5.3. Упровадження розподільчої політики

Принцип ефективності Парето виявляється недостатньо придатним для аналізу ситуацій, що виникають при розширенні виробничих можливостей суспільства. У такому випадку можна скористатися принципом компенсації Н.Калдора-Дж.Р.Хіксау згідно з яким перехід від одного стану економіки до іншого буде означати покращання стану суспільства, якщо індивіди, чий добробут підвищується, можуть компенсувати (без погіршення свого початкового рівня добробуту) втрати інших індивідів, що виникають при переході економіки до нового стану.

Економічне і соціальне регулювання

Різні форми регулювання поділяються на дві великі групи - економічне і соціальне регулювання. Економічне регулювання - це назва більш ранніх форм регулювання, коли регулювання зосереджувалося на галузевих питаннях - таких, як ціноутворення, маркетинг та конкуренція. Регулятори мали прямий вплив на галузеві структури і виробничу діяльність і найчастіше спрямовувалися на окремі галузі або ринки.

Соціальне регулювання поширилось в індустріально розвинених країнах в останні десятиріччя і отримало таку назву через спрямованість на вирішення питань добробуту і соціальних гарантій у суспільстві. Ці інструменти втручання фокусуються на умовах, за якими блага виробляються та розподіляються, а також на фізичних характеристиках продукції. Вони стосуються різноманітних питань безпеки, охорони здоров'я, зайнятості, стану довкілля (контроль за шкідливими викидами і управління національними природними ресурсами) і поширюються не на окремі галузі або ринки, а на економічну систему в цілому. Метою впровадження такого регулювання є поліпшення людського життя.

Слід підкреслити, що обидві групи регуляторів модифікують економічну поведінку щодо виробництва, споживання і розподілу продукції, і обидві можуть застосуватися для вирішення економічних і соціальних завдань політики.

Наприклад, законодавство щодо безпеки праці (соціальні регулятори) впливає на виробничі процеси, адже потребує додаткових витрат і веде до збільшення собівартості продукції, отже, скорочує пропозицію і зменшує конкурентоспроможність відповідної галузі. Так, якби в українській вугільній промисловості запровадити норми безпеки виробництва, які діють у вугільній промисловості Сполучених Штатів чи у Великій Британії, тоді б собівартість українського вугілля ще більше перевищувала рівень цін світових ринків вугілля; отже, коли вітчизняні лобісти "енергетичної безпеки" виступають проти закриття вугільних шахт, вони повинні пам'ятати, що надвисока смертність у вугільному виробництві є наслідком недооціненої соціальної вартості цієї продукції. Чи інший приклад: підвищення безпеки пасажирських авіаперевезень, яке набуло актуальності внаслідок гучних терористичних актів у США, призвело до підвищення цін на авіаквитки майже у всьому світі і стало вторинним чинником - скорочення пропозиції (після первинного - скорочення попиту з боку пасажирів), який вплинув на обсяг пасажирських перевезень.

Отже, підвищення суспільних вимог до якості життя, яке не може забезпечити саморегульована ринкова економіка, привело до збільшення масштабів соціального регулювання, зростання державного втручання в економіку і збільшення обсягів державного сектору протягом кількох останніх десятиріч у майже всіх економічно розвинених країнах. Те, наскільки ефективно і результативно діють саме соціальні регулятори в економіці, може вважатись одним із сучасних індикаторів соціально-економічного розвитку того або іншого суспільства. За цими показниками Україна значно відстає від розвинених країн.

Слід іще раз підкреслити, що рівень соціального регулювання - це не тільки прояв доброї волі законодавців, які теоретично можуть досить швидко і дешево ухвалити відповідні закони і норми поведінки, це перш за все питання соціального вибору у суспільстві, адже за якість життя треба досить дорого платити в термінах ефективності.