціалістичних ідей. Слід зазначити також, що незважаючи на всі револю­ційні потрясіння, у Франції функціонувала добре налагоджена система статистичних соціальних досліджень. Тут був найк­ращий в Європі центр досліджень проблем народонаселення, регулярно проводились переписи населення, вивчались питан­ня соціальної гігієни, моральної статистики тощо.

Засновником соціології став визначний французький мис­литель Огюст Конт (1798-1857 pp.). У його шеститомній праці" "Курс позитивної філософії" вперше вжито назву "соціологія" і обгрунтовано її предмет і метод. Наукові погляди Конта фор­мувалися під впливом ідей Ш.Монтеск'є, Кондорсе та А.Сен-

~^> 46

Сімона (в останнього молодий Конт деякий час був особистим секретарем).

Критично осмисливши ідеї своїх попередників, Конт вис­тупив з програмою "позитивної філософії", яка мала, на його думку, узагальнити досвід наукового пізнання сучасної доби. Іншими словами, позитивна філософія була не чим іншим, як спробою систематизації усіх тогочасних наукових знань. Це можна було зробити, як вважав Конт, розробивши нову класифікацію наук. В основу останньої Конт поклав принцип "від простого до складного". Так виникла "енциклопедична драбинка" наук: астрономія, фізика, хімія, біологія, соціоло­гія, побудована за принципом наростання складності тих явищ, які вивчаються.

Отже, соціологія — це позитивна наука про найбільш складні явища соціального життя. Цим пояснюється пізня її 'Поява як окремої науки. Соціологія повинна виявляти ті за-*"кономірності, яким підпорядковані соціальні явища, причому вивчати їх методами, випробуваними вченими-природознавця-ми, — спостереження, експеримент, порівняння різних явищ і станів суспільного життя. Автор "Курсу позитивної філосо­фії" вважав, що видима багатоманітність суспільних явищ під­порядкована певній єдності, порядкові. Існують певні об'єк­тивні, незалежні від місця і часу закони структурної органі­зації суспільства та соціальних змін. Тому і соціологія поділяє­ться на два великі розділи: соціальну статику, або теорію суспільного порядку, і соціальну динаміку, або теорію суспіль­ного прогресу. Перша вивчає загальні закони організації і функціонування суспільства як цілого, друга аналізує основні етапи суспільного розвитку і загалом усієї культури людства* Суспільство Конт порівнює з живим організмом, кожний орган якого функціонує лише завдяки єдності і взаємодії з' "іншими. Тому соціальна статика — це не просто опис струк­тури суспільства, а пояснення того, яким чином взаємодія різ­них його елементів приводить до узгодження суперечливих "людських інтересів і забезпечення суспільного порядку І Соці­альна статика грунтується на загальних уявленнях про при­роду людини як істоти діяльної, емоційної та інтелектуальної. На підставі цього Конт аналізує функції таких складних со­ціальних утворень, як~релігія, власність, родина, мова та сус­пільний поділ праці. | Він доходить висновку, що суспільний порядок забезпечується суперечливим поєднанням силового примусу і духовного впливу. В /іроцесі історичного розвитку суспільні функції все більше диференціюються, а суспільства набувають дедалі більше спільних ознак.

У своєму розвитку всі суспільства проходять певні послі­довні стадії, які Конт називав теологічною, метафізичною і

47

позитивною. Фактично це епохи розвитку і вдосконалення людського розуму. Спочатку людські уявлення про світ і влас­не життя набувають релігійних форм. На позитивній стадії релігія поступається місцем науковому знанню, на основі яко­го стає можливим бурхливий процес промисловості і всеобічне вдосконалення форм суспільного життя. Настає так зване індустріальне суспільство, де провідними соціальними верст­вами замість військових і жерців стають промисловці та вчені. Конт вважав, що питання про те, якій формі власності на . засоби виробництва — приватній чи суспільній — слід від­давати перевагу, не принципове. Не принциповими, минущи­ми він також вважав суперечності між інтересами промисло­вих робітників і підприємців. Головне, за переконанням Конта, це правильна, науково обгрунтована організація ви­робництва і всього суспільного життя. Тому не випадково за­сновника соціології вважають ще і предтечею сучасних кон­цепцій індустріального суспільства і наукового менеджменту. До засновників соціології як окремої науки відносять також і визначного англійського мислителя Герберта Спенсера (1820— 1903 pp.). Його погляди формувались під впливом ідей дар­вінізму, мальтузіанства, класичної політичної економії та фі­лософії утилітаризму. З працями Конта Спенсер познайомився тоді, коли його власні погляди вже в основному склалися. Ви­соко оцінюючи ідеї свого французького попередника, Спенсер водночас не погоджувався з контівським розумінням смислу і закономірностей суспільного розвитку. Він скільки-небудь чіт­ко не розмежовував предмети соціології, з одного боку, та ан­тропології і етнографії — з другого. Щодо суспільства в ціло­му, доводив він, можна вести мову не про прогрес як такий, а про соціальну еволюцію як про частковий прояв еволюції універсальної, космічної. Закони еволюції проявляються у про­цесах диференціації та інтеграції, зокрема у переході від ста­нів невпорядкованої одноманітності до впорядкованої різнома­нітності. У суспільствах, як і в живих організмах, мають місце процеси структурної та фундаментальної диференціації. А це в свою чергу зумовлює потребу у механізмах, які здійснювали б інтеграційні функції, зокрема функції управління і контро­лю. Певна рівновага між диференціацією та інтеграцією в сус­пільному житті здійснюється завдяки механізмові суспільного поділу праці та наявності специфічних суспільних "орга­нів" — установ, інститутів. Застосувавши порівняльно-істо­ричний метод, Спенсер проаналізував функції та еволюцію та­ких інститутів, як родинні, ритуальні, політичні, церковні, професійні та промислові. При цьому він дійшов висновку, що в суспільному розвитку може мати місце як прогрес, так і регрес і що вести мову про якісь універсальні, загальні дл#

48

всього людства епохи чи "щаблі" прогресу навряд чи можливо. Крім того, Спенсер вважав, що будь-яке свідоме втручання у перебіг процесів суспільної еволюції з метою їх прискорення або зміни у бажаному напрямі може завдати людям шкоди. Цим пояснюється його негативне ставлення до будь-яких те­орій чи практичних спроб революційної перебудови суспіль­ного устрою.

Внесок Г.Спенсера в розвиток соціологічної думки пов'яза­ний насамперед з тим, що у його працях набули обгрунту­вання теоретичні уявлення про суспільство як цілісну струк-- туровану систему, що підпорядкована об'єктивним законам еволюції. Соціальна еволюція, в його розумінні, не тільки не ліквідує багатоманітності суспільних явищ, а й сприяє їх про­яву. Саме тому суспільний розвиток, на думку Спенсера, не­мислимий без діяльності вільних індивідів, благо яких є вищою метою існування суспільства. В подальшому ідеї Спенсера вплинули на формування так званої біоорганічної школи в со­ціології та теорії структурного функціоналізму.

Третім відомим мислителем, праці якого вплинули на фор­мування соціологічної думки, був .німецький філософ, еконо­міст і політичний діяч Карл Маркс (1818—1884 pp.). Його на­укові погляди складалися під впливом гегелівської філософії, класичної школи англійської політичної економії та пошире­них тоді соціалістичних вчень. В ідейно-теоретичному відно­шенні Маркс виступає своєрідним антиподом Конта і Спенсе­ра. Він був байдужий до питань можливості чи неможливості існування соціології як окремої науки і ніде й ніколи не вда­вався до їх обговорення. Разом зі своїм однодумцем Ф.Енгель­сом він був палким прихильником соціалістичних ідей і праг­нув практично втілити їх у життя революційним шляхом. Свої розуміння соціалізму він називав науковими, а погляди інших соціалістів — утопічними. К.Маркс був переконаний, що вчи­нив "революційний переворот у поглядах на суспільство", од­нак він мав на увазі при цьому не створення нової науки — соціології, а нове тлумачення ряду явищ суспільного життя, насамперед політичних та правових відносин, релігії, ідеології, масової свідомості та ін. Йшлося насамперед про існування певного роду залежності між цими явищами і економічними, матеріально-виробничими відносинами та відповідними інтересами людей. Матеріально-виробничі відносини у свою чергу можна розглядати як певний відповідник рівню розвитку суспільних продуктивних сил (рівню продуктивності суспільної праці). Отже, економічну структуру суспільства, спосіб виробництва Маркс схильний розглядати як свого роду незалежну змінну, а всі інші елементи соціальної структури, інститути і цінності — як її похідні. Такого роду залежність

49

має, на думку Маркса, універсальний характер, однак з най­більшою очевидністю проявляє себе в сучасних Марксові роз­винутих країнах Заходу, який він називає буржуазним су­спільством. Як і Конт, Маркс переконаний, що специфіка цього суспільства зумовлена незнаним раніше впливом про­мислового виробництва. Однак він практично байдужий до ор­ганізаційних аспектів, загострюючи всю увагу на боротьбі і конфліктах між найманими робітниками і капіталістами. Дані конфлікти, за переконанням Маркса, невирішувані в рамках існуючої соціальної системи. Тому неминучою є її ліквідація і заміна більш досконалою системою, яка грунтується на прин­ципово інших економічних засадах. Процес заміни соціальних систем (економічних соціальних формацій) для Маркса така ж сама об'єктивна необхідність, як і для Спенсера закон со­ціальної еволюції. Але на противагу Спенсеру він прихильник свідомого втручання у перебіг соціальних процесів, їх під­штовхування і прискорення революційним шляхом. Тому Мар-ксова соціологія на противагу соціології Конта і Спенсера од­ночасно є і теорією революції, закликом до насильницької зміни існуючого соціального ладу.

Найбільш впливовими парадигмами західної соціології доби її становлення стають парадигми позитивістського натураліз­му, а пізніше — психологізму. Соціологічні ідеї Маркса через ряд обставин значного відгуку в соціології минулого сторіччя не здобули. Більшого поширення набувають концепції, де вна­слідок свідомого чи мимовільного слідування заповітам Конта і Спенсера суспільне життя пояснюється по аналогії з явищами природи. Це характерно, наприклад, для праць представників географічної, расово-антропологічної, біоорганічної та соціал-дарвіністської шкіл соціології, а також так званих соціологів-механіцистів. Так, прихильники географічного детермінізму у соціології (Ф.Ратцель, К.Ріттер, Ю.Челен, Е.Хантінгтон та ін.) зосереджують увагу на вивченні впливу різних чинників на­вколишнього середовища (рельєфу, клімату, ландшафтів, гео­графічного розташування та ін.) на культуру і суспільне жит­тя. Теоретики расово-антропологічного напряму (А.Гобіно, Х.С.Чемберлен, Ж. де Ляпуж, О.Аммон) прагнуть виявити зв'язок між соціальною поведінкою людей та їх біологічною спадковістю. Найбільш повно органіцистські ідеї Конта і Спен­сера знайшли своє втілення у працях соціологів біооргані-цистської школи — А.Шеффле, Р.Вормса, А.Фуль'є, А.Еспінаса та ін., які при поясненні суспільних явищ вдава­лися до прямих уподіблень їх біологічним явищам і процесам (концепції суспільного організму, суспільного тіла, суспільної тканини тощо). Значного поширення у соціології кінця мину-

50

лого сторіччя набули ідеї соціального дарвінізму. їх активно відстоювали У.Бержгот, Л.Гумплович, Г.Ратценхофер, А.Смолл, У.Самнер. Суспільні явища ці мислителі розглядали насампе­ред під кутом зору боротьби за існування між різними спільнотами. Соціальне життя у такому випадку виявлялось не чим іншим, як безперервною низкою конфліктів між ет­носами, націями, класами.

