8. Українська історіографія хіх-хх ст. У контексті національного відродження в Україні

Провідна тенденція розвитку українсь­кої історіографії пов’язана із процесом перетворення її з маргі­нальної, другорядної структури на національну історичну науку з власними інституціями, кадрами та концептуальним апа­ратом. Із “славнозвісної гілки” загальноросійської історії українська історіографія перетворилася на національну історіографію, окремішну від таких чужих структур, як російська, польська або німецька історична наука. Цей процес тривав протягом усьо­го XIX - початку XX ст. Протягом цієї доби український історіографічний процес відбувався в контексті національного відродження, що й зумовило глибокий взаємний вплив української історіографії та відродженського руху.

Значний вплив на розвій українського історіографічного процесу мали суспільні рухи – слов’янські відродження, громадсько-народницький рух, з притаманними йому ідеалами співпраці інтелігенції і народу, культом народної мови й письменства, практикою розв’язання селянського питання. Специфіка духовного життя українського народу полягала в тому, що його суспільні ідеали, ідеологічні настанови, політичні програми висловлювалися в історичних та етно­графічних працях.

Українська історіографія увібрала новітні віяння європейсь­кої філософсько-історичної думки. Ідеї французького про­світництва, німецького романтизму, позитивізм із його культом природознавчої методології та інтересом до природничих наук – усе це знаходилося в арсеналі української історіографії ХІХ – початку XX ст.

Українська історіографія ХІХ – початку ХХ ст. виступає як засіб ідейно-теоретичного обгрунтування процесу відродження.

По-перше, історіографія постає інструментом формування як масової національної свідомості, так і професійної, історичної. По-друге, наукова історична праця активістів національного руху сприяла обґрунтуванню політичних програм українства. Не випадковий і той факт, що перша політична програма виникла в середовищі кирило-мефодіївців, які професійно займалися етнографічними та історичними студіями (Костомаров, Куліш, Гулак, Маркович та ін.). По-третє, українська історіографія щільно пов’язана з культурно-громадською просвітницькою діяльністю. Популяризації та розповсюдженню знань про минуле рідного краю, Україну та український народ сприяла активна археографічна діяльність відомих учених, літераторів, етнографів, знавців старовини, як-от: М.Цертелєва, І.Срезневського, М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова, П.Лукашевича, М.Номиса, П.Чубинського, В.Антоновича, О.Лазаревського.

Статусу національної українська історіографія набула завдяки діяльності професорської корпорації, до складу якої входили В.Антонович, К.Михальчук, П.Житецький, О.Кістяківський, М.Драгоманов, Ф.Вовк, М.Довнар-Запольський, М.Владимирський-Буданов, Д.Багалій, М.Грушевський.

Керуючись тим, що історіографія – природний чинник процесу національного відродження, засіб його історичного обґрунтування, слід визнати, що етапи розвитку історіографії співпадають з ходом національного відродження в Україні.

Перший період в українському історіографічному процесі ХІХ - початку XX ст. припадає на початок ХІХ ст. Це період кри­тичної історії, який відповідає реставраційній добі процесу українського відродження із притаманною їй ідеологією істо­ричного легітимізму (встановлення рештків державної авто­номії України в межах російського імперського світу). Критична історія - це такий різновид дослідження, коли автор повної систематичної історії поєднується в одній особі з критиком та збирачем текстів, істо­ричних пам’яток і джерел. Цей тип історичного дослідження в українській історіографії репрезентує “История Малой России” Д.Бантиш-Каменського (1822 р.), а також історичні праці О.Мартоса, М.Маркевича і Д.Зубрицького.

Наступний період починається з другої чверті ХІХ ст. і охоплює 20-60-ті рр. ХІХ ст. Сенс цього періоду полягає у формуванні романтичного напряму в українській історіографії, що пов’язана із формуванням специфічних рис національної свідомості (ге­роїзація козацтва, ідеалізація козацької державності) і першими спробами організаційно-політичного оформлення національного руху українства.

Коло зацікавлень романтиків на ділянці українознавства складають словесність, фольклор, історія, етнографія, археогра­фічна діяльність. Саме у цей період з’являються перші істори­ко-етнографічні збірки, розвідки, статті М.Цертелєва, М.Мак­симовича, І.Срезневського, харківських романтиків А.Метлинського, М.Костомарова та ін. На Галичині розгортає ді­яльність гурток львівських романтиків – “Руська трійця” - М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький.

Третій період охоплює 60-80-ті рр. XIX ст. і характеризуєть­ся утвердженням народницької ідеології в національній свідо­мості та історіографії українців. Цей період відповідає народницько-громадянській добі процесу відродження.

Народницькими ідеалами пройнята діяльність активістів українського руху, які на початку 1860-х рр. гуртувалися довкола одного з перших часописів широкого українознавчо­го профілю “Основа” в Санкт-Петербурзі. У 1870-х рр. центр народницького руху українства переміщується до Києва, ідейним промотором його стає Стара Київська громада. Провідні по­статі цієї доби в українознавстві, у тому числі в історіографії - М.Костомаров, П.Куліш, П.Чубинський, В.Антонович, Т.Рильський, П. та О.Єфименки, М.Драгоманов, Ф.Вовк, П.Житецький та ін.

Осередком культурної, наукової та літературної діяльності українських народників у 1880-х рр. стає редакційний гурток часопису “Киевская старина” на чолі з О.Лазаревським.

Доба з початку 90-х рр. XIX ст. до перших десятиліть XX ст. становить вирішальний період у процесі витвору національної української історіографії, яка характеризується її остаточним ідейно-концептуальним та організаційним оформленням. У цей період українська мова стає мовою науки, витворюється власний понятійний апарат української національної науки.

Діячі української історіографії цілком усвідомлюють її само­достатність, відмінність від таких чужих структур, як російсь­ка, польська чи німецька історична наука. Не випадково у цей період з’являються й перші начерки з минулого української іс­торіографії О.Пипіна, О.Лазаревського, М.Василенка, братів О. та М.Грушевських.

Доробком національної української історіографії цієї доби стало утворення модерної концепції української історії. До ідей­ного і фактуального обгрунтування цієї концепції спричинили­ся, зрозуміло, історики народницького напряму, насамперед В.Антонович та його школа київських документалістів, автори та діячі редакційного гуртка довкола “Киевской старины”. Втім, провідна роль у створенні наукової концепції української історії належить М.Грушевському та його львівській школі.

Остаточно руйнацію народницької схеми української історії довершувала концепція “повнокласовості” українського су­спільства В.Липинського. Всупереч народницькій доктрині, згідно з якою націю утворювали виключно селянські маси, Ук­раїна, в інтерпретації державницького напряму, постала як розвинене суспільство з класами та соціальними прошарками. Внеском послідовників В.Липинського в українську історіо­графію на початку XX ст. було закріплення в науковій свідомості та дослідницькій практиці принципу державності, про­блеми влади та політичного проводу, ідеї еліти та її соціокультурного призначення.