10. Історіографія історії України у дослідженнях зарубіжних науковців

Говорячи про образ української зарубіжної (еміграційної, західної, діаспорної) історіографії, ми маємо на увазі суб’єктивну рецепцію, уявлення про структуру наукового життя, персоналії, методи і функції науки, науковий доробок українських зарубіжних істориків в середовищі української наукової спільноти.

Зі встановленням радянського режиму, значна частина українських істориків опинилася в еміграції. Разом із представниками інших наук вони активно долучилися до створення українських наукових установ у Чехословаччині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Італії та інших країнах. Їхні дослідження в галузі державницького напряму української історіографії розвивалися в основному в стінах Українського вільного університету (УВУ) та в Українському науковому інституті в Берліні (УНІ-Б).

Головним осередком української історичної науки в еміграції став УВУ (засновано у 1921 р.), заснування якого підготували О.Колесса, М.Грушевський, Д.Антонович, С.Дністрянський та ін. Свою діяльність він розпочав у Відні, продовжував у Празі, а згодом – у Мюнхені. У травні 1923 р. науково-викладацький склад УВУ створив Українське історико-філологічне товариство в Празі, яке стало головним осередком наукового опрацювання історії України і української історіографії. Провідну роль у ньому відігравали відомі історики державницького спрямування, зокрема В.Біднов, Д.Дорошенко, Б.Крупницький.

Діяльність українських істориків еміграції міжвоєнних років, їх внесок у розвиток державницького напряму української історіографії або замовчувалися, або спотворено висвітлювалися в радянській історіографії. Натомість у працях істориків діаспори Л.Винара, Д.Дорошенка, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко знайшли відображення основні надбання діаспорної історіографії, її державницька спрямованість.

Уже з перших кроків діяльності Українського історико-філологічного товариства у Празі та розгортання історичних студій в УВУ, лідируюче місце у цих процесах посів Д.Дорошенко, який прибув сюди в грудні 1920 р. Тут він підготував і видрукував ряд наукових та популярних досліджень: курси української історії (1921, 1923); монографії про Пантелеймона Куліша (1923), Миколу Костомарова (1924), академіка Миколу Сумцова (1925), В’ячеслава Липинського (1925). Видав також ґрунтовну працю “Огляд української історіографії”.

Д.Дорошенко багато сил віддав справі утворення та розвитку державницького напряму української історіографії в інших закордонних інституціях, зокрема в Українському науковому інституті в Берліні. Під його керівництвом УНІ-Б перетворився у справжній центр українського державознавства, де працювали такі відомі вчені, як В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський та ін.

Значний вплив на утвердження державницької концепції української історії мала праця В.Липинського “Україна на переломі”, його публіцистичні твори, присвячені вузловим питанням державотворення. З нього брали приклад інші члени кафедри, зокрема Д.Олянчин, який вивчав історію відносин між Прусією та Україною, В.Кучабський, котрий досліджував українську історію козацької доби.

З метою глибшого розвитку державницького напряму української історіографії, в стінах Українського наукового інституту в Берліні в 1928-1931 рр. працювало Українське академічне товариство – науковий гурток молодих українських вчених і студентів, які займалися дослідженням питань українського державництва. Його керівниками були В.Кучабський та Д.Олянчин.

З 1933 р. деякі співробітники Українського наукового інституту в Берліні почали схилятися до політики Гітлера в «східноєвропейському питанні». В умовах нацистського режиму небезпечно було займатися наукою, а тим більше – українською. Український науковий інститут працював до 1945 р. В 30-ті рр. осередки української історичної науки за кордоном залишилися в Чехословаччині та Польщі.

Самоліквідація Українського соціологічного інституту у зв’язку з поверненням М. Грушевського в 1924 р. на Україну, політична переорієнтація УНІ-Б на початку 30-х рр. поставили Прагу в стан провідного захисника української історичної думки в еміграції.

Після повернення до Варшави Д.Дорошенко продовжив наукову діяльність. У 1938 р. вийшла його праця «Мазепа в історичній літературі і в житті». Цінним було дослідження Д.Дорошенка, присвячене Т.Шевченку, надруковане у Празі в 1940 р., та монографія «Тарас Шевченко. Його життя і твори» (Відень, 1942).

Помітну роль у розвитку українського державознавства відіграв С.Дністрянський. Обіймаючи посаду ректора УВУ в 1925 р. він видав вичерпне дослідження на тему «Погляд на теорії права та держави».

Серед талановитих істориків державницького спрямування, які працювали в Українському вільному університеті, виділялася постать Б.Крупницького (1894-1956 рр.). Його погляди на історію української державності концентровано відображені у підсумковому дослідженні “Гетьман Данило Апостол і його доба”, яке побачило світ у 1948 р. В ньому вперше в українській історіографії ґрунтовно розкривалася державницька діяльність гетьмана Данила Апостола. Б.Крупницький один із перших, хто опублікував курс історії України в Німеччині, який витримав два видання у Лейпцигу (1939, 1943 рр.).

Винятковий внесок у розвиток української історичної думки державницького спрямування внесла наступна плеяда істориків-державників, що також перебували в еміграції, – І.Крип’якевич, С.Томашівський, І.Кревецький та інші представники історичної школи М.Грушевського.

Зокрема, І.Крип’якевич, перебуваючи в еміграції, продовжував досліджувати історію українського козацтва та опублікував “Студії над державою Б.Хмельницького” (1925-1931 рр.), чим підтвердив свій статус українського історика-державника.

Інший представник державницького напряму – С.Томашівський – у 1921-1925 рр. жив у Берліні, пізніше повернувся до Львова, де згодом очолив редакцію часопису “Політика”, а з 1928 р. був доцентом історії України Краківського університету. Після видання праць “Українська історія: нарис”, “Стародавні і середні віки”, “Бісмарк і Україна” вчений сконцентрував увагу на дослідженні історії української церкви, визнаючи, що церква є берегинею національної і державницької свідомості українського народу.

Таким чином, українські історики, опинившись після поразки української революції в еміграції, гідно розвинули, збагатили й утвердили національно-державницький напрям української історіографії. Найяскравішими його постатями були Д.Дорошенко, В.Липинський, С.Дністрянський, В.Кучабський, Б.Крупницький, С.Томашівський та ін. Творча спадщина цього напряму, всупереч фальсифікаціям і спотворенням, зробленим радянською історіографією, відіграла велику роль у створенні наукової історії України.