Загалом доробок представників натуралістичної орієнтації у соціології можна вважати досить значним, хоча і супереч­ливим із сучасного погляду. Ці мислителі чимало зробили для перетворення соціології у самостійну науку, виявили і описали безліч невидимих ниточок, якими суспільне життя пов'язане з навколишнім органічним світом. Однак вони часто втрачали почуття міри і досить некритично вживали природничо-нау­кові поняття, внаслідок чого чітка межа між природними і суспільними явищами практично зникала.

Більш глибоке пояснення якісна специфіка людських соці­альних відносин здобула у працях представників психологічної соціології рубежа минулого і нинішнього сторіч. До них на­лежать твори так званих психологічних еволюціоністів (Л.Ф.Уорд, Ф.Г.Гіддінгс), теоретиків "інстинктивізму" (У.Мак-Даугалл), "психології народів" (М.Лацарус, Х.Штейнталь, В.Вундт), "психології мас" і "теорії наслідування" (Г. Лє Бон, Г.Тард). Наведені концепції досить відмінні між собою, однак їм при­таманна спільна риса — прагнення, з одного боку, виявити соціальну зумовленість певних психічних функцій і процесів, а з другого — дослідити мотивації і психологічні механізми соціальної поведінки. Пізніше проблематика, піднята пред­ставниками психологічного напряму, набула дальшого розвит­ку у "символічному інтеракціонізмові", психоаналізі та су­часній соціальній психології.

Стрімкий прогрес капіталістичних відносин у господарсь­кому житті країн Заходу тісно пов'язаний з радикальними соціальними змінами — швидким зростанням чисельності міського населення, насамперед промислових робітників, по­силенням соціальної нерівності, соціальної напруженості та ін. Внаслідок цього збільшився соціальний попит на об'єктивну інформацію про стан соціального життя і тенденції його змін. Тому не випадково XIX ст. стає добою розгортання статистич­них соціальних обстежень, розвитку демографічної науки, досліджень у галузі соціальної гігієни тощо. Поступово з цього великого масиву соціальної інформації, одержаної шляхом за­стосування кількісних методів, відокремлюється як окрема га­лузь, емпіричні соціологічні дослідження. Крім того, розвинуті європейські країни, зокрема Англія і Франція, мали вже досвід

51

соціальних статистичних обстежень (праці "політичних ариф-метиків" та "державознавців").

Важливе значення для розвитку емпіричних соціологічних досліджень мали праці визначного франко-бельгійського ста­тистика А.Кетле (1796-1876 pp.), де емпіричним шляхом були виявлені певні сталі закономірності у соціальних відносинах людей. Для пояснення цих закономірностей Кетле застосував поняття теорії ймовірностей, що дало змогу, зокрема, спро­стити процедури збирання первинної інформації і підвищити її надійність. Французький статистик Ф. Ле Пле розробив мо­нографічний метод соціальних досліджень, застосувавши його для явища. Структура родинного кошторису бельгійських ро­бітників була всебічно вивчена у працях Е.Енгеля. Виявлені ним закономірності здобули назву "кошторисного закону" Ен-геля. Проблеми соціальної гігієни, зокрема умов життя і праці робітників, дитячої праці, охорони здоров'я, соціальних при­чин правопорушень тощо, вперше всебічно висвітлені і про­аналізовані в працях Ч.Бута, Л.Віллерме, О.Паран-Дюшатле, А.Геррі. Застосовані ними методики дослідження і теоретичні висновки значною мірою зберігають своє значення і нині. Про­те спільною рисою емпіричних соціальних обстежень минулого сторіччя виступає їх практично повна незалежність від соціо­логічної теорії. З іншого боку, остання розвивається у цей чає також практично без емпіричного обгрунтування, хоча потре­ба в ньому з часів Конта неодноразово декларується. Розрив між теорією і емпірією залишається одним з найбільш враз­ливих місць соціології XIX ст.

У Росії, як і у більшості європейських країн того часу, соціологічна наука розвивається головним чином під впливом позитивістсько-натуралістичної та марксистської парадигм." Такі вчені, як О. Стронін та П. Лілієнфельд (німець за по­ходженням) зробили значний внесок у розвиток органіцист-ського напряму у соціології. Праця Л.Мечникова "Цивілізація та великі історичні ріки" (1889 р.) являє собою оригінальний твір, у якому обґрунтовуються ідеї географічної школи у со­ціології. Самобутнім напрямком російської соціологічної думки стали праці теоретиків народництва (П.Ткачов, П.Лавров, М.Михайловський, С.Южаков та ін.), у яких висвітлені ак­туальні проблеми російського суспільного життя пореформен­но!' доби (доля общинних відносин на селі під впливом процесів капіталістичного розвитку, співвідношення реформ і революції та ін.). Ідеї психологічної соціології знайшли розвиток у пра­цях Є. Де Роберті, М.Кареєва, М. Коркунова.

Значного поширення набувають у Росії соціологічні ідеї марксизму. Сприйняття останнього російськими його послі­довниками із самого початку було неоднозначним. Мислителі

52

ортодоксальної орієнтації, наприклад Г.Плеханов, прагнули неухильно слідувати "букві" марксистського вчення, акцен­туючи його революційний зміст. Пізніше ця тенденція була доведена до своєрідного логічного завершення В.Леніним. Од­нак ліберально настроєні теоретики, так звані легальні мар­ксисти (М.Бердяев, О.Булгаков, П.Струве) прагнули синтезу­вати марксизм з іншими течіями європейської духовної думки і запобігти його тлумаченням у насильницькому, антигуман­ному дусі. У цілому ж соціологічна думка у Росії кінця ми­нулого сторіччя робить лише свої перші кроки. Вона не має ще чітких інституційних форм і, як і західна соціологія, не в змозі подолати певного відриву теорії від емпірії.

Розвиток соціології у першій половині XX ст. На рубежі минулого і нинішнього сторіч у розвитку соціологічної науки відбувається певний перелом. Дедалі більше дослідників по­чинають усвідомлювати обмеженість натуралістичних тлума­чень суспільного життя. Стає відчутнішою потреба усунунення розриву між теорією і емпіричними дослідженнями, чіткішого визначення предмета і методів соціологічної науки. Крім того, на той час соціологія набуває досить значного поширення як спеціальна наукова дисципліна, її починають викладати в ряді західноєвропейських та американських університетів.

Велика заслуга у реформуванні теоретико-методологічних засад соціології належить таким мислителям, як Е.Дюркгейм, М.Вебер, В.Паретто, Д.Г.Мід. їх праці відіграли велику роль у подоланні натуралістичних обмеженостей у розумінні сус­пільного життя і встановленні органічного взаємозв'язку між теоретичними і емпіричними аспектами соціологічного знання. Вони поставили у центр уваги вивчення специфічних зако­номірностей соціальної взаємодії людей. Дані закономірності вони прагнули аналізувати не тільки в статистичних аспектах, а й насамперед з точки зору того смислу, який вони мають для окремої людини. Це дало змогу досягти якісно нового рівня соціологічної теорії і практики емпіричних досліджень. Праці класика французької соціологічної думки Е.Дюркгейма (1858— 1917 pp.) містили якісно нове обгрунтування предмета і методу соціології як науки. .Соціологія, за Дюркгеймом, вивчає на­самперед соціальні факти, тобто такі зразки людських дій, по­чуттів і думок, яким властива незалежність від окремого індивіда. Група людей, доводив Дюркгейм, діє, відчуває і мис­лить вже не так, як окремі індивіди, з яких вона складається. Соціальні факти в силу своєї об'єктивної природи мають щодо кожної окремої людини певне загальнообов'язкове значення. Правда, останнє у різні часи і в різних суспільствах має різний смисл. Воно може набувати характеру відвертого примусу, або бути таким, що гармонійно узгоджує інтереси окремих осіб.

53

Тому соціолог розрізняв суспільства з механічною солідарніс­тю і суспільства з органічною солідарністю між людьми. Ор­ганічна солідарність забезпечується існуванням суспільного поділу праці. Великої ваги надавав Дюркгейм вивченню нор­мативних аспектів сумісного життя людей, зокрема питанням розмежування між нормальним і патологічним у соціоло­гічному розумінні.

Культуру, релігію, мораль Дюркгейм розглядає як певні системи "колективних уявлень", де у символізованій формі втілено досвід багатьох людських поколінь. У монографії "Су-їцид" (1910 р.) Дюркгейм всебічно проаналізував статистику самогубств у західноєвропейських країнах і описав типові мо­тиви цього явища, звернувши особливу увагу на їх соціальну основу.

Розвиток німецької соціологічної науки на рубежі сторіч пов'язаний насамперед з іменами Ф.Тьонніса, Г.Зіммеля, особ­ливо М.Вебера. Праці останнього охоплюють широке коло про­блем соціологічної теорії і методології емпіричних соціальних досліджень. Він вивчав умови життя і праці індустріальних і сільськогосподарських робітників та ремісників, мотивації під­приємницької діяльності, професійну етику вчених і політиків. {У своїй широко відомій праці "Протестанська етика і дух ка-і-піталізму" (1905 р.) Вебер, спираючись на дані професійної статистики, показав, що певний склад психіки людей, зумов^ лений релігійним вихованням, впливає на вибір професії і по­ведінку в економічній сфері. З досліджень вченого випливало, що властивий капіталістичній економіці раціоналізм внут­рішньо споріднений з раціональною етикою аскетичного про­тестантизму. Такі висновки дозволили по-новому висвітлити взаємозв'язки між економікою та релігією, глибше проаналі­зувати роль культурних чинників у суспільному житті.

У роботах М.Вебера також обгрунтовані проблеми методо­логії соціального пізнання, розкрита специфіка ціннісного під­ходу у соціології, висвітлено ряд важливих проблем теорії со­ціальної дії та аналізу соціальної структури. Запропонована ним типологія соціальної дії (поділ її на традиційний, афек­тивний, ціннісно-раціональний та формально-раціональний типи) зберігає своє наукове значення і нині. Важливим вне­ском у соціологію політики і політологію стала розроблена Ве­бером типологія форм легального панування, зокрема, його аналіз проблем харизматичного лідерства і бюрократії. Сьо­годні увагу фахівців привертають висновки веберівських сту­дій із соціології світових релігій щодо специфіки соціальних функцій релігії у східних суспільствах і якісних відмінностей між західною і східними культурними традиціями.

54

Ряд важливих проблем теорії соціальної взаємодії було ви­світлено у працях італійського соціолога В.Паретто (1848— 1938 pp.) та американського соціолога і психолога Д.Г.Міда (1863-1931 pp.). В.Паретто доводив, що людська взаємодія грунтується не на логічних засадах, а зумовлена насамперед емоціями та інстинктами. Так звані "нелогічні дії", в основі яких лежать інстинкти, і є, на думку соціолога, основними елементами соціального життя. В.Паретто вивчав також ті со­ціально-психологічні механізми, за допомогою яких здійсню­ється ідеологічний вплив на маси. Велику увагу він приділив і проблемі взаємозв'язку між елітою і масами." Одним з пер­ших дійшов висновку про існування у сучасних суспільствах процесів "кругообігу еліт".

Роботи Д.Г.Міда присвячені в основному вивченню елемен­тарних форм людської взаємодії і процесів соціалізації особи­стості. Індивід стає особистістю, беручи на себе ролі інших людей. Важливу роль у людському спілкуванні відіграють сим­волічні посередники, зокрема мовні вирази. Праці Міда мали велике значення для розвитку соціальної психології і соціології особистості.

