Тема 2 Організація проектного фінансування

2.1. Зміст та складові системи проектного фінансування

2.2. Суб’єкти проектного фінансування

Система проектного фінансування складається з чотирьох послідовних етапів (рис. 2.1):

1. обґрунтування джерел та інструментів фінансування;

2. визначення суб’єктів проектного фінансування;

3. розроблення планів (схем) фінансування інвестиційних проектів;

4. регулювання взаємодії учасників фінансування.

EMBED Word.Picture.8

Рис. 2.1. Система проектного фінансування

Поряд з ринковими саморегуляторами кон’юнктури та конкуренції для розвитку проектного фінансування необхідна організація регулювання проектного фінансування, що реалізується через дійові державні регулятори законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру.

Виходячи з необхідності залучення фінансових ресурсів для реалізації великих інвестиційних проектів з різних джерел та за різними умовами, масштабами й формами власності, важливим законодавчо-нормативним підґрунтям проектного фінансування в Україні є:

Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. № 997-ХІV;

Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р. № 1286-ХІV;

Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ;

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. № 1560-ХІІ;

Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 р. № 978-15;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Координаційну раду з питань політики фінансового сектору» від 1 листопада 2000 р. № 1620;

Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР;

Указ Президента України «Про Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні» від 11 квітня 1997 р. № 323/97;

Закон України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 р. № 687-XIV;

Закон України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 р. № 1699-ІІІ;

Закон України «Про основи містобудування» від 6 листопада 1992 р. № 2780-ХІІ;

Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-ХІV;

Закон України «Про ціни та ціноутворення» від 3 грудня 1990 р. № 507-ХІІ;

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV;

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV.

Важливою складовою системи проектного фінансування виступають фінансові плани та схеми фінансування інвестиційних проектів, які мають практичне значення.

Основна мета складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів і витрат у плановому періоді.

Фінансовий план являє собою узагальнюючий плановий документ, який відображає надходження та витрачання грошових коштів підприємства на поточний (до одного року) та довгостроковий (більше одного року) періоди.

Процес фінансового планування повинен включати такі етапи:

• аналіз фінансових показників за попередній період на основі бухгалтерського балансу, звіту про фінансові результати, звіту про рух грошових коштів тощо;

• короткострокове фінансове планування;

• довгострокове фінансове планування;

• практичне запровадження планів та контроль за їх виконанням.

Основними завданнями фінансового планування повинні бути:

• забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

• визначення напрямів ефективного вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання;

• виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок поліпшення використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів.

Складним та багатоетапним процесом виступає також підготовка ефективної схеми фінансування проекту, в якій необхідно порівняти ефективність використання тих форм та методів його реалізації, які є доступними на інвестиційному ринку.

Схеми фінансування інвестиційних проектів можуть об’єднуватися у дві групи:

1. здійснення проекту як єдиного цілого, використовуючи наявні у підприємства фінансові ресурси, різні види позичок чи позичкових коштів; можуть бути використані основні фонди компанії, включаючи нові об’єкти, які будуть побудовані в результаті реалізації проекту;

2. розподіл процесу реалізації проекту на цільові підпроекти, позичкова підтримка яких ґрунтується на прямому чи непрямому кредитуванні, та поетапна реалізація таких підпроектів.

Використання першої схеми пов’язано, як правило, з реалізацією невеликих проектів, а також проектів, які з тих чи інших при­чин неможливо поділити на підпроекти (або це є недоцільним).

Другий метод фінансування застосовується для складних проектів, реалізація яких розрахована на період, що перевищує типові терміни кредитування проектів учасниками інвестиційного ринку. Перевагами такого способу реалізації проекту є можливість:

• залучати до фінансування та реалізації окремих підпроектів різноманітні організації, що можуть виявити інтерес до конкретних об’єктів, що є результатом виконання лише цих підпроектів;

• використовувати результати реалізації окремих підпроектів як гарантійні інструменти забезпечення повернення позичкових коштів на наступних етапах проекту, а амортизаційні відрахування від цих проектів — для фінансування наступних етапів проекту.

• ефективно застосовувати весь спектр позичкових інструментів, а саме корпоративних та трастових інструментів з різним ступенем участі та/чи контролю з боку кредиторів.

• використовувати переваги періоду податкових пільг через зменшення ставок оподаткування чи передачі третій стороні, капіталізації коштів від зменшення амортизаційних податкових виплат;

• підвищити ціну акцій самого підприємства, використовуючи об’єкти, продукцію чи послуги, що є результатом окремих підпроектів.

Основними критеріями, якими слід керуватися під час розроблення схем фінансування інвестиційного проекту, виступають:

1. отримання фінансових ресурсів за меншою ефективною вартістю;

2. досягнення найбільшого ефекту від кредитів та податкових пільг у ті періоди, коли вони діють;

3. оптимізація отриманих доходів, що забезпечується ефективним урахуванням особливостей чинного податкового (правового) середовища;

4. підтримання гнучкості та мінімізації витрат на заробітну плату та інші соціальні виплати;

5. мінімізація негативних наслідків від взаємних зобов’язань, що містяться у формах та методах, які використовуються та пов’язані з виплатами чи передачею власності;

6. зменшення витрат фінансових коштів і ризику проектів за рахунок відповідної структури та джерел фінансування і певних організаційних заходів, у тому числі податкових пільг, гарантій, використання різних форм участі.

Останньою складовою системи організації проектного фінансування виступає реалізація контролю за умовами фінансування. Належне виконання інвестиційного проекту контролюється менеджерами основних учасників проекту. Процес здійснення контролю за умовами фінансування реалізується по-різному залежно від статусу учасника (статусу кредитора, підрядника чи ініціатора).

Якщо фінансові зобов’язання не виконуються, то у кредитора є три варіанти подальших дій:

• реструктурувати борг, тобто переглянути умови його надання;

• змінити статус кредитора на статус власника, наприклад, змінюючи облігації на акції ініціатора проекту у визначеній пропорції;

• вимагати виконання гарантійних зобов’язань у зв’язку з фінансовою нездатністю позичальника обслуговувати борг.