51. Політичне життя в Україні 1907-1914 років

Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка, за ім'ям голови царського уряду, отримала назву столипінської. II Дума була розпущена, вводився в дію новий виборчий закон, згідно з яким 80 % населення позбавлялося виборчих прав. В основному це стосувалося робітників, селян, не російських народів. III Дума була реакційною, більшість у ній мали чорносотенці й октябристи, що давало можливість царю успішно нею керувати. Від України обрали 111 депутатів, з них 64 поміщики. За партійною приналежністю більшість з них на лежала правим та російським націоналістам (55). Національно-демократичні партії України не змогли ввести своїх представників до III Думи. Значно посилилися репресії: у більшості губерній України діяв воєнний стан, лютували каральні загони. У 1909 р. у тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично розгромлені були профспілки та інші громадські організації. Якщо у 1905 р. нараховувалось 245 тис. членів профспілок, то у 1909 р. залишилось лише 13 тис. Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору, царський уряд на чолі з П. А. Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувались перш за все аграрного сектора. Основні заходи аграрної реформи: • дозвіл виходу з общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння; • створення хуторського та відрубного господарства; • надання кредитної допомоги селянам через селянський поземельний банк; • проведення переселення селян з європейської частини держави, де землі не вистачало, до Сибіру, на Далекий Схід, у Середню Азію. Тим самим Столипін хотів убити двох зайців: дати селянам землю, вивезти їх з перенаселених районів, позбавившись незадоволених мало- і безземеллям. Планувалось, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскільки, крім аграрних перетворень, вона передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти. Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади і привілеїв багатих верств населення (у першу чергу поміщиків та буржуазії), а також заможного селянства. В Україні з 1906 по 1915 pp. з общини вийшли 468 тис. дворів, або 30,2% від загальної чисельності общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати землю у відруб, тобто в одному місці, «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хуторських і відрубних господарств (13 % загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хутірського господарства запровадили Селянський поземельний банк. Цей банк купував у поміщиків землі, а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам. Селяни України протягом 1906-1910 pp. купили в банку 480 тис. десятин землі, з них хутірські та відрубні господарства 82,6 % . Банк підняв ціну землі з 105 крб. за десятину в 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. Діяльність банку сприяла зміцненню заможних селянських господарств. Якщо селяни не могли виплатити щорічні внески і проценти, то земля поверталася назад до банку. Протягом 1906—1917 pp. селяни викупили в основному в поміщиків більше 7 млн. га землі. Унаслідок цього в них опинилося 65% усієї землі і на одне господарство вже припадало 8,6 га. На селі організовувалися прокатні технічні станції, сільськогосподарські читання з метою поліпшення агрокультури. Для малоземельних селян створювалися товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Певні результати дала політика переселення. Найбільшу кількість переселенців дала Україна. Це було пов'язано з тим, що саме тут конче не вистачало землі, відчувалося сильне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн. селян. Та невдовзі 17% з них повернулися назад, ще не-задоволенішими і збіднілішими, оскільки в Україні в них землі не було, й у Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це спричинило загострення соціальних відносин в українському селі. Таким чином, реформа сприяла подальшій соціальній диференціації на селі. Ця диференціація призвела до того, що в бідняків земельні наділи зменшувались, а у заможних — збільшувались. Концентрація наділів давала можливість ширше застосовувати машини, добрива, агрокультуру. Розширилися посівні площі. Середньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн. пудів у 1900-1902 pp. до 1070 млн. у 1910-1913 pp. Столипінська аграрна реформа після скасування кріпосного права у 1861 р. була наступним великим кроком на шляху еволюційного розвитку Російської імперії, поступового перетворення її з феодальної в буржуазну монархію. Вона прискорила розвиток капіталістичних, ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі, покращила стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому. Тому участь селянства в новій революції з усіма її наслідками стала неминучою. Напередодні війни царизм значно посилив національний гніт: закривались українські школи, «Просвіти», журнали, конфісковувались твори українських письменників, у тому числі і Т. Г. Шевченка. Українці, як і всі інші неросійські народи, оголошувались «інородцями». їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, а й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів. Таким чином, національне питання напередодні війни значно загострилось. Національне питання — це питання про ліквідацію усілякого національного гноблення, про досягнення рівноправності національностей, вільного самовизначення і розвитку великих і малих народів. Причинами загострення були політична реакція в країні, прагнення царизму придушити будь-який визвольний рух, у тому числі й національний; розгул шовінізму у зв'язку з підготовкою до війни і від повідна реакція на це з боку національно-демократичних сил; зв'язок національного питання з аграрним, адже більшість населення національних регіонів були селяни, для яких ці два питання перепліталися; правова та теоретична невідпрацьованість національного питання. У цей період різними політичними силами (крім царизму, який виступав за статус-кво) пропонувались різні шляхи вирішення національного питання в Україні. «Товариство українських поступовців» (ТУП), створене у 1908 p., виступало за ідею національної автономії України в межах майбутньої конституційної Росії. Російські ліберали (кадети, трудовики) погоджувались на дозвіл запровадження української мови в початкових школах у місцевостях з переважаючим українським населенням. Чорносотенці з України (Д. Піхно, В. Савенко) категорично виступали проти будь-яких поступок українцям, заявляючи, що українство «загрожує смертельною небезпекою великій російській державі». Незважаючи на гніт й утиски царату, українська культура продовжувала розвиватися й досягла певних успіхів. У 1914 р. в Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн. учнів, а у 27 вузах училося 35,2 тис. студентів.