У першій чверті XX ст. лідерські позиції у розгортанні ем­піричних соціологічних досліджень та їх методологічному об­грунтуванні починає займати американська соціологія. Тут створюється система соціологічної освіти, розпочинаються сис­тематичні дослідження процесів урбанізації, організації праці, засобів масової комунікації тощо. Особливо плідними у нау­ковому відношенні стали праці, зокрема, представників Чікаг-ської школи соціології У.Томаса, Ф.Знанецького, Р.Парка, Е.Берджеса, Г.Уорнера та ін. Чікагці здійснили широкомасш­табні дослідження проблем соціальної екології, зокрема со­ціальних наслідків інтенсивної урбанізації. Вони вивчали жит­тєві умови промислових робітників, представників так званих кольорових меншин, побут знедолених, бродяг тощо. Класич­ним твором соціології став п'ятитомник У.Томаса і Ф.Знанець­кого "Польський селянин в Європі та Америці", де було уза­гальнено результати тривалого вивчення побуту іммігрантів польського походження і вперше застосовано біографічний ме­тод дослідження.

Крім чікагців, серйозні дослідження мотивацій трудової ді­яльності американських промислових робітників здійснюють у 20-30 роки Е.Мейо та його співробітники. їх праця здобула пізніше назву "Хоуторнських експериментів". Результати, здобуті Е.Мейо, мали важливе практичне значення для впро­вадження методів наукової організації праці, створення со­ціальної філософії менеджмента. Слід нагадати також і про., розпочаті в ці часи вивчення соціального значення засобів ма-

55

сової комунікації (преси, радіо, пізніше — телебачення). Особ­ливо важливі результати в даній галузі були здобуті Г.Лас-суелом, П.Лазарсфельдом та їх співробітниками.

Найбільш впливовим теоретичним напрямом у соціології першої половини нашого сторіччя став структурний функ­ціоналізм, основні положення якого обгрунтували Т.ПарсонС (1902-1979 pp.) і Р.Мертон (нар. 1910 p.). Функціоналісти роз­глядають суспільство як певну комплексну кількарівневу си­стему, яка співвідноситься і взаємодіє з двома іншими систе­мами — особистістю і культурою. Великого значення при­хильники функціоналізму надають вивченню функціонування окремих елементів соціальних систем, забезпеченню сус­пільного порядку і відхиленням від нього. Визнаючи наявність свободи особистості, функціоналізм наголошує водночас на то­му, що свобода у суспільстві обмежена певними нормативними рамками і, як правило, реалізується вибором між певними чіткими альтернативами ("типовими змінними"). Характер­ною рисою функціоналізму є широке вживання понять і уяв­лень, запозичених з біологічної науки та кібернетики.

Якщо функціоналісти зосереджують увагу на вивченні умов гармонійного функціонування суспільства як системи, то прихильники теорії конфлікту аналізують причини і форми боротьби між різними соціальними групами за владу, зміну статусу, перерозподіл прибутку, переоцінку цінностей тощо. Конфлікт розглядається тут як певне об'єктивно зумовлене порушення установлених норм суспільного життя, якого не можна уникнути, але можна передбачити і регулювати. Ве­ликий внесок у розробку теорії конфлікту зробили Г.Зіммель, Л.Козер, Р.Дарендорф.

У 50-60-ті роки значного впливу у західній соціології на­були ідеї "критичної теорії", які розвивались теоретиками Франкфуртської школи (М.Хоркхаймер, Т.Адорно, Г.Маркузе, Е.Фромм та ін.). Останні приділяють велику увагу питанням соціології особистості та культури. Вони критично ставляться до інститутів і цінностей буржуазного суспільства, виявляють конфлікти в системі мотивацій особистості, вихованої на цін­ностях буржуазної цивілізації. Незалежно від франкфуртців німецький соціолог Н.Еліас обґрунтовує оригінальну теорію соціогенезу і психогенезу західної цивілізації, де виявляє вплив політичних і культурних чинників на формування спе­цифічного типу "західної людини".

Значної популярності за межами професійної соціології на­бувають у цей час концепції, де робиться спроба соціологіч­ного узагальнення змін в економічному і політичному житті західних країн, пов'язаних із сучасною науково-технічною ре­волюцією. Йдеться насамперед про теорії "єдиного індуст-

56

ріального суспільства" (Р.Арон, У.Ростоу), революції менед­жерів (Е.Бернхейм) та ін.

Історія соціологічної думки в Росії у першій половині XX ст. досить драматична. На початку сторіччя починається про­цес інституціоналізації російської соціології як самостійної на­уки. У цей час активно працюють такі відомі соціологи, як М.Ковалевський, М.Кареєв, М.Тохтарьов, Є.Де Роберті та ін. Починає наукову кар'єру молодий П.Сорокін. Його зусиллями у 1916 р. в Росії створено першу кафедру соціології у Петер­бурзькому психоневрологічному інституті. Трохи пізніше ство­рюється перший у Росії факультет соціології, деканом якого стає П.Сорокін. Однак після революції 1917 р. умови розвитку цієї науки стають несприятливими. П.Сорокін разом з багать­ма іншими російськими вченими і діячами культури змушений був емігрувати. Його наукова діяльність успішно продовжува­лась у США, де він став деканом факультету соціології Гар­вардського університету, автором ряду широко відомих праць, зокрема п'ятитомного дослідження "Соціальна і культурна ди­наміка". П.Сорокін зробив великий внесок у розробку фун­даментальних проблем соціології, зокрема теорії соціальної мо­більності та стратифікації тощо.

У 20-ті роки соціологічні дослідження певний час прово­дяться відомими вченими економістами і статистиками (на­приклад, М.Струминним). Займається питаннями соціоло­гічної теорії відомий російський економіст М.Кондратьев. Однак на початку 30-х років соціологія в Росії зникає як на­ука. Відродження її відбулось лише після смерті Сталіна, на початку 60-х років.

Соціологічна думка другої половини XX ст. У цьому роз­ділі йдеться про розвиток соціологічної науки у європейських країнах і США на проміжку від закінчення другої світової війни до сьогодення. Інколи про 80—90-і роки говорять як про "сучасність", позначаючи відповідним епітетом усі наукові здобутки соціології за цей час. Давати загальну оцінку тим результатам і науковим висновкам, які визначають розвиток соціології у другій половині нашого сторіччя, справа досить складна. Тут немає ще належної історичної дистанції між нами і об'єктом нашого аналізу, і остаточні висновки — за май­бутнім. Однак, звичайно, можна говорити про основні тен­денції розвитку соціологічної науки. По-перше, значно роз­ширилися географічні межі соціології як академічної дис­ципліни. Вона здобуває визнання в університетах і дослід­ницьких центрах країн Азії, Африки, Латинської Америки, відновлюється її нормальний розвиток у колишньому СРСР та країнах Східної Європи. По-друге, значно вдосконалюються методи збирання, обробки й аналізу первинної соціологічної

57'

інформації, насамперед завдяки поширенню сучасної обчис­лювальної техніки, вдосконаленню традиційних методів анкет­ного опитування, інтерв'ю, аналізу документів тощо. По-тре­тє, якісно іншою стає проблематика соціологічної теорії, оскільки її традиційні проблеми знаходять своєрідне переос-милення під кутом зору сучасних соціальних проблем.

Звичайно, такі відмінності між соціологічною думкою дру­гої половини XX ст. і попередніми етапами розвитку соціології не слід перебільшувати. Адже, як завжди в історії науки, но­вітні методи, проблеми і наукові напрями в історичному кон­тексті виступають не чим іншим, як розвитком і новим пе­реосмисленням того, що вже було накреслено загальними контурами в попередні часи. Особливо це стосується соціоло­гічної теорії, де основні дискусії розгортаються між прихиль­никами функціоналістського і "конфліктного" розуміння за-гальносоціологічних закономірностей та всередині самого функціоналізму (розходження між Т.Парсонсом і Р.Мертоном щодо змісту теорії середнього рівня). Характерною рисою роз­витку соціологічної науки у повоєнну добу стає поглиблення диференціації між макро- і мікрорівнями дослідження, тобто між дослідженнями великих соціальних спільностей, складних структур і інститутів, з одного боку, і дослідженнями, які орієнтовані на вивчення соціальної взаємодії індивідів, їх цін­нісних орієнтацій, установок, мотивів — з другого. З цього погляду функціоналізм і теорію конфлікту можна розглядати як різновиди соціологічної макротеорії. Нині в СІЛА і ФРН набувають поширення ідеї так- званого неофункціоналізму, який можна оцінити як спробу поглибити теорію Т.Парсонса і розширити сферу її застосування для пояснення явищ су­часного суспільного розвитку.

Значного впливу в післявоєнні роки набули також теорії, основані на соціологічному тлумаченні процесів сучасних еко­номічних та технологічних змін. Йдеться насамперед про теорії індустріального та постіндустріального суспільства (Р.Арон, У.Ростоу, Д.Белл, Д.Гелбрейт та ін.), які сьогодні доповню­ються концепціями технотронного, інформаційного, постмо-дерного суспільства. їх зміст пов'язаний з осмисленням нових явищ у економічному, політичному та культурному житті західних країн, пов'язаних з науково-технічною революцією, змінами у соціальній структурі і суспільній свідомості. З те­оретичного погляду вищенаведені концепції є здебільшого опи­совими, методологічні засади деяких з них відзначаються ек-летизмом, відсутністю систематичного обгрунтування.

Щодо "критичної теорії суспільства", то, як уже зазнача­лося, наприкінці 60-х років її ідеї набувають значного сус­пільного розголосу у Західній Європі і США, насамперед за-

58

вдяки тому, що знаходять визнання у середовищі західної ліворадикальної інтелігенції та студентства. Однак з часом вплив цих ідей зменшується. Останній з визначних представ­ників Франкфуртської школи, німецький філософ і соціолог Ю.Хабермас переходить до розробки так званої теорії ко­мунікативної дії, яка порівняно з традиційною критичною те­орією має більш академічний характер. Основною проблемою теорії комунікативної дії є проблема суперечностей між соці­альною системою, з одного боку, і "життєвим світом" окремої людини — з другого.

До мікротеоретичних напрямів у сучасній соціології нале­жать інтеракціоністські і феноменологічні концепції, де сус­пільство розглядається як певна символічна система, що по­стійно відтворюється у процесах духовної взаємодії індивідів (у ході так званої міжіндивідуальної комунікації). Соціальний світ тут розглядається насамперед з точки зору його співвід­ношення з цінностями та установками окремих особистостей, тобто у його суб'єктивному значенні. Класичну розробку ці концепції здобули у працях А.Шюца, Т.Блумера, П.Бергера, Т.Лукмана, а нової популярності їм надали праці Т.Гарфін-келя, А.Сікурела, Е.Гофмана. З 70-х років значного впливу набувають також ідеї соціологічного структуралізму. їх при­хильники (П.Бурд'є, Е.Пдденс та ін.) розглядають соціальні відносини як певну систему символічно визначених особистих позицій. Це дозволяє, на їх думку, пом'якшити суперечності між макро- і мікротео-рією і більш адекватно відтворити ре­альність соціального світу у системі наукових понять.

Новими напрямами теоретизування в сучасній соціології є дослідження глобальних проблем сучасного світового розвитку, зокрема нерівномірності темпів соціального розвитку окремих регіонів нашої планети, соціальних аспектів національного розвитку і розбудови демократичних інститутів, проблем соці­ального захисту окремих груп, становища молоді і жінок тощо. Однак детальний аналіз такої проблематики — це окрема спе­ціальна тема.

