19. Загальна характеристика політичної системи суспільства

В сучасному демократичному суспільстві держава, яка є стрижне­вим суб'єктом відносин політичної влади, не повинна претендува­ти на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності однією із за­сад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної державності ( ст. 15 Конституції України) означає визнання ак­тивної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні на­прямки соціального розвитку акумулюються і формуються пере­дусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм.

Можливим є формулювання різних понять політичної систе­ми суспільства, кожне з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства.

З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної систе­ми:

суб'єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);

політичні інститути (держава як інститут, політичні партії та рухи), які відбивають інтереси суб'єктів політики, становлять разом політичну організацію суспільства;

політичні відносини, які складаються між структурними елементами політичної системи;

політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне життя суспільства;

політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне становлення до політики;

політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її учасників.

Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично широке і тому придатне передусім для соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально при­свячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьо­му рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи розглядається в за­гальному контексті суспільно-політичної проблематики. Так, у політичній системі суспільства з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний ме­ханізм функціонування політичної влади за умов функціонуван­ня демократичних принципів: здійснення програмних настанов партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у парла­менті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в опо­зиції.

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім вузьке поняття політичної системи, що з огля­ду на попереднє розуміння виокремлює її інституціональний ас­пект і саме тому його можна назвати політичною організацією суспільства. Не менш важливою з цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи корелює до наведе­ного вище інституціонального поняття громадянського суспільства в контексті загальної проблематики організації життєдіяльності суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політич­ною організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування і здійсненні політичної влади.

З точки зору запропонованого вузького розуміння можна вирізнити такі елементи політичної системи суспільства:

держава в її інституціональному аспекті як орган (система органів) здійснення політичної влади та управління в загально­національному вимірі;

політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь у виборах і діяльності представницьких органів влади;

об'єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

Слід зауважити, що досить часто до складу політичної систе­ми в її вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади, — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить про недостатню визначеність та структуро­ваність існуючих політичних інтересів у суспільстві, а з іншого — містить теоретичне обґрунтування можливості одержавлення на­званих інститутів, які за звичайних умов перебувають на рівні відносин громадянського суспільства. У практичному вимірі охоплення державно-владним впливом різноманітних видів суспільних відносин, які за своєю сутністю не є політичними, про­вокує невиправдане розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави, коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу (тоталітарну).

На користь саме такого нового бачення питання про відносини між цими утвореннями і політичними інститутами свідчить аналіз тенденцій розвитку виборчого законодавства та законів, які регу­люють статус і діяльність різних неполітичних об'єднань грома­дян — громадських і релігійних організацій, профспілок, виключа­ючи можливість їх безпосередньої участі в політичній діяльності.

Принципи законності

   1. Загальність законності полягає в її обов’язковості, що розповсюджується на всіх і кожного без винятку, незалежно від положення, чину і рангу. Перед законом усі рівні й усі повинні йому підкорятися, інакше відповідальність неминуча. Всі громадяни, посадові особи є суб’єктами законності, тому що на всіх них розповсюджуються її вимоги.

2. Єдність законності полягає в поширенні цієї вимоги на всю без винятку територію держави, в її однаковому розумінні. Прояв місництва — протизаконне явище. Місцеві особливості потрібно враховувати, але тільки в рамках закону і на його основі.

3. Верховенство закону є найважливішою властивістю законності, зв’язаною з вищою юридичною силою закону. З верховенством закону пов’язане питання конституційної законності, яка включає в себе наступні вимоги: Конституція є Основним Законом, якому належить юридичне верховенство у правовій системі; принципи і норми Конституції мають пряму дію; Конституція діє на всій території держави; засобом забезпечення верховенства Конституції є конституційний контроль, що здійснюється Конституційним Судом.    Закони приймаються на основі Конституції, а підзаконні нормативно-правові акти — на основі законів та на їх виконання.    4. Невідворотність реалізації законності означає припинення будь-яких порушень закону, від кого б вони не виходили, невідворотність відповідальності за ці порушення. Усяке правопорушення є водночас і порушенням законності.    5. Неприпустимість протиставлення законності і доцільності. Законність є вищою доцільністю. Діалектика взаємин тут така: будь-який відступ від законності, що мотивується “вищими інтересами”, “вимогами народу”, “моральними розуміннями” тощо, призводить до дестабілізації в суспільстві, сприяє зростанню правового нігілізму. Якщо закон застарів, став недоцільним, його потрібно змінити, доповнити, але тільки відповідно до встановленої процедури, що також визначається законом. Доти, доки зміни не внесені, закон діє.    6. Нерозривний зв’язок законності і культури. Без культури не може бути і мови про законність; чим вищий рівень культури (особливо правової) суспільства в цілому, окремих громадян, тим вищий і рівень законності.    7. Єдність законності і демократії полягає в активній участі громадян у справах суспільства і держави, насамперед у демократичній процедурі прийняття законів й інших нормативних актів. Це є запорукою того, що прийняті закони будуть сприйняті абсолютною їх більшістю. Демократія, у свою чергу, забезпечує зацікавленість людей у виконанні законодавства і підконтрольність діяльності державного апарату.    8. З позицій особистості законність виступає насамперед як засіб захисту її прав, свобод і законних інтересів. Вона забезпечує охорону людини як від свавілля самої держави і її органів, так і від протиправних дій з боку інших осіб. Від стану законності залежить ступінь свободи особи, реальність її прав, рівень і реальність демократії. А оскільки в сучасних умовах інтереси особистості стають пріоритетними для держави, ця сторона законності і правопорядку є найважливішою метою державної діяльності.