Висновки. Як окрема наука, соціологія існує із середини XIX ст. її виникнення пов'язане з важливими економічними, політичними і соціокультурними змінами у житті європей­ського суспільства, насамперед прискореною модернізацією економіки, постанням представницьких демократичних інсти­тутів, секуляризацією культурного життя. Велика заслуга у виробленні наукових поглядів на суспільне життя належить О.Конту, Г.Спенсеру, К.Марксу. Питання емпіричної соціо­логії зв'язують з іменами А.Кетле, Ф.Ле Пле, Е.Енгеля, Ч.Бу­та, Л.Віллерме та ін. Протягом XIX ст. соціологія розвивається головним чином на натуралістичних засадах, її основними на-

• 59

прямами є географічний, расово-антропологічний, біоорганіч­ний, соціал-дарвіністський та психологічний.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у розвитку соціологічної науки на­ступає перелом. Завдяки діяльності таких визначних мисли­телів, як Г.Зіммель, М.Вебер, Е.Дюркгейм, В.Паретто, Д.Мід, соціологія стала системою теоретичних знань про закони люд­ської соціальної взаємодії. Якісно новий етап у розвитку ме­тодів емпіричної соціології пов'язаний з діяльністю Чікагської соціологічної школи, "Хоуторнськими експериментами", до­слідженнями соціального функціонування засобів масової ко­мунікації. Впливовими теоретичними течіями у соціології на­шого сторіччя є функціоналізм, теорія конфлікту, критична теорія. Нині значного впливу набувають також неофунк-ціоналізм, теорія обміну, феноменологічна соціологія, соціо­логічний структуралізм. Кожний з цих напрямів за допомогою своїх методів і понять відображає різні виміри соціального життя людини, специфіку сучасних соціальних явищ і про­цесів.

Ключові поняття і терміни: позитивна філософія, позитив­на наука, соціальна статика та динаміка, стадії суспільного прогресу, соціальна еволюція, соціальна диференціація та ін­теграція, економічна соціальна формація, географічний детер­мінізм, біоорганіцистська школа, расово-антропологічний на­прям, соціальний дарвінізм, психологічна соціологія, емпі­ричні соціологічні дослідження, соціальний факт, механічна та органічна солідарність, професійна етика, раціоналізм і ра­ціональність, ціннісний підхід, соціалізація, Чікагська школа, "Хоуторнські експерименти", структурний функціоналізм, те­орія конфлікту, критична теорія, індустріальне суспільство, інтеракціонізм, феноменологічна соціологія, структуралізм.

Запитання для самоперевірки

1. Що сприяло виникненню і розвитку соціології як окремої науки?

2. Як розуміли предмет і завдання соціології О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс?

3. Охарактеризуйте основні емпіричні соціологічні дослідження минулого сторіччя.

4. Перелічіть і охарактеризуйте основні напрями натуралістської соціо­логії минулого сторіччя.

5. Як розвивається соціологічна думка в Росії минулого сторіччя?

6. З чим пов'язують методологічну революцію в соціології на рубежі ХІХ-ХХ ст.?

7. Які основні досягнення емпіричної соціології XX ст.?

8. Які найбільш впливові напрями соціологічної теорії XX ст.?

План семінарського заняття (2 год)

1. Становлення і розвиток класичної соціології.

2. Сучасна західна соціологія: основні напрями і проблеми.

60

Теми рефератів

1. Соціологічна концепція Е.Дюркгейма.

2. Соціологія М.Вебера.

3. Соціологія П.Сорокіна.

Рекомендована література

1 Арон Р. Этапы развития социологической мысли. М., 1993.

? Пйбеп М Избранные произведения. М., 1WU. „„„„„

3. ДюркгеймЭ О разделении общественного труда: Метод социологии.

^М" 1"захарченко М.В., Погорілий О.і. Історія соціології (від античності до

^ПОЧа5^ТКИс^Хтория Уриной социологии конца XIX - начала XX века. М..

¹⁹⁷⁹6 История буржуазной социологии первой половины XX -ека-М 1980. 7. ТанчерВВ., Ручка А.А. Очерки истории социологической мысли. К.,

1992.

61

ЛЕКЦІЯ 4

З ІСТОРІЇ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

• Витоки української протосоціології «Початок укра­їнської соціології «Розвиток вітчизняної соціології' в XX ст.

Актуальність теми. Вишукування слідів-елементів соціоло­гічної думки на українських землях у найдавніших україн­ських мислителів, вивчення української протосоціології дозво­ляє не тільки глибше і повніше зрозуміти становище сучасної української соціології, можливості подальшого її розвитку, а й збагачує концептуально, дає поштовх для вирішення нових теоретичних завдань, без чого неможливо розбудувати грома­дянське суспільство в Україні.

Провідна ідея лекції. Для розвитку українських протосо-ціологічних ідей та поглядів, соціальних знань у цілому ха­рактерний тісний зв'язок із світовою соціологічною думкою, що проявляється у працях ряду видатних українських мисли­телів. Нині тривалий історичний процес розвитку протосоціо­логії завершується. Настає час створення української соціології як самостійної суспільствознавчої науки, із своєю класичною традицією, власними проблемами і термінологією.

Витоки української протосоціології! Витоки соціального пі­знання в Україні сягають у сиву давнину, зокрема в княжу добу (ІХ-ХШ ст.), і тісно пов'язані з буттям українського на­роду, формуванням української державності — Київської Русі, . яка виникла в результаті об'єднання східнослов'янських пле­мен навколо політичного і культурно-економічного центру — Києва і Середнього Придніпров'я.

Існує чимало пам'яток усної і писемної творчості, що свід­чать про спроби пояснити суть тих чи інших подій, фактів, явищ, процесів соціального характеру. Багатий у цьому відно­шенні український фольклор, героїчний епос, зокрема україн­ські пісні та думи, народні приказки та обряди, які часто під­мічають підстави людських взаємовідносин, розвиток родин­ного й родового устрою, силу громади, її законів і функцій.

Початковий період в історії Київської Русі збагачувався розвитком літератури, яка висвітлювала різні сторони того­часного буття. З'явилися перші літературні твори: "слова", "повчання", "проповіді", "патерики", "життя святих", що складалися для поширення християнства і прославлення

62

князів, бояр, монахів. Водночас вони містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосеред­ковано відбивали настрої різних верств.

Одним з перших документів русько-української писемності був дидактико-теологічний твір першого київського митропо­лита Іларіона "Слово о законі і благодаті" (IX ст.), в якому спростовується твердження про існування у світі певного "бо-гообраного народу", відкидається ідея "всепоглинаючої" імпе­рії церкви, віддається похвала великому князеві Володимирові і славиться хрещення України.

Цінною пам'яткою староукраїнської літератури і одночасно джерелом протосоціологічних ідей є відомий твір талановитого світського письменника, князя Київської Русі Володимира Мо-номаха "Повчання дітям" (XII ст.), в якому він закликав своїх синів-князів не творити беззаконня, бути справедливими, гу­манними, милосердними до підданих, усвідомлювати свою від­повідальність, дбати про славу і могутність держави, відстою­вати правду і справедливість, долати ненависть та злобу один до одного, чвари заради єдності землі Руської, громадського

миру.

Важливе значення для пізнання соціального життя в давній Україні має пам'ятка біографічного писемства "Печерський Патерик", в якому оповідається про життя-подвиг і чудо пе-черських ченців Києво-Печерської лаври, що була тоді голо­вним центром культури.

Великою цінністю для студій соціальної думки у Київській Русі є лицарський епос "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), основну спрямованість якого становить ідея необхідності полі­тичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби. Цей твір — виняткова пам'ятка літератури київ­ського періоду, якій присвячено багато наукових праць і пе­рекладів на літературну українську та інші мови світу.

Чимало соціологічних ідей знаходимо у літописах Київської Русі ХІ-ХШ ст. Спочатку, як записи подій за роками, вони велися ченцями по монастирях і поступово перетворилися у літературно-наукові твори. Ці записи, за висловом спе­ціалістів, стали своєрідними енциклопедіями найрізноманітні­шого історико-соціологічного матеріалу. Найбільша збірка лі­тописів — "Іпатіївська", яка збереглася у п'ятьох відписах, починаючи з XV ст. "Іпатіївський. літопис" характеризує М.Грушевський як правдивий архів нашої історіографії. У ньо­му знайшли відображення події ХІ-ХШ ст.

Найдавнішу частину літопису, що складається з кількох окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерської лав­ри — Нестор, давши їм назву "Повість минулих літ". Даний твір (доведений до 1113 р.) — це наукова праця, до якої автор

63

додав свою власну концепцію — ідею єдності руської землі та політичної незалежності. Після останньої редакції спадко­ємцем Нестора, ченцем Сильвестром "Повість минулих літ" набула вигляду закінченого твору.

Із занепадом політичного значення Київської держави ви­датну роль починає відігравати на заході України Галицько-Волинська держава, де продовжувалися славні соціокультурні традиції Києва, в тому числі й літописання. Саме на цих зем­лях виникає цінний історико-філософський пам'ятник "Га­лицько-волинський літопис", який доповнює третю частину "Іпатіївського збірника". Авторами його були високоосвічені особи, добре обізнані із західноєвропейськими джерелами, які твердо стояли на позиції збереження єдності Русі на чолі з великим київським князем Володимиром Мономахом. Даний літопис є головним джерелом вивчення соціального життя за­хідних областей тогочасної української держави, різних верств населення.

Виняткове значення для протосоціології має складена на підставі норм українського звичаєвого права законодавча па­м'ятка "Руська правда". Це збірка законів князя Ярослава і його послідовників, яка лягла в основу Литовських статутів і законодавства гетьманської доби.

Монгольсько-татарська навала у середині XII ст. і наступне 150-річне панування Золотої орди призвели до занепаду соці­ально-економічного, політичного і культурного життя в Ук­раїні. Всі руські князівства потрапили в повну залежність від татарського хана, що залишав на місцях васалами руських князів і бояр, а їх зверхниками і контролерами поставив своїх намісників-баскаків.

У той час (половина XIII ст.) виникло Велике князівство Литовське, яке вже в XIV ст. спочатку захопило білоруські землі, а потім території Київщини, Чернігівщини, Переяслав­щини, Поділля та значну частину Волині. У 1387 р. закінчує державне існування Галицько-Волинська держава, якою ово­лоділи поляки, що призвело до наступного опольщення ук­раїнських провідних верств.

Все XV і дальші століття сповнені важкою і нерівною бо­ротьбою українського народу з татарськими загарбниками, які знищували край. Ні литовський, ні польський уряд, який кон­тролював значну територію України, не були в змозі орга­нізувати оборону окраїнних українських земель. Це мусили робити самі люди, що між іншим привело до виникнення ко­зацтва, яке стало оплотом оборони України від татар, а також підняло стяг боротьби проти колоніального гніту польської шляхти в Україні, насильної полонізації. Козаки були про­міжною верствою між шляхтою і селянством і були звільнені

64

від кріпацтва й панщини. В кінці XVI-XVII ст. значення ко­зацтва зростало. Козаки здобули славу видатних вояків. На Заході вони стали синонімом України.

До речі, з історією козацтва пов'язані переписи населення в Україні, поява в XVI-XVII ст. козацьких реєстрів. У 1570 р. король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август включив до реєстру загін козаків з 300 чол. Цей реєстр по суті започаткував формування особливої соціальної верст­ви, що мала певні привілеї та пільги й утримувалася за ра­хунок казни. Згідно з королівським універсалом було створено військо реєстрових козаків для охорони південних і східних кордонів королівства.

Українське козацтво — соціальний феномен, унікальне явище в нашій історії. Завдяки йому Україна, що не мала власної держави, фактично існувала тривалий час як уні­кальна державно-правова політична система, суб'єктом якої було козацтво. На жаль, останнє ніколи не було предметом спеціального соціологічного дослідження.

Повертаючись до литовсько-польської доби в історії Украї­ни, зазначимо, що в останню чверть XVI і першу половину XVII ст. з'явилося чимало науково-теологічних трактатів та історико-соціальних памфлетів, відкритих листів, послань, диспутів, збірок документальних матеріалів тощо. Виникнення полемічних творів зумовлене наростанням боротьби україн­ського народу проти Польщі.

Важливим на той час джерелом протосоціологічної думки був твір дрібного шляхтича з Волині Христофора Філарета (псевдонім) "Апокрисис" (1597 р.), в якому у релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і стано­вища у житті, дотримання монархом прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав. Мислитель наголошу­вав, що дотримання «монархом закону, поважання прав і сво­бод підданих є джерелом сили і могутності держави. Народ, за його переконанням, має захищати свої права.

Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI — початку XVII ст. займає мислитель 1. Вишен-ський — виходець з містечка Судова Вишня біля Львова. Жит­тя українського народу і боротьба в жорстких умовах націо­нального, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях одними з центральних. Здебільшого вони мають форму "Посланій", адресованих до князя Острозького, до братств, владик і всіх українців. У таких творах, як "Порада", "Послание до всіх обще в лядской земле живящих", "Изве­щение краткое о латинских прелестях" та інших, виходячи з принципу відношення "дух-тіло", він прагне знайти обгрун­тування вимог ^свободи, рівності, справедливості у сфері духа,

65

а потім покласти це в основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу.

Твори І.Вишенського, віднайдені у 1858 р.% вперше част­ково опубліковані М.Костомаровим у 1865 р,, стали з того часу предметом дослідження багатьох учених (Г.Житецького, А.Кримського, М.Сумцова, 1.Франка та ін.).

Значний інтерес для протосоціології становлять соціально-політичні концепції Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального закладу на східних землях України. За­сновником академії був визначний церковний і культурний діяч київський митрополит Петро Могила (1596-1648 pp.). Ра­зом з іншими діячами академії — С.Яворським, Ю.Кониським, П.Величковським та Ф.Прокоповичем — він розвивав погляди на співвідносний церкви і держави, світської та церковної вла­ди.

Важливий вплив на становлення української суспільної думки, протосоціологічних ідей XVIII ст. має теоретична спад­щина великого мислителя Г.Сковороди (1722-1794 pp.) Про­повідник демократичних ідей, великий гуманіст-просвітитель, він у своїх творах висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори, се­ред яких "Начальная дверь к христианскому добронравію", "Наркісс. Разлагол о том: Узнай себе", "Симфонія, наречен­ная книга Аскань о познании самого себе", "Разговор назы-ваемий Алфавит, или Букварь мира", "Благодатний Эродий" та ін. Жоден з його творів не друкувався за життя автора, а більшість з них розповсюджувалася по Україні в рукописних списках.

Слово і наука Г.Сковороди жили не тільки в народі, а й в освічених колах тогочасної України, бо ж мав він вплив насамперед на перших творців, передвісників відродження — І.Котляревського, Г.Квітку-Основ'яненка, Т.Г.Шевченка.

У своєму першому соціофілософістичному творі "Началь­ная дверь" Г.Сковорода розвинув вчення про два світи чи дві натури, з яких складається увесь світ: одна натура — видима, друга — невидима. Видимий світ — це світ матеріальний, не­видимий — духовний, "божественная сутність", це Бог, який існує у всьому — у природі, людині, і він є істиною — ідеєю.

Поряд з ученням про дві натури Г.Сковорода висунув те­орію трьох світів (мірів): перший — великий "мір", що скла­дається з безлічі світів, це всесвіт — макрокосмос, який немає меж. Два другі — це частини великого, малі світи. Один з них — малий світ — мікрокосмос ("мірок"), людина, а дру­гий — це символічний світ, Біблія, яку тільки символічно тре­ба розуміти, бо до неї Г.Сковорода підходить, як до вивер-

66

шення історичного людського пошуку мудрості та правди про таємницю буття. Кожний такий світ має дві натури: зовніш­ню — матеріальну і внутрішню — духовну.

На думку Г.Сковороди, увесь світ є пізнаваним, а людський світ — здатним збагнути та з'ясувати як зовнішній, так і внут­рішній світ. Оскільки людина, як мікрокосмос, є частиною ос­таннього, то для пізнання природи всесвіту людина повинна насамперед пізнати сама себе. "Пізнай себе" — головне гасло трактату Сковороди "Наркісс". Пізнати себе — це значить пізнати божеське у собі, а ще точніше — сам взірець правдивої людини — Христа. Щастя людини є у ній самій. Воно не за­лежить ні від матеріальних благ, ні від почестей. Згідно з його вченням людина повинна працювати для душі, бути скром­ною, задовольнятися малим, не прагнути до наживи чи ба­гатства. Користолюбці, кар'єристи тощо є винуватцями страж­дань, ворожнечі, сваволі, тиранії, воєн. Свою діяльність він розглядав як служіння простолюддю і прагнув його просвітити. Його ідеалом був такий лад, де всі співжитимуть у співпраці, волі, рівності, де будуть закони супротивні тиранії.

Із соціофілософістичних творів Сковороди випливає ряд йо­го найважливіших етичних, соціально-політичних і педагогіч­них поглядів, що суперечили пануючим поглядам тогочасного суспільства та набирали форми протесту проти темноти, не­освіченості, багатства, соціальної експлуатації та нерівності. Центральним питанням його соціальної діяльності була про­блема людини та її щастя, шукання шляхів, що ведуть до цього.

Важливу базу для дослідження соціологічних поглядів та ідей дає доба національно-культурного відродження в Україні. В історії західноєвропейської цивілізації відбувалися різні від­родження, кожне з яких мало в своїй основі два аспекти: кон­кретно-історичний і міфологічний, що є основою історії люд­ства. Українське відродження мало універсальний характер. Воно несло силу і надію не іззовні, а з власної самовіднови і мало силу тривалості проти кризи поневолення, прагнуло від­будувати структуру нації та її високорозвинену верству.

Традиційно початок українського національно-культурного відродження пов'язується з останньою чвертю XVIII ст. і на­самперед з появою "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який вперше ввів живу українську мову до літератури, з його послі­довниками (наприклад, Г.Квіткою-Основ'яненком і харків­ським гуртком діячів науки і культури). Таке ж відродження в Галичині пов'язане з Маркіяном Шашкевичем, який майже через 40 років після появи "Енеїди" виступив з "Русалкою Дністровою" та з гуртком своїх однодумців ("Руська Трійця"), започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і

<* 67

національний ренесанс. Відродження мало своє джерело в істо­ричній традиції та пробудженні української народності.

Серію відродженецьких видань з етнографії, фольклору, іс­торії починає книга Гр.Калиновського "Опис весільних україн­ських обрядів", яка формально започатковує обрії української етнографії. Цінність для вивчення соціального знання епохи відродження становлять праці М.Туранського "Землеописания о Малия России", Я.Марковича "Записки о Малороссии", Дм.Бантиш-Коменського "Історія Малої Росії", О.Мартоса "Исторія Малороссии", книжка невідомого автора "Історія ру-сів" та ін., які глибше усвідомлювали українців в їхній ет-ничній, національній та політичній відмінностях від російсь­кого народу і мали величезний вплив на тодішні і майбутні покоління, виховуючи їх у дусі патріотизму.

Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представни­ки Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845— початку 1846 pp. До Братства належали М.Костомаров, М.Гулак, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, О.Маркович та ін. Висловом основних ідей братчиків був твір М.Костома­рова "Книги битія (буття) українського народу", в якому под­ано картину світової історії, історії України та її поневолення. Закінчується вона романтичною картиною "відродження, або повстання України з мертвих".

Братство відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, класовості, гноб­лення людини та народу, поширення освіти й об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, в якій кожний на­род зберігав би свою суверенність. Провідна роль призначалась Україні, а Київ повинен був стати столицею федерації, де мав би збиратися загальний сейм.

У Братстві не було єдності думок: Костомаров, Куліш від­стоювали поступові реформи, Шевченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи повалення царизму. Кін­цевою метою народного повстання, вважав Шевченко, повинне бути встановлення демократичної республіки, взірець якої він, до речі, вбачав у республіканському устрої США.

У суспільно-політичних поемах Т.Шевченка чітко вираже­на ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, ук­раїнського демократизму, віра у воскресіння України та в змі­ну суспільного ладу.

Початок української соціології. Початком самостійних со­ціологічних праць слід вважати дослідження женевського гур­тка українських вчених у 80-х роках XIX ст., які друкувалися

68

в часописі "Громада" (Женева) і в окремих виданнях. У цей час у всій тодішній соціології домінуючим методологічним на­прямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органициз-му, соціал-дарвінізму тощо. Водночас зароджується і набуває поширення марксистська соціальна теорія. Саме під впливом наведених напрямів і течій перебували вчені, які започатку­вали соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності була активна пропаганда положень, уже вироблених західною соціологічною думкою. Вчені того часу не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засво­єння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумі­лою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою. її дійсно необхідно було освоювати. Цим, напевне, і пояснюється некритичне ставлення вчених до положень, висунутих попередниками, багато з яких прий­малися як аксіоми. Тому, не заперечуючи оригінальності пев­них ідей, висловлених вченими, які працювали в цей час в галузі соціології, слід зазначити, що їх соціологічні пошуки були спрямовані на розробку, поглиблення ідей таких мисли­телів, як О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс та ін., а не на вироб­лення нових власних теорій. Характерно, що соціологічні пра­ці пишуть філософи, економісти, етнографи й інші представ­ники суміжних наук. Перехрещування поля дослідження із суміжними дисциплінами зумовило те, що як передвісників української соціологічної думки треба розглядати представни­ків таких наук, як українська філософія, історія, географія, економіка, статистика. Зв'язок соціології з цими науками (на­самперед економікою, правом) є настільки міцним, що на їх основі виникли окремі соціологічні школи. Спільна вихідна ба­за соціології з іншими ділянками суспільного знання не тільки відбивалася на дослідах на початку розвитку української соціо­логії, а й пізніше часто мала вирішальне значення для праць цих наук.

Члени Женевського гуртка українських вчених-істориків, до якого належали С.Подолинський, М.Драгоманов і Ф.Вовк, по суті, першими в своїх соціологічних студіях звернулись до потреб соціально-культурного життя українського народу.

Відомий український публіцист, економіст і соціолог С.По­долинський (1850-1891 pp.) у своїх соціологічних студіях поєд­нував марксистські і соціал-дарвіністські погляди з політичною програмою громадівства. Він вважав, що суспільне життя від­бувається згідно із законом боротьби за існування. Наприклад, положення К.Маркса про додаткову вартість він розглядав як одну з форм такої боротьби. Однак основний закон суспільного життя С.Подолинський трактував досить своєрідно, оскільки

69

поряд із законом боротьби за існування діє і закон зростання солідарності людей. Людські громади, обґрунтовував свою'дум-ку дослідник, слідуючи закону Дарвіна, можуть перестати бо­ротися між собою, оскільки переможе почуття прихильності, солідарності, бо воно корисніше від боротьби людей між собою. Такі зміни сприятимуть не боротьбі людей між собою, а по­легшенню їхньої боротьби з навколишньою природою. З дру­гого боку, вирівнюватимуться й умови боротьби різних людей з природою. Такі соціальні умови сприятимуть підвищенню середнього рівня розвитку більшості людей і водночас не пе­решкоджатимуть розвитку особливо талановитих осіб.

На підставі цього вчений обґрунтовує тезу, що в громаді, збудованій на основі солідарності, дарвінівський закон прояв­лятиме себе в тому напрямі, який висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення най­більш розвинені особи. Отже, своєрідна інтерпретація С.Подо-линським дарвіністського закону полягає в тому, що в май­бутній громаді люди боротимуться не між собою, а з природою і що громадське життя сприятиме просуванню талановитіших, а не перемозі сильніших.

С.Подолинському належить також праця "Ремесла і хваб-рики на Україні", яка була надрукована у Женеві 1880 р. У ній вчений аналізує соціальне становище (умови праці, життя, заробіток) різних груп робітників України, їх відносини з пра-цедавачами тощо. Причини соціальної деференціації С.Подо-линський вбачав насамперед у привласненні панівним класом* додаткової вартості. Слід зазначити, що одну з причин соці­альної мобільності він вбачав у належності особи до тієї чи іншої національності.

і Чимало думок соціологічного змісту у працях професора історії М.Драгоманова; (1841-1895 pp.). З особистого наказу царя його у 1875 р. звільнено з роботи у Київському універ­ситеті. Цього ж року Київська Громада висилає його за кор­дон — до Швейцарії, і тут у Женеві Драгоманов починає ви­давати український журнал "Громада" (5 томів — 1878-1882 pp.), а також брошури українською, французькою, російською та іншими західноєвропейськими мовами. Оснований ним у Женеві гурток суспільних діячів вважається зародком укра­їнського соціалістичного руху. Через його ліві марксистські по­гляди відбувся розрив з Київською Громадою, і Драгоманов виїздить до Болгарії, де став професором Софійського універ­ситету.

Як і ряд інших українських соціалістів, він увірував у мо­сковський, а не в європейський соціалізм. У своїй "Автобіо­графії" М.Драгоманов не називає себе українцем. Приятелям москвинам він писав, що він "общерос", а українцям казав,

70

що він "космополіт". Активно виступав проти "українофіль­ства", вчив, що перемога соціалістичного ладу у світі неми­нуча. А за соціалістичного ладу не буде окремих держав, з'я­виться міжнародне братерство.

М.Драгоманов розглядав соціологію як науку про суспіль­ство, У своїх наукових і публіцистичних працях він закликав українських вчених-суспільствознавців використовувати у своїх дослідженнях ті ідеї і принципи, які заклала західна соціоло­гічна думка. Зокрема, він вказував на важливість застосування у етнографічних дослідженнях порівняльного методу. Отже, у діяльності М.Драгоманова вбачається намагання піднести со­ціологічні студії до рівня світових.

Активно відстоював він ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляє себе у скасуванні неволі, панщини, у здо­бутті рівних конституційних прав тощо. Коли йдеться про осо­бу, то прогрес постає як поступ людяності у самій людині.

Видатний український етнограф і громадський діяч Ф.Вовк (1847-1918 pp.) розглядав соціологію як науку про громадське життя, яка поряд із спеціальною антропологією, передісторич­ною археологією, етнологією, етнографією становить науку про людину — антропологію. Соціологічні погляди, які були покладені вченим в основу його етнографічних і антропологіч­них студій, відзначалися еволюціонізмом. На його думку, спільні закони еволюції, відкриті спочатку в біології і засто­совані згодом у соціології, дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і*форми з'явилися не внаслідок втру­чання зовнішніх сил, а є результатом повільного поступового розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита одна­ковість останньої зумовлювала більшу чи меншу одноманіт­ність явищ, як і різні умови навколишнього середовища зу­мовлювали їхню різноманітність.

У галузі української географії треба згадати антропогеог-рафічні праці С.Рудницького, в яких вказано на зв'язок між людиною і природою. Антропогеографічною проблематикою займався також В.Кубійович, зокрема антропогеографією Кар­пат.

Дотичний характер до проблем соціології мали праці відо­мого українського економіста М.Зібера, який досліджував фор­ми первісного господарства і вказував на вплив економічного фактора на розвиток суспільного життя. Цікавою є його думка про аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколін­ними організаціями інших народів.

Одним з найбільших українських дослідників у галузі со­ціології був М.М.Ковалевський (1851-1916 pp.). Вже 17-річним юнаком він познайомився з "Курсом позитивної філософії" О.Конта. Майже 25 років його творчої діяльності відбувається

71

за кордоном. Він мав можливість оцінювати погляди сучасн: йому соціологів не тільки по їх творах, більшість з них він знав особисто — Спенсера, Льюіса, Уордо де Грефа, Тарда, Дюркгейма, Мена, Маркса та ін. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпо­середнім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М.Ко-валевського не вважають представником української соціології. То наголошують на його європеїзм, то видають за представ­ника російської соціологічної думки. Але Ковалевський є ти­повим представником обширної течії історичної і соціологічної думки України, яка відбивала інтереси українського лібера­лізму 80-90-х років. Соціологічні студії Ковалевського най­менше є "російськими". Як зазначав Н.С.Тімашев у книзі "Вступ в історію соціології" (Лондон, 1947 p.), Ковалевський повністю порвав з російською традицією і створив свою соціо­логічну систему, засновану не на політичному розгляді, а на всебічному вивченні соціальних, політичних, юридичних та економічних систем.

Погляди М.Ковалевського складались у той період, коли позитивізм ще був спрямований проти містицизму та ідеа­лізму. Відомий російський і американський соціолог П.Со-рокін, який юнаком був секретарем М.Ковалевського, підкрес­лював, що останній зазнавав великого впливу О.Конта.

Будучи прихильником "теорії факторів", тобто плюраліс­том, визнання обумовленості будь-якого соціального факта ба­гатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутності в них провідної і визначальної, — М.Ковалевський виходив при цьому з думки про єдність всіх сторін суспільного ор­ганізму і підкреслював, наполягав на єдності, універсальності методу. Його теорія факторів зводилася до теорії функціо­нального зв'язку соціальних явищ.

У книзі "Сучасні соціології" М.Ковалевський ратував за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі і на­віть міжнаціональному союзові, але його діяльність повинна бути водночас координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні зусилля мають бути спрямовані до за­безпечення загального блага.

Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалев­ського займає ідея прогресу як історичної неминучості. При­родною передумовою цієї ідеї є уява про змінність і законо­мірності суспільних феноменів. Він вважав, що без прогресу не може бути соціології як науки./Суть прогресу він зводив до солідарності, глибоко вірив у неминучість соціального про-

72

гресу. При цьому вчення про солідарність Ковалевський не зводить тільки до почуття чи ідеї солідарності. Це насамперед суспільні порядки, інститути, соціальні зрушення, які пов'я­зані з певними ідейними проявами. Говорячи про прогрес, Ко­валевський має на увазі не наявність самого факта солідар­ності, яка в тій чи іншій формі існувала протягом всієї історії людського суспільства, а її зростання, збільшення питомої ва­ги, розширення сфери, галузі застосування і прояву.

Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історико-по-рівняльного методу в соціології, який він розглядав як могут­ню зброю боротьби проти суб'єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору. Істориком Ковалевський став з метою кращого опанування соціологією, органічно поєд­нував у собі історика, з одного боку, і соціолога — з другого. Наявність такого поєднання в його працях дозволяє сказати, що в історії він соціолог, а в соціології — історик. Соціологічна проблематика — центральна в його творах.

В останні роки свого життя М.Ковалевський багато пра­цював над складанням курсу соціології як вчення про суспільні явища. Вся його наукова діяльність була пронизана "соціоло­гічним духом". Йому характерне прагнення до синтезу, до ши­роких узагальнень. Він розглядав соціологію як науку про ор­ганізацію й еволюцію суспільства, вимагав включити в зав­дання соціології вивчення не тільки прогресу, а й періодів за­непаду, регресу, дисгармонії між окремими сторонами су­спільства.

Серед великої плеяди українських мислителів кінця XIX — початку XX ст., безумовно, провідне місце займає І.Франко (1856-1916 pp.), великий демократ, геніальний митець слова, який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць І.Франко "прагнув проаналізувати генезу творення людської суспільності" і держави, вірив у майбутню справедливість, но­вий соціальний порядок матеріального і духовного процесу су­спільства. В.такому суспільстві "над народом не буде управи з гори, але сам народ з долу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороня­ється".

І.Франко вбачав у громадсько-федеративному принципі су­спільного устрою основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів. "Громада намагатиметься розвивати кож­ного свого члена в силу його вроджених здібностей і в міру його розвитку і сил використати його для добра громадського та його ж власного добра. Залишаючи кожному необхідну сво­боду слова, навчання, способу життя, сусідства і переходу з громади до громади, — загал пильнуватиме тільки ті умови,

73

які кінцеві для вдержання людського життя і розвитку, тобто праці і справедливості. Загал обійме, отже, заряд громадської праці і розсуджування можливих спорів між громадянами, а також у разі потреби — оборону перед постороннім ворогом".

У межах громадівсько-федеративного принципу І.Франко захищав і відстоював свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя. Галицька робітнича громада домагалася, "щоби в ділах господарських, так само як і в усяких інших, ніхто не мав права давати громадянам які-небудь накази, на­кидати їм старшину або що, але щоби громади своїм госпо­дарством управляли, як самі схочуть, ділили його меже своїх громадян, як їм випаде ліпше, і видавали часть спільного, гро­мадського добра там і на такі діла, на які їм запотребиться".

Пізніше І.Франко дещо модернізував свій підхід до феде-ралістичних відносин, вважаючи, що вони можуть бути ефек­тивними і між самостійними державами. Критично поставився він і до ідеї "народної держави", яка проголошувалася в тео-

fi'i німецьких соціал-демократів. У праці "Що таке поступ?" Франко дійшов висновку, що народна держава і пов'язаний з нею соціалізм соціал-демократів щастя не принесуть. Не на­дії на панацеї, а лікування конкретних соціальних хвороб і болячок — ось шлях людського поступу.

І.Франко був активним проповідником національної самос­тійності України. Він вийшов з Української радикальної партії і взяв участь у творенні націонал-демократичної партії, навіть допоміг скласти її програму. Його світогляд спирався на основи гуманізму, раціоналізму і демократизму. І.Франко порвав з федералістичними традиціями Костомарова і Драгоманова і став борцем повної політичної незалежності України. Відомий із своїх праць про Україну американський дослідник К.Манінг назвав І.Франка "скульптором модерної української нації".

Значний внесок у подальший розвій української соціології зробили такі видатні українські вчені, як М.Грушевський, Б.Кістяківський, С.Дністрянський, М.Туган-Барановський та ін. 'Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціоло­гічними студіями М.Грушевський (1866-1934 pp.). Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історико-соціо-логічний метод, розроблений на рубежі XIX і XX ст. євро­пейським позитивізмом. Перебування М.Грушевського у Па­рижі в 1903 р. на студіях мало переломне значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. "Ос­нова соціологічних інтересів М.Грушевського — фактори соці­альної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О.Кон-та, Г.Спенсера, К.Маркса та ін.), М.Грушевський обгрунтував

74

неможливість моністичного розуміння історії, а також непра­вомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти ли­ше емпіричні закони, які виключають автоматичність і ме-ханістичність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того, наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Соціальний процес у цілому, на думку М.Грушевського, характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. За­вдання соціології саме в тому і полягає, щоб, відкидаючи мін­ливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального ритму. Український вчений об­грунтував думку, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація й інтеграція. Чергування цих тен­денцій відбувається під впливом комбінації факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні та ін. Отже, М.Гру­шевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільної еволюції, яке є близьким сучасним посткласичним теоріям. У праці "Початки громадянства" він критикував су­перечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосо­вуючи для порівняння і українські матеріали.

Видатним репрезентантом групи українських соціологів, які досліджували право насамперед як суспільне утворення, був Б.О.Кістяківський (1868-1920 pp.). У своїх поглядах він еволюціонував від захоплення марксизмом до неокантіанства. Праці його важливі передусім тим, що він перший глибоко вникав у методологічні питання ("Социальная наука и право", "Право и наука о праве" та ін.).

Б.Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природ­ничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які відрізняють його від світу природи. Реальність, яку має вивчати соціологія, є, крім еко­номічних відносин, свідомості та її уявлень, дії людей, зумов­лені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звер­нення до цієї реальності — умова здобуття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії. Галузь соціології — це галузь достовірного в соціальних яви­щах, а тому її точка зору полягає не у визначенні різних можливостей, а в установленні необхідного. З даних позицій він критикував М.Михаиловського, для якого домінуючим кри­терієм при поясненні соціальних явищ була категорія можли­вості.

Близько до зазначеної групи українських соціологів стояв і С.С Дністрянський (1870-1935 pp.). У своїх працях "Загаль-

75

на наука права й політики", "Соціальні форми права" він висунув теорію зв'язків. Соціальні зв'язки, на його думку, виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історико-соціальні зв'язки розвиваються від найменш простих (родини) до найбільш складних, якими є народ і держава. Со­ціальними зв'язками є також церква, покоління, суспільні класи і стани тощо. Умова успішного функціонування соці­альних зв'язків — наявність норм, які виникають з внутріш­нього переконання про взаємну залежність людей в процесі задоволення своїх потреб. Кожний соціальний зв'язок живе своїм особливим життям, має свої особливі цілі і засоби їх досягнення. Одна й та ж особа, писав С.Дністрянський, на­лежить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Останні твердження дають підставу для висновку, що в соціологічних студіях С.Дністрянського в імпліцитному стані наявні ідеї теорії ста­тусу і ролей. Саме з позиції теорії соціальних зв'язків вчений розглядав право як соціальне утворення.

Вагомий внесок у розвиток української соціології зробив видатний вчений-економіст, мислитель і патріот М.І.Туган-Ба-рановський (1865-1919 pp.), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях "Основи по­літичної економії", "Суспільні основи кооперації", "Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію", "Пси­хологічні фактори суспільного розвитку" та інших він обгрун­тував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зов­нішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення гос­подарства у суспільному житті грунтується не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перш ніж займатися політи­кою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одя­гатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу, яка створюється господарством.

На думку М.Туган-Барановського, виробництво безпосе­редніх засобів до життя, що становить господарську діяльність, є нижчою сходинкою драбини, яку утворює різноманітна ді­яльність людей. Однак на вищих сходинках господарська ро­бота становить все меншу частку відповідної діяльності. Звідси вчений виводить закономірність, яка полягає в тому, що чим вища потреба, тим меншу роль у діяльності по її задоволенню відіграє господарська праця. Вищі види соціальної діяльності мають своє самостійне значення, незалежне від господарства. Оскільки історичний прогрес саме і полягає в одухотворенні людини, в переміщенні центру ваги людського життя в сферу вищих духовних потреб, то і соціальне значення господарсь-

76

кого моменту зменшуватиметься з рухом історії вперед. Такі погляди українського вченого перегукуються, зокрема, із су­часними теоріями постіндустріального суспільства.

Вважаючи себе прихильником соціалізму, зокрема етично­го соціалізму, М.Туган-Барановський критично ставився до марксистської теорії класової боротьби і концепції суспільного класу. Так, у статті "Що таке суспільний клас?" на противагу марксистському він запропонував своє визначення суспільного класу, під яким розумів "суспільну групу, члени якої пере­бувають в однаковому економічному становищі по відношенню до суспільного процесу привласнення додаткової праці інших груп і внаслідок того мають спільні економічні інтереси і спіль­них антагоністів у процесі суспільного господарства". На його думку, це визначення дає ключ до вчення про суспільні класи. Якщо марксизм проводив поділ сучасного йому суспільства на класи за володінням засобами виробництва, то М.Туган-Ба­рановський — за розподілом прибутку. Вчений зазначав, що вже саме формулювання марксизмом ідеї класової боротьби має історичний логічний дефект. "Не можна, — говорив він, — протиставляти політичне насильство (владу) економіч­ній вигоді (багатству) з тієї простої причини, що влада може бути, і дуже часто буває, метою в собі, а багатство завжди є лише засобом до чого-небудь іншого".

М.Туган-Барановський дійшов висновку, що тільки найбід-ніші борються за "чисте" існування. Люди значно більше праг­нуть до багатства як шляху до влади, ніж навпаки. Духовну діяльність людини трактувати з точки зору теорії класової бо­ротьби не можна. Людина є мірою всіх речей. Класовий інтерес є критерієм доброти, істини і краси. Він писав: "Вчення про класову боротьбу є неправильне розповсюдження на всю сферу історії людства деяких уявлень, правильних відносно значно вужчого кола явищ. Ні тепер, ні раніше історія людського су­спільства не була історією тільки боротьби класів, і проти­лежне твердження Маркса і Енгельса слід визнати величезною помилкою".

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у по­чатковий період (протягом другої половини XIX і на початку XX ст. — до першої світової війни), приходимо до висновку, що ряд видатних вчених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем со­ціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових прин­ципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, дослід­жуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Основного завдання — побудувати чисто теоретичну чи конкретно-со­ціологічну систему — вони перед собою й не ставили. Свою

77

увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенні соціоло­гічних поглядів серед широких верств. Цьому сприяли часопис М.Драгоманова "Громада" (Женева), журнали "Философский трехмесячник" і "Своє слово", які редагував О.Козлов, "Ча­сопис правничий" та ін. Багато праць соціологічного характеру публікувалось у "Студіях з поля суспільних наук і статисти­ки" Наукового товариства ім.Шевченка (далі — НТШ) у 1902-1912 pp. При цьому виданні НТШ об'єдналася група до­слідників соціологічних проблем і соціографів: В.Охримович, В.Старосольський, ВЛевинський, В.Панейко, МЛозинський, М.Гехтер, М.Залізняк, С.Баран, Ю.Охримович, Ю.Бачинський (автор публіцистичної праці "Ukraina irredenta") та ін.

Основний підсумок початкового періоду полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Ви­никла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити. Після велетенських суспільних і де­ржавних катаклізмів та найбільших соціологічних експеримен­тів в історії людства в перших десятиліттях українська су­спільно-політична відродженська думка стала перед переко­нанням: відродження народу як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичної політики — куди і якими шляхами по­винен йти народ — може знайти своє вирішення саме у соціо-

"""""Розвиток вітчизняної соціології в XX ст./Розвиток віт­чизняної соціології в післяжовтневий період 1917 р. не при­пинився, хоча й був неоднозначним. Соціологічні студії здійс­нювались у площині вимог "перемігшого пролетаріату", в умовах повної інтегрованості в радянську соціологічну науку. Водночас українська соціологічна думка зазнавала досить від­чутний вплив світової соціології, зокрема, соціологічних шкіл США та Європи, де процес подальшого розвитку соціологіч­ного знання в силу певних історичних умов проходив інтенсив­ніше, і

Слід зазначити, що перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з періодом прискорення інституалізації соціо­логії. Деякий час створювалися соціологічні наукові та на­вчальні заклади, проводилися теоретичні та прикладні дослід­ження. Наукова і науково-видавнича праця із соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеук­раїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціоло­гії, очолювану у 1918-1920 pp. Б.Кістяківським. На жаль, його перші праці з доби відродження української державності 1917— 1920 pp. втрачені. Після його смерті кафедру очолив марксист

78

С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. В підпорядкуванні соціально-економічного відділу бу­ла також окрема соціологічна комісія.

Опосередкований характер до проблеми соціології мала та­кож діяльність й інших підрозділів даного відділу. Зокрема, комісія для вивчення соціального руху зібрала значний емпі­ричний матеріал, досліджувала залежність продуктивності праці від заробітної плати та інших чинників. Але через фі­нансовий стан комісія змушена була припинити свою діяльність

У 1922 р.

Кафедра соціальної політики, що входила до названого від­ділу, досліджувала вплив народногосподарських процесів на інтереси робітників і селян. Деякі питання теоретичної соціо­логії розроблялися співробітниками семінарів вивчення су­спільного життя, соціальної філософії, кафедри історії і філо­софії права. У цих підрозділах активно співробітничав акаде­мік О.Гіляров, який, зокрема, досліджував такі питання, як психологія натовпу, співвідношення культури і цивілізації, межі застосування принципів та методів природознавства до вивчення соціального життя та ін.

У 1923-30-х роках виходили "Записки соціально-економіч­ного відділу". Окремі публікації порушували проблеми соціо­логії, зокрема, статті М.Туган-Барановського, С.Дністрянсько-го, О.Гілярова та ін.

Організації соціологічних студій в установах ВУАН при­святив свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Ук­раїну у 1924 р. Найближчими його співробітниками та при­хильниками його поглядів в галузі соціологічних студій були Й.Гермайзе, П.Клименко, К.Грушевська. Кабінет примітивної культури, очолюваний К.Грушевською, досліджував питання генетичної соціології, з 1926 р. видавав річник "Первісне гро­мадянство та його пережитки на Україні"^ К.Грушевська опуб­лікувала тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення на­родної казки", "Соціологія старовини" та ін. В цьому ж напрямі працював Ф.Савченко, автор студій "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької демократії".

/Однією з причин повернення М.Грушевського в Україну було прагнення створити соціологічні інституції на батьків­щині і бажання досліджувати історію свого народу в його влас­ному середовищі. Пройнятий цими ідеями, він ще у 1919 р. на чужині організовує Український соціологічний інститут (УСІ). Найважливіші завдання інституту полягали в інфор­муванні світової громадськості про соціальне життя в Україні; здійсненні підготовки досвідчених науковців у різних галузях . соціології і залученні їх до самостійної роботи на загальному

79

й українському культурно-історичному і соціологічному ма­теріалі; ознайомленні українського суспільства із здобутками соціологічної науки на Заході, її напрямами і методами; про­буджуванні в українській громадськості інтересу до соціології; ознайомленні західних наукових і громадських кіл із соці­альною історією України, її сучасним життям, поступами ук­раїнської науки тощо..'

З початку своєї організації УСІ перебував у Швейцарії, згодом переніс свою діяльність до Праги, а з 1921 р. — до Відня. Робота інституту велась по кількох напрямах: збирання бібліотеки, публічні виступи, публікації робіт співробітників. Протягом 1920-1923 pp. інститут випустив 12 книг.]

Одразу після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголосив доповідь "Український соціологіч­ний інститут і дослідна кафедра історії культури загальної й української" перед зібранням ВУАН. У ній він ознайомив при­сутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару з бібліографії, методології і техніки досліджень на загальних та українських матеріалах.] Однак інститут марксизму не підтримав цей проект, можливо, тому, що вже тоді М.Грушевський намагався зберегти "свободу, наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програ­мою", створити інституцію, яка віддячує урядові і суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і досліджен­нями, "але не знає сторонніх втручань у свою роботу і ор­ганізацію".

.;У 1924 р. замість інституту було відкрито лише науково-дослідну кафедру історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній — дві секції, однією з яких (секція методології та соціології) керував Й.Гермайзе. Функцію інституту фактично почала виконувати утворена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досліду. Згодом своєрідною філією Асо­ціації стала етнографічна секція краєзнавчого гуртка Ки­ївського інституту народної освіти, якою керував Ф.Савченко. У 1926-1927 pp. Асоціація провела 24 засідання, де було ви-дхзлошено 51 доповідь щодо соціологічного методу. Планували продовжити в ширших масштабах перенесення на грунт ук­раїнської науки світового соціологічного, етнографічного та порівняльно-фольклорного досвіду наукового аналізу; вивчати культурні впливи інших народів в українських землях.

Продовжувалася започаткована в УСІ робота і при істо-рико-філологічному відділі ВУАН, де були створені культур­но-історична комісія та комісія історичної писемності. Вони працювали по суті за планами УСІ. До цих комісій входили переважно вихованці і співробітники інституту. Після утво-80

рення кабінету примітивної культури ці три установи фак­тично й утворили Асоціацію культурно-історичного досліду.

Розвитку соціології в Україні сприяла і діяльність історич­ної секції ВУАН. У її органі — "Україна" — публікувалися статті соціологічного характеру, а також рецензії на праці Ве­бера, Вундта, Фрезера й інших авторів, на зарубіжні соціоло­гічні видання.! Певні наробки мала і філософсько-соціологічна секція Київської науково-дослідної кафедри марксизму-лені-нізму при ВУАН.

Виходячи від суміжних наук, у 20-і роки багато уваги со­ціологічним питанням присвячує ряд інститутів у межах ВУ­АН.

Український демографічний інститут, очолюваний. М.Пту-хою, досліджував, крім інших, біосоціальні процеси. З праць інституту слід відзначити розвідки М.Птухи про чисельний склад населення України за статтю і віком у 1897-1920 pp. і про смертність у Росії й Україні (Харків, 1928), І.Корчака-Чепурківського про смертність у місті й на селі в Україні, П.Пустохода про демографічні особливості населення України XX ст., М.Трачевського про народжуваність в Україні, І.Ко-валенка про самогубства у Харкові тощо.

Український науково-дослідний інститут педагогіки у Хар­кові, який очолював В.Протопопов (співробітники: М.Волобу-єв, О.Залужний, О.Попів, І.Соколянський), видавав з 1925 р. український "Журнал експериментальної педагогіки й рефлек­сології", в якому з'явився ряд праць із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології мали у про­грамі також Український психоневрологічний інститут, керо­ваний О.Геймановичем, і Київський державний психоневро­логічний інститут, який очолював В.Гаккебуш. Обидва інсти­тути видавали свої праці, частина з яких мала великий інтерес для соціологів.

Питання соціологічного характеру вивчали також Етног­рафічне, Географічне і, насамперед, Антропологічне товари­ства.] Слід відзначити видання трьох томів "Матеріалів до ан­тропології України" Л.Ніколаєва. Значною мірою соціоло­гічний характер мають три томи "Кримінальної антропології і судової медицини" (Харків, 1926-1928).

Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафедри марксизму і марксознавства, відкритої у 1921 р. у Харкові, до 1930 р. в тримісячнику "Прапор Марксизму" вміщував і дещо об'єктивний описово-соціографічний мате­ріал. Інститут поділявся на секції: філософсько-соціологічну, економічну, історичну секцію з національних питань і секцію підготовки (пропагандистську). На початку 30-х років ці мар­ксистські інституції були об'єднані під назвою Всеукраїнської

81

асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах був створений Інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видавав часопис "Прапор марксизму-ленінізму" (у 1934 р. він став називатися "Під марксистсько-ленінським прапором" і виходив як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУ-АМЛІНУ існували кафедри соціології.

[Серед публікацій того часу слід також згадати праці С.Ос-тапёнка, який був під впливом думок одного із старіших пе­редвісників української соціології С.Подолинського. В 1920 р. в Кам'янці-Подільському з'явилася праця про характерні при­кмети українського народу порівняно з іншими народами; ці­каві студії про статику й динаміку головних соціальних груп України, студії із соціології праці, "Енергетика суспільної еко­номії" (1925 р.) як спроба пояснити економічні процеси ук­раїнського суспільства та підстави економічної політики Ук­раїни; М.Воскресенського "Організм і оточення" (1929 p.).

Реорганізація науки в Україні, що тоді здійснювалася, як зазначав того часу відомий український соціолог в еміграції М.Шаповал, йшла дивним шляхом: разом із збільшенням до-свідності, експериментальності в методах дослідження, тобто при поліпшенні методів вивчення, пануюча в Україні влада встановила звуження свободи наукової критики, свободи до­сліду і висновку. За соціологію влада вважала тільки марк­сизм, "соціологія" та "історичний матеріалізм" розглядалися як терміни-синоніми.

Після 1930 р., за умов гоніння на українську науку, роз­в'язання політики терору й репресій, ослабла зацікавленість соціологічними студіями. Старші дослідники й установи були ліквідовані, інші, уникаючи небезпечної тематики, в основно­му популяризували в дусі догми вчення Маркса, Енгельса, Ле­ніна, Сталіна. Соціологія як наука втрачає свій самостійний статус, заноситься у "чорний список" так званих буржуазних наук, стає поволі служницею пропаганди] Конкретна мікро­соціологія та соціометрія не встигли розвинутися взагалі, бо заборонені були математична статистика, теорія ймовірності і вибірки, структурно-функціонального аналізу для вивчення.' радянського суспільства.

З 1936 p., з посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан був понад ЗО років, незважаючи на спорадичні "потеп­ління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ,! Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937-1946 pp.) не видав практично жодної вагомої праці со­ціологічного характеру.[Пізніше наукова тематика із соціаль­них та національних питань була передана створеному у 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю

82

у цьому Інституті не було відомостей аж до початку 60-х ро­ків, коли відділ атеїзму провів соціологічні дослідження на за­хідноукраїнських землях, але вони опубліковані не були, Де­які наслідки проведених праць були надруковані у збірнику "Соціологія на Україні" (К., 1968). Хоча його оголосили як перший український щорічник соціології, проте наступні річ­ники так і не з'явилися. Правда, в 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видав інший збірник "Філософія та соціологія", в якому соціології був присвячений невеличкий розділ.

Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори: майже повний кон­троль партії над плануванням, тематикою та проведенням со­ціологічних досліджень; відсутність самостійного статусу со­ціології як науки та її ототожнення з історичним матеріа­лізмом у плані вихідних методологічних засад; постійний політичний ризик інноваційної соціології; протидія соціологіч­ним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному грунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні наукові розвідки, які відхилялися від партійної лінії, діставали ярлика "націоналістичних"; застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методич­них засобів соціологічного аналізу; обмеженість державної со­ціальної статистики та часто її недостовірність; бідна мате­ріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнан­ня, електронно-обчислювальної техніки, комп'ютерів; відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціа­лістів, у тому числі ї за кордоном; нерозвинутість наукових зв'язків із зарубіжними соціологами. До цього слід додати, що наслідки соціологічних досліджень у більшості випадків при­ховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не врахо­вувалися. Виразно позначилась непідготованість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення за­мовлень для науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш неординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали своїми дослідженнями. Тому соціологія в Україні протягом багатьох років знаходилась у стані регресу.

Лише з початком революційного оновлення суспільства у середині 80-х років змінюється ставлення до соціології та усві­домлюється зростаюча потреба в її дослідженнях. Розвиток со­ціології стає нагальною потребою національного відродження України. Яскравим виявом цієї тенденції було створення во­сени 1990 р. Інституту соціології в системі Академії наук. Го­ловний напрям діяльності інституту — виявлення закономір-

83

ностей українського суспільства в національному і міжнарод­ному контексті, осмислення та узагальнення досвіду перетво­рення суспільства у справді громадянське. Досягнення цієї ме­ти реалізується, зокрема, в таких напрямах досліджень: особливості соціально-статусної стратифікації в умовах станов­лення ринкової економіки; соціальні умови й механізми фор­мування ринкової економіки; фактори виникнення і механізми подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації су­спільства; українська етнічність у сучасному світі та ін. Інсти­тут має широкі зв'язки з аналогічними зарубіжними інсти­туціями.

,_У цей час відбуваються й інші важливі події для станов­лення української соціології. Створюється Українська соціо­логічна асоціація, в університетах відкриваються факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започат­ковуються соціологічні видання, утворюються спеціалізовані ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, починає виходити журнал "Філософська і соціологічна думка".

Нині соціологія знаходиться в пошуку власної аутентич­ності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схе­му та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Кар­динально переглядається предмет її досліджень; в якості центрального поняття, ключової соціологічної категорії видіг-ляється галузь суб'єкта, а сама соціологія розуміється як са­мостійна наука про соціальні спільноти-суб'єкти, механізми їх становлення, функціонування й розвитку; створюються умови для методологічного плюралізму в соціології, існування різних підходів, орієнтацій в соціальних дослідженнях; укра­їнська соціологічна школа набуває рис національної, що зна­ходить прояв не стільки в проблематиці досліджень, скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень ук­раїнської культури в цілому./

Висновки. Тривалий історичний процес розвитку соціоло­гічної думки в Україні, її протосоціологія, що зародилась ще в період Київської Русі, завершується. Настав час створення соціології як самостійної суспільствознавчої науки, із своєю класичною традицією, власними проблемами і термінологією, а водночас і з відкритою для взаємного обміну із світовою . соціологією.

Специфічними особливостями розвитку соціології в Україні були: її майже цілковита залежність від соціально-політичних та ідеологічних чинників і свідоме гальмування дослідницької думки; розвиток в умовах бездержавності і поширення відчут­тів провінційності щодо вітчизняних доробків у площині соціо­логії; штучне роз'єднання лав дослідників на тих, хто працю-

84

вав у краї, і тих, хто мусив виїхати в еміграцію. До спе­цифічних рис розвитку української соціології належить також та обставина, що вітчизняні соціологічні дослідження в умовах відвертого ідеологічного тиску втрачали свою наукову вагу, тоді як можливість досить вільного розвитку соціологічної дум­ки в еміграції породила появу вагомих соціологічних праць, які тепер становлять класику української соціології^

Ключові поняття і терміни: українська протосоціологія, ге­нетична соціологія, українське літописання, українське козац­тво, козацькі реєстри, Києво-Могилянська академія, Кирило-Мефодіївське Братство, школа "філософії серця", українська історіософія, українська історіографія, українофільство, ідея прогресу М.Драгоманова, Український соціологічний інститут, Інститут соціології НАН України.

Запитання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте витоки української протосоціології.

2. Що характерне для початкового етапу української соціології?

3. Опрацювавши додаткову літературу, проаналізуйте погляди одного з українських передвісників соціології.

4. Дайте загальну характеристику розвитку соціологічної думки в Украї­ні в другій половині XIX — на початку XX ст,

5. Як розвивались соціологічні студії в Україні в 20-ЗО-х роках?

6. Назвіть декілька факторів, які призвели до того, що на початку 30-х років українська соціологічна традиція була перервана.

7. Які основні фактори пізнього усамостійнення соціології як науки в Україні?

8. Яке значення особисто для вас має вивчення історії соціології Украї­ни?

9. Назвіть основні завдання і проблеми сучасної української соціології.

План семінарського заняття (2 год)

1. Розвиток соціального знання в Україні від княжої доби до середини XIX ст.

2. Соціологічні ідеї представників української суспільної думки другої половини XIX — початку XX ст.

3. Соціологія в Україні в 20-30-х роках.

4. Українська соціологія сьогодні: стан, проблеми і перспективи.

Теми рефератів

1. Соціологічні досліди женевського гуртка українських вчених 80-х ро­ків XIX ст.

1. М.М.Ковалевський як соціолог.

2. Соціологічні погляди І.Франка.

3. М.Грушевський і українська соціологія.

4. Розвиток української соціологічної думки в еміграції